Здавалка
Главная | Обратная связь

Третейського розгляду спорів

⇐ ПредыдущаяСтр 62 из 70Следующая ⇒

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про третейські суди», третей­ський суд — недержавний незалежний орган, що утворюється за уго­дою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юри­дичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Природа третейських судів полягає в тому, що вони є недержавни­ми органами цивільної юрисдикції, які обираються за погодженням самими сторонами для розв'язання конкретного цивільно-правового (господарського) спору між ними. Розгляд цивільно-правових (госпо­дарських) спорів у третейському суді може виникнути тільки тоді, коли є угода сторін про обрання цієї форми захисту цивільних прав із зобов'язанням підкоритися його юрисдикції.

Третейські суди як органи цивільної юрисдикції порівняно з дер­жавними судами мають спеціальне значення. Вони надають учасникам спору деякі переваги, такі, як спеціалізація з питань, що стосуються фактичних взаємовідносин сторін, швидкість та економічність роз­гляду спору, конфіденційність діяльності, зручність для сторін від­носно визначення часу та місця вирішення спорів та ін. Цими пере­вагами й обумовлюється те, що в умовах ринкової економіки серед суб'єктів цивільно-правових (господарських) відносин популярність


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження

третейських судів як органів цивільної юрисдикції значно зроста а кількість їх збільшується.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про третейські суди» в Украї можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та трете ські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Постійно ючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретно спору утворюються без статусу юридичної особи. Формування скл~ третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюєт в порядку, встановленому регламентом третейського суду.

Постійно діючий третейський суд очолює голова третейського су, порядок обрання якого визначається Положенням про постійно діюч третейський суд. Положення також повинно містити відомості про йо найменування, місцезнаходження, відомості про засновника трете ського суду, склад, компетенцію та порядок створення органів сам врядування третейських суддів, порядок обрання голови третейсько суду, підстави та порядок припинення діяльності третейського суду.

Стаття 8 Закону України «Про третейські суди» визначає, що п стійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти при за~ єстрованих згідно з чинним законодавством України: всеукраїнськ громадських організаціях; всеукраїнських організаціях роботодавці фондових і товарних біржах, саморегулівних організаціях професійн учасників ринку цінних паперів; торгово-промислових палатах; вс українських асоціаціях кредитних спілок; центральній спілці спожи чих товариств України; об'єднаннях, асоціаціях суб'єктів підприє ницької діяльності; юридичних осіб, у тому числі банків.

При цьому Закон містить заборону на утворення постійно діюч третейських судів при органах державної влади та органах місцево самоврядування (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про третейські суди»).

Утворення постійно діючого третейського суду компетентним о ганом суб'єктів, зазначених вище, передбачає:

1) прийняття рішення про утворення постійно діючого третейсь го суду;

2) затвердження Положення про постійно діючий третейськ суд;

3) затвердження регламенту третейського суду;

4) затвердження списку третейських суддів.
Списки третейських суддів постійно діючих третейських судів п

винні містити такі відомості про третейських суддів: дата народжен освіта, отримана спеціальність, останнє місце роботи, загальний тр


Глава LV. Третейське судочинство

довий стаж, стаж роботи за спеціальністю. Місцезнаходженням по­стійно діючого третейського суду є місцезнаходження його засновника, що не обмежує засновника третейського суду в праві визначати роз­ташування третейських суддів за адміністративно-територіальним принципом.

Постійно діючий третейський суд підлягає державній реєстрації, яка здійснюється Міністерством юстиції України, Головним управлін­ням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським, Севастопольським міськими управлін­нями юстиції протягом п'ятнадцяти днів з дня подання його заснов­ником заяви. До заяви додаються рішення про утворення постійно діючого третейського суду, затверджені Положення і регламент цього суду та список третейських суддів, копія статуту та виписка або витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців заявника. Державна реєстрація постійно діючого третей­ського суду, засновником якого є всеукраїнське об'єднання громадян, здійснюється Міністерством юстиції України. Про державну реєстра­цію постійно діючого третейського суду видається свідоцтво встанов­леного зразка. Постійно діючий третейський суд визнається утвореним з моменту його державної реєстрації.

На відміну від постійно діючого третейського суду, порядок утво­рення третейського суду для вирішення конкретного спору визначаєть­ся третейською угодою, умови якої не можуть суперечити положенням Закону України «Про третейські суди».

Відповідно до ст. 17 Закону, якщо сторони не домовились про інше, то за правилами, визначеними законом, склад суду для вирішення конкретного спору формується в наступному порядку. При формуван­ні третейського суду в складі трьох і більше третейських суддів кожна із сторін призначає чи обирає рівну кількість третейських суддів, а об­рані у такий спосіб третейські судді обирають ще одного третейського суддю для забезпечення непарної кількості третейських суддів. Якщо одна із сторін не призначить чи не обере належної кількості третей­ських суддів протягом 10 днів після одержання прохання про це від іншої сторони або якщо призначені чи обрані сторонами третейські судді протягом 10 днів після їх призначення чи обрання не оберуть ще одного третейського суддю, то розгляд спору в третейському суді при­пиняється і цей спір може бути переданий на вирішення компетентно­го суду. Якщо спір підлягає вирішенню третейським суддею одноосо­бово і після звернення однієї сторони до іншої з пропозицією про


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження


 


 


призначення чи обрання третейського судді сторони не призначать чи не оберуть третейського суддю, то розгляд спору в третейському суді припиняється і цей спір може бути переданий на вирішення компетент­ного суду.

Виходячи з того, що підставою для передачі спору на вирішення третейського суду є третейська угода, остання може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у ви­гляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третей­ський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. При цьому за будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосо­вуються положення регламенту.

Частина 3 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» визначає, що третейська угода укладається в письмовій формі, а також третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укла­дена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забез­печує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона про­ти цього не заперечує. Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською уго­дою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

Законом встановлена, так би мовити, безумовна дійсність третей­ського застереження в договорі або контракті, і у випадку недійсності окремих положень договору, контракту, що містить третейське засте­реження, не тягне за собою недійсність такого третейського застере­ження.

Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визна­чений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповід­них спорів між сторонами третейським судом.

Третейським судом для вирішення конкретного спору слід вважати одного або декількох (непарна кількість) третейських суддів, які об­рані сторонами для вирішення конкретного спору між ними. При цьому такий суд пов'язаний межами судового розгляду однієї справи, після розгляду та вирішення якої третейські судді втрачають свої повноваження та припиняють свою діяльність.


