Главная | Обратная связь

Перетворення козацької старшини в окремий соціальний прошарок

У процесі еволюції соціальних станів якісні зрушення часто пов’язувалися з конкретними подіями та явищами. Завершення формування шляхетства у Великому князівстві Литовському зумовилося, зокрема, при­йняттям Другого Литовського статуту 1566 р. Для українського козацтва такою подією виявилася Національно-визвольна війна середини XVII ст. Повсталі народні маси ліквідували польських магнатів, католицьку шляхту і духовенство, які зосереджували у своїх руках економічні важелі та політичну владу. У козацькій державі останні перейшли до старшини. Що ж спричинило кардинальні зміни в становищі козацтва?

Важливим чинником формування заможного прошарку серед козаків була державна служба. Крім відповідної платні, стар^ина насамперед всіляко домагалася розширення власних володінь. У козацьких петиціях звучали також прохання просвободу заняття промислами. Про розмір платні для козацької старшини реєстровців яскраво свідчить один з пунктів Куруківської угоди (1625). Старшому Війська Запорозького призначалося 600 злотих на рік, двом осавулам — по 150 злотих, обоз­ному, судді та писарю — по 100 злотих, шести полковникам —. по 100 злотих, шести полковим осавулам — по 50 злотих ⁶⁵. Не останню роль у збагаченні окремих козаків відігравали успішні походи на татарські улуси та Чорне море.

Водночас в умовах польсько-шляхетського панування реалі­зувати повною мірою права і привілеї старшині, як і всім реєст­ровим, не вдавалося. Уряд Речі Посполитої постійно втручався у справи козацтва, а його участь у визвольних рухах призвела до появи в 1638 р. "Ординації", якою ліквідовувалася більшість козацьких прав. Через 10 років Національно-визвольна війна знову поставила на порядок денний питання про козацькі "вольності". І цього разу козацька верхівка свого шансу не втратила.

Для того, щоб проаналізувати процес переходу старшини в якісно нове становище, необхідно, насамперед, з’ясувати дже­рела її формування. Про окремі випадки цього явища в поперед­ній період йшлося вище. Зростаюча чисельно в ході Національ­но-визвольної війни козацька старшина фактично перетворила­ся на нову генерацію панівного класу. Так, виходець з реєст­рового козацтва Павло Апостол в роки війни очолив Хомутецьку сотню, а після неї — Галяцький і Миргородський полки. На останній посаді він домігся призначення свого сина Данила, який розширив родинні зв’язки з впливовими старшинами. За свідченням сучасників, багато полковників і "знатних осіб" були "сопряжены с ним близким свойством и любовию" ⁶⁶. Сини козацького ватажка першої половини XVII ст. Івана Сулими Степан, Северин та Федір, вступивши до реєстру в 40-х роках, згодом перейшли до розряду старшини, Северину вдалося дослужитися до посади переяславського полковника ⁶⁷. У реєстрі Війська Запорозького 1649 року син Якова Острянина Іван вписаний полтавським сотником під прізвищем Іскренко • Очевидно, останнє він дістав від назви слободи поблизу Полтави, де поселився після повернення з Чугуєва в 1641 р. У ході Національно-визвольної війни Іван Іскренко здобув ранг наказного полковника, в якості посла Богдана Хмельницького їздив до Москви ⁶⁹. До вищих щаблів козацької ієрархії — полтав­ського полковника — дослужився і його син Іван.

Поповнення рядів козацької старшини відбувалося і з се­редовища міщан — реміснично-торгової людності. Завдяки на­громадженим капіталам вони домагалися від гетьманського правління універсалів на "уряд", як правило, сотенний. Посада сотника, відповідно, відкривала нові джерела збагачення — важ­ливої передумови для дальшого просування службовими сходи­нами. Так, син заможного міщанина з Красного Колядина Іва­на Голуба Костянтин дослужився до генерального бунчужного і, користуючись владою, скуповував землі в Глухівській та інших сотнях Чернігівського полку. Його старший брат Захар мав зван­ня "військового товариша" ⁷⁰. Внук чернігівського райці Яреми Полуботка Леонтій у 1668р. зайняв посаду полкового писаря, а через десять років став генеральним осавулом ⁷¹. Переяслав­ський купець І. Томара, грек за походженням, спочатку влаш­тував двох своїх синів в гетьманську канцелярію, що дозволило їм невдовзі перейти у старшинське коло. Степан Томара здобув полковницьку посаду в Переяславі, а рідний брат — суддівську при Чернігівському полку ⁷².

