Главная | Обратная связь

Взаємовідносини козацтва з іншими соціальними верствами, королівською та місцевою владою

Феодальне законодавство, обумовлене поєднанням права на землю з політичними права­ми, спиралося на станову на­лежність. Водночас феодальне право існувало не в формі загаль­них законів, а як сукупність привілеїв для кожного стану, які підкреслювали відмінності щодо характеру й обсягу правочинності. Формування козацьких прав і привілеїв в умовах інозем­ного панування тривало не одне десятиріччя, тому важливо ви­значити шляхи та основні етапи цього процесу.

Нова соціальна група населення — козацтво — об’єктивно мала посісти своє окреме місце в системі суспільних відносин. Однак, існуюче законодавство метрополії — Великого князів­ства Литовського, а згодом — Речі Посполитої, залишало мало шансів для подібного творення. Разом з тим генеза станових прав козаків ґрунтувалася на реальних суспільних традиціях.

На кристалізацію "лицарських вольностей" безпосередній вплив мали взаємовідносини козацтва з представниками різних груп людності, які становили джерела його формування. Крім того, у цьому процесі важливе значення мали й стосунки козаків з місцевою та королівською владою.

Найчисельнішим соціальним станом феодальної епохи ви­ступало селянство, яке, будучи головним виробником матеріальних благ, не користувалося ніякими суспільними привілея­ми Тогочасні юридичні кодекси фіксували, як правило, форми і розміри феодальних повинностей селян на користь верховно­го сюзерена або ж землевласника та міри відповідальності під­даних за скоєння тих чи інших вчинків. Лише державні селя­ни відсоток яких в загальній кількості був незначним, мали право апеляції до місцевої влади, приватні ж перебували у пов­ній залежності від свого господаря. Тісно прив’язане до землі й обмежене в правах селянство не було схильним не лише до активності в громадському житті, а й до заняття козацькими промислами. Не відхиляючи можливості участі українських селян у козакуванні до Люблінської унії, зазначимо, що їхні взаємини з козаками були досить обмеженими. Ніякою мірою не можна ототожнювати селянські втечі та переселення з покозаченням, що характерно для пізнішого періоду. Система пільг на слобо­дах не стимулювала селян шукати іншого соціального статусу. Тобто стосунки між селянами і козаками базувались на відсут­ності суперечностей в різних сферах суспільного життя.

Ситуація поступово змінювалася з поширенням кріпосни­цьких відносин на Подніпров’я. Окрім селян, найбільш потер­пали від цього суспільного зла козаки, яких місцева влада всіля­ко намагалась звести до рангу вірнопідданих холопів. Разом з тим, ідеал козака — вільної людини, яка користується правами і привілеями, в тому числі й правом на землеволодіння, глибо­ко проникав у свідомість селян. Все це привело до формування спільності інтересів двох соціальних груп населення, що впер­ше проявилося під час повстань 1591—1596 рр. Так, падіння Білоцерківського замку (1591) сколихнуло не лише міщан, а й навколишню округу, насамперед селян, які озброювалися і впроваджували козацькі порядки. Більшою мірою спільність інтересів простежувалася в ході повстанського руху, очолюваного

Северином Наливайком і Григорієм Лободою, яким були охоплені не лише Поділля, Волинь та Подніпров’я, а й сусідні 6ілоруські землі.

Прагнення селян до здобуття козацьких вольностей у першій половині XVII ст. вилилося в широку хвилю "покозачення". Особливого розмаху цей рух досяг на Київщині ¹. Водночас у вирішальну фазу вступала і боротьба козацтва за станові права. У найвищих її проявах для посилення тиску на владні структури козаки вели пошук союзника. І тут найактивнішим еле­ментом виявилося селянство, в чому неодноразово переконува­лися запорожці. Вже в ході повстання під проводом гетьмана Тараса Федоровича (1630) до Переяслава прибуло багато ти­сяч селян, що забезпечило успішні дії проти коронного війська. Цілком закономірною звучала і вимога гетьмана Павла Бута (1637) залучати до формування повстанської армії "якомога біль­ше селян" ². Про те, що даної мети вдалося досягнути, свідчить витяг зі звіту королівських комісарів про ревізію козацького реєстру після Боровицької капітуляції наприкінці 1637 р. "Ко­заки хотіли себе виправдати,— говорилося в документі,— вка­зували, що той бунт підняли своєвільники з слобід українних. Але ми на те їм добре відповіли, вказавши, що з того випливає ще більше їхнє лукавство, бо хлопи не бунтувалися б, якби вони не були їхніми керівниками; тим часом, збунтувавши їх самі, одні з них чекали, чим то все скінчиться, інші провадили, інші знов (що на конях сиділи) на очах наших втекли. Але Річ Посполита має таки з того зрозуміти, що так само важливо приборкати слободи і хлопів власних, аби не мали часу шаліти, як і утримати в порядку самих козаків; бо ні хлопи без коза­цького імені і поради, ані козаки, без хлопської сили вистояти не можуть..." ³. Селяни складали значний відсоток війська Бог­дана Хмельницького, яке в окремі періоди досягало кількох сотень тисяч. Отже, у відносинах з селянами козаки від ней­тралітету поступово схилялися до союзництва, вбираючи най­активніший елемент сільських трударів. Хоча, безумовно, ні­яких станових привілеїв перейняти від них не могли.

