Главная | Обратная связь

Столипінська аграрна реформа в українських землях

П.А. Столипін (1862–1911 рр.) – голова Ради Міністрів та міністр внутрішніх справ царського уряду був одночасно видатним реформатором. Його діяльність була спрямована на інтенсифікацію розвитку капіталістичних відносин у господарстві Росії. Без вирішення селянського питання це завдання виконати було неможливо. Для розширення внутрішнього ринку через збільшен­ня купівельної спроможності селянства передбачалося поглиб­лення аграрної реформи, започаткованої С.Ю. Вітте. Зміст рефор­ми полягав у згортанні общинного та поширенні приватного землеволодіння. Існування общини не давало можливості селя­нину віль­но розпоряджатися землею, застосовувати кращі сівозміни, більш досконалі знаряддя праці, користуватися сільськогоспода­рськими машинами, штучними добривами.

9 листопада 1906 року було видано указ “Про доповнення деяких постанов чинного Закону, що стосується селянського землеволодіння і землекористування”. Реформа передбачала:

1) виділення селян з общини та закріплення за ними землі у приватну власність в одному масиві;

2) створення хутірського та відрубного господарства;

3) активізацію посередницької діяльності селянського банку;

4) проведення переселенської політики.

Нововведення неоднозначно були сприйняті як найбіднішими верствами селянства, що боялися розорення, так і селянами-куркулями, що боялися втратити закабалених сусідів – “общинників”. Але в основному реформа мала успіх саме в Україні. З 1906 до 1915 рр. у семи із дев’яти губерній України з общини вийшло 468 тис. дворів, які закріпили в приватну власність 2 794 тис. дес. землі, що становило 30,2 % від загальної кількості общинної надільної землі. На Правобережжі з общини виділилося – 48 % дворів, на Півдні – 45,6 %, на Лівобережжі – 20,5 %. Упродовж 1916–1917 рр. селяни купили у поміщиків понад 7 млн дес. землі. Унаслідок цього в руках селян опинилося майже 65 % усієї землі, а на одне господарство припадало близько 8,6 га.

У 1911 році було видано Положення про землевпорядження, відповідно до якого проводилося створення хутірського господарства. На початку 1916 року в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських і відрубних господарств, більшість з яких припадали на степові губернії – Таврійську, Херсонську, Катеринославську, а також Волинську та Київську.

Завдяки виділенню селян з общини на хутори розширилися посівні площі, збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. Уся посівна площа в 1910–1913 рр. в Україні зросла на 900 тис. дес. і становила 22,9 млн дес. землі. 90,5 % посівної пло­щі займали зернові культури. Середньорічний збір основних зернових культур (пшениці, ячменю, жита, вівса) у 1896–1902 рр. ста­новив 775 млн пудів, а на 1913 р. – 1 200 млн пудів зерна (12 млн т). Середня врожайність з одного гектара залишалася не значною (ози­мої пшениці – 10,4 ц; озимого жита – 9,8 ц; ярої пшениці – 7,0 ц; вівса – 10,7 ц; кукурудзи – 11,2 ц), що свідчило про екстенсивний характер хліборобства. Переважало трипілля, сільськогосподарсь­кі машини були рідкістю в селянських господарствах, мінеральні добрива застосовувалися лише у великих спеціалізованих господарствах, причому на 90 % завезених із-за кордону. До таких господарств належали і кооперативно-артільні об’єднання. Кооперативний рух в Україні розгортався швидко. У 1913 році на Київщині їх нараховувалося 900, на Поділлі – 600 споживчих товариств.

Активну діяльність в умовах реформи здійснював Селянський банк. Лише з 1906 до 1909 рр. через банк поміщики України продали 385 тис. дес. землі. Банк виділяв селянам кредити на закупку землі. З 1906 до 1910 рр. селяни купили в банку 480 тис дес. землі, з них: відрубні та хутірські господарства – 82,6 %. Взагалі поміщики продали 11 млн дес. землі (третю частину) та виставили на продаж ще 4 млн дес. Уряд змушений штучно стримувати ціну на землю від падіння.

Ще один важливий напрям реформи – переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Росії за Урал, на Далекий Схід, до Сибіру та Середньої Азії, в Закавказзя. На цей захід виділялося 30 млн. дес. землі з 5-річною фіскальною відстрочкою. Найбільша частка переселенців виїхала з України, за 1906–1912 рр. – близько 1 млн ос., причому з Полтавщини та Чернігівщини понад – 350 тис. осіб. Переселення було погано орга­нізоване, допомога уряду була мізерною (400 рублів на господарство), приміщення на нових місцях не були готові, смертність серед переселенців досягла 30–40 %. Остаточно розорившись, май­же 70 % переселенців у 1911 році повернулися в Україну.