У першій половині XVII ст. Самійло Самойлович був свя­щеником містечка Ходоркового поблизу Сквири. Його син Іван пройшов шлях від красноколядинського сотенного писаря до гетьмана України (1672—1687) ⁷³. Майже аналогічний шлях просування службовими сходинами уродженця Умані Івана Скоропадського. Вступивши з братами до Чернігівського пол­ку, на початку XVIII ст. він став стародубським полковником, а протягом 1708 —1722 рр. займав гетьманську посаду ⁷⁴. Наща­док переяславського і гадяцького протопопа Григорія Бутовича Артамон служив канцеляристом у генеральній військовій кан­целярії.

Крім українців, ряди козацької старшини поповнювали і представники інших народностей. Григорій Скорупа, чий бать­ко переселився з Білорусі до Стародуба, служив у військовій канцелярії, а згодом бачимо його у числі значкових товаришів Стародубського полку ⁷⁵. Його сучасник Яків Жданович був вихідцем з Литви, а Родіон Дмитрашка родом з придунайських князівств. Стародубський полковий писар Павло Дублянський і сенчанський городовий отаман Кирило Криштофович мали польське походження⁷⁶.

Таким чином, формування козацької старшини відбувалося з різних соціальних верств. До її лав входили також представники литовського, польського, білоруського та іншого походження. Розширення кола старшини відбувалося шляхом вступу на службу — на відповідну посаду, через матеріальне збагачення, використання родинних зв’язків тощо.

Із самого початку Національно-визвольної війни Богдан Хмель­ницький неодноразово звертався до Варшави з проханням від­новити козацькі права і привілеї. У листі до короля Владисла­ва IV від 12 червня 1648 р. він досить образно змалював стано­вище козацтва, при якому "пани державці і старости на втіху собі нестерпно кривдять нас і тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки убогого майна, але й свободи, посягаючи на наші хутори, луки, сіножаті, ниви, зорані поля, ставки, млини, бджо­ляні десятини" ⁷⁷. Ці всі володіння належали, насамперед, коза­цькій старшині, в тому числі й самому гетьману. Листи анало­гічного змісту було відправлено тоді ж і до коронного маршалка Адама Казановського та князя Домініка Заславського.

В умовах військової конфронтації досягти згоди тривалий час не вдавалося. Лише після Зборівської битви Богдан Хмельни­цький і канцлер Речі Посполитої Єжи Оссолінський підписали угоду (8 серпня 1649 р.), в якій регламентувалися права коза­цтва, чим, відповідно, відмінялися статті "Ординації" 1638 р. Зазначалася і територія, на яку поширювалася дія закону — "од Днепру почавши с тоей-ту стороны Дымеру, в Горностайполю, в Коростышове, в Паволочи, в Погребищах, в Прилуке, в Винници, в Браславлю, от там-толь од Браславля до Ямполя ку Днестрови, так же до Днепра розумеется мает, в реєстр козаки мают быти примованыи; а з другое зась стороны Днепра в Остру, в Чернигове, в Нежине, в Ромне и всюды аж до грани­цы московской и Днепра" ⁷⁸. До рук старшини (генеральної, полкової і сотенної) перейшли найважливіші ланки державно­го управління, що, безумовно, піднесло її політичну вагу в су­спільстві.

