Здавалка
Главная | Обратная связь

Джерела канонічного і церковного права.



Православна каноністика не виробила остаточних, послідовних та несуперечливих критеріїв розподілу джерел канонічного права на матеріальні і неформальні, незважаючи на факт, що саме ця класифікація досі залишається однією з найбільш вживаних та небезпідставно - основою. У сучасній вітчизняній юридичній науці прикладом розуміння джерел канонічного права може бути кандидатська дисертація С. Масієвича, виконана у 2005 р. на кафедрі теорії та історії держави і права Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Звернення до цієї роботи зумовлене тим, що автор здійснив теоретико–правовий аналіз джерел канонічного права на основі східнохристиянської (православної) традиції. У дослідженні специфіки джерел канонічного права С.Масієвич традиційно застосовує порівняльний та феноменологічний методи.Формальні джерела канонічного права – це форми зовнішнього вираження канонічно–правових норм. Видами таких джерел є священні (біблійні) приписи, канонічно–правовий звичай, канонічний акт, канонічний прецедент, внутрішньоцерковний та міжцерковний правовий договір.

Результати його дослідження у визначенні поняття предмету, специфіки джерел та їх класифікації стисло мають такий вигляд. Розв’язання проблеми дефініції поняття джерела канонічного права має фундаментальне значення для подальшого порівняльного аналізу конкретних видів джерел канонічного та світського права. Формулювання визначення поняття є підсумком тривалого логіко–гносеологічного процесу пізнання сутності явища. Існує ціла низка логіко–методологічних проблем, властивих усім суспільно–науковим визначенням (схематизація об’єкту вивчення, складна структура суспільства як середовища розвитку визначуваного явища, темпоральна нестабільність суспільних закономірностей, численність необхідних до врахування параметрів тощо). Подолати ці перепони можливо лише за умови цілісного розгляду явища. Можливі два основних підходи до створення визначень, перший з яких передбачає розгляд визначуваного явища на сучасному етапі його розвитку без урахування темпорального чинника, другий – розрізнення історичних етапів розвитку явища та його розгляд у генетично–еволюційному аспекті. Відповідно до першого з них джерела права можна розуміти як: 1) зовнішні форми вираження юридичних норм; 2) нормотворчу діяльність держави та результати цієї діяльності; 3) сили, що виробляють право; 4) причини, умови чи способи надання соціальним нормам статусу правових. Другий підхід дозволяє виявити поступову еволюцію категорії джерел права, якісно новим етапом якої стало виникнення основних концепцій (шкіл) права. Об’єктивною підставою складності утворення універсального визначення джерел права є суттєва різноманітність значень цього поняття, що склалося історично. Сучасний підхід до дефініції джерел права передбачає синтез історичного і „позачасового” їх розуміння та доцільність багаторівневого розгляду такого складного правового явища.

У дослідженні специфіки джерел канонічного права С. Масієвич традиційно застосовує порівняльний та феноменологічний методи. Специфічні риси цих джерел при порівняльному розгляді можна класифікувати на дві великі категорії: 1) специфіка джерел канонічного права по щодо джерел світського права; 2) специфіка канонічно–правових джерел щодо джерел інших релігійних правових систем. Джерела канонічного права врегульовують особливий тип суспільних відносин, яким характерні власне предмет (суспільні відносини, пов’язані із задоволенням релігійних потреб) та методи нормативного врегулювання (імперативний, диспозитивний, змішаний, акривія та ікономія як специфічні методи). Інший підхід до класифікації специфіки різних типів джерел права дозволяє дослідникові виділити відповідно до двох основних рівнів розуміння і поділу джерел права такі групи: 1) специфіка різних типів джерел у матеріальному їх розумінні; 2) специфіка джерел у формальному плані. Надалі С. Масієвич зазначає: «Головна ознака, що визначає специфіку джерел канонічного права у матеріальному аспекті, – це нормотворча воля, яка субстантивується у певних органах, що легітимно здатні створювати нові джерела права і самим фактом волевиявлення закріплювати за ними загальнообов’язковий до виконання всіма адресатами статус. Носієм цієї волі у цьому випадку є не держава, а окремі релігійні організації (організовані об’єднання віруючих, основна організаційна форма буття релігії в суспільстві) та релігійні об’єднання (церкви – середовище буття та фундаментальні джерела канонічного права), що прямо чи опосередковано беруть участь у канонічному нормотворчому процесі».