Значно складнішими були стосунки козаків з міським насе­ленням. Специфіка українських міст справляла певний вплив на еволюцію козацько-міщанського союзу. Якщо північний регіон був представлений переважно ремісничо-торговим людом, то південний — військово-службовою верствою. Як зазначав М. В. Довнар-Запольський, "под мещанами южных украинских городов ошибочно было бы разуметь городской класс в собственном смысле этого понятия. Он был городским только в смысле оседлости в городе, несения городских повинностей и пользования изстаринными городскими вольностями. По своим же занятиям южное мещанство было низшим военнослужилым классом и такими же входниками, как и земяне и их поддан­ные. Из этого объединения в повинностях мещан низшей во­енной службы, возлагавшейся в северных староствах на специ­альные военнослужилые элементы, и занятий по эксплуатации земельных богатств видно, что на юге мещанство играло такую же роль, какая на севере принадлежала панцырным боярам, ордынским слугам и т. п. группам" ⁴. Тому не випадково у бо­ротьбі проти урядників та власників міст природними спільни­ками козаків виступали городяни. Коли взяти до уваги, що все міське населення зобов’язане було володіти зброєю і мати її для оборони міста, стане очевидним, чому останні відгукувалися на будь-який спалах соціальних конфліктів.

Надання козакам "вольностей" після Люблінської унії зна­менувало початок перерозподілу податків і повинностей серед мешканців міст. Відповідний розвиток взаємовідносин пред­ставників цих соціальних груп населення не позначився про­явами взаємної симпатії. Яскравим прикладом може послужи­ти конфлікт козаків з переяславцями на початку 90-х років XVI ст. Виникнувши на економічній основі — сплати податків У казну, він переріс у погроми міщанами козацьких осель. Пе­ревіркою справи займалась спеціальна урядова комісія на чолі з Якубом Претвичем, Никодимом Косаківським і Яном Кришовським. У рішенні королівського суду від 18 січня 1592 р. йшлося про затримку козаками членів комісії у Василькові, де вона під тиском наклала штраф на переяславців у сто п’ятдесят кіп литовських грошей, але з часом відмовилася від свого вер­дикту ⁵. Зрештою, при зайнятті міста повстанцями, козаки повністю поквиталися за свої кривди. Коли навесні 1595 р. жителі Мозира поскаржилися віленському воєводі на "шкоди" від козаків, то він надіслав листа запорозькому гетьманові Федору Полоусу з проханням вийти з міста і передислокуватися "на Україну". Козацький ватажок відповів, що запорожці "жодних збитків не починили, лише заготували живність для відходу на свої звичні місця" ⁶.

Зростання соціального і національного гноблення сприяло зміцненню взаємовідносин козаків з городянами. Останні складали одне з джерел покозаченого населення в першій половині XVII ст. Вже в ході польсько-російської війни періоду Смути в Московському царстві тисячі міщан Подніпров’я і Лівобережжя оголошували себе вільними козаками, запроваджуючи на місцях органи козацького самоврядування. При підтримці ко­заків спротив органам місцевої влади чинили й городяни Пра­вобережжя. У відповідь постановою варшавського сейму (1607) Корсунь і Брацлав були позбавлені магдебурзького права. Од­нак, процес покозачення міщан не припинився, про що крас­номовно свідчить декларація королівських комісарів до реєст­ровців під час Вільшанської комісії 1617 р.⁷.