 


Глава LV. Третейське судочинство


 

«_^_ § 2. Порядок розгляду справ третейським судом

Розгляд справ третейським судом здійснюється відповідно до прин­ципів третейського судочинства. Стаття 4 Закону України «Про тре­тейські суди» закріплює принципи організації третейських судів (ор­ганізаційні принципи) та принципи судового розгляду (функціональні принципи).

До організаційних принципів слід віднести:

- добровільність утворення третейського суду;

- добровільна згода третейських суддів на їх призначення чи об­рання у конкретній справі;

- самоврядування третейських суддів.

Як функціональні принципи можна виділити:

- законність;

- незалежність третейських суддів та підкорення їх тільки законові;

- рівність усіх учасників третейського розгляду перед законом та третейським судом;

- змагальність сторін;

- арбітрування;

- всебічність, повнота та об'єктивність вирішення спорів;

- сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди на будь-якій стадії третейського розгляду;

- гласність судового розгляду;

- національна мова судочинства.

Принцип добровільності утворення третейського суду означає, що компетенція третейського суду щодо розгляду справи обов'язковою передумовою має згоду сторін на передачу справи на розгляд третей­ського суду, тобто компетенція третейського суду щодо розгляду справи не може виникнути без укладення третейської угоди. Це відрізняє ком­петенцію третейських судів від компетенції офіційних судових установ, які можуть розглядати справи, виходячи з конституційних критеріїв (правова природа спору, як це випливає із ст. 124 Конституції України), та юрисдикціиних критеріїв, встановлених ЦПК та ГПК (відповідний суб'єктний склад учасників спору та характер правовідносин).

В основу принципу добровільної згоди третейських суддів на їх призначення чи обрання у конкретній справі покладено диспозитивні основи самого третейського судочинства. Судді вправі вирішувати питання про участь у розгляді справи.


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження

Самоврядування третейських суддів є організаційною засадою ді­яльності третейського суду і означає можливість створення організа­ційних структур, які можуть координувати діяльність третейських судів в Україні, систематизувати судову практику тощо.

Серед основоположних функціональних принципів третейського судочинства є принцип законності, зміст якого полягає в дотриманні третейським судом норм процесуального законодавства під час роз­гляду і вирішення спорів. Іншим проявом принципу законності є до­держання третейським судом норм матеріального права, тобто третей­ський суд повинен правильно застосувати відповідні норми матеріаль­ного права до спірних правовідносин сторін.

Принцип незалежності третейських судів та підкорення їх тільки закону означає, що вплив на третейських суддів забороняється. Роз­глядаючи справу та постановляючи рішення по справі, третейські судді керуються лише законом. У той же час, за природних обставин держава не надає третейським суддям правових гарантій їх незалеж­ності, як суддям офіційних судових установ, вони не користуються статусом судді, не існує спеціального порядку притягнення третейських суддів до відповідальності тощо. Одним із процесуальних механізмів, за допомогою якого одна зі складових зазначеного принципу набуває реального змісту, є можливість усунути суддю від участі в розгляді справи шляхом заявления відводу. Закон встановлює перелік підстав, які унеможливлюють участь третейського судді у розгляді і вирішенні справи і тягнуть за собою його самовідвід або відвід.

До цих підстав належать: особиста чи опосередкована заінтересо­ваність у результаті розгляду справи; родинні відносини між третей­ським суддею та однією із сторін або іншими особами, які беруть участь у справі, або перебування з цими особами чи сторонами в особ­ливих стосунках; прохання третейського судді або спільне рішення сторін із цього приводу (спільний відвід); встановлення стороною об­ставин, які дають їй підстави вважати упередженим або необ'єктивним ставлення третейського судді до справи, про яке сторона дізналася після його обрання чи призначення; у разі тривалого, більш як один місяць від дня призначення чи обрання, невиконання суддею обов'язків третейського судді у конкретній справі; у разі виявлення невідповід­ності третейського судді вимогам, встановленим ст. 18 Закону України «Про третейські суди»; якщо третейський суддя бере участь у вирішен­ні спору, який прямо чи опосередковано пов'язаний із виконанням ним службових повноважень, наданих державою.


Глава LV. Третейське судочинство

Особа також не може бути третейським суддею у справі, в якій вона раніше брала участь як третейський суддя, але була відведена чи заяви­ла самовідвід, як сторона, представник сторони або в будь-якій іншій якості. У третейському суді для вирішення конкретного спору угодою сторін можуть бути встановлені додаткові підстави для відводу чи само­відводу третейського судді. У разі звернення до особи за отриманням згоди на обрання чи призначення її третейським суддею у конкретній справі ця особа повинна повідомити про наявність обставин, які є під­ставами для відводу чи самовідводу відповідно до ст. 19 Закону України «Про третейські суди». Третейський суддя повинен без зволікання по­відомити сторони про підстави його відводу чи самовідводу, що виникли після початку третейського розгляду, та заявити самовідвід.

Принцип рівності означає, що всі учасники третейського розгляду є рівними перед законом і третейським судом, незалежно від статі, віку, соціальних, національних, расових ознак, політичних та релігійних переконань тощо.

Принцип змагальності третейського розгляду передбачає активну роль сторін у наданні суду доказів. Кожна сторона повинна довести ті факти і обставини, на які вона посилається як підставу своїх доводів або заперечень проти них. Суд не має права за власною ініціативою збирати докази.

Відповідно до принципу гласності судочинство в третейському суді є відкритим, за винятком випадків, якщо проти відкритого розгляду справи третейським судом висунуто хоча б однією стороною запере­чення з мотивів додержання та збереження комерційної або банківської таємниці чи забезпечення конфіденційності інформації, справа роз­глядається у закритому засіданні. Розгляд справ у третейському суді провадиться українською мовою, якщо інше не передбачено регламен­том третейського суду чи угодою сторін.

Сторона, яка надає документи чи письмові докази мовою іншою, ніж мова третейського розгляду, повинна забезпечити їх переклад мо­вою чи мовами третейського розгляду.

Принцип арбітрування є специфічним у третейському судочинстві, згідно з яким третейський суд повинен спрямовувати свою діяльність таким чином, щоб сторони досягли угоди по справі, рішення третей­ського суду фактично грунтувалося на цій мировій угоді. Згідно зі ст. 33 Закону України «Про третейські суди» третейський суд на початку розгляду повинен з'ясувати у сторін можливість закінчити справу мировою угодою та в подальшому сприяти вирішенню спору шляхом укладення мирової угоди на всіх стадіях процесу.

