Главная | Обратная связь

Особливості промислового розвитку України у ХІХ ст.

 

У кінці XVIII ст. (після трьох поділів Польщі) українські зем­лі стали колоніальною окраїною Російської та Австро-Угорської імперій. Мануфактурна промисловість та внутрішній ринок роз­вивалися вкрай повільно. Різні форми феодальної залежності, пан­щина гальмували розвиток сільського господарства, затримували в ньому значну частину продуктивних сил (80,99 % населення). Важливе місце в господарстві України займало сукновиробницт­во, залізоробна, скляна, паперова, вугільнодобувна галузі промис­ловості, а також вирощування зернових культур, буряків, промислове тваринництво, особливо конярство та вівчарство.

Характерною рисою господарства першої половини ХІХ ст. була його раціоналізація, що свідчило про народження нової епохи – епохи індустріалізації. Руйнування натурального господарства, його товаризація призвели до розвитку капіталістичної та занепаду поміщицької промисловості. Це стимулювало розшарування селянства і дедалі ширше застосування вільнонайманої пра­ці та машин. Поступово формувалися нові класи – найманих робітників і буржуазії, що супроводжувалося розвитком національного ринку і кредитно-банківської системи.

Промисловий переворот в Україні розпочався у 20-х роках ХІХ ст. і відбувався впродовж двох етапів:

– перший етап – з 20-х років ХІХ ст. до 1861 року;

– другий етап – з 1861 року, що збігався із початком процесу індустріалізації і продовжувався до початку ХХ ст.

Характерною особливістю першого етапу промислового перевороту стало те, що він розпочинається у галузях промислового виробництва, які сировинною базою були тісно пов’язані із сільсь­ким господарством. Велике значення у ході промислового перевороту мало існування феодально-кріпосницьких відносин. У ме­жах цього періоду виникли й співіснували різні види мануфактур – капіталістична та кріпосна (вотчинна, посесійна, казенна).

За економічною сутністю вони являли собою прямо протилежні категорії. Технологічно поєднував їх складний поділ праці всередині підприємства. Кріпосна мануфактура уособлювала собою відсталість технічного оснащення та низьку продуктивність праці. Продукція була низької якості, а ціни на неї – високі. Тому вотчинна та посесійна мануфактури поступово занепадають, натомість швидкими темпами розвивається купецька та капіталістична мануфактури.

У першій половині ХІХ ст. в Україні розвивалися різні галузі промисловості: харчова, борошномельна, винокурна, тютюнова, олійна, цукрова, суконна, полотняна, паперова, канатна, салотопна, свічкова, миловарна, шкіряна, скляна, селітроварна, цегель­на, фарфорово-фаянсова, залізорудна, металообробна, кам’янову­гільна, машинобудівна. Саме в більшості із цих галузей у 20-х ро­ках ХІХ ст. і розпочався промисловий переворот на основі іно­земної техніки та технології. Так, у с. Трощин Канівського повіту (І. Понятовський) 1824 р. та с. Макошин на Чернігівщині (О. Безбородько) 1825 р. були побудовані перші цукрові заводи. З кінця 30-х – початку 40-х рр. в Україні відбувалася “цукрова гарячка”, було побудовано 229 цукроварень, що становило 60 % цукрової промисловості Росії. На 1861 рік Україна давала 80 % загально­російського виробництва цукру.

Досить активно промисловий переворот відбувався у суконній промисловості. У с. Клинці на Чернігівщині у 1861 р. працювало 9 суконних мануфактур із 20 українських, вони давали 47,5 % загального обсягу продукції суконного виробництва України.

Парова техніка використовувалася і в гуральництві, яке кон­центрувалося у Полтавській, Чернігівській, Харківській, Подільсь­кій та Волинській губерніях. У 1860 р. 2 497 гуралень виробляли 40 млн відер горілки.

На Катеринославщині, Херсонщині, Харківщині формується загальноукраїнський центр салотопної промисловості. На 1860 р. тут налічувалося 128 салотопень.

Розпочинається систематична експлуатація кам’яновугіль­них родовищ на Донеччині. Видобуток вугілля поступово зростав (у 1820 р.– 250 тис., 1850 р. – 3 540 тис., 1860 р. – 6 млн пудів). За кількістю видобутого вугілля Донбас посів друге місце в Російсь­кій імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну.

Важливим фактором розвитку промислового перевороту було поступове формування машинобудівної галузі промисловості, започатковане 1835 р. на Катеринославщині купцем А. Заславським. У Харкові з’являються заводи Л. Плетньова та І. Рижова, у Києві – Дехтярьових. У дореформений період в Україні було 20 ма­шинобудівних заводів, які виробляли продукцію на 1 231 тис. крб. Майже 88 % цієї суми припадало на заводи Київської, Волинсь­кої, Катеринославської та Херсонської губерній. Катеринослав, Харків та Одеса стають центрами сільськогосподарського машинобудування.

Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. нараховувалися 11 чавуноливарних, 32 залізоробних та 16 механічних заводів.