Специфіка джерел канонічного права у формальному розумінні проявляється у їхньому змісті, який становлять релігійно–правові норми. Необхідно чітко розмежовувати поняття релігійної норми (як одного з видів соціальних норм) і релігійно–правової норми (як специфічного типу правових норм, якому властиві всі основні ознаки права).

Особливості джерел канонічного права проявляються й у їх класифікації, для якої типовим є виділення специфічних нехарактерних для світського права видів правових джерел (Біблія, церковне передання, канонічний звичай, церковне законодавство та ін.).

Застосовуючи формально–логічний підхід та йдучи усталеною традицією, С. Масієвич виділяє три види матеріальних джерел східнохристиянського канонічного права: суб’єктивована нормотворча божественна, церковна та державна воля.

Найбільш важливою концепцією, що склалася у християнському канонічному праві, та центральним положенням, у якому вона знайшла своє вираження повною мірою, є вчення про божественне походження найважливіших засад і принципів цієї релігійно–правової системи; про певні „вічні закони” як пряму форму вираження мудрості та волі Бога. Ці положення, яким віра у їхнє неземне походження надала найвищого ієрархічного статусу, вважаються вічними та незмінними. Іншим, не менш важливим елементом, що підкреслює особливість канонічного права у поглядах на матеріальні джерела, є те, що воля Божа вважається найвищим джерелом права, а сам Бог – наділеним необмеженим суверенітетом. Саме тому більшість каноністів сходяться на думці, що воля Божа є першоджерелом усього права християнської церкви, яка формулює ключові нормативні приписи, визначає основи церковного устрою та засади релігійної діяльності. Всі інші матеріальні джерела вважаються похідними щодо нього.

Нормотворче волевиявлення органів церковної влади та управління є центральним різновидом матеріальних джерел канонічного права, що характеризується надзвичайно тісним взаємозв’язком з першим видом джерел – божественною волею. У східному християнстві доцільно виділити два рівні вияву волі церкви як одного з матеріальних джерел канонічного права: а) загальний рівень (універсальна суб’єктивована нормотворча воля, не обмежена майже ніякими чинниками, що здатна приймати рішення загального характеру, канонічно–зобов’язальна сила яких поширюється на всі суб’єкти канонічно–правового регулювання); б) локальний рівень (воля, спрямована на створення норм, що визначають канонічно–правовий статус окремих структурних чи адміністративно–територіальних частин християнської церкви − зокрема, наприклад, помісних церков, монастирів, духовних шкіл тощо).

Правом повноважного представництва волі церкви наділена ціла система органів церковної нормотворчості, до якої входять: 1) інститут єпископів (базисна ланка суб’єктів канонічної правотворчості, представники якої можуть створювати нові приписи, змінювати наявні та проводити офіційну систематизацію канонічних норм у разі наступного підтвердження таких дій церковними соборами та сприйняття їх авторитету церковною громадськістю); 2) церковні собори (вищі органи управління у східній християнській церкві) та колегіальні органи церковного управління різних рівнів, церковні організації (юридичні особи, наділені обмеженими делегованими повноваженнями у сфері канонічної нормотворчості, які через власні управлінські органи можуть самостійно вирішувати окремі питання, пов’язані з функціонуванням цих структур); 3) церковна громадськість (її активна участь у процесі канонічної правотворчості є унікальною особливістю релігійних правових систем).