Зміцненню позицій української козацької старшини сприя­ли й інші статті Зборівського трактату, передусім, право на землеволодіння. Адже надання рангових маєтностей передбачало й користання "послушенством" селян "так як і перед тим було". Цікаво, що старшина намагалася одержати рангові на­дання у північних регіонах і там розвивати свої господарства, де здані повинності були звичним і, відповідно, краще психологічно сприйнятним явищем. Складання нового реєстру також цілком покладалося на старшину з людей "абы ведлуг годности который бы был до того способный" ⁷⁹. На гетьманську булаву віддавалося Чигиринське староство з усім його прибутком. Пе­реваги при призначенні на "уряды вшелякие в воеводстве Ки­евском, Брацлавском и Черниговском" надавалися представни­кам старшини.

Становлення козацької держави докорінно вплинуло на ста­новище і роль старшини у суспільстві. Вона фактично змінила існуючі раніше структури влади, а Зборівський договір став першим кроком законодавчого закріплення старшинського іму­нітету.

Тривалий час найвищою судовою інстанцією серед козаків була рада. На ній видавалися певні присуди і, як правило, там же виконувалися. В ході Національно-визвольної війни козаць­ка рада у війську Богдана Хмельницького поступово втрачала своє значення. Гетьман передавав судову владу полковим і со­тенним судам, здійснюючи лише контроль козацького судочин­ства, а в особливих випадках призначав надзвичайні суди. В геть­манських універсалах з наданням посади полковника останній наділявся і судовими повноваженнями. В універсалі від 1 серп­ня 1650 р. на ім’я ніжинського полковника Лук’яна Сухини зазначалося, що він "от нас суполную владу мает непослушных карати... каждого з Козаков там зостаючих добром миловати, а злом карати" ⁸⁰. В інших справах гетьман давав владу полков­никам та іншим старшинам для покарання всіляких злочинців. Як зразок надзвичайної гетьманської судової комісії маємо факт за 1656 р., коли київський полковник Антон Жданович, "по­сланный в Белорусию от его милости пана гетмана для выслушанья сыску в розных делах, кто чинит разорение и царского величества людям всяким неправду и грабеж, таковым сыски­вать и росправу чинить и всякого винного, на кого б такое только воровство покажется, горлом карати и наказание чинити всякое" ⁸¹. В результаті слідства полковник суворо покарав винуватих, а окремі справи залишив на розгляд сотників.

Вищий суд при гетьмані вели генеральні судді, а нижче судочинство перебувало в руках місцевої адміністрації. В універсалі Богдана Хмельницького від 29 грудня 1648 р. зазначалося: "Чого всего полковникове, а де не мается полковников, сотни кове и атаманове поблизкие, кому бы сей наш универсал ука занным был, перестерегать будут, и то все судове без жадного миласердия на горле, до мене не отсилаючи, карати мают" ⁸² Інколи в містах відбувалися отаманські суди зучастю козацької ради. При відсутності старшого, наділеного правами судочин­ства, в дію вступали запорозькі звичаї, згідно з якими "де три козаки, одного два повинні судити" ⁸³. Однак аналогічні випад­ки дедалі ставали винятковими, а основні справи козацького суду переходили до рук старшини.

Процес утвердження козацької старшини як привілейова­ного прошарку суспільства зафіксований і в "Березневих стат­тях" 1654 р. Характерно, що вже першим пунктом проекту угоди, привезеної до Москви посольством на чолі з Самійлом Богдановичем-Зарудним та Павлом Тетерею, стояло питання про козацькі вольності. Гетьман прагнув зберегти за старши­ною основні важелі влади, здобуті в ході війни. Крім того, в пропозиціях містилося застереження про недопущення цар­ських воєвод до судочинства. Очевидно, Богдан Хмельницький передбачав, що московські воєводи могли створювати серйозну конкуренцію місцевій владі в результаті реалізації Переяслав­ської угоди. До речі, перший пункт козацьких вимог і після редагування в Посольському приказі не зазнав серйозних змін. У царській жалуваній грамоті від 27 березня 1654 р. зазначало­ся: "И мы, великий государь, наше царское величество, под­данного нашего Богдана Хмельницкого, гетмана войска запоро­жского и все наше царского величества войско запорожское пожаловали... а наше царское величество бояре и воеводы в те их войсковые суды вступати не будут" ⁸⁴.

