 |
|
ПОСТАТЬ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО ЯК ЛІДЕРА ДУМОК В ЛІТЕРАТУРНІЙ ДИСКУСІЇ 1925-1928 РР.
Актуальність розвідки зумовлена тим, що в сучасних умовах розвитку незалежної України посилюється роль технологій впливу на масову свідомість та громадську думку. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне узагальнення історичного досвіду літературної дискусії 1925-1928 рр. як яскравого, знакового явища у вітчизняній журналістиці, що відбулося, отримало наслідки і може бути об’єктивно проаналізоване в діахронічному аспекті.
Об’єктом дослідження обрано публіцистичну спадщину М. Хвильового, що була опублікована в рамках літературної дискусії 1925-1928 рр.
Предметом дослідження є зрушення в громадській думці, викликані Літературною дискусією в цілому та публіцистичною діяльністю лідера думок М. Хвильового зокрема.
Метоюдослідження є вивчення літературної дискусії 1925-1928 рр. як безпрецедентного соціокомунікативного явища. Мета реалізується шляхом вирішення таких завдань:
· розкрити причини виникнення літературної дискусії;
· проаналізувати радянську політику в галузі літератури, ЗМІ та пропаганди;
· з публіцистичної спадщини М. Хвильового та інших учасників літературної дискусії виділити інформацію про її перебіг та наслідки;
· проаналізувати й систематизувати отримані свідчення та виявити значення літературної дискусії в формуванні громадської думки, зокрема окреслити роль М. Хвильового як лідера думок.
На початку 20-х рр. ХХ ст. в УРСР ідейні угруповання письменників, що сповідували ідеї масовізму в літературній творчості, створили невтішну тенденцію до ура-патріотичного комуністичного стилю письменства, позбавленого художньої вибагливості та смаку. Основною ідеєю угруповань було відкрити дорогу в літературу молодим пролетарям (селянам та робочим), аби вони пропагували в своїх творах соціалістичні цінності, стали літописцями комуністичної сучасності. Дарма, що в більшості цих письменників не вистачало елементарного хисту – він мав прийти з досвідом.
Відтак різко знижувалися вимоги до головної якості літератури – художності. Письменством почала керувати тільки ідейна заданість, яка до мінімуму скоротила відстань до графоманства, примітивізму й неприхованої кон'юнктури. „Життя... йде походом на мистецтво, – писав укладач хрестоматії „З історії української критики” А. Ковалівський, – знову хочуть примусити мистецтво „служити”. І це ще в значно гірший, ніж раніше, спосіб... Новий рух вимагає, щоб був „зміст”, погляд, світогляд, але ще щоб погляд цей був один за всіх [1, с. 22]”.
М. Наєнко зазначає: „Розшарування в письменницькому середовищі одразу ж породило в критиці й методику ярликування: за тими, хто входив в організації „на марксистській платформі”, закріплювався ярлик „пролетарський”, „радянський”; того, хто лише тяжів до тієї „платформи”, називали „попутником”, а тих, хто відходив від офіційної лінії, прописували по відомству буржуазних чи буржуазно-націоналістичних письменників. Все це спричинювало напруження й нервозність у літературі, які неминуче вели до конфронтації й розколу [6, с. 68]”
Зародками літературної дискусії можна вважати літературний вечір-диспут, що відбувся в Києві в червні 1922 p., на якому письменники М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бургардт та інші фактично сформулювали платформу відмінного від плужансько-гартівського уявлення про нову українську літературу, про необхідність орієнтації на Європу, світовий контекст та загальнолюдські цінності.
Літературна дискусія 1925-1928 pp. лише розвинула й загострила ці питання. Якщо дивитися поверхнево, то головними віхами обговорення стало протистояння масовізму й „олімпійства” в літературі, що, спрощено кажучи, означало чи писати для масового читача, чи для інтелігентного; і чи письменників треба організовано рекрутувати з „мас”, чи лишити справді гідних виявитися самим силою своїх талантів. Але з часом дискусія почала підіймати питання набагато глобальніші. Так це коментує Ю. Шевельов: „Дискусія в цих питаннях, досить елементарних і зрештою для нас тепер не надто цікавих, набирала часто дуже гострих форм. Але і це в суті речі було в тих історичних обставинах питанням про те, як краще зберегти українську самобутню культуру і самобутність взагалі під тяжкою загрозою, при чому для супротивників у цьому питанні (крім кількох пристосуванців) спільним було бажання цю самобутність таки зберегти. З цього погляду найзапекліші супротивники, олімпієць Хвильовий і масовіст Сергій Пилипенко належали до одного табору, і це по-своєму оцінило НКВД, коли заповзялося знищити і прихильників Хвильового, і Пилипенка з його послідовниками. Тільки для Хвильового й хвильовістів Україна мала зберегтися як повноструктурна нація з повновартісною кількаповерховою культурою, а його супротивники погоджувалися на націю неповну, без верхів, аби націю [5, с. 17]”.