8.3. Промислове піднесення в Україні напередодні
Першої світової війни.
Господарство України в 1914–1920 рр.

 

Українська економіка на початку ХХ ст. розвивалася по вис­хідній, але, як і в інших країнах, у цей період проявляється цикліч­ність. 1893–1899 рр. – період різкого підйому, зумовлений процесом індустріалізації, 1900–1903 рр. – економічна криза та складання революційної ситуації, 1904–1908 рр. – економічна депресія, що підсилювалася революційними подіями, 1909–1913 рр. – нове економічне піднесення, що охопило всі галузі господарства.

Особливу роль у промисловості України відігравала гірничодобувна та металургійна галузі. У 1913 р. в Україні працювали 21 металургійний завод, на яких вироблялося 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату. Швид­кими темпами зростає видобуток нікопольської марганцевої руди та виробництво коксованого вугілля. У загальному виробництві коксу в Росії частка України становила на 1889 рік 91 %, а на по­чаток ХХ ст. – 99,4 %. Продуктивність коксових установок мета­лургійних заводів становила 3,5–4,5 млн пудів на рік, на копаль­нях – 0,3–18 млн пудів. У металургійному виробництві почали застосовувати більш продуктивні закриті коксові печі.

Напередодні Першої світової війни в Україні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних заводів, на яких працювало 57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобудування становив 20,2 % усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії. Разом з тим розвиток більшості машинобудівних заводів стримувався слабкістю їхньої матеріально-технічної бази. Переважали малопотужні, застарілі парові двигуни, застарілі системи передач від двигуна на привід. У результаті цього зарубіжні підприємства успішно конкурували з вітчизняними на внутрішньому ринку, значно звужуючи збут їхньої продукції.

Традиційно потужно розвивалися галузі промисловості, пов’я­зані з сільським господарством. На початку ХХ ст. в Україні працювало 153 цукрозаводи. З 1901 до 1917 рр. виробництво цукру-піску становило 78–85 % загальноросійського виробництва. Кількість діючих заводів напередодні Першої світової війни збільшилася до 210, а чисельність робітників у цій галузі зросла до 129 256 осіб. У ХІХ ст. цукрова промисловість була однією з найприбутковіших.

На початку ХХ ст. в Україні працював 421 спиртовий завод. Вони виробляли понад 18,5 млн відер горілки, що становило близь­ко 58 % загальноросійського виробництва. Винокурна промисло­вість щорічно нарощувала своє виробництво. Дуже добре було налагоджене борошномельне виробництво, центром якого був пів­день України. 640 борошномельних підприємств виробляли близь­ко 42 млн пудів борошна (26 % загальноросійського виробницт­ва). Тютюнова промисловість давала 40 % загальноросійського виробництва тютюну.

У 1901–1911 рр. швидкими темпами зростає вантажообіг українських залізниць, приблизно на 81,6 %. Темпи зростання зернових (103,6 %) та вугільних (96 %) перевезень були випереджа­ючими, що відбивало характер економіки в загальноімперському масштабі. У 1913 році українські залізниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів. До портів Чорного та Азовського морів було приписано 280 пароплавів. На них припадало 51 % усього тоннажу парового флоту Росії.

За рівнем концентрації виробництва та робочої сили Україна посідала перше місце в Російській імперії і одне з перших місць у світі. Це свідчило про рівень монополізації економічного життя. На початку ХХ ст. утворилися такі могутні монополістичні об’єднання, як “Продпаровоз” (1901 р.), “Продамет” (1902 р.), “Цвях” (1903 р.), “Продвагон” (1904 р.), “Продвугілля” (1904 р.).

Функціонування ринкової економічної системи значною мірою залежить від нормального грошового обігу. Важливу роль у цьому відігравав створений С.Ю. Вітте Державний банк. За рахунок позитивного зовнішньоекономічного балансу та відповідних позичок з 1894 року розпочинається процес золотовалютного наг­ромадження. Запроваджуються високі акцизи на товари масового попиту – цукор, горілку, тютюн, сірники, гас та ін., що сприяло ліквідації дефіциту державного бюджету. Запровадження винної монополії зумовило зростання доходів бюджету у 7,5 раза. Ефективною виявилася протекціоністська політика у зовнішній торгівлі. Високі митні збори на іноземні товари, що ввозилися до країни, захищали внутрішній ринок, забезпечуючи його для вітчизняної промисловості, та сприяли розвитку підприємництва та промислового виробництва. Така політика зумовлювала приплив у країну капіталів, а не товарів.

