Главная | Обратная связь

Поняття та види істини в теорії судових доказів

 

Серед проблематики, що пов’язана з встановленням істини у кримінальному судочинстві, на першому місці стоїть необхідність термінологічного визначення.

Термін “істина” у кримінальне судочинство України потрапило через російську доктрину з європейської системи права на початку XIX століття. Зокрема, для праць із кримінального процесу Росії до XIX століття характерне вживання термінів “матеріальна правда”, “формальна правда”. Вже на початку ХХ століття все частіше в юридичній літературі починає використовуватись термін „істина”: безумовна, матеріальна, юридична істина тощо.

У радянський період розвитку кримінального процесу в юридичній літературі тривалий час принцип і поняття істини у кримінальному судочинстві не визнавались. Категорія істини була проголошена конструкцією буржуазного кримінального процесу. Однак, пізніше в юридичній літературі для позначення даної категорії почали користуватися терміном “матеріальна істина”, а у подальшому спостерігається тенденція до його витіснення терміном “об’єктивна істина”.

Зокрема, М.С. Строгович під матеріальною істиною у кримінальному процесі розуміє повну відповідність висновків слідства і суду об’єктивним фактам дійсності. При цьому, матеріальній істині протиставляється формальна істина, під якою розуміють відповідність висновків слідства і суду формальним умовам, а не тому, що мало місце у дійсності.

І.Г. Чангулі вказує, що принцип матеріальної істини визначається як правовий припис, що зобов’язує суд та інші взаємодіючі з ним процесуальні органи приймати у кримінальному процесі рішення, особливо про винність (обвинувальний чи виправдувальний вирок, постанова про припинення справи), тільки на підставі фактичних даних, що відповідають дійсному стану речей, тобто на підставі правдивих даних.

Говорячи про об’єктивну істину у кримінальному судочинстві, не можна не згадати про такі її види, як абсолютна і відносна істина. У філософській літературі під абсолютною (безумовною) істиною розуміється повне, вичерпне знання про предмет (складно організовану матеріальну систему або світ у цілому), а відносна істина – це неповне знання про той же предмет.

Однак, абсолютна істина у цьому значенні є переважно недосяжною, оскільки вона є тим ідеалом, який визначає напрямок пізнання. Як правило, суб’єкти пізнання не мають усього обсягу відомостей, інформації про факти, необхідних для встановлення абсолютної істини.

На думку Е.М. Мурадяна, об’єктивна істина стосовно судового процесу означає, що:

1. Суд встановлює фактичні обставини справи саме такими, якими вони були насправді: суд встановлює достовірну подію, тобто те, що сталося (важливим є і вміння судді передбачати достовірну подію, тобто таку, яка спеціально настане у майбутньому при настанні певної сукупності умов. У цьому прогностична функція правосуддя й акту правосуддя, в якому поряд з оцінкою фактів минулого, дається і зважений спосіб організації позитивного впливу на сферу значимих для людини правовідносин).

2. Досягнуте знання достовірне, в його основі лежить дослідження і оцінка судом доказів.

3. Суд правильно розібрався у спірних правах і обов’язках сторін.

4. Суд прийняв обґрунтоване і законне рішення.

Також у правовій літературі, окремо виділяють поняття судової істини. Термін „судова істина” є прийнятним щодо істини, що встановлюється судом у рамках конкретного судового процесу. Таким чином, судова істина – це продукт пізнання реальних фактів, обставин, станів, відносин, що складають зміст справи, адекватного їх тлумачення і визначення юридичного змісту, значення з позиції закону, що підлягає застосуванню.

Для судової істини характерним є те, що вона є відносною та має суб’єктивну складову. Відносною судова істина є тому, що практично ніколи не вдається досягни абсолютної достовірності при вирішенні справи, а частина обставин, що мають певне значення для такого вирішення, завжди залишається поза межами судового розгляду. Як правило, суддя обґрунтовує своє рішення на доказах і їх джерелах, що мають “високий ступінь ймовірності”.