„В дискусію були втягнуті літературні сили майже всіх письменницьких об'єднань 20-х років, згодом до неї прилучилися партійні й державні працівники, і всіх цікавили нібито лиш одні питання: місце письменника в боротьбі за соціалізм, творчий індивідуум і колектив. Про власне літературу як специфічний художній феномен говорили тільки одиниці, постійно побоюючись бути звинуваченими в позадництві чи названими „спецами від естетики” [6, с. 70]”.
Центральною фігурою дискусії став М. Хвильовий (1893-1933). Колишній переконаний пролеткультівець (збірник „Жовтень”, 1921), основоположник революційної української прози (збірка „Сині етюди”, 1923), а вже в 1925-1928 pp. – головний опонент пролеткультівських ідей, зокрема масовізму в літературі.
У циклі памфлетів „Камо грядеши?” (1925), „Думки проти течії” (1926) та „Апологети писаризму” (1926) Хвильовий висловлює такі положення нової концепції української літератури:
1. Україна має позбутися звички мавпувати російську літературу, позбутися комплексу провінціалізму та орієнтуватися на світовий мистецький досвід.
2. Українське мистецтво має власну велику місію, унікальний шлях становлення й розвитку, отже має відбутися так званий „азіатський ренесанс” – нове народження української літератури як самобутньої, самодостатньої й рівноправної серед інших світових літератур.
Критика М. Хвильового на адресу масовізму неодноразово звучала у циклі памфлетів „Думки проти течії” (1926 р.): „Робітничий клас на Україні був до цього часу настільки відірваний від української культури, що на сьогодні він не може дати безпосередньо від себе своїх діячів для цієї ж таки культури... Наші літературні „масовики” давно вже стали перед великою загрозою здачі своїх ідеологічних позицій у мистецтві”. Хвильовий критикував лідера „Плуга” С. Пилипенка як ідеолога масовізму: „Про це нам Пилипенко не раз казав – Літературою (він має на увазі художньою) зветься і вивіска на Держвидаві, і афоризми на паркані, і вірші в „уборній” [5, с. 561-563]”.
Плин літературної дискусії 1925-1928 рр. та її наслідки яскраво свідчать про вміння Хвильового маніпулювати громадською думкою та змінювати соціальні настрої в масах. Таких, як він, Г. Лебон називав „апостолами”, лідерами думок, переконаними в тому, що вони ведуть людей до нової віри [4, с. 110]”.
За типологією лідерів мас Г. Лебона ми можемо визначити М. Хвильового як „проповідника”. Вчений вважає, що проповідувати можна різні вірування від релігійних чи соціальних до суто політичних. „Такі лідери – прообраз натовпу. Вони як би несуть в собі всі її основні властивості. Загіпнотизовані своєю вірою, вони готові на всі жертви для її поширення і кінчають навіть тим, що виключно за мету свого життя ставлять воцаріння цієї віри. Ці люди знаходяться як в маренні, вивчення їх вимагає патологічного дослідження їх розумового стану, але, незважаючи на це, вони завжди грали в історії величезну роль [4, с.110]”.
Такий „апостол” завжди являє собою релігійно налаштований розум, одержимий бажанням поширити свій вірування; але разом з тим і перш за все це розум простий, абсолютно не піддається впливу доводів розуму. Його логіка – елементарна. Його психіка – це персоніфікована психологія всієї маси. Лебон особливо підкреслював зовнішню „простодушну наївність” цих людей. Ніщо їх не утрудняє. Для них нічого немає легше, наприклад, ніж перебудувати суспільство. „Піддаючись все більш і більш гіпнозу двох або трьох невпинно повторюваних формул, проповідник-соціаліст відчуває пекучу потребу поширювати свою віру [4, с.110]”.
Власне, М. Хвильовий до останніх днів залишався переконаним комунаром. Його захоплення ідеями „Азіатського ренесансу” та орієнтації на Європу не заважало щирій закоханості в ідею комунізму, які, на його думку, мали досить природно й безконфліктно співіснувати. В реальності ж ці ідеї суперечили одна одній та фактично робили його сепаратистом. Заклик Хвильового „Геть від Москви!” був сприйнятий як політичне націоналістичне гасло, а не як об’єктивний погляд на минуле й сучасність української літератури.