Проблему для міщан становили козацькі лежі, які здійсню­валися за прикладом жовнірських. Право на постої козаки ви­правдовували належністю до "лицарських людей", службою польському королю і всьому християнському світу. Міщани і представники міського уряду, насамперед, при наявності маг­дебурзького права, скаржилися перед вищими сановниками на утиски з боку козаків. Так, у листопаді 1620 р. кияни подали воєводі супліку, в якій йшлося про те, що п’ятитисячне Військо Запорозьке прагне "доконечно в’їхати до Києва на зимівлю. За нинішньої дорожнечі, для людей, які не орють і не мають ніякої ріллі і фільварків це було б великим нищенням" ⁸. Великих масштабів досягали козацькі лежі в містах та містечках Київсько­го воєводства після завершення Хотинської війни. На варшав­ському сеймі (1623) князь Єжи Збаразький закликав уряд не­гайно вжити заходів проти козаків. Пізніше в листі до Сигізмунда III він писав, що їх "явно і таємно підтримує мало не вся Київська земля" ⁹. Посилання на право козацьких леж У містах Подніпров’я з усією гостротою поставало під час пов­стань 1630 і 1637—1638 рр. Водночас козацькі ватажки вбача­ли у міщанах надійних союзників. Характерним є лист гетьма­на Павла Бута до переяславських козаків і міщан від 12 серпня 1637 р.: "Панові отаману переяславському і всьому товариству, поспольству бажаємо від Бога доброго здоров’я... Будьте єдинми і, згуртувавшись всі разом, приходьте з панами полковниками до війська, а там уже обміркуємо для себе найкраще" ¹⁰. Відповідною виявилася і реакція властей. "Ординацією Війська Запорозького" (1638) городянам заборонялося вписуватися до козацького реєстру, а також "видавати дочок за козаків під небезпекою конфіскації майна". Цим же документом прожи­вання козаків обмежувалося прикордонними містами ¹¹.

Отже, козацько-міщанські взаємовідносини характеризува­лися як конфронтацією на економічному ґрунті, так і спільни­ми інтересами у протидії свавіллю місцевої влади. Разом з тим, міщанство не мало суспільних привілеїв, які б могли бути за­позичені козаками.

Своєрідної еволюції зазнали відносини козацтва з представ­никами панівних верств тогочасного суспільства: князями, зем’янами, шляхтою, боярством. До другої половини XVI ст. в основному було дружнє ставлення їх до козаків як спільників у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Крім того, феодали постачали запорожцям зброю та провізію, за що отримували частину козацької здобичі. Перебуваючи на посадах місцевих урядовців, шляхтичі й самі брали участь у козацьких походах. Тому їхні прізвища часто фігурують в історіографії серед "ор­ганізаторів" козацтва: Гербурти, Струсі, Сенявські, Збаразькі, Заславські, Корецькі, Сангушки ¹². Козацький Низ став своєрід­ною школою для шляхетської молоді, а окремі вихідці з шля­хетських родин — Оришовських, Ружинських, Микошинських віддають перевагу лицарському ремеслу, очолюючи Військо За­порозьке.