Після 1654 р. козацька Україна перебувала в складі Росій­ської держави, і старшина завжди посилалася на "Березневі стат­ті" як на основу своїх прав і привілеїв. У наступних угодах (1659, 1665, 1669 та інших) вони знову декларувалися, хоча на практиці дедалі більше утискувалися. Підтвердженням стало намагання одного угруповання старшини здобути дворянський титул й іншого — шляхетські привілеї, "як при королях польських". Останні тенденції превалювали серед соратників Івана Виговського, який намагався втілити їх в життя шляхом підписання Гадяцького договору 1658 р. У 1665р. царський уряд присвоїв гетьману Іванові Брюховецькому звання боярина, а генеральній старшині — дворянські титули ⁸⁵, крім того, всі вони одержали пожалування на маєтності, з правом суду над залежними селянами.

Процес виділення старшини серед основної маси козацтва яскравіше спостерігався в економічній сфері. В результаті лік­відації магнатських латифундій значні простори земель перейшли в користування селян, міщан та козаків. Зайняття покинутих панських маєтків стало поширеним явищем. Відомий араб­ський мандрівник Павло Алеппський писав, що "козаки, овла­дев страной, разделили земли между собою и теперь этот лес рубят, выжигают корни и засевают землю зерном" ⁸⁶. Якщо в попередній період представники козацької старшини володіли переважно хуторами з невеликими ділянками орної землі та сіножатями, то в ході Національно-визвольної війни масштаби їх володінь зростали. Займаючи військово-адміністративні по­сади, старшина розпоряджалася фондами майна, насамперед землею, зосередила в своїх руках значні грошові суми. Отже, перед нею відкривалися широкі можливості одержати земель­ні угіддя за службу, придбати на правах приватної власності і, нарешті, примножити їх за рахунок займанщини. Крім того, старшина вкладала кошти в різноманітні прибуткові підпри­ємства — млинарство, селітроваріння, виробництво горілки, пива, меду тощо.

Прагнення козацької верхівки законодавчо закріпити за со­бою володіння у приватну власність явно простежується у заяві переяславського полковника Павла Тетері та військового судді Самійла Богдановича-Зарудного (1654) під час їхнього перебу­вання в Москві. Вони намагалися одержати маєтки "...со всеми землями, к ним належачими, и на тех землях поддаными буду­чими и со всеми приналежностями, полями, лесами, уходами и озерами, которые имеют быть со всем, как и прежде было.

И чтоб если были вольны в своих подданых, как хотя ими урежати и обладати мы и наследники наши, которые бы имели от нас те маетности одержати, и чтоб до них никто, кроме нас и наследников наших, никакого дела не имел вечными времены. Также чтоб нам вольно было на тех землях своих, которые с милостивого жалованья его царского величества будем имети, людей селить, как которые будут приходити, мельницы ставить и всякие пожитки, какие ни будь прежде были и какие сами можем привлащить и вымыслить можем, приспособляючи без всякой в том ни от кого помешки. Также и о том челом бьем, чтобы нам вольно было всякие питья для своих же подданых держати, вино курити и откуп, как извычай есть на Украине, имети, и при всем том извычаю, как в том краю ведется пребывати" ⁸⁷. По суті, мало місце прагнення козацької старшини відновити велике землеволодіння, знищене Національно-визволь­ною війною.