41 Курс цивільного процесу 1281


Частіша сьома. Позасудові цивільні провадження

Третейський суд є органом із вирішення цивільно-правових спорів. Юрисдикція третейських судів визначена в ч.І ст. 6 Закону України «Про третейські суди». У порядку, передбаченому цим Законом, тре­тейські суди можуть розглядати будь-які справи, що виникають із ци­вільних та господарських правовідносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3) справ, пов'язаних із державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнан­ня його банкрутом;

6) справ, однією із сторін у яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повно­важень, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7) справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;

8) справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

9) справ у спорах, що виникають із трудових відносин;

 

10) справ, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціоне­ром), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасникам (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язаних : створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності ц товариств;

11) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенн виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судо України;

12) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України;

13) справ, за результатами розгляду яких виконання рішення тр тейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органам державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовим чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому чи на виконання делегованих повноважень;


Глава L V. Третейське судочинство

14) справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Третейський суд із додержанням вимог Закону самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для роз­гляду конкретної справи. Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішен­ня спору до початку розгляду справи по суті, або заявити про переви­щення третейським судом меж його компетенції, якщо в ході третей­ського розгляду виникне питання, розгляд якого не передбачено тре­тейською угодою або яке не може бути предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи Закону.

Як і в загальних судах, які розглядають справи в порядку цивіль­ного судочинства, так і в третейських судах засобом захисту поруше­ного суб'єктивного права є пред'явлення позову, процесуальною фор­мою якого є позовна заява. Стаття 35 Закону України «Про третейські суди» передбачає, що позовна заява подається до суду в письмовій формі, у позовній заяві повинні бути зазначені:

- назва постійно діючого третейського суду або склад третейсько­го суду для вирішення конкретного спору;

- дата подання позовної заяви;

- найменування і юридичні адреси сторін, які є юридичними осо­бами, та/або прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, місце про­живання і місце роботи сторін, які є фізичними особами;

- найменування і юридична адреса представника позивача, якщо він є юридичною особою, або прізвище, ім'я, по батькові, дата наро­дження, місце проживання і місце роботи представника, який є фізич­ною особою, у випадках, коли позов подається представником;

- зміст вимоги, ціна позову, якщо вимога підлягає оцінці;

- обставини, якими обґрунтовані позовні вимоги, докази, що їх підтверджують, розрахунок вимог;

- посилання на наявність третейської угоди між сторонами та до­кази її укладення;

- перелік письмових матеріалів, які додаються до позовної заяви;

- підпис позивача або його представника з посиланням на документ, що засвідчує повноваження представника.

До позовної заяви, крім письмових матеріалів, обов'язково мають бути додані документи, що підтверджують наявність третейської уго­ди, повноваження представника, направлення копії позовної заяви іншій стороні.

4і* 1283


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження


Після відкриття провадження у справі у відповідача виникає обов'язок із надання відзиву на позовну заяву. Слід зауважити, що на відміну від господарського судочинства, в якому відзив на позовну заяву є правом відповідача (ст. 59 ГПК), при розгляді справи третей­ським судом подання відзиву є обов'язком. Відзив на позовну заяву направляється позивачу та третейському суду в порядку і строки, що передбачені третейською угодою або регламентом третейського суду. Якщо регламентом третейського суду строк надання відзиву на позовну заяву не визначений, а також у разі розгляду справи третейським судом для вирішення конкретного спору відзив на позовну заяву надається не менше ніж за три дні до першого засідання третейського суду, який вирішує спір. Неподання відповідачем відзиву у встановлені строки не звільняє його в подальшому від виконання вимог третейського суду про надання відзиву на позов. Наслідки невиконання вимог третей­ського суду можуть бути передбачені третейською угодою сторін у третейському суді для вирішення конкретного спору або регламентом третейського суду чи встановлені складом третейського суду.

У ході судового розгляду позивач вправі змінити, доповнити або уточнити свої позовні вимоги, якщо таке право не обмежене самими сторонами в третейській угоді. Відповідач, у свою чергу, як захист від пред'явленого позову вправі подати до суду зустрічний позов за умови, що такий позов є підвідомчим третейському суду та може бути пред­метом третейського розгляду відповідно до третейської угоди. Зустріч­ний позов має бути поданий до третейського суду, який розглядає справу в письмовій формі та за змістом повинен відповідати вимогам, які ставляться Законом до позовної заяви.

__ § 3. Рішення третейського суду

 

Судове рішення як результат діяльності третейського суду має певні особливості порівняно із судовими рішеннями, які приймаються судами в порядку цивільного, господарського судочинства. Так, при визначенні правової природи судового рішення за результатами роз­гляду справи в порядку третейського судочинства слід виходити з того, що третейський суд не здійснює правосуддя, не входить до системи національних судів, а є альтернативною формою цивільної юрисдикції. На підтвердження такої правової позиції можна навести рішення Кон­ституційного Суду України № 19 — рп/2010 від 9 вересня 2010 p.. 1284


Глава L V. Третейське судочинство

у якому наголошується, що судова влада реалізується шляхом здійснен­ня правосуддя у рамках відповідних судових процедур, у системі судів загальної юрисдикції діють спеціалізовані суди, до яких належать господарські, адміністративні суди. Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура.

Виходячи з цього рішенню третейського суду не притамання така ознака, як виключність, а саме рішення може бути предметом судово­го контролю.

Серед ознак рішення третейського суду можна виділити такі.

Перш за все пов'язаність рішення з третейською угодою, яка по­лягає в тому, що третейське рішення прямо залежить від арбітражної угоди та її дійсності. Третейська угода визначає коло спорів, щодо яких може бути прийняте рішення. Третейське рішення, що виходить за межі третейської угоди, є недійсним та не тягне правових наслідків.

Обов'язковість рішення третейського суду слід розуміти у двох аспектах: обов'язковість третейського рішення для сторін та інших осіб, що брали участь у справі, та обов'язковість добровільно викону­вати рішення третейського суду. Отже, рішення третейського суду є обов'язковим для сторін, однак така обов'язковість дещо відрізня­ється від тієї, що притаманна актам судів загальної юрисдикції та господарських судів, зважаючи на особливу правову природу третей­ського суду. З цієї причини у Законі України «Про третейські суди» відсутні положення про обов'язковість рішення третейського суду і відповідальність за його невиконання. Тому рішення третейського суду не може розглядатися як акт, обов'язковий для виконання осо­бами, що не є сторонами третейської угоди. Адже, укладаючи третей­ську угоду, сторони наділяють визначений ними третейський суд пра­вом розглянути спір, що виник між ними, і прийняти рішення, яке стосується його суті.