Крім цього, в теорії права виділяють суб’єктивну, конкретну, тимчасову, інстинктивну істину.

Слід погодитися з думкою В.Т. Маляренка про те, що погляди на істину у кримінальному процесі сьогодні продиктовані прагненням повернутися до дійсно змагального демократичного судочинства, в якому дві протилежні сторони доводять перед незалежним, об’єктивним судом істинність своєї позиції.

Отже, на нашу думку, істина в кримінальному судочинстві – це встановлена у судовому порядку відповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, так, як вони мали місце у дійсності і були встановлені судом на підставі доказів, розглянутих і оцінених за внутрішнім переконанням. Слід відмітити, що це визначення стосується тільки судової істини, яка встановлюється органом судової влади в результаті розгляду головного питання – про винуватість підсудного.

Про істинність можна говорити і відносно окремих юридичних фактів, які встановлюють органи досудового слідства та суд. Зокрема, істинність юридичного факту – це встановлена у процесуальному порядку органами досудового слідства та судом відповідність конкретного факту дійсним об’єктивним обставинам справи та можливість його використання як доказу у кримінальній справі.

З’ясування об’єктивної істини більшістю вітчизняних процесуалістів розглядається як принцип кримінального судочинства, що має важливе практичне значення (М. Михеєнко, В. Нор, В. Шибіко, В. Маляренко, В. Тертишник, Г. Чангулі, М. Костін та інші).

Деякі процесуалісти вважали, що встановлення об’єктивної істини є принципом і метою радянського кримінального процесу. Так, М.С. Строгович підкреслює, що встановлення істини – це мета, коли йдеться про встановлення фактів у відповідності з дійсністю, до чого прагнуть слідство і суд у кожній справі, і це принцип у тому розумінні, що це є виражене у законі керівне положення, яке спрямовує і визначає діяльність слідства і суду.

Співвідношення з принципом повного, всебічного і об’єктивного дослідження обставин справи. М.С. Строгович, навпаки, зазначає, що вимога всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи зовсім не рівнозначна принципу об’єктивної істини, а є лише однією з умов, необхідних для досягнення істини.

Принцип встановлення об’єктивної істини в кримінальному процесі – це вимога закону, який зобов’язує особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора і суд повно, всебічно і об’єктивно дослідити обставини справи, для того, щоб у відповідності з дійсністю встановити усі суттєві, юридично значимі факти, дати їм правильну правову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи.

Інші процесуалісти (наприклад, В.Ф. Бойко, В.Г. Гончаренко) вважають, що всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи є необхідною передумовою для встановлення істини та виконання завдань кримінального судочинства.

Окрема група науковців (наприклад, В.С. Бурданова) відстоює позицію, що повнота, всебічність і об’єктивність дослідження обставин справи є окремим принципом кримінального судочинства.

Є.Г. Коваленко, М.М. Гончар вважають, що принцип всебічності, повноти і об'єктивності дослідження обставин справи є надійним засобом досягнення об’єктивної істини у кримінальній справі, який діє на всіх стадіях кримінального процесу і є необхідним засобом прийняття законних і обґрунтованих рішень при провадженні дізнання, досудового і судового слідства.

Проаналізувавши різні позиції науковців, приходимо до висновку, що не можна ототожнювати категорії „повнота, всебічність і об’єктивність” з поняттям „істина”.

Таким чином, зі змісту принципу встановлення істини випливає, що:

1. До учасників кримінального судочинства ставиться вимога прагнути до встановлення істини у справі. Тобто учасники кримінального процесу (слідчий, обвинувач, захисник) не зобов’язані встановлювати істину у справі, а повинні лише добросовісно виконувати свої процесуальні функції та утримуватись від дій, що перешкоджають її встановленню у справі.

2. Істина встановлюється в результаті розгляду кримінальної справи судом. Тобто, істина має бути встановлена внаслідок розгляду всіх обставин справи у сукупності, шляхом їх оцінки за вільним внутрішнім переконанням. Суб’єктом встановлення і проголошення істини є тільки суд.