Главная | Обратная связь

Жанр есе в сучасній публіцистиці

Українська література початку 1990-х, звільняючись від соцреалістичної догми та радянської міфотворчості, опановує нові шляхи художньої обсервації дійсності. Л. Лаврінович, досліджуючи диференціацію сучасної постмодерної прози, зауважує, що активно проявляються дві тенденції в літературі, які дають підстави для класифікації творчості письменників: існує, «традиційний для української літератури, поділ письменників — на “західників” та “грунтівців”». Перші (Р. Харчук зараховує до них Ю. Андруховича, О. Забужко, М. Рябчука) свідомо орієнтуються на європейську традицію, другі (В. Медвідь, Є. Пашковський, В. Герасим’юк) акцентують на національному колориті й «селі як метафорі».

Існують інші принципи поділу письменників 90-х років, зокрема, активно варійований – територіальний, за яким українська проза поділяється на житомирську (В. Медвідь, Є. Пашковський, М. Закусило та ін.) та галицьку (Ю. Андрухович, Т. Прохасько, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв та ін.), або поділ на галицько-станіславську та київсько-житомирську (до якої ще зараховують О. Забужко, В. Діброву, О. Ульяненка, а також, на нашу думку, слід відносити і Є. Кононенко). Різниця між цими школами полягає в культивації різних типів героїв та художніх пошуків за вже існуючими зразками чи культивуванні власних першооснов. Таким чином, всі ці поділи зумовили наш вибір письменників, які презентують розмаїття естетичних принципів творчого осмислення концепції людини і світу, і, відповідно, втілення цієї концепції у їх публіцистиці. Крім того, цікавим є простеження різниці їх мистецьких уподобань і професійних нахилів, як-от, Ю.Андрухович – письменник, культурно-громадський діяч, О. Забужко – письменниця, феміністка, філософ, В. Медвідь – письменник, культурно-громадський діяч, Т. Прохасько – письменник, журналіст.

Через це важливим є з’ясування специфіки жанру есе на сучасному етапі. Інтерес до цього жанру посилюється в часи певних зламів, бо відзначається сильним авторським струменем, акумулює гострий соціальний зміст. Дослідники цієї форми відзначають, що він поєднує спогади, щоденник, листи, сповідь, проповідь, навіть своєрідний нарис, оповідання [25, 90]. Таким чином, межі жанру есе досить розмиті. На сьогодні жанр есе є найбільш продуктивним жанром французької, англійської, американської та інших зарубіжних літератур, а також об’єктом достатнього числа теоретичних праць, присвяченим окремим есеїстам. Проте в українській літературі він несправедливо виявляється обійденим в теоретичних студіях.

Дослідники Л. Купріяновський, Н. Лейдерман, Г. Цвайг відносять жанр есе до так званої «художньо-документальної прози» або «літератури факту». Так, за визначенням Г. Цвайга, «художньо-документальну літературу «слід розглядати як особливу категорію писемності, що стоїть на межі мистецтва і науки і вбирає в себе істотні їх риси» [24, 62].

Взагалі у ХХ столітті відбувся стрибок в розвитку художньо-документальної прози, яка починає певною мірою тіснити традиційні жанри художньої літератури. Підкреслюючи значний обсяг «літератури факту» в ХХ столітті І. Гаєк відзначає: «Репортажі, ліричні, поетичні есе, спогади, біографічні новели і те, що ми раніше називали науково-популярною літературою – всі ці «несюжетні», «периферійні» жанри раптово вирвалися з свого літературного напівбезправ’я і захоплюють в певних умовах навіть провідну роль» [4, 3].

Всі дослідження, присвячені есе, відзначає ще одна загальна риса: вони розглядають індивідуальні особливості есеїста і його твору, нехтуючи загальною теорією жанру. При цьому дослідники (Д. Друері, Р. Скулз, К. Клаус, Ж. Террас, Ч. Уїтмор) все ж таки спираються на певні особисті уявлення про жанр, не висловлюючи проте загальної його концепції.

Проте слід звернутись до визначень жанру. Есе визначають як «жанр критики, літературознавства, що характеризується вільним викладом певної теми. Автор есе аналізує обрану тему (літературну, естетичну, філософську), без урахування системності викладу, аргументованості висновків, загальноприйнятості питання» [11, 216]; «різновид нарису, в якому головну роль відграє не відтворення факту, а зображення почуттів, роздумів, асоціацій» [46, 154]; «короткі наукові, критичні та інші твори вільної композиції, які трактують часткову тему і передають пов’язані з нею індивідуальні враження й міркування» [5, 317]. На нашу думку, останнє визначення найбільше відповідає суті цієї жанрової форми, тому ми будемо аналізувати це поняття з урахуванням певної специфіки, яку буде сформульовано надалі.

Есеїстика, отже, це ще один рівень синкретичності публіцистичного твору, але з переважанням не науково-інформативного, а художньо-філософського спрямування. Есе – це жанр з нахилом до елітарності: гострота, актуальність, ідеологічна заангажованість тут менш актуальні. Натомість переважає художньо-концептуальна орієнтація, що передбачає, як мінімум, спеціально підготованого читача з широкою мовленнєво-художньою компетенцією. Іншими словами, есеїстика – це сфера, де взаємодіють автор та освічена аудиторія. Масова аудиторія не може бути адресатом есе за визначенням, як і масова література – це не та царина, де функціонує вказана жанрова форма. Тому М. Наєнко та Н. Заверталюк узагальнено визначають, що «характерним для авторів-письменників є… нарис-роздум, есе, що відрізняється вільним рухом думки з її опорою на почуття, внутрішнім пафосом» [8, 73]. Тобто есе відрізняється не зовнішньо, а внутрішньо вираженим, суттєво приглушеним пафосом.

У цій жанровій формі превалює не фактографія, а роздуми: образно кажучи, дух тяжіє над формою, а почуття над логікою. Тому дефініції, де переважають агітаційно-пропагандистські складові визначення публіцистики, у визначенні есеїстики скасовуються внутрішньою свободою, яка принципово входить до ключових елементів форми есе.

Досліджуючи тематику есе, необхідно відзначити його приналежність до «літератури аналізу», або, як її ще називають західні дослідники, «літератури рефлексії», «літератури ідей». Палітра аналізованих в есе об’єктів характеризується «від філософії до політики, від критики до моралі, від естетики до ідеології, всі об’єкти думки» [5, 49].

Неможливо нехтувати тим фактом, що есе є одним з найпродуктивніших жанрів у висловленні філософської думки, тобто знання про найзагальніші сторони світу і людини, а філософи, ініціатори розвитку есе, прагнули в творах донести до читача суть своїх послань.

Саме цим пояснюється інтерес сучасних авторів до цієї жанрової форми, що виявляється в позиції окремих видань, скажімо, журнал «Українські проблеми» означив рубрику «Антологія українського есею». Крім того, збірки есеїв маємо у письменників Ю. Андруховича, О. Забужко, Т. Процюка, В. Медведя, тобто есе стає провідним жанром у переважної більшості аналізованих нами авторів.