Специфічною ознакою рішення третейського суду є його здійснен­ність у тому розумінні, що рішення, постановлене за результатами розгляду справи підлягає добровільному виконанню сторонами тре­тейського розгляду (ст. 50 Закону України «Про третейські суди»). Сторони, погоджуючись на вирішення спору між ними в порядку тре­тейського судочинства, так би мовити, апріорі дають свою згоду на виконання рішення без застосування заходів державного примусу. Це може виражатися у вчиненні нею таких дій, як сплата боргу, неустой­ки, відшкодування шкоди тощо, однак не можна виключити (є чимало

42 Курс цивільного процесу 1285


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження

прикладів) і той факт, що відповідач відмовиться виконати рішення третейського суду. На випадок виникнення таких ситуацій передбачене примусове виконання рішень третейських судів. Порядок цієї процеду­ри визначається Законом України «Про третейські суди», ГПК України, ЦПК України та Законом України «Про виконавче провадження».

Виключність як ознака рішення третейського суду визначається неможливістю для осіб, які брали участь у справі, заявляти тотожний позов до третейського або державного суду, а для третейського чи державного суду — неможливість прийняття до свого провадження та розгляду такого позову (п. 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК України, п. 2 ч. 1 ст. 62 ГПК України). Виключність рішення третейського суду лежить в осно­ві права відмовити у прийнятті позовної заяви або припинити прова­дження у справі державним судом.

Рішення третейського суду мають бути законними та обгрунтова­ними. При цьому слід зазначити, що жодна з цих вимог не передбаче­на прямо в Законі України «Про третейські суди», але ці вимоги ви­пливають із загальних засад діяльності третейських судів. Законність, як одна з основоположних вимог судового рішення, являє собою стан або якість судового рішення, що характеризується правильним засто­суванням судом під час розгляду конкретної справи норм матеріально­го та процесуального права. Обгрунтованість означає, що рішення має бути постановлене на підставі правильного встановлення всіх юридич­них фактів. У рішенні повинні міститися мотиви його ухвалення.

Додатковими вимогами, які ставляться законом до рішень третей­ських судів, є їх повнота, точність, ясність. Так, відповідно до ст. 47 Закону України «Про третейські суди», якщо сторони не домовилися про інше, будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, може про­тягом семи днів після одержання рішення звернутися до третейського суду із заявою про прийняття додаткового рішення щодо вимог, які були заявлені під час третейського розгляду, але не знайшли відображення у рішенні. Заяву про прийняття додаткового рішення має бути розгляну­то тим складом третейського суду, який вирішував спір, протягом семи днів після її одержання третейським судом. За результатами розгляду заяви приймається додаткове рішення, яке є складовою частиною рішен­ня третейського суду, або виноситься мотивована ухвала про відмову у задоволенні заяви про прийняття додаткового рішення.

У випадку якщо в судовому рішенні припустилися арифметичних помилок чи описок, суд на підставі ст. 49 Закону України «Про третей­ські суди» може виправити такі помилки з власної ініціативи або за


Глава LV. Третейське судочинство

заявою сторони третейського розгляду. Це питання вирішується тим самим складом суду, який розглядав справу та постановлював рішення. Будь-яких обмежень у часі для подання до суду такої заяви законом не передбачено.

Порушення такої вимоги, як ясність, може бути підставою для по­становления ухвали про роз'яснення рішення. Якщо сторони не до­мовилися про інше, будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сто­рону, має право протягом семи днів після одержання рішення зверну­тися до третейського суду із заявою про роз'яснення резолютивної частини рішення. Заяву про роз'яснення резолютивної частини рішен­ня має бути розглянуто тим складом третейського суду, який вирішував спір, протягом семи днів після її одержання третейським судом. За результатами розгляду заяви виноситься ухвала про роз'яснення рі­шення, яка є складовою частиною рішення, або мотивована ухвала про відмову у роз'ясненні рішення. Здійснюючи роз'яснення резолютивної частини рішення, третейський суд не має права змінювати зміст рішен­ня (ст. 48 Закону України «Про третейські суди»).

Рішення третейського суду, як процесуальний документ повинно відповідати певним вимогам за формою та змістом. За формою це є письмовий акт суду, яким вирішено спір по суті. Що стосується зміс­ту рішення третейського суду, то законом, на відміну від вимог до змісту рішень, які приймаються, зокрема, в порядку цивільного судо­чинства, не передбачено існування в судовому рішенні третейського суду таких частин, як вступна, описова, мотивувальна та резолютивна. Відповідно до ст. 46 Закону України «Про третейський суд» у рішенні третейського суду повинно бути зазначено:

- назва третейського суду (якщо ж справа розглядалась у третей­ському суді ad hok, то вказувати назву нема потреби, натомість зазна­чається персональний склад суду);

- дата його прийняття (визначається днем, місяцем та роком при­йняття цього рішення);

- склад третейського суду (прізвища, імена, по батькові осіб, що входили до складу третейського суду, тобто третейських суддів), а та­кож у якому порядку здійснювалося формування складу суду;

- місце третейського розгляду: місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнахо­дження цього третейського суду. Місце проведення третейського роз­гляду справи у третейському суді для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою;

42* 1287


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження


 


- відомості про сторін, їхніх представників та інших учасників третейського розгляду, що брали участь у розгляді справи третейським судом (найменування чи прізвища, імена, по батькові сторін та їхніх представників, третіх осіб, експертів та інших осіб, їхні адреси та інша необхідна інформація);

- обгрунтування у вигляді висновку про компетенцію третейсько­го суду, його повноваження за третейською угодою, для цього в рішен­ні вказується, відповідно до якої письмової угоди сторін (чи інших обов'язкових для сторін правил) третейський суд вважав себе компе­тентним розглянути спір. Тут варто вказати на відсутність відводів третейським суддям, а у разі якщо вони були заявлені, то на результат їхнього розгляду;

- стислий виклад позовної заяви, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень, клопотань сторін та їхніх представників, інших учасників третейського розгляду, а саме: в чому конкретно полягають вимоги позивача, які заперечення по суті позову висунуті відповідачем. У тому разі якщо сторонами чи іншими учасниками третейського розгляду були зроблені заяви, надавалися певні пояснення, заявлялися клопо­тання, то вказується і їх стислий виклад;

- встановлені обставини справи, підстави виникнення спору, до­кази, на підставі яких прийнято рішення, зміст мирової угоди, якщо вона укладена сторонами, мотиви, з яких третейський суд відхилив доводи, докази та заявлені під час третейського розгляду клопотання сторін;

- висновок про задоволення позову або про відмову в позові повніс­тю або частково (щодо кожної із заявлених вимог), у разі задоволення позовних вимог у резолютивній частині рішення зазначаються:

- сторона, на користь якої вирішено спір;

- сторона, з якої за рішенням третейського суду має бути здійснено стягнення грошових сум та/або яка зобов'язана виконати певні дії або утриматися від виконання певних дій;

- розмір грошової суми, яка підлягає стягненню, та/або дії, які під­лягають виконанню або від виконання яких сторона має утриматися за рішенням третейського суду;

- строк сплати коштів та/або строк і спосіб виконання таких дій;
-порядок розподілу між сторонами витрат, пов'язаних із вирішен­
ням спору третейським судом;

- інші обставини, які третейський суд вважає за необхідне зазна­
чити;


Глава LV. Третейське судочинство

- норми матеріального і процесуального законодавства, якими керувався третейський суд при прийнятті рішення.

