 |
|
Правотворча діяльність Європейського Суду.
Юрисдикція Суду ЄС, як зазначалося, реалізується в процесуальних формах. Ними, власне, є провадження та рішення — остаточні акти судового розгляду.
Юрисдикції Суду ЄС значною мірою визначає специфіку актів, які ухвалюються ним. Він уповноважений видавати три види рішень: власне рішення, накази та висновки. Рішення та висновки ухвалюються Судом у межах тих чи інших проваджень за результатами розгляду справ, а накази ухвалюються при вирішенні процесуальних питань або при з’ясуванні, що подібне питання вже було винесене в рамках іншого процесу або питання єявно очевидним, враховуючи вже існуючу практику. У такому випадку Суд виносить наказ, який відсилає до попереднього рішення або практики (ч. 3 ст. 104 Регламенту Суду ЄС).
Слід зазначити, що більшість науковців виділяють як джерела права ЄС разом із установчими договорами, нормативними актами інститутів Союзу, які видаються у відповідному порядку на основі, встановленій у вищеназваних договорах, та деякими іншими вторинними джерелами, саме рішення Суду ЄС. С. Ю. Кашкін вказує на особливий статус рішень наднаціональних судів і відносить їх до третьої, особливої групи джерел права ЄС, поряд із первинним та вторинним правом.
При розгляді проблематики правової природи рішень Суду ЄС найголовніше питання, що постає, — це їх юридична сила. Юридична сила рішень Суду ЄС є однією із властивостей, яка визначає їх особливе місце серед джерел права ЄС. Взагалі юридична сила акта— це властивість, яка вказує на співвідношення конкретного акта з іншими видами актів у їх ієрархії. Певною мірою юридична сила актів залежить від місця органу, який уповноважений його приймати. Говорячи про юридичну силу рішень Суду ЄС, перш за все необхідно визначити наявність чи відсутність у них сили прецеденту.
Установчі договори не уповноважують Суд ЄС встановлювати нові норми права, а отже, і створювати прецеденти. До Лісабонських змін у Договорі про ЄСпв існувала ст. 220, яка зобов’язувала Суд забезпечувати дотримання права при тлумаченні та застосуванні Договору.
Але оскільки на практиці в рамках своєї юрисдикції Суд ЄС не тільки надає тлумачення інтеграційного права, але й виводить з нього нові норми, які в подальшому змінюють правопорядок (а в деяких випадках на їх підставі навіть змінювались установчі договори), то нова редакція установчого Договору цього положення не містить, тобто не обмежує діяльність Суду ЄС лише забезпеченням дотримання права при тлумаченні та застосуванні установчих договорів. Підтвердженням нормотворчої діяльності Суду ЄС є, наприклад, те, що його рішення були покладені в основу багатьох директив у сфері інтелектуальної власності, а також стали підставою для прийняття змін до ст. 230 Договору про ЄСпв (зараз ст. 263 Договору про функціонування ЄС) щодо надання Парламенту можливості бути як активним, так і пасивним учасником процедури скасування нелегітимних нормативних актів інститутів ЄС. Тобто ми маємо справу з офіційним невизнанням за рішеннями Суду ЄС сили прецедентів, а на практиці — з існуванням такої властивості.
Найголовнішим внеском, який зробив Суд ЄС увстановлення інтеграційного правопорядку, є вироблені ним принципи, що становлять базу функціонування права ЄС та пояснюють, у чому полягає унікальність інтеграційного права. Розвиток ЄС у цілому та його інститутів вимагає постійного вдосконалення правового регулювання, перш за все, на рівні регламентації компетенційних повноважень різних інститутів ЄС, формування структури та системи права ЄС. Але не слід забувати, що поряд із правовою системою ЄС існують національні правові системи держав— членів Союзу. Саме тому Суд ЄС вивів та обґрунтував принципи верховенства права Співтовариства над національним правом держав-членів і ствердив його як найвищий принцип, який регулює співвідношення права ЄС із національними правовими системами.