Зростання авторитету козацтва наприкінці XVI ст. і зміна поземельних відносин на Подніпров’ї в результаті колоніальної Політики уряду Речі Посполитої призвели до погіршення сто­сунків між козаками і панівною верхівкою. Козацьке землево­лодіння, усталене, як правило, на звичаєвому праві, ставало на заваді розширенню шляхетських маєтностей і магнатських ла­тифундій. Тобто, фактичну основу суперечностей складала бо­ротьба за землю. Потужним каталізатором конфлікту виступа­ла також стація, вимога так званих "леж" і "приставств". Не одержуючи тривалий час платні за службу від уряду, козаки надолужували свої потреби поборами в шляхетських маєтностях. Так, у володіннях брацлавського воєводи Януша Збаразького і сусідньої шляхти (1583) козаки вимагали, щоб їм давали харчі. Загін, очолюваний писарем реєстрового війська Янчею Бегером, "ґвалтом собі приставства позабирав і шкоди немалі поробив" ¹³. Згодом у листі до короля Стефана Баторія воєвода писав: "Раніше я скаржився на Янчу, що собі силоміць позаби­рав приставства і наробив немало шкоди, тепер приїжджають і говорять, що мають у мене приставства і наказують уряднику щоб давав їм поживу, називають навіть королівського послан­ця, з відома якого визначені їм приставства. Ледь можна упро­сити, щоб не брали силоміць, а далі лише Бог знає, що буде. Я переконаний, що вони ходили в похід без королівського на­казу, тому вважаю неоправданим давати їм приставства" ¹⁴. На Житомирщині в тому ж році Лук’ян Чорнинський, "который кажет себе гетманом звати", зібравши кілька сот козаків, на­пав на містечко шляхтича Фрідріха Тишкевича, вимагаючи стації: "у ночи ударили й, уломившись у место кгвалтом, великие кривды и шкоды так его милости пану самому, мне и мещанам починили"¹⁵. У шляхетській інструкції з Київського воєводства на вальний сейм 1590 р. відзначалося, що козаки "поводяться з нами не інакше, як татари — накладають великі окупи на на­род шляхетський і міста — тільки що маєтностей не палять" ¹⁶. З кінця 1591 р. конфлікт переріс у збройне протистояння. Так, у позові білоцерківського старости князя Януша Острозь­кого до луцького гродського суду від 9 січня 1592 р. йшлося про захоплення його майна гетьманом Криштофом Косинським разом з документами на уряд та землі, що зберігалися у підстарости Дмитра Булиги-Курцевича: "Добившисе тот Косинский до коморы его, маетность всю его побрал и шкатулу с клейнотами, с пенезями, с листами взял, в которой де было немало мамерамов княжати его милости князю Булызе до роз­ных справ повероных и листов приватных, к тому привилеи, так княжати его милости пана воеводы киевского, яко и его милости пана воеводы волынского на староство Белоцерковское и Богуслав, так же и на грунт Розволодовский и Великую Слободу и на Рокитную належачие, до схованья князю Булызе даные, зо всим взял, шкоды великие починил" ¹⁷. Характерною є також скарга подільського шляхтича Мартина Калиновського (1594) про напад на його маєток в Гусятині козаків на чолі з Северином Наливайком, під час якого, окрім грошей та цінностей були забрані всі скриньки з привілеями на його спадкові маєтки ¹⁸. Брацлавська шляхта в тому ж році писала до Сигізмунда III, що козаки, "приєднавши до себе ще інших свавіль­них людей, на домівки шляхетські наїжджають, плюндрують, маєтності їх пустошать, права та їх самих забирають і забивають. Навіть замки і міста наші беруть в облогу, з послушності нашої виламуючись" ¹⁹. Майже аналогічні скарги містяться у посланні шляхти Подільського воєводства (1595) до коронно­го канцлера Яна Замойського ²⁰.

Придушення виступів не усунули суперечностей у козаць­ко-шляхетських відносинах. Навпаки, генеза цього конфлікту мала динамічне продовження. Інтереси шляхти і козаків дедалі частіше стикалися у боротьбі за земельні маєтності. Хоча інко­ли мало місце використання останніх землевласниками у яко­сті збройної сили для розширення володінь. Так, у виписці з рішення київського гродського суду (1623) йшлося про наїзд шляхтичів Копилевських з калиновськими козаками на містеч­ко Копіївка — власність Федора Четвертинського ²¹. Цілком оче­видно, що зиск від подібних "походів" мали не лише зухвалі шляхтичі, а й козаки, здобуваючи таким чином "козацький хліб" на волостях. Маєтність Андрія Фірлея Обухів Київського воє­водства на початку 1630 р. була піддана нападу шляхтичів Ан­дрія Зборовського і Григорія Мрозовського, до складу загону яких входили власні піддані та козаки ²².

Гостроти козацько-шляхетському конфлікту додавав також національний фактор, адже саме польська шляхта, руками якої проводилася урядова політика колонізації України, найбільш нетерпимо ставилась до прагнення козаків утвердитися через здобуття певного соціального статусу. На думку Н. М. Яковенко, латифундії польських магнатів Замойських, Любомирських, Калиновських, Потоцьких, Фірлеїв, Конецпольських витворю­вались завдяки королівським данинам, як наслідок шлюбних контрактів, через встановлення адміністративного контролю над південними околицями Брацлавщини і Київщини ²³. З іншого боку, боротьба за збереження православ’я сприяла зближенню козацтва з українською шляхтою. Гаряча промова земського посла Лаврентія Древинського на варшавському сеймі восени 1620 р. була підтримана реальними кроками запорожців по відновленню православної ієрархії. Крім того, частина козацької старшини формально належала до шляхетського стану і кори­стувалася відповідним імунітетом. Тож про розрив зв’язку мж козацтвом і шляхтою говорити не доводиться. Навпаки, відсто­ювані козаками "вольності" значною мірою були віддзеркален­ням шляхетського права. Підтвердженням даної тези може по­слугувати прагнення значної частини козацької старшини і після Національно-визвольної війни середини XVII ст. користуватися "шляхетськими вольностями". Як зазначила В. В. Панашенко шляхетські традиції суттєво впливали на формування соціальної еліти Гетьманщини ²⁴.