Третім різновидом матеріальних джерел канонічного права є нормотворча воля державної влади. Опосередковано канонічно–правотворча функція органів держави проявляється в тому, що держава, як утворення, наділене суверенною владою в межах власної території, охоплює системою власного правового регулювання всі громадські організації та об’єднання, серед яких є і релігійні організації.

Формальні джерела канонічного права – це форми зовнішнього вираження канонічно–правових норм. Видами таких джерел є священні (біблійні) приписи, канонічно–правовий звичай, канонічний акт, канонічний прецедент, внутрішньоцерковний та міжцерковний правовий договір.

Чільне місце в ієрархії формальних джерел релігійно–правових систем традиційно посідають положення, викладені у священній книзі християнства – Біблії. Виходячи з матеріального розуміння поняття джерела права як правотворчої волі, серед дослідників православного канонічного права набула поширення думка, що норми, які містяться у Біблії, є фундаментальними принципами з огляду на свій найвищий авторитет, на яких базується все життя церкви, формальною засадою церковної правотворчості. Звичайно, Біблія, як і більшість священних книг інших релігій, не містить систематизованого кодексу релігійно–правових норм. Однак у ній вміщено загальні начала, вихідні положення та напрямки правового регулювання, які через акти тлумачення та нові норми, що виникають на підставі біблійних доктрин, деталізуються і реалізуються через них. Конкретні приписи та загальні парадигми Біблії істотно вплинули на історичний процес формування канонічного права всіх, без винятку, гілок християнства.

Канонічно–правовий звичай є специфічним різновидом правового звичаю, наділеним значною кількістю видових особливостей, який посідає важливе місце в ієрархії джерел канонічного права. Однією з основних форм існування канонічних звичаїв є церковне передання. Вчені–каноністи практично не займалися визначенням поняття канонічно–правового звичаю як такого, натомість визначаючи дане поняття в цілому. Канонічно–правовий звичай – це канонічний припис, що сформувався внаслідок однотипного повторення певних юридично значимих дій протягом певного часу, який інтегрований суб’єктами канонічної правотворчості до системи чинного церковного права.

Канонічний звичай для інтеграції у правову систему має відповідати ряду вимог: 1) мати певну давність існування, безперервно використовуватись зі спільної добровільної згоди; 2) бути обов’язковим, чітко визначеним, узгодженим з іншими звичаями; 3) відповідати критерію розумності.

Місце певної звичаєвої норми в ієрархії інших канонічних звичаїв визначається: а) давністю звичаю; б) територією, на якій він існує; в) ступенем інтеграції звичаю до системи чинного позитивного права.

Ядром канонічного права, найбільшою за обсягом та складністю його частиною, позитивним правом, норми якого носять чи не найбільш яскраво виражений юридичний характер, є церковне законодавство. Канонічно–правовий акт – це офіційний акт–документ компетентного органу церковного управління, що містить канонічно–правові норми. Значна автономність церковної нормотворчості відобразилася у ряді специфічних рис, властивих усьому церковному законодавству: 1) його реальний нормативний зміст і сфера дії обмежені майже суто церковними відносинами; 2) церковне законодавство має винятково консервативний характер, зумовлений вищою метою існування канонічно–правових норм – збереженням організаційної та віронавчальної єдності церкви, її самототожності за будь–яких зовнішніх обставин і чинників; 3) канонічно–правові акти досить рідко виражаються у категорично–імперативній формі (типовою для них швидше є форма правил, що переконують і настановляють, тобто діють на волю через совість із застосуванням особливих видів санкцій).