Рішення постійно діючого третейського суду скріплюється підпи­сом керівника та круглою печаткою юридичної особи — засновника цього третейського суду. Підписи третейських суддів третейського суду для вирішення конкретного спору на рішенні третейського суду по-свідчуються нотаріально.

■

__ § 4. Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів

У процесі розгляду та вирішення справи третейський суд розв'язує різні за змістом та юридичним характером питання: вирішує справу по суті, вирішує клопотання сторін тощо. Судження і волевиявлення суду по цих чи інших питаннях мають владний характер і втілюються у від­повідну процесуальну форму — у форму процесуальних рішень.

Для третейських рішень не передбачена можливість їх апеляцій­ного або касаційного оскарження та перегляду за нововиявленими обставинами. У цьому аспекті слід погодитись з обгрунтованою кри­тикою, якій була піддана термінологія, що використовується у ст. 51 Закону України «Про третейські суди» та ст. 389і ЦПК, а саме термін оскарження рішення третейського суду. Застосування цього терміну стосовно третейського рішення є абсолютно неправильним, оскільки існує суттєва різниця між інститутами оскарження і оспорювання.

Надання учасникам процесу права оскаржити судове рішення є од­нією з гарантій права на справедливий та неупереджений розгляд справи, передбачених ст. 6 Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод. Стаття 51 Закону встановлює загальне правило, що рішення третейського суду є остаточним й оскарженню не підлягає. Однак із цього правила законодавець встановлює окремі винятки, коли рішення може бути оскаржене та скасоване судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 389і ЦПК сторони, треті особи, а також осо­би, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, мають право звернутися до суду із заявою про скасування рішення третейського суду. Заяву про скасуван­ня рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження

рішення третейським судом, а особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, — протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейського суду. Заява, подана після закінчення строку, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала. У випадку якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства; у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступни-цтва, а також у разі якщо рішення третейського суду оскаржено з під­став, не передбачених законом, суд відмовляє у відкритті провадження щодо оскарження рішення третейського суду.

Заява про скасування рішення третейського суду подається у письмовій формі і підписується особою, яка його оскаржує, чи її представником. У заяві мають бути зазначені:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, а також ім'я (на­йменування) її представника, якщо заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження;

3) ім'я (найменування) учасників третейського розгляду, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження;

4) найменування та склад третейського суду, який прийняв рішення;

5) відомості про рішення третейського суду, яке оскаржується, а саме: номер справи, дата і місце прийняття рішення, предмет спору, зміст резолютивної частини рішення;

6) дата отримання особою, яка звертається із заявою, рішення тре­тейського суду, яке оскаржується;

7) підстава для оскарження і скасування рішення третейського суду;

8) зміст вимоги особи, яка подає заяву;

9) перелік документів та інших матеріалів, що додаються до заяви.

Відповідно до ч. З ст. 3892 ЦПК до заяви повинні бути додані ори­гінал рішення третейського суду або належним чином завірена його копія. Під належним чином завіреною копією розуміється щодо рішен­ня постійно діючого третейського суду — копія, завірена головою постійно діючого третейського суду, а копія рішення третейського суду


Глава LV. Третейське судочинство

для вирішення конкретного спору має бути нотаріально завірена. Крім цього додаються: оригінал третейської угоди або належним чином за­вірена її копія; документи, які подані на обґрунтування підстав для скасування рішення третейського суду; документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне за­безпечення розгляду справи; довіреність або інший документ, що по­свідчує повноваження представника; копії заяви про скасування рішен­ня третейського суду та доданих до неї документів відповідно до кількості учасників судового розгляду. Заява про скасування рішення третейського суду, подана без додержання вимог, визначених у цій статті, а також у разі несплати суми судового збору чи неоплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається особі, яка її подала, чи залишається без руху і надається строк для усунення відповідних недоліків.

Після вирішення судом питання про наявність підстав для відкрит­тя провадження щодо оскарження рішення третейського суду суд вчиняє процесуальні дії, пов'язані з підготовкою справи до розгляду. Слід звернути увагу на положення ст. 3893 ЦПК щодо права суду ви­требувати матеріали справи третейського розгляду. Таке право і корес­пондуюча йому можливість стосуються лише матеріалів справи третей­ського розгляду, який відбувся у постійно діючому третейському суді, оскільки відповідно до ст. 54 Закону України «Про третейські суди» у третейського суду, утвореного на постійній основі, є обов'язок збері­гати матеріали справи протягом 10 років. Що ж стосується судів ad hoc, то матеріали справи зберігаються у компетентному суді у випадку ви­дачі виконавчого документа на примусове виконання рішення третей­ського суду. У разі якщо рішення суду ad hoc не було звернуто до при­мусового виконання, матеріали справи можуть бути взагалі відсутні.

За правилами ст. 3894 ЦПК справа про оскарження рішення третей­ського суду розглядається суддею одноособово протягом одного місяця з дня надходження до суду заяви про скасування рішення третейського суду. Про час і місце розгляду справи повідомляються особи, які беруть участь у справі. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи по суті.

У процесі судового розгляду суд вирішує питання про наявність або відсутність підстав для скасування рішення третейського суду, при цьому суд не обмежений доводами заяви про скасування рішення тре­тейського суду, якщо під час судового розгляду буде встановлено під­стави для скасування рішення третейського суду, а саме: справа, в якій


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження

прийнято рішення третейського суду, не є підвідомчою третейському суду відповідно до закону; рішення третейського суду прийнято у спо­рі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням виріше­ні питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосуєть­ся питань, які виходять за межі третейської угоди; третейську угоду визнано судом недійсною; склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; третейський суд вирішив пи­тання про права і обов'язки осіб, які не брали участі у справі.