Утримати свої володіння намагалися і представники україн­ської шляхти, значна частина яких перебувала в повстанській армії Богдана Хмельницького. Під час присяги на вірність мос­ковській короні (1654) кількість шляхтичів у списках станови­ла 188 чоловік. У "Березневих статтях" зазначалося, що шлях­тичі, "чтоб при своих шляхетских вольностях прибывали, и межи себя старшин на уряды судовые обирали и добра свои и вольности имели, как при королях польских бывало" ⁸⁸. Йдеть­ся, насамперед, про шляхетське право на землеволодіння, як це мало місце в попередній період. Однак, в умовах дії соціальних наслідків Національно-визвольної війни шляхетський привілей необмеженого права власності на землю фактично втратив свою винятковість. Тому йшов процес зрощення шляхти з козаць­кою старшиною, зайняття першими посад у гетьманській ад­міністрації. Водночас за шляхтою зберігалося право володіння спадковими землями, ленними та довічними наданнями на пев­них умовах. Про це, зокрема, говорилося в універсалі Б. Хмель­ницького за 1656 рік: "Спадковими маєтностями, що знахо­дяться в повіті Пінському, Мозирському і Турівському, як і де-небудь в іншому якому-небудь окрузі, дозволяємо їм користу ватися з усіма доходами — однак хто виконає присягу вірності. Також ленні права, які мають, з давнього надання від королів, вповні при кожному залишаються і будуть залишатися — це забезпечуємо за Військом Запорозьким за нас і потомків наших. Тільки самі королівщини, староству пінському та інших приходові належні, будуть забрані з їх користування. Довічні ж надання повинні служити кожному до смерті, а після смерті кожного посесора повернуться до нашої диспозиції" ⁸⁹.

Право на надання рангових маєтностей спочатку було прерогативою гетьмана. Однак вже в ході Національно-визвольної війни воно поширилося і на старшину. В універсалі чернігів­ського полковника Івана Поповича від 20 квітня 1654 р., вида­ному полковому товаришу Оникію Силічу, зазначалося: "Запу­стілі поля на Білоусі, прозваному Старим Сіухом, зокрема, Тополівщина, Кондратовшина, Сенковшина, тії поля не належачі жодному посесору і ніхто їх протягом кількох років не викори­стовував, надаємо для спокійного вжитку товаришу нашому пану Оникію Силічові, щоб тими грунтами як своїми власни­ми володів, чинячи з того послуги Війську царської величності Запорозькому" ⁹⁰.

Разом із землею до володінь старшини відповідно перехо­дило і населення, що там проживало, й яке змушене було від­бувати так зване "послушенство" на користь нового господаря. В універсалі ніжинського полковника Василя Золотаренка (1662) прямо вказувалося: "поглядаючи услуги от п. Марка Кимбаровича на разных службах отдаванные, даем оному на вживлене село Березу, в сотне глуховской будучое, зачим приказуєм, абы вуйт и вся громада березовская поименному Маркови Кимбаровичови, товаришу полку нежинского, належнеє послушенст­во, при звыклой повинности, отдавала" ⁹¹. Фактично утверджу­валося старшинське право на володіння підлеглими людьми, а відповідно й створювалися нові форми соціальної залежності.

Отже, в ході Національно-визвольної війни 1648 —1657 рр. відбулися суттєві зміни в українському суспільстві. Ліквідація магнатів та польської шляхти супроводжувалась й конструктив­ними процесами творення нової еліти. З представників заможного козацтва, міщанства, православної шляхти та духовенства сформувався окремий соціальний прошарок — козацька старщина. До її рук фактично перейшла провідна роль в економічній, соціальній та політичній сферах державного життя.

* * *

Таким чином, права українського козацтва формувались на основі існуючих традицій. На змісті станових ознак, зокрема, позначилися суспільні привілеї боярства та шляхти. Правове утвердження козацького стану тривало майже сто років. В умовах іноземного панування цей процес не завжди проходив по висхідній, оскільки суперечив прагненню шляхти до необмеженої влади в тогочасному українському суспільстві. Урядові постанови 70—80-х років XVI ст. знаменували початок форму­вання козацького стану. Надалі козацтво доклало немало зусиль для збереження своїх прав і привілеїв переважно дипломатич­ним шляхом. Проте з середини 20-х років XVII ст. у їх відсто­юванні козаки вдавалися до найрадикальніших методів — зброй­ної боротьби. Під час Національно-визвольної війни козацтво інтенсивно трансформувалося у привілейований стан. В той же час законодавча, виконавча й судова влада зосередилася в руках старшини, яка перетворилася на окремий соціальний проша­рок.