Дещо інакше складалися взаємовідносини між козацтвом і нижчим прошарком феодалів — українським боярством. За своїми суспільними функціями останнє було тотожне козацтву, а в правовому сенсі бояри та військові слуги займали проміжне становище між вільним селянством і шляхтою ²⁵. Перехід бояр у козацтво мав місце вже в литовський період через урядові ревізії прав феодалів на шляхетство. Проте справжньої "чистки" боярство зазнало після Люблінської унії 1569 р., адже в поль­ській правовій системі місця для даної соціальної верстви насе­лення не знайшлося. Переважна більшість ненобілітованих дріб­них лицарів-бояр за відсутності документального підтверджен­ня на землеволодіння змушена була перетворюватись на дер­жавних або ж приватних селян. Хто не згоджувався з такою долею, насамперед мешканці південного прикордоння, той шукав притулку в козацтві. На думку С. А. Леп’явка, "покозачившись, придніпровське боярство внесло в козацтво новий суспільний зміст і вже під новим іменем стало вимагати ви­знання своїх рицарських прав" ^2б.

Утвердження козацтва як соціального стану значною мірою залежало від його взаємин з місцевою та центральною владою. Ставлення уряду до козаків визначалося як внутрішньою, так і зовнішньою політикою держави, мало складний і суперечли­вий характер. Козацькі походи, а також погроми купецьких караванів призводили до загострення стосунків Великого князівства Литовського, а потім і Речі Посполитої з Кримським ханством, Молдовою, Валахією, Туреччиною. Разом з тим, Військо Запорозьке було вагомою бойовою одиницею для розв’я­зання зовнішньополітичних проблем, насамперед у протисто­янні з Московською державою та Швецією. Створення козаць­кого реєстру передбачало поповнення збройних сил держави в перший період Лівонської війни, зважаючи й на небезпеку та­тарської агресії. Однією з причин надання прийнятим на дер­жавну службу певних прав і привілеїв була, очевидно, відсут­ність коштів у казні для набору професійних європейських во­яків, яких на той час не бракувало. Тож навряд, щоб у планах уряду з самого початку чітко ставилось питання власне рефор­мування козацьких сил, скоріше — налагодження над ними надійного контролю. Однак, досить скоро ситуація змінилася. Якщо Стефан Баторій з початку свого правління недовірливо ставився до запорожців, то "Постанова щодо низовців" від 16 вересня 1578 р. свідчить про намагання короля скористати­ся воїнськими можливостями козаків не лише на кресах Речі Посполитої, а й в Україні для підтримки польського режиму. Останній аспект мав далекосяжну мету і в цьому разі тільки найманцями обійтися було б важко. Сеймова конституція 1590 р. конкретизувала завдання реєстрових щодо "свавільних людей" в Україні ²⁷.

У стосунках уряду з козаками спостерігалися й досить ра­дикальні мотиви. За участь у повстаннях 1591 —1596 рр. реєст­рове військо було ліквідоване, відповідно скасовувалися й "ко­зацькі вольності". Однак таке становище тривало недовго. По­треба у дешевому і надійному війську для підтримки молдовсько­го господаря Ієремії Могили спонукала короля знову звернутися до запорожців. Як наслідок успішного походу до Молдови на чолі з гетьманом Самійлом Кішкою стала постанова вального сейму від 13 березня 1601 р. В ній, зокрема, зазначалось: "Оскіль­ки запорожські козаки вірно і достойно служили нам як у недавньому поході проти Михайла (мультянський воєвода, су­перник Могили. — В. Щ.), так і тепер обіцяють служити проти Карла (шведського короля. — В. Щ.), ми відміняємо баніцію, оголошену на них сеймовою ухвалою за минулі бунти Косинського і Наливайка, скасовуючи її для тих, хто вийде на нашу військову послугу в боротьбі з Карлом і, вийшовши на таку послугу, підкорятиметься волі старшого, призначеного гетьманським урядом у погодженні з нами" ²⁸. Зацікавленість у козацтві виявляв польський уряд і в наступні роки, в період Лівонського походу та під час підготовки до війни з Московією.