Визначений перелік підстав, з яких може бути оскаржене та скасо­ване рішення третейського суду, є вичерпним і розширеному тлума­ченню не підлягає. Скасування судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених ст. 51 Закону. У разі якщо рішення тре­тейського суду скасовано повністю або частково внаслідок визнання компетентним судом недійсною третейської угоди або через те, що рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською угодою, чи цим рішенням вирішені питання, що виходять за межі третейської угоди, або рішення прийнято у справі, не підвідомчій третейському суду, відповідний спір не підлягає подальшому розгляду в третейських судах.

-^_ § 5. Провадження у справах про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів

Законодавство про третейські суди, цивільне процесуальне законо­давство обов'язково включає у себе не тільки норми, що регламентують порядок утворення, діяльності та процедури розгляду справ, а й норми, які регулюють порядок виконання рішень третейських судів. Виконан­ня рішення третейського суду є важливою й заключною стадією тре­тейського розгляду.

Відповідно до ст. 56 Закону «Про третейські суди», ч. 2 ст. 3897 ЦПК України встановлено, що заява про видачу виконавчого докумен­та може бути подана до суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом. Суб'єктом, який наділений правом на по­дання такої заяви, є особа, на користь якої винесено рішення третей-


Глава LV. Третейське судочинство

ським судом. Заява, подана після закінчення строку, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Стаття 3898 ЦПК встановлює вимоги до форми та змісту заяви про видачу виконавчого листа. У такій заяві мають бути зазначені такі відомості:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) найменування і склад третейського суду, який прийняв рішення, за яким має бути виданий виконавчий лист;

3) ім'я (найменування) учасників третейського розгляду, їх місце проживання (перебування) чи місцезнаходження;

4) дата і місце прийняття рішення третейським судом;

5) дата отримання рішення третейського суду особою, яка зверну­лася із заявою;

6) вимога заявника про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду. У заяві можуть бути зазначені й інші відомості, якщо вони мають значення для розгляду цієї заяви (номери засобів зв'язку, факсів, адреса електронної пошти сторін та третейського суду тощо).

До заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду додаються:

1) оригінал рішення третейського суду або належним чином заві­рена його копія. Копія рішення постійно діючого третейського суду завіряється головою постійно діючого третейського суду, а копія рі­шення третейського суду для вирішення конкретного спору має бути нотаріально завірена;

2) оригінал третейської угоди або належним чином завірена її ко­пія;

3) документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;

4) копія заяви про видачу виконавчого листа на примусове вико­нання рішення третейського суду відповідно до кількості учасників судового розгляду;

5) довіреність або інший документ, що підтверджує повноваження особи на підписання заяви. Заява про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду подається у письмо­вій формі і має бути підписана особою, на користь якої прийнято рі­шення третейського суду, чи її представником. До заяви, яка не відпо­відає вимогам закону за змістом, не оплачена судовим збором або ви-


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження

тратами на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, за­стосовуються правила ст. 121 ЦПК. Якщо до суду надійшла заява про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третей­ського суду, а в його провадженні чи в провадженні іншого суду є за­ява про оскарження і скасування цього рішення третейського суду, суд на підставі п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК зупиняє провадження за заявою про видачу виконавчого листа до набрання законної сили ухвалою суду, якою відмовлено в задоволенні заяви про скасування оскарженого рі­шення третейського суду.

Заява про видачу виконавчого листа на примусове виконання рі­шення третейського суду підлягає розгляду судом протягом 15 днів з дня її надходження до суду. Про час та місце розгляду заяви повідом­ляються сторони, проте неявка сторін чи однієї із сторін не є пере­шкодою для судового розгляду заяви. При розгляді заяви про видачу виконавчого документа компетентний суд повинен витребувати справу з постійно діючого третейського суду, в якому зберігається справа, яка має бути направлена протягом п'яти днів від дня надходження вимоги. У такому випадку строк вирішення заяви про видачу виконавчого до­кумента продовжується до одного місяця. Ухвала про видачу виконав­чого документа направляється сторонам протягом п'яти днів з дня її прийняття.

Сторона, на користь якої виданий виконавчий документ, одержує його безпосередньо у суді. Після розгляду судом заяви про видачу ви­конавчого документа справа підлягає поверненню до постійно діючо­го третейського суду.

Частиною 6 ст. 56 Закону та ст. 38910 ЦПК передбачений вичерпний перелік підстав для відмови в задоволенні заяви про видачу виконав­чого документа. Зокрема, якщо: 1) на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого документа рішення третейського суду скасо­вано судом; 2) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 3) пропущено встановлений цією статтею строк для звернення за видачею виконав­чого документа, а причини його пропуску не визнані судом поважними; 4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду виріше­ні питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 5) третейська угода визнана недійсною судом;

 


Глава LV. Третейське судочинство

6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав ви­могам статей 16-19 Закону України «Про третейські суди»; 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних ін­тересів, які не передбачені законами України; 8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу суду відповідну справу; 9) третей­ський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участі у справі.

Ухвала суду про відмову у видачі виконавчого документа, якщо вона не була оскаржена в апеляційному порядку, набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляційної скарги ухвала набирає законної сили після розгляду спра­ви судом апеляційної інстанції. Сторони мають право протягом 15 днів після винесення ухвали про відмову у видачі виконавчого документа оскаржити цю ухвалу в апеляційному порядку. Після набрання закон­ної сили ухвалою про відмову у видачі виконавчого документа спір між сторонами може бути вирішений судом у загальному порядку.

— Питання для самоконтролю

1. Визначте правову природу третейського суду.

2. Які види третейських судів можуть бути створені?

3. Які спори відносять до компетенції третейських судів?

4. Визначте принципи, які діють у третейському судочинстві.

5. Які є підстави для оскарження рішень третейських судів?

6. Назвіть підстави для скасування рішення третейського суду.

7. Яким є порядок виконання рішень третейських судів?


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження

Глава LVI ■мвнии^нвн Міжнародний комерційний арбітраж

—— § 1. Поняття і види міжнародного комерційного арбітражу

Міжнародний комерційний арбітраж (або третейський суд) є різно­видом комерційного арбітражу. Законодавство про арбітраж багатьох країн відображує природу арбітражу як альтернативного засобу вирі­шення спорів, що виникають у сфері економічного обігу, в основі якого лежить договір, який і виключає юрисдикцію державних судів щодо розгляду конкретної справи.

Договірна природа арбітражу означає, що його формування є пре­рогативою сторін. Заснування або обрання арбітражу здійснюється сторонами, між якими існує спір про право.