Б. Поршнєв писав: „Чим вище рівень розвитку суспільства і разом з тим самої людини, тим критичніше останній по відношенню до сил, що автоматично захоплюють його на шлях тих чи інших дій і переживань. Іншими словами, розвинена людина потребує переконанні, а автоматичне зараження діє на нього ослаблено або зовсім не діє. Однак коли це відповідає його переконанням, вона може досить охоче піддаватися зараженню [8, с. 152]. Цей погляд аргументує особливості впливу публіцистичних праць М. Хвильового на маси: з одного боку, тим, хто і так притримується подібних переконань, його ідеї були близькими і зрозумілими, а на тих, хто до цього часу не мав подібних переконань, впливає логічно вибудована аргументація автора.
Л. Лавріненко писав: „Памфлети Хвильового висловили загальний настрій нації – від академіків починаючи і студентами та сільськими вчителями кінчаючи [2]”. Першим підтримав Хвильового лідер групи „неокласиків” М. Зеров. Приєдналась до Хвильового і Українська Академія Наук: на влаштованому нею диспуті з приводу появи памфлету „Камо грядеши” М. Могилянський сказав: „Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря [цит. за 2]”.
Рух одразу перекинувся з культурних ділянок у економічну, політичну і навіть технічну. „Михайло Волобуєв, наслідуючи думки і відвагу Хвильового, статистичними даними виявив, що комуністична Москва продовжує стару царсько-російську колоніяльно-експлуататорську політику на Україні; він вимагав усамостійнення української економіки. Олександр Шумський, член ЦК КП(б)У, став на оборону Хвильового від нападок ЦК партії і доповнив його тези вимогою передати керівництво життям України з російських в українські руки, замінити українськими комуністами присланих з Москви наглядачів в ЦК КП(б)У та уряді УРСР, сприяти дерусифікації пролетаріяту [2]”.
Шум, знятий Москвою навколо Хвильового, тільки сприяв його популяризації в інших республіках СРСР, навіть у закордонних компартіях. Л. Лавріненко наводить такі цікаві історичні факти: „Комінтерн розпустив КП Західньої України за підтримку Хвильового і Шумського. <…> Московська преса зняла тривогу. А. Селівановський скаржиться в журналі „Революция и национальности”, що гасла Хвильового „геть від Москви” і „курс на Европу” „у відповідних варіянтах поширились і по інших національних республіках”. <…> У наступному числі того ж журналу в рецензії на книжку Гірчака „Хвильовізм” писалося: „Останнього часу серед групи працівників культурного фронту націоналів починають зріти теорії в багато чому схожі з хвильовізмом; <…> особливої уваги заслуговують помилкові виступи в журналі „Культура масс” товаришів Бруно Ясенського і Домбаля, які розвивають (грубо) теорію про те, що створення польської пролетарської культури цілком залежить від орієнтації її на Польщу” [2]”.
Публіцистична активність М. Хвильового почала давати наслідки. З одного боку, його ідеї „азіатського ренесансу” знайшли гласну підтримку в не дуже широких, але інтелектуально вагомих колах (М. Зеров, М. Куліш, М. Могилянський та ін.), а з іншого – супротивників у нього з'явилося величезна кількість – від плужан на чолі з С. Пилипенком і затятих у своїй марксистській ортодоксії критиків на зразок В. Коряка до багатьох партійних діячів, серед яких опинився сам Й. Сталін. Ю. Шевельов пише: „Якщо М. Зеров, підтримуючи М. Хвильового, писав про потребу засвоєння класики й досвіду європейської літератури, про прищеплення в українській літературі справжньої художності, мистецької вибагливості, на основі чого тільки й можливий новий ренесанс української літератури, якщо М. Куліш у наскоках на М. Хвильового критика В. Коряка бачив не критику, а прокурорський допит, то партійні діячі А. Хвиля, Л. Каганович і Й. Сталін трактували позиції М. Хвильового як „націонал-ухильництво”, як ідеологічну диверсію, котра спрямовує проти „цитаделі міжнародного революційного руху та ленінізму” – Москви не лише співвітчизників, а й західноєвропейський пролетаріат, котрий „із захопленням дивиться на прапор, що майорить над Москвою”. „Хвильовізм”, як помітили найпильніші марксистські критики, почали підтримувати „закордонні недруги” – Д. Донцов, Є. Маланюк і „Літературно-науковий вісник” [5, с. 20]”.
