Главная | Обратная связь

Авторське «Я» в творчості Т. Прохаська

М. Енштейн зазначає, що парадокси в есеїстичному тексті виникають на кожному кроці через те, що «в есе суб’єкт висловлювання постійно виявляється серед його об’єктів, одна й та особистість постає як те, що мислить, того, про кого мислять» [2, 132]. «Я» тікає від визначення, не дається як тема, не охоплюється цілком, а саме все охоплює і робить причетним собі. Тому помиляється Т. Прохасько, називаючи свою книгу «FМ “Галичина”» «щоденником», вона такою не є. Отож, незважаючи на представленість автора на рівні реальності зображуваного, в аналізованих текстах він не стає не тільки основним предметом зображення, але й не має розгортання у площині зображення, залишаючись пунктирно, дискретно наміченим образом особистості автора есеїв. Автор тут перш за все спосіб бачення подій, а не предмет бачення, тому думка про егоцентризм цієї оповіді – не просто перебільшення, а помилкове судження. Автор охоплює, а не охоплюється і ще й читача вчить – «роби як я, роби зі мною, роби краще мене»; «мені здається» (а тобі?), «я подумав» (а ти?), «я переконаний» (а ти?), «я поважаю» (а ти?).

Реальність, що зображується, осмислюється свідомістю автора як суб’єкта, що зображує (наратора) - це інстанція, яка опосередковує зображуваний світ при його сприйнятті читачем. Акт оповіді зображується в тексті у комунікативних стратегіях наратора. Зокрема втілюється в способах оцінювання ним предмету зображення.

У Т. Прохаська оцінювання позаситуативне, беземоційне, об’єктивне — як знання: «У багатьох із нас є якась таємна мапа – вона може бути дійсно мапою, може бути малюнком від руки, може бути якоюсь фотографією, або ілюстрацією у книжці, якимось малюнком у атласі або чиєюсь картинкою... Єдине, що їх усіх єднає — це те, що вони вказують тобі дорогу до твого персонального втраченого раю. Це схема твого раю і спосіб туди добратися. У мене теж є така карта. Я виріс на балконі. Моя тітка зробила з цього балкону щось неймовірне... Я грію себе думкою, що колись зумію відтворити весь цей рай на іншому балконі» [6, 22]. Однак часто така оцінка виглядає як сумнів, не прояснена до кінця думка, не перевірене на багатьох прикладах твердження.

Використовується автором також іронія як форма оцінювання, яка забезпечує адекватність сприйняття і пізнання світу, що має форму самоіронії. Образ автора Т. Прохаська – літописець, колекціонер, вільний, внутрішньо дистанційований від соціуму як осередку правил і догм.

Мовний аспект так само демонструє наратора тексту. Мова оповідача Т. Прохаська видає жителя Західної України, вона усвідомлюється і плекається як невіддільна характеристика причетної до роду і землі особистості. Рівень компетентності мовця свідчить про обізнаність у літературних справах, широкий культурний горизонт очікування, —професійну письменницьку (Т. Прохасько) компетентність.

Суб’єкт комунікації — багатоаспектна категорія. Це не тільки той, хто породжує висловлювання (автор) і той, хто його виголошує (оповідач, наратор), це ще й той, чия позиція виражена у висловлюванні. Так, Т. Прохасько — сучасна людина, що прагне цінувати життя на землі. Комунікативні наміри суб’єкта, що створюють ці повідомлення, - формування умов для обговорення питань, актуальних для сучасного соціокультурного життя. Автор думає про сучасну людину, яка усвідомлюючи дріб’язковість власного існування, боїться не лише співвіднести себе з вічністю, а й бодай глянути у той бік, ніби їй не треба бути щасливою, наповненою життям і не доведеться вмирати. Для Т. Прохаська важливим є метод і процес міркування як шляху до світу, демонстрація власної відкритості, тому він стверджує цінності, а точкою зору автора «FМ “Галичини”» стає вічність.

Будь-яке висловлювання характеризується рецептивною компетенцією, конститутивно притаманною йому адресованістю, наявною позицією співрозмовника комунікативних дій автора. Фактичний читач може й не зайняти цієї позиції, але тоді його вступ в комунікацію не буде адекватним запропонованому дискурсу, оскільки текст дає своїм читачам цілу систему орієнтувань щодо можливостей рецепції. Автор охоче експлікує ситуацію діалогу з уявним – передбачуваним і бажаним – читачем власних текстів через звертання, використання граматичних форм «я», «ви», «ми», риторичні питання й ін. Виходячи з експлікованих в тексті формальних показників комунікативності тексти на рівні їх прагматики поділяються на ті, що мають лише формальних комунікантів і персоніфікованих, тих, що втілюють фігуральний, риторичний діалог і справжній, побудований на реагуванні, - діалог суб’єктів свідомості (в термінології школи Б. Кормана). Змодельована комунікативна ситуація може свідчити про монологічну чи діалогічну стратегію тексту. Монологічна стратегія — завершеність і обмеженість смислів, тяжіння до однозначності, стабільності й охопленні зображеного світу єдиним оцінним судженням. Діалогічна стратегія передбачає постійне реагування, включення в роботу, активний пошук і спільне творення цілого повідомлення. Однак авторитарність може ховатися за багатоголоссям і зовнішніми звертаннями до читача, а демократичність і толерантність іноді ще треба розгледіти в спокійній і чіткій авторській манері мовлення, зверненій до читача як до того, хто виконує певну місію і котрого треба виховувати і поважати. Здається, саме Т.Прохасько втілює цю комунікативну стратегію. В його есеях багато діалогів, найчастіше удаваних, з письменником в присутності читача, що має на меті випробовування цього автора на відповідність місцю в Тілі Тексту. Це таке повідомлення про світ, що описується через розігруванні в ньому ролі. Т. Прохасько ж – своє слово інтимного, сповідального монологу так само насичує формальними показниками риторичного діалогу (звертаннями, риторичними питаннями, закликами), однак вони звернені до реального читача і є прийомом м’якої провокації його активності через виклик замилування (чи заздрощів) до мудрої і щасливої людини, що з ним говорить.

Компетенція читачів Т. Прохаська — уважність до проявів життя, здатність зберігати здобуте у пам’яті й серці, готовність до духовно-душевної роботи, внутрішня свобода, вміння бути самотнім (наодинці з собою) та вільним від агресивного впливу соціуму.

З огляду на те, що для аналізу ми обрали збірки окремих текстів одного автора, впорядковані ним самим, то аналізуючи авторські стратегії, слід звернути увагу і на організацію цього цілого, - конструктивну природу тексту, оскільки автор — фокус цілого тексту, принцип поєднання всіх елементів і рівнів тексту в єдність. Збірка як конструктивне ціле створює контекст для сприйняття окремого матеріалу, який цікавий як частина цілого, а не лише сам по собі. Авторські наміри втілюються в реальному складі цілого, поділі його на розділи і послідовності розміщення частин.

Т. Прохасько друкує під однією обкладинкою і спільною назвою текстівки його авторських програм на івано-франківському радіо «Вежа». Це думки і переживання одного дня, — щоденна праця свідомості над буденністю: «Вибрання окремих фрагментів з безконечності світу» [6, 3]. Наміри автора — «для того, щоб на кожну прочитану історію кожному хотілося відповісти якоюсь своєю, нічим не гіршою» [6, 3]. Автор вважає свої історії вартими уваги і замилування, бо це оприлюднена позиція щасливішої, ніж інші, людини, яка ділиться своїм щастям, доступним, за автором, кожному.