Одним з цілком самостійних різновидів джерел канонічного права можна вважати канонічний прецедент – рішення церковних органів, наділених судовими повноваженнями, що служать зразками для вирішення подібних справ у майбутньому і мають зобов’язальний характер. У житті певного релігійного об’єднання (церкви), на яке поширює свою дію канонічне право, досить часто мають місце спірні відносини, які не врегульовуються ні канонічно–правовими звичаями, ні канонічно–правовими актами, ані канонічними договорами. Повноваженнями з урегулювання цих спірних правовідносин наділені органи церковного судочинства. Рішення, прийняті ними, мають обов’язковий характер для адресатів. Існує ціла сфера канонічно–правових відносин (щодо правового врегулювання віронавчальних, територіальних, адміністративних та інших спорів), які врегульовуються рішеннями церковних судів.

Судовому прецеденту, як різновиду формальних джерел канонічного права, властивий цілий ряд ознак, що вирізняють його як з–поміж інших джерел цієї правової системи, так і з масиву судових прецедентів у світському праві: 1) відсутність устояної форми зовнішнього вираження (рішення судових органів можуть видаватися як самостійними актами, так і входити до складу канонічних нормативних актів); 2) багато видів органів церковного судочинства є структурами, наділеними не лише судовими, але й адміністративно–управлінськими повноваженнями (однією з інстанцій системи церковного судочинства, наприклад, є суд єпископа), а тому міра обов’язковості та сфера дії рішень цих органів визначається владними повноваженнями та авторитетом конкретного органу, що приймає рішення у загальній системі всіх органів церковної влади.

Канонічно–правовий договір, незважаючи на безперечний факт його існування у канонічному праві, залишається майже не дослідженим нормативним явищем у рамках цієї правової системи. Його можна визначити як канонічний акт, що ґрунтується на взаємному волевиявленні сторін, яким створюється канонічно–правова норма. Така дефініція базується на істотних ознаках цього різновиду договорів, до числа яких можна віднести те, що: 1) виникнення канонічно–правового договору пов’язане з досягненням взаємної згоди; 2) цей договір має нормотворчий характер. Джерелами канонічного права є всі церковні договори (як загального, так і індивідуального характеру, укладення яких також може призводити до виникнення канонічних норм особливого типу – індивідуальних норм).

На основні вищевикладеного С. Масієвич здійснює загальнотипову класифікацію канонічно–правових договорів з огляду на сфери, в яких вони використовуються у сучасному житті православних церков України. Відповідно до цього дослідник виділяє такі види канонічно–правових договорів, як внутрішньоцерковні (угоди, що містять норми, які врегульовують внутрішнє життя церкви) та зовнішньоцерковні (що врегульовують зовнішньоцерковні та міжцерковні відносини). Окремим різновидом канонічно–правового договору, на його думку, є договори, укладені за нормами світського права, що діє на території держави, де функціонує релігійне об’єднання. Такі договори, незважаючи на їх світський правовий характер, у разі їх ратифікації церковними органами належить вважати одночасно і зовнішніми джерелами канонічного права.

Запропоновану класифікацію джерел канонічного права, здійснену на основі вироблених православною каноністичною та юридичною наукою підходів, треба розуміти як схему. На нашу думку, вирішити проблему класифікації джерел канонічного і церковного права в одній методологічній ніші з урахуванням католицької та православної традицій та досвіду світського права неможливо.

Насамперед, існують істотні відмінності між світським і церковним розумінням основних форм та змісту права. Крім того, незважаючи на великі методологічні напрацювання католицької церкви, через рельєфність базових засад канонічного права , на які опирається право церковне, досить важко (а в багатьох випадках неможливо) розрізнити поняття «канонічне право» і церковне право». З огляду на те, що не всі християни однаково визнають авторитет Вселенських чи помісних соборів, сакральних текстів чи церковного передання, доволі проблематично визначити єдиносприйнятний для них класифікатор у розумінні матеріальних та формальних джерел канонічного права. З іншого боку, для суто світської науки, яка має відмінні від теології завдання й використовує критичний аналіз або історичні методи, не може бути прийнятним положення про богонатхненність матеріальних джерел. Відтак, розуміння джерел канонічного права є лише предметом віри в межах окремої християнської традиції.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.