Джерельні матеріали містять численні скарги кримського й турецького урядів правителям Великого князівства Литовського та Речі Посполитої на "козацькі свавілля" і заклики "знищити запорожців" ²⁹. В противному разі султан неодноразово загро­жував агресією. У відповідь король обіцяв виконати прохання якщо справа стосувалася реєстрових. Проте, у багатьох випад­ках перед урядовцями поставало складне питання. Характер­ним є лист Сигізмунда III турецькому султанові Ахмеду І від 8 листопада 1607 р., в якому правитель Речі Посполитої писав про неможливість покарання запорожців, оскільки вони "не підлягають нічиїй владі" ³⁰. Така позиція офіційної влади свідчи­ла про її неспроможність контролювати діяння українських козаків. Водночас дедалі більші їх контингенти залучалися до військових кампаній проти сусідніх держав. Серед найбільших з участю запорожців була війна проти Московської держави на початку XVII ст., а також козацький похід на допомогу короле­вичу Владиславу восени 1618 р.

Відверто вороже ставлення Сигізмунда III до українського козацтва мусило поступатися перед реальними державними потребами. Такий компроміс особливо виразно проявився в часи гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Польський полководець Якуб Собеський, характеризуючи козацького ва­тажка, зокрема, визначав: "Этот Петр Конашевич, мрк редкой мудрости и зрелого суждения в делах, находчивый в словах и поступках, хотя по происхождению, образу жизни и привыч­кам был простой человек, тем не менее в глазах позднейшего потомства он достоин стать на ряду с самыми знаменитыми людьми своего времени в Польше. Много раз предпринимал он морские походы в челнах во главе запорожского войска и всег­да судьба особенно благоприятствовала ему: он всегда возвра­щался покрытый славою... Одним словом, это был человек смелый умом, искавший опасностей, пренебрегавший жизнью. первый в нападении, а в отступлении последний... В силу своего служебного положения всегда верный королю и речипоспотой, он бывал суровым в деле подавления козацких своеволий; нередко даже, не задумываясь, казнил смертью за малейшие провинности; свои не долюбливали его за это и неоднократно уже волею большинства он едва не был лишен верховного предводительства запорожским войском" ³¹. Петру Сагайдачному неодноразово доводилося фактично виступати посередником між урядом Речі Посполитої та запорозькою вольницею, яка не бажала визнавати зверхності короля над ко­заками.

Відмова Сигізмунда III виконати козацькі умови за участь у Хотинській війні 1621 р., зокрема, розширення реєстру і лега­лізації православ’я, знову загострила стосунки запорожців з уря­дом Речі Посполитої. Оружною рукою українське козацтво стало на захист своїх прав і привілеїв. Визнаючи і надалі короля сво­їм сюзереном, запорожці сміливіше, без дозволу з Варшави, здійснювали зовнішньополітичні зносини, втручалися у вирі­шення конфесійних справ. В королівській інструкції місцевим сеймикам (грудень 1625 р.), зокрема, відзначалося: "Рік тому вони (козаки. — В. Щ.) наважилися від власного імені уклада­ти перемир’я з султаном-калгою, наймаючись до нього на службу. Тоді вони зносилися посольствами з Москвою, вирішуючи на власний розсуд питання війни і миру і розриваючи укладені Річчю Посполитою перемир’я" ³². Йдеться про угоду, укладену Військом Запорозьким з кримським ханом Магомет-Гіреєм III У грудні 1624 р. Першим співправителем при ньому або калгою-султаном був рідний брат Шагін-Гірей. Така діяльність за­порожців суперечила й умовам Хотинського договору між Ту­реччиною та Річчю Посполитою. Для налагодження стосунків з татарами козаки використовували й вагому фігуру у державі литовського гетьмана Криштофа Радзивілла. Через приналеж­ність до кальвінізму ³³ князь протистояв поряд з православни­ми католицьким впливам на східних кресах Речі Посполитої, і тому запорожці вважали його своїм союзником. Так, коли наприкінці 1629 р. козацьке посольство у складі Захарія Остелецького, Григорія Малкевича і Кузьми Капусти відбуло із Січі до Варшави на аудієнцію з королем Сигізмундом III у справі з Шагін-Гіреєм, гетьман Іван Сулима направив листа Криштофу Радзивіллу з проханням підтримки у вирішенні питання ³⁴.