Чинне законодавство різних держав, як правило, закріплює можли­вість розгляду міжнародними комерційними арбітражами цивільних справ між національними, з одного боку, та іноземними суб'єктами права — з другого, а в деяких випадках — і можливість розгляду арбі­тражами цивільних справ у спорах між іноземними суб'єктами права.

Так, згідно із Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» у міжнародний комерційний арбітраж можуть передаватися спори, що виникають із договірних та інших цивільно-правових від­носин при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжна­родних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями та міжнародних об'єднань і організацій, створених на території України, між собою, спори їх учасників, а рів­но їх спори з іншими суб'єктами права України (ст. 1). У статті 3 Ре­гламенту міжнародного арбітражного суду при Білоруській Торговельно-промисловій палаті передбачено, що арбітражний суд поряд з іншими спорами розглядає спори між іноземними суб'єктами господарювання, розташованими за межами Білорусії.

В умовах усе більшого розвитку і спеціалізації міжнародного еко­номічного обміну роль комерційного арбітражу зростає. У літературі слушно підкреслюються ефективність арбітражу, його переваги при


Глава L VI. Міжнародний комерційний арбітраж:

розгляді міжнародних цивільних справ порівняно з національними судами.

Перевага арбітражу полягає перш за все в тому, що він забезпечує прийнятну, доступну і більш просту, на відміну від судової, процедуру вирішення спорів. Досить суттєвим є і те, що сторони можуть форму­вати склад арбітражу, який розглядає і вирішує справи, що сприяє довірі сторін до арбітрів та їх компетентності.

Провадження в арбітражі передбачає також можливість узгодити взаємно прийнятну мову провадження. Провадження в арбітражі має конфіденційний характер на відміну від гласності судового процесу, що також є його перевагою.

До переваг арбітражу належить і можливість обирати не тільки прийнятну арбітражну процедуру, а й прийнятне право. Рішення ко­мерційного арбітражу, на відміну від рішень суду, є остаточними, що сприяє завершеності будь-якого арбітражного провадження.

Особливо слід підкреслити існування механізму, що забезпечує визнання і виконання рішень комерційного арбітражу в межах конвен­ційного регулювання цього питання.

Міжнародна практика створила різні види комерційного арбітражу: випадковий та інституційний. Випадковий арбітраж створюється для розгляду конкретного спору (австрійський юрист Ламмош назвав його арбітражем ad hoc). Після вирішення того чи іншого спору арбітраж припиняє існування. Процедура випадкового арбітражу може визна­чатися сторонами самостійно чи шляхом домовленості про застосу­вання модельних правил арбітражу (наприклад, Арбітражного регла­менту Комісії ООН з прав міжнародної торгівлі — ЮНСІТРАЛ).

У цей час значно поширені постійно діючі, або інституційні, арбі­тражі. Вони створюються при торговельних палатах, біржах, різних асоціаціях, організаціях та ін. Інституційний арбітраж організується як арбітражна установа, що не входить до складу державного апарату і є недержавним утворенням. Склад інституційного арбітражу може формуватися в різні способи. Як правило, він утворюється з осіб, що внесені до списку арбітрів, органом тієї організації, при якій він пере­буває. У деяких арбітражних установах коло осіб, які можуть входити до складу арбітражу, визначається не списком арбітрів, а членством у відповідній організації. Для інституційного арбітражу, на відміну від арбітражу ad hoc, характерна також наявність власних правил проце­дури, які передбачають порядок утворення складу арбітражу і вирі­шення комерційних спорів.


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження

Інституційний арбітраж зазнав деякої еволюції у своєму розвитко­ві. У цьому зв'язку слід відмітити спеціалізацію постійно діючих арбітражів. Так, поряд з арбітражами, так би мовити, загальної юрис­дикції, які розглядають будь-які спори з договірних або інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговель­них та інших форм міжнародних економічних зв'язків, створюються арбітражі із спеціальною (обмеженою) юрисдикцією (торговельні, морські тощо). До арбітражів спеціальної юрисдикції належать, на­приклад, Міжнародний третейський суд по справах морського і річко­вого пароплавства у Ґдині, Арбітражний суд Асоціації з бавовни в Польщі, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті України, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті Російської Федерації та ін.

__ § 2. Міжнародно-договірна уніфікація комерційного арбітражу

У міру поширення міжнародного комерційного арбітражу зростала необхідність його правової регламентації. У першу чергу це відобра­жено в укладенні двосторонніх договорів і угод, що містять положен­ня про арбітраж. Особливо ж слід вказати на колективні зусилля держав щодо міжнародно-договірної уніфікації питань арбітражу в багато­сторонніх угодах на регіональному або універсальному рівні.

Двосторонні договори і угоди давали можливість здолати відмін­ності у практиці виконання рішень іноземного арбітражу в різних державах, ураховуючи те, що внутрішнє законодавство по-різному визначало умови визнання і примусового виконання його рішень.

У міжнародно-правовій практиці норми про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень вперше було включено у Конвенцію про компетентність судів і про приведення до виконання рішень з цивіль­них справ, укладену між Францією і Швейцарією 15 червня 1869 р.

Норми про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень були передбачені в Договорі про міжнародне процесуальне право 1889 p., Договорі про приведення до виконання іноземних актів, під­писаних або ратифікованих незначною кількістю держав (Аргентиною, Болівією, Колумбією, Парагваєм, Перу, Венесуелою, Еквадором).

У 1925 р. у Гавані на шостій конференції американських держав було прийнято Кодекс міжнародного приватного права (Кодекс Буста-

 


Глава LVI. Міжнародний комерційний арбітраж

манте), який передбачав умови виконання іноземних арбітражних рі­шень. Порівняно із зазначеними договорами цей Кодекс застосовував­ся у багатьох державах (Бразилія, Куба, Коста-Рика, Гаїті, Нікарагуа, Панама та ін.).

Найбільш масштабним прикладом міжнародно-договірної уніфі­кації питань арбітражу стали Женевські угоди, про які вже йшлося (Протокол про арбітражні застереження від 24 вересня 1923 р. і Кон­венція про визнання приведення до виконання іноземних арбітражних рішень від 26 вересня 1927 p.).

Наступна уніфікація правового регулювання питань арбітражу від­булася в Нью-Иоркській конвенції про визнання і приведення до ви­конання іноземних арбітражних рішень 1958 р.