У 1926 р. „Комуніст” опублікував статтю Власа Чубаря, голови Раднаркому УРСР, проти Хвильового. У червні відбувся пленум ЦК КП(б)У, що ухвалив „Тези про підсумки українізації”, оголошені друком 15 червня. Не називаючи, правда, Хвильового на ім’я, „Тези” пишуть: „Кинуті в пресі гасла орієнтації на Европу, „Геть від Москви” і т. ін. в значній мірі показні, хоч поки що стосуються питань культури й літератури. Такі гасла можуть бути тільки прапором для української дрібної буржуазії, що зростає на ґрунті непу, бо вона розуміє відродження нації як буржуазну реставрацію, а під орієнтацією на Европу, безперечно, розуміє орієнтацію на Европу капіталістичну – відмежування від фортеці міжнародної революції, столиці СРСР – Москви” [5, с. 21]”.
Ю. Шевельов пише: „Під цим тиском 4 грудня 1926 р. Хвильовий (разом з О. Досвітнім і М. Яловим) пише свого першого покаянного листа, де відписує тези червневого пленуму ЦК майже дослівно, зрікаючися орієнтації на Европу, теорії боротьби двох культур (української й російської) на Україні, спілкування з неоклясиками. Лист настільки тримається червневих тез, що сприймається майже пародією. Не виключено, що він так і був замислений. Бо Хвильовий ще не вважав змагання за програне. Саме починалася публікація двомісячника „Вапліте”, фактичним редактором якого був Хвильовий (формально – безособова „редколегія” , і журнал мав бути трибуною не тільки для здійснення загальної літературної програми Хвильового, але й для публікації його дальших памфлетів. І справді три нові памфлети з’явилися протягом 1927 року: „Соціологічний еквівалент трьох критичних оглядів” у ч. 1, „Одвертий лист до Володимира Коряка” [5, с. 27]”.
У 1927 р. влада припиняє існування журналу „ВАПЛІТЕ”. Приводом для цього стає видання у № 5 першої частини роману „Вальдшнепи”. Шостий номер журналу, в якому друкувалося закінчення роману, був конфіскований [7, с. 63]. На сьогодні так і не знайдено жодного примірника.
У газеті „Комуніст” від 22 лютого 1928 р. з’являється другий покаянний лист М. Хвильового. У цьому листі письменник зізнається у своїх ідеологічних помилках та заявляє, що знищив другу частину роману „Вальдшнепи”.
Після ліквідації журналу „Вапліте” М. Хвильовий та його однодумці створюють „Літературний ярмарок”, який унаслідок партійної критики припинив існування в лютому 1930 року. Незважаючи на третє офіційне каяття Хвильового, на його засудження „хвильовізму” та проголошення покори партійній лінії, на його останній видавничий проект „Політфронт” чекала та сама доля. Він ледь дотягнув до лютого 1931 року.
Очевидно, що публіцистична діяльність М. Хвильового спричинила неабиякий резонанс в українському суспільстві й особливо – у літературно-мистецьких колах. Про це свідчить не стільки її тривалість та кількість опублікованих в її рамках статей, скільки та увага, яку звернув на неї радянський уряд, та ті заходи, які мали на меті придушити інакодумство в ідейних лідерах дискусії.
Література
1. Ковалівський А. Зісторії української літературної критики. [Текст] / А. Ковалівський. – Харків, 1926. 2. Лавріненко Л. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. Поезія – проза – драма – есей / Л. Лавріненко [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://fmm51.org.ua/html_books/lavrinenko_rozstriliane_vidrodzhennia.htm 3. Лавріненко Ю. Зруб і парости. Літературно-критичні статті, есеї, рефлексії [Текст] / Ю. Лавріненко. – Мюнхен : Сучасність, 1971. – 331 с.
4. Лебон Г. Психология народов и масс. [Текст] / Г. Лебон. – СПб., 1896.
5. Микола Хвильовий. Твори у п’яти томах / за ред. Г. Костюка. – Нью-Йорк: – Смолоскип, 1983. 6. Наєнко М.Історія українського літературознавства [Текст] / М. Наєнко. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2001. – 360 с. 7. Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий : Науково-документальне видання. / [Упоряд. Ю. Шаповал. Передмова : Ю. Шаповал, В. Панченко.] ― Київ : Темпора, 2009. ― 296 с. 8. Поршнев Б. Элементы социальной психологии. // Проблемы общественной психологии. – М. : Наука, 1965.