Формування внутрішнього ринку та зрушення, що відбулися в господарстві, позначилися і на розвитку транспорту. Капіталістичне виробництво вимагало не гужового, а високопродуктивного парового транспорту, який би з’єднав центр із промисловим Півднем, тим більше, що в Україні було лише два стратегічних шосе – від Києва та Харкова до Петербурга. 1823 р. у с. Мошни на Черкащині (маєток графа Воронцова) було збудовано перший дніпровський пароплав “Бджілка”.На 1852 рік у Дніпровському басейні налічувалося вже 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с., а у 1859 р. – 17, у тому числі 3 пасажирських. До середини ХІХ ст. почали діяти Чорноморська та Азовська пароплавні компанії.

Промислове піднесення в Україні на другому етапі промислового перевороту зумовлювалося рядом факторів, зокрема:

– завершенням розвідки (франц. проф. Ле-Пле та англ. геолог Р. Мерчісон) та початком промислової експлуатації сировинних ресурсів (криворізька залізо-марганцева руда та донецьке ву­гілля);

– утвердженням фабрично-заводського виробництва;

– соціально-економічними реформами царизму 70-х років (1861р. – селянська реф., 1864 р. – земська та судова реф., 1874 р. – військова реф., 1897 р. – грошова реформа С.Ю. Вітте (золоті ім­періали – 15 руб., червінці – 10 руб., розмінні – 7,5 та 5 руб.);

– розвитком власної металургійної та машинної індустрії;

– формуванням загальноукраїнського ринку та розвитком залізничного транспорту;

– припливом іноземного капіталу (курс рубля щодо долара становив 2 руб./дол.);

– формуванням промислової буржуазії.

У Положенні 19 лютого 1861 року про селян, які вийшли із кріпосної залежності, було викладено основні умови скасування кріпосного права. А саме:

– скасування особистої залежності селян від поміщиків, їхнє звільнення і створення органів селянського управління;

– наділення селян землею і визначення за неї повинностей;

– викуп селянських наділів.

Селяни одержали особисту свободу та право розпоряджатися власним майном.

Разом з тим унаслідок реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини, 1 600 – від однієї до трьох десятин.

Реформа стала передумовою перерозподілу продуктивних сил та формування вільнонайманої робочої сили.

Перехід до фабрично-заводського виробництва в Україні від­бувався, як і скрізь у світовій економічній історії, у ході промисло­вого перевороту і супроводжувався впровадженням у виробництво машин, нових технологій, парових двигунів. Це приводило до поступового витіснення ручної праці. Швидко зростає кількість фабрик і заводів, а також кількість робітників, зайнятих у виробництві. Так, у 1865 році нараховувалося 5 224 підприємств, а в 1895 р. – уже 30 310. Кількість шахт у Донецько-Криворізькому басейні в 1888 році становила 278, а у 1873 році - 88. У 1900 р. Донбас дав 691,5 млн пудів вугілля, що становило понад 60 % загального видобутку в Росії. У кінці ХІХ ст. у Донецько-Криво­різькому басейні було побудовано 17 великих металургійних заво­дів (Дніпровський, Гданцівський, Брянський, Дружківський), які на 1900 рік давали понад 52 % усієї загальноросійської виплавки ме­та­лу.

Основні показники гірничодобувної та металургійної промисловості в процентному відношенні до загальноросійських показників відображені у таблиці 6.1.

1887 року впершев Російській імперії було створене монополістичне об’єднання – синдикат цукрозаводчиків, який на 1902 рік об’єднував 90 % усіх цукрозаводів України. З 1888 по 1894 рр. в Україні створено 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн крб. У монополізації виробниц­тва активну участь брали іноземні інвестори. У 1900 р. переважно іноземному капіталу належало 65 підприємств сільськогосподарсь­кого машинобудування.

Таблиця 6.1

 

Вид продукції	Роки	Обсяг, млн пудів	у % до загальноросійського виробництва
Видобуток залізної руди	1870–1900	1,3–2,1	2,8–37,2
Видобуток марганцевої руди
Виробництво чавуну		9,2	51,8
Виробництво заліза і сталі

 

Важливою рисою процесу індустріалізації в Україні, як і ін­ших країнах, став активний розвиток транспорту, у першу чергу за­лізничного. Першими залізницями були: Львів – Перемишль (1861 р.), Одеса – Балта (1865 р.), Київ – Одеса, Київ – Курськ. До кінця століття на Донбасі існує розгалужена система залізниць. Най­важливіше значення мали Катеринославська (1880–1884 рр.) та Південно-Східна (1893 р.) залізниці. У кінці ХІХ ст. виробництво залізничних рейок становило більше 75 % від загальнодержавного. 1897 року почав випускати паровози Луганський паровозобудів­ний завод Гартмана. У 1900 році було ним виготовлено 233 паровози, що становило 23 % від загальноросійського виробництва. Вагони будувалися в Києві та Харкові. В Одесі, Миколаєві й Хер­соні споруджувалися морські і річкові судна. У кінці 80-х років довжина залізничних колій становила понад 4 800 км, а до 1913 р. збільшилася до 10 900 км. У 1870–1874 рр. залізниці України перевозили щороку 124 млн пудів різних вантажів, а в 1895–1899 рр. уже понад 1 414 млн пудів. На 1913 рік ця цифра зросла до 104 млн т вантажів та 49 млн пасажирів.