З середини 20-х рр. в Україні діяння козацтва створили загрозливу ситуацію для колоніального режиму. З метою запобігання небезпечному розвитку подій король направив військо на територію Київського воєводства. Він закликав "головных панов сенаторов и тамошних именитых людей, чтобы они, со­вместно с паном гетманом, применяли всевозможные средст­ва, годные для подавления этого своеволия" ³⁵. Придушення повстань 1625 та 1630 рр., безумовно, не сприяли зростанню авторитету королівської влади серед українського козацтва. Вод­ночас з польського боку вживалися заходи для пошуку комп­ромісів з ним. Так, урядовим комісаром в Україні на початку 30-х років було призначено вихідця з православної шляхти Адама Киселя ³⁶. Здобувши авторитет серед козаків під час Смо­ленської війни, він доклав немало зусиль для порозуміння запо­рожців з властями. При цьому, зважаючи на наявність різних прошарків козацтва, Адам Кисіль рекомендував діяти "трьома способами: старшині давати подарунки; людей хороших і тих, які мають оселі і на них озираються, ублажати ласкою, пред­ставляючи їм розум вітчизни (Речі Посполитої. — В. Щ.)і звіль­нення їх нащадків від кріпосної залежності, а бунтівників, голо­ту, які живуть однією здобиччю, залякувати смертною карою, оскільки все добропорядне і святе вилітає у них з голови лиш тільки вони опиняються на Дніпрі" ³⁷.

Велику надію у справі розширення реєстру і стабілізації вза­ємовідносин з центральною владою запорожці покладали на нового короля Владислава IV. Козацтву колишній королевич був зобов’язаний як обранням його на московський престол у 1610 р., хоча й не реалізованим через неповноліття претенден­та, так і допомогою під Москвою восени 1618 р. Прихильне ставлення Владислава до запорожців як вагомої збройної сили особливо зміцнилося після Хотинської битви. Тому не випадко­во напередодні елекційного сейму у Варшаві восени 1632 р. козаки надіслали королевичу листа, вказуючи на нього як на єдиного законного кандидата на престол. Традиційне прохання підтвердити "вольності старожитні" супроводжувалося обіцян­кою у разі спроби відсторонення Владислава від престолу пода­ти йому збройну підтримку ³⁸. І справді, в ході Смоленської війни на державну службу було залучено тисячі запорожців. Проте на цей час великої ваги в житті Речі Посполитої набували магнати, так звані "королев’ята" — Калиновські, Вишневецькі, Любомирські, Потоцькі. їхні латифундії поширилися по всьому Подніпров’ю — козацькій батьківщині. Головними противни­ками утвердження магнатського панування виступили козаки. Разом з тим і Владислав IV прагнув спертися на них для проти­дії магнатській олігархії. Хоча такому союзові не сприяло становище в Україні з підписанням Поляновського договору (1634) Речі Посполитої і Московїї. Внаслідок повстання 1637—1638 рр., з’явилася "Ординація Війська Запорозького" (1638), якою лік­відовувалася більшість прав і привілеїв реєстрових. Цим доку­ментом центральна влада фактично закреслювала попередні заслуги козацтва перед Річчю Посполитою.

Потреба уряду в запорозькому козацтві виникла знову в зв’язку з підготовкою до війни з Туреччиною. Під час зустрічі у Варшаві Владислава IV з козацькими послами Іваном Барабашем, Ілляшем Караїмовичем і Богданом Хмельницьким ³⁹ у квітні 1646 р. йшлося про організацію походу до Криму, за що ко­роль обіцяв відновити "давні козацькі вольності", збільшити реєстр до 20 тисяч, а також не допускати розквартирування кварцяного війська на Подніпров’ї. Спеціальний універсал на право набору козаків Владислав IV скріпив не державною, а особистою печаткою ⁴⁰. Однак на перешкоді воєнних приготу­вань стали магнати. Вони прибули до столиці на сейм у супро­воді власних військових загонів і зажадали від короля припи­нити мобілізацію. Спроби Владислава IV покластися виключно на козаків для набору військових контингентів також провали­лися через розкол серед верхівки Війська Запорозького. При­хильником королівського проекту був чигиринський сотник Богдан Хмельницький, але реалізувати його планував за влас­ним сценарієм. В ході Національно-визвольної війни зміст взає­мовідносин козацтва і польсько-шляхетського уряду набув якісно нових граней.

