 |
|
Колективні громадські трапези
У традиціях українського народу — відзначати мир, мирне розв'язання спірних питань колективною трапезою. Ця традиція простежується з найдавніших часів, становлячи систему дохристиянських обрядів. Пізніше вона дещо трансформувалася у складчинне бенкетування — пирування (від слова пиро — жито, звідси й пиріг, частування пирогами), котре, за словами митрополита Іларіона, супроводжувалося питтям і піснями. Воно було звичайним у нашому стародавньому житті, проте завжди пов'язаним із культом і культовими обрядами. Як правило, колективні трапези присвячувалися окремим святам та святим, що відбилося у самій назві: Микільщина, Іллющина, Михайлівщина, Покровщина.
Історично склалося кілька типів колективних трапез: братчина (канун), свіча, престол, складка (зсипка), мольба і трапеза з обітниці.
З усіх названих тут колективних трапез чи не найдавнішими і не найсталішими (вони чітко простежувалися у XVII—XIX ст.) є трапеза з обітниці та мольба, бо саме вони містять архаїчні елементи жертвоприношення й навіть тотемізму. В їхній основі лежить звичай давати зарікання чи обітницю у разі хвороби — індивідуальні, коли йдеться про біду окремої людини або родини, і колективні — при загальній для громади біді. Обітниця завжди давалася з певною умовою: «Якщо все закінчиться добре і для того, аби закінчилося благополучно, обіцяємо зробити...» В пам'ять святого покровителя обіцялося принесення в жертву якоїсь тварини — вона називалася «приреченою твариною»: «приречена тварина — не животина», її спеціально відгодовували на кошти, пожертвувані усією громадою; м'ясо тварини йшло на громадське частування, що відбувалося біля каплички або у дворі володаря приреченої тварини. На місце трапези приносили з церкви ікони і здійснювали богослужіння з водосвяттям, після чого влаштовували застілля з пивом, а відтак — хороводи та танці з піснями.
Близькими за змістом до трапез з обітниці були мольби. Єдине, чим вони відрізнялися, — на них не приносилися в жертву тварини; їх заміняло пиво, зварене із зерна, зібраного серед мешканців села. Мольби також приурочувалися до певних свят, причому їх влаштовували до чотирьох разів на рік, вважаючи, що то богоугодна справа. Мольби та трапези з обітниці, незважаючи на всю архаїчність, широко побутували навіть наприкінці XIX ст.
Зазнали випробування часом і такі громадські частування, як складка (складчина, зсипка). їх влаштовували дівчата п'ять разів на рік — на Козьму та Дем'яна (1 листопада), за день до початку різдвяного посту, на другий день Різдва і двічі на масницю. Частування робилося у складчину, як і виготовлення пива. Трапези дівчата готують для себе і для парубків, хоча в деяких регіонах прийнято готувати три складчини: для дівчат і парубків, для дітей та для літніх людей.
Традиційний громадський бенкет по типу братчини, крім його класичного варіанта — громадських зборів членів сільських громад (літніх чоловіків) для вшанування святого покровителя (його опис вже подано в попередньому розділі), мав і дещо інший характер — звичаю колективного вшанування свого покровителя всією громадою, хоча його структура в принципі залишається класичною.
Основними елементами громадської трапези-братчини були: громадський молебень, присвячений святому покровителю, колективна трапеза, влаштована в складчину всією громадою, обряд свічі, молебень у полі з його скропленням, застілля після молебня, котрий ще називали кануном, — він включав пиво, чай і обід.
Нерідко увесь звичай колективної трапези зі громадським молебнем називали кануном, а іноді й свічею. Це правомірно, але тільки стосовно пізнішого його побутування, коли він настільки трансформувався, що втратив ознаки окремих складових обрядів — кануну та свічі. Власне, назви «братчина», «канун» та «свіча» вживалися у XVII—XVIII ст. як рівноцінні поняття. І більше того, вони іноді виступали як самостійні обряди поза генетичного зв'язку з іншими обрядами давнього звичаю колективних трапез.
Обряд мав значне побутування наприкінці XIX ст., наприклад, на Чернігівщині. Серед громадських розваг, інформував один із місцевих селян, в нашій місцевості варті уваги свічі. Це означає, що в селі, де немає церкви, виділяється один день, обраний для святкування в пам'ять того, хто шанується народом, наприклад, угодники Флор та Лавр. Напередодні свята збирається сходка, на якій вирішуються грошові та організаційні справи, необхідні для виконання звичаю. Громада встановлювала ціну на хліб та горілку і виділяла двох людей для збирання коштів на божу свічу, а ще одного — «бращика» — для збирання припасів на громадське пирування.
Громадський характер зберігали й інші колективні свята та ритуали. Серед них — храмові свята (відомі ще під назвами свято тапрестол), близькі за характером до братчин, бо теж присвячувалися або вшануванню пам'яті покровителя, або даті освячення місцевої церкви. Коли церква мала декілька вівтарів, стільки ж справлялося і храмових свят. Також колективно вшановували померлих, влаштовуючи під час проведення проводів (гробків) спільні молебні.
Отже, індивідуальне життя людей у традиційному суспільстві хоч і мало можливість для самостійного прояву та ініціативи, проте було підпорядковане усталеним нормам, що відбивали передусім інтереси громади та інших громадських утворень. Громада виступала насамперед контролюючим органом за поведінкою своїх членів. Але не тільки. Вона була головним осередком збереження і передачі традиційних етичних уявлень та норм поведінки, що забезпечувалося за допомогою громадської думки. Адже використовуючи механізм громадської думки, громада сприяла формуванню необхідних норм поведінки людей. З одного боку, вона заохочувала тих, хто відзначався моральними якостями або особливими успіхами в праці чи громадській діяльності і хто мав неабиякий талант, а з іншого — засуджувала порушників етичних норм.
Водночас громада (або цех, братство) була головним інструментом соціального життя мирян, грунтуючись на принципах колективної взаємодопомоги та колективних форм спілкування. Саме ці засади за скрутних соціально-економічних умов були найдієвішими, дозволяючи не тільки вижити, але й створити досконалу систему духовного єднання.
---| література |---------------------------------------------------------------------
Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским. СПб., 1872—1877. Т. І—VII;
Боржковский В. «Парубоцтво» как особая группа в малорусском сельском обществе // Киев. старина. 1887. № 8;
Ефименко А. Я. Южнорусские братства. СПб., 1905. Т. 1;
Украинский народ в его прошлом и настоящем. Пг., 1916;
Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. Вид. 2. Вінніпег, 1981;
Громыко М. М. Традиционные нормы поведения и формы общения русских крестьян XIX в. М., 1986;
Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. К., 1987;
Общественный, семейный быт и духовная культура населення Полесья. Минск, 1987;
Курочкін О. В. Громадський побут і звичаєвість // Культура і побут населення України. К., 1991;
Украинцы. Материалы серии «Народы и культуры». М., 1994. Вып. IX, кн. 1.
Лекція 11