Конвенція 1958 р. містить норми про визнання арбітражної угоди і про виконання іноземних арбітражних рішень. Сферу її поширення закріплено у ст. 1, в якій передбачено, що Конвенція застосовується відносно визнання і приведення до виконання арбітражних рішень, винесених на території держави, іншої ніж та держава, де одержуєть­ся визнання і приведення до виконання таких рішень, по спорах, сто­ронами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також до арбітражних рішень, які не вважаються вну­трішніми рішеннями в тій державі, де одержується їх визнання і при­ведення до виконання.

Підвищенню ефективності правової регламентації функціонування арбітражу сприяла і сприяє Європейська конвенція про зовнішньотор­говельний арбітраж 1961 p., яка є прикладом регіональної уніфікації інститутів арбітражного провадження. У преамбулі Конвенції перед­бачено, що вона покликана сприяти розвиткові європейської торгівлі шляхом усунення, у міру можливості, деяких ускладнень у функціо­нуванні зовнішньоторговельного арбітражу при розгляді спорів у від­носинах між фізичними та юридичними особами різних європейських країн. Згідно зі ст. 1 Конвенції вона застосовується: а) до арбітражних угод як фізичних, так і юридичних осіб, які на момент укладення таких угод мають постійне місце проживання або, відповідно, своє місце проживання в різних державах, що домовляються, про вирішення в по­рядку арбітражу спорів, що виникають при здійсненні операцій із зовнішньої торгівлі; б) до арбітражних процесів і рішень, що грунту­ються на цих угодах.

У зв'язку з формуванням останніми роками економічного просто­ру в рамках СНД досить актуальною є проблема міжнародної підсуд-


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження


.


 


ності спорів між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності країн СНД. У правовому забезпеченні зовнішньоекономічних зв'язків країн СНД виняткове значення має механізм вирішення правових спорів, котрі, як свідчить практика, виникають досить часто. При цьому най­більш принциповими є питання про компетенцію судів, інших органів, що вирішують ці спори, і визнання та виконання відповідних іноземних рішень.

Першою спробою міжнародно-правового регулювання у цій сфері стала Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав — учасниць СНД 20 березня 1992 р. у м. Києві. В Угоді передбачено, що господарюючі суб'єкти кожної з держав СНД користуються правовим і судовим за­хистом своїх майнових та законних інтересів, рівним із господарю­ючими суб'єктами даної держави правом безперешкодно звертатися до судів, арбітражних, господарських судів, третейських судів та інших органів, до компетенції яких належить вирішення господарських спо­рів (ст. 3). Передбачено також взаємне визнання та виконання рішень компетентних судів (ст. 7), що набрали законної сили.

Крім зазначених конвенцій та угод, заслуговує на увагу і Міжаме­риканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1975 р. Незважаючи на регіональне походження та найменування, приєднати­ся до цієї Конвенції може будь-яка держава. Конвенція передбачає остаточність рішення арбітражу та порядок його визнання і виконання відносно рішень, винесених місцевими або іноземними загальними судами відповідно до процесуального законодавства країни, де воно повинно бути виконане, та положень міжнародних договорів (ст. 4).

——— § 3. Міжнародні регламенти, Типовий

закон про міжнародний комерційний арбітраж ЮНСІТРАЛ

Поряд із формуванням міжнародно-договірного регулювання ко­мерційного арбітражу також докладали зусиль, спрямованих на уні­фікацію арбітражної процедури. Особливе значення при цьому мають міжнародні регламенти ЮНСІТРАЛ, СЕК1, ЕКАДС2, а також Типовий

1 ЄЕК- Економічна комісія ООН для Європи.

2 ЕКАДС- Економічна комісія ООН для Азії та Далекого Сходу.


 


Глава LVI. Міжнародний комерційний арбітраж

закон про міжнародний комерційний арбітраж ЮНСІТРАЛ, розробле­ні під егідою ООН.

У Резолюції 31/98, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 15 грудня 1976 p., зазначається, що, визнаючи цінність арбітражу як методу регулювання спорів, що виникають із міжнародних торговельних угод, та доцільність розроблення регламенту для спеціального арбітражу, який був би прийнятним для держав із різними правовими, соціальними і економічними системами, з метою гармонізації міжнародних економіч­них відносин Генеральна Асамблея при врегулюванні таких спорів ре­комендує використовувати Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, зокре­ма, шляхом посилання на Регламент у комерційних контрактах.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, на відміну від інших між­народних регламентів, є документом, що містить універсальні правила арбітражної процедури, які характеризують її як завершене процесу­альне провадження.

Згідно зі ст. 1 Регламенту, якщо сторони в договорі погодились у письмовій формі на те, що спори, які належать до цього договору, будуть передані на розгляд в арбітражі відповідно до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, підлягають розгляду згідно з цим Регламентом із тими змінами, про які сторони можуть домовитись у письмовій формі. Арбітражний регламент регулює арбітражний розгляд, за ви­нятком випадків, коли те чи інше з його правил суперечить нормі за­стосованого до його арбітражу закону, від якої сторони не мають пра­ва відступати. До цього слід додати, що Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, як випливає із Резолюції 31/98 і його змісту, розроблено для спеціального арбітражу, тобто арбітражу ad hoc, та не стосується правила процедури в інституційних арбітражах.

Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДС, як і Регламент ЮНСІТРАЛ, є результатом уніфікації правил арбітражної процедури. Однак, якщо Регламент ЮНСІТРАЛ має більш універсальний характер. Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДС розроблялись, як видно з їх найменування, для регіонального застосування. У Правилах ЕКАДС прямо передба­чено їх застосованість до арбітражного розгляду, що виникає з між­народної торгівлі регіону ЕКАДС (ст. 1). Як і Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДС регулюють процеду­ру арбітражу ad hoc.

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі підготувала і прийняла у 1985 р. Типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж. Ре­золюцією Генеральної Асамблеї ООН 40/172 від 11 грудня 1985 р.


Частина сьома. Позасудові цивільні провадження

з урахуванням потреб міжнародної торгівлі цей закон рекомендовано всім державам з метою одноманітності арбітражного законодавства і конкретних потреб практики міжнародного комерційного арбітражу.

Типовий закон не має прямої дії в національній системі законодав­ства тієї чи іншої держави. Йдеться про те, що національні закони про арбітраж повинні грунтуватися на Типовому законі ЮНСІТРАЛ.

Законодавство, що ґрунтується на Типовому законі, вже прийнято в Австралії, Канаді, Кіпрі, Нігерії, штаті Каліфорнія (США), Російській Федерації, Україні.

Найбільш принципове положення закону можна звести до такого. Типовим законом визначено сферу його застосування. Стаття 1 перед­бачає, що він застосо

⇐ Предыдущая57585960616263646566Следующая ⇒






©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.