Інший критерій лежав в основі ставлення місцевих властей до козаків. Якщо до Люблінської унії 1569 р. лише в окремих містах спостерігалася напруга через прагнення останніх вийти з-під адміністративного підпорядкування урядовців, то із зростанням чисельності козацтва вона поширювалася по всьому південному і південно-східному прикордонні. На старост покладалися обов’язки здійснення контролю над козаками, які проживали в королівщинах. Мешканці світських та духовних маєтностей, в тому числі й козаки, мали б підлягати юрисдикції власників цих володінь⁴¹. Разом з тим представники місцевої адміністрації, як правило, й самі володіли великими земельними угіддями і були зацікавлені у виведенні з них козаків. Тому боротьба реєстрових за право проживання в шляхетських маєтностях проходить червоною ниткою серед домагань перебува­ючих на державній службі. Проте, старости неприхильно ста­вилися до козацьких прагнень, що загострювало соціальну на­пругу. Постанова вального сейму 1611 р. чітко визначала дії місцевих властей при козацьких "свавільствах": "правосуддя здійснюватиметься на трибуналі без права на жодні відстрочки, як у справах про заподіяну кривду. А якби вони, самі собою зібравши ватаги, блукали по наших і шляхетських маєтках і завдавали шкод, наші старости мусять діяти проти них згідно з давнім звичаєм, приборкуючи таку сваволю усіма способами, аж до рушення повіту включно" ⁴². Отже, старости наділялися висо­кими повноваженнями для боротьби з козацькою вольницею. З іншого боку, козаки неодноразово писали у Варшаву, шу­каючи захисту у короля і вищих урядовців проти панського свавілля. Зокрема, зазначалось про введення нових податків, примусове виконання різноманітних повинностей і навіть без­підставні ув’язнення всупереч існуючим козацьким привілеям ⁴³. В одній із скарг йшлося про незносні кривди, які завдавалися "від державців, тобто від старост українних і їхніх намісників не лише нам, козакам, або ж товаришам нашим, над якими вбивства і всілякі звірства за своїми уподобаннями чинять, але й у маєтностях наших, здобутих кривавим потом своїм, у боро­тьбі з неприятелем святого Христа" ⁴⁴. Прохання про повагу до козацьких вольностей міститься в листі старшого реєстру Ми­хайла Дорошенка до київського воєводи Томаша Замойського: "Декларація нашого милостивого пана і комісарів, висловлена під час комісії (Куруківської. — В. Щ.) за всілякі наші проступки пробачає не лише нас, які перебувають на службі Речі Посполитої, але і тим нашим товаришам, які кілька років тому на службі перебували, а найбільш старим козакам, які постраждали на службі Речі Посполитої, та убогим вдовам, сиротам заслужених мужів... Тому утиски їм аби дідичі і підстарости не мали права чинити. Але тепер всілякі незносні кривди починають. Звідси боїмося зростання свавілля, бо пограбований не може миритися з таким становищем і не лише поповнить Москву, а й поганські провінції. Повідомляю тебе аби вчасно тому міг запобігти" ⁴⁵. Не випадково і в інструкції Війська Запорозького послам на вальний сейм 1637 р. знову містилася скарга на дії місцевих державців: "...королівські урядники не дозволяють ко­закові ні купити, ні продати будинок в межах староства, нада­ряй свою силу і владу орендаторам, які забороняють козакам варити пиво і курити горілку для святкування весіль і хрестин. Крім того, пани старости, здійснюючи наїзди один на одного за спірні землі, позбавляють життя козаків, а худобу ‘їхню забира­ють. Водночас козацькі вдови, чоловіки яких загинули на служ­бі Речі Посполитій, виганяються негайно з своїх осель, позбав­ляються всього майна і підлягають навіть тюремному ув’язнен­ню" ⁴⁶. Проте у відповідь звучали тільки обіцянки уладнати іс­нуючі конфлікти. А завершення строків селянських слобод на Подніпров’ї в 20—30-х роках XVII ст. зумовило різке зростан­ня соціальної напруги в суспільстві. По одну сторону барикад опинилися місцеві власті та феодали, по іншу — селяни в союзі з козаками, які вели боротьбу за утвердження станових прав.

Отже, широкий спектр взаємовідносин козацтва з іншими верствами та владою позначився на змісті станових ознак нової соціальної групи, а також на темпах її утвердження в житті українського суспільства. Основні елементи суспільних приві­леїв козацтво перейняло від боярства та шляхти, що мало знач­ний вплив на формування станової свідомості. Козаки завжди намагалися підкреслювати володіння "старожитними вольно­стями" і рішуче виступали за їх відстоювання.

4.2.