Разом з тим характерною рисою української промисловості була її повна підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що у 1913 р. лише 15 % українських промислових підприєм­ств виготовляли готову продукцію, а решта – давали напівфабрикати для виготовлення продукції в Росії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений великий промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським регіоном імперії, у якому в селах проживало 80 % населення.

Товарообмін у цей період фактично мав однобічний колоніаль­ний характер. Готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Тому Росія нагромаджувала капітали за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Та й са­ме регулювання цін за перевезення вантажів залізницями було таким, що вигідніше ставало вивозити продукцію за межі України, ніж доставляти її на власній території.

Територія України була ареною бойових дій на Південно-За­хідному фронті у ході Першої світової війни. Українські землі вхо­дили до складу двох ворогуючих сторін Антанти та Троїстого союзу і були об’єктом колонізаційних намірів та експансії. Українці опинилися у братовбивчому протистоянні, воюючи в російській та австро-угорській арміях. На кінець 1914 року фронт став відчу­вати гостру потребу у збільшенні виготовлення снарядів, гармат, кулеметів, патронів, обмундирування та продовольства. Для цього необхідно було здійснювати структурну перебудову промисловості та системи управління економікою. Царський уряд створює спеціальні органи управління – Особливу раду з артилерійсь­кого забезпечення армії (травень 1915 року), Ради оборони, палива, перевезень та продовольства (серпень 1915 року). Формують­ся громадські комітети (Київський, Катеринославський, Харківсь­кий, Одеський) та Всеукраїнський союз земств і міст, які намагалися регулювати виробництво для потреб армії.

Ради здійснювали:

– нагляд за державними і приватними підприємствами;

– контроль над районними заводськими нарадами (1 130 під­приємств – 400 тис. роб.).

На початку війни промисловість зростала, підприємства пра­цювали на повну потужність. Нарощувався потенціал металургій­ної, машинобудівної та хімічної промисловості за рахунок перевантаження технічного обладнання. Видобуток вугілля виріс із 1 540 тис. т до 1 744 тис. т, але скорочувалися обсяги виробницт­ва продукції: легкої, харчової, лісової промисловості, капітально-го будівництва. Відбувався подальший процес концентрації виробництва (з 3 382 підпр. залишилося 2 849). Так, Південно-Ро-сійське Дніпровське металургійне товариство об’єднувало 12 під-приємств різного профілю (30 тис. роб.).

На початку 1917 р. стався фактичний “обрив” виробництва. Збільшилося виробництво зброї порівняно з виробництвом засобів виробництва. Не допомогли іноземні інвестиції у розмірі 200 млн крб на заміну зношеного обладнання. Проявилася нестача кваліфікованої робочої сили (мобілізовано 30 % робітників та 60 % селян, майже 4 млн ос.). Мобілізація і кінська повинність (реквізовано 2,6 млн коней) призвели до провалу у сільському гос­подарстві. Почалися деструктивні процеси в Україні. З травня до липня 1917 р. припинили роботу 339 підприємств. Відбувся різкий спад у металургійному виробництві (табл. 6.2).

Таблиця 6.2

 

Рік	Кількість робітників	Вироблено, тис. т	У % до всієї Росії
чавуну	сталі	прокату	чавуну	сталі	прокату
	137 038	2 887,2	2 655,7	2 113,7		62,1	62,7
	142 587	2 064,4	1 761,1	1 219,4	66,1	49,6	47,9

 

Продуктивність праці в кам’яновугільній промисловості у 1917 р. знизилася до 59 %, було видобуто вугілля 24,8 млн т порів­няно з 28,7 млн т у 1916 р. Закрилося майже 200 шахт. Різко змен-шився видобуток залізної руди – 3 708,6 тис. т проти 5 443,4 тис. т у 1916 р. Кількість цукрозаводів зменшилася із 213 до 188. Ставала дедалі більшою дезорганізація транспорту. На 21,3 % скоротилися посівні площі. Хлібна криза 1916 р. призвела до впровадження продрозверстки. Загальні фінансові втрати на війну становили 30 млрд крб. Дефіцит державного бюджету – 49 млрд крб. Відбувалася девальвація грошової системи. Один карбованець 1917 р. до­рівнював 27 копійкам довоєнного періоду.

На початку 1916 року у великих містах вводяться продукто­ві картки та нормування видачі борошна і круп. 30 червня 1916 ро­ку був ухвалений Закон про чотири м’ясопусні дні на тиждень, а у січні 1917 року впроваджується хлібний розподіл.

Реальне зменшення заробітної плати, різке падіння життєвого рівня, політичне безправ’я зумовили початок активної страйкової боротьби. До лютого 1917 року відбулося 350 страйків, у яких взяли участь 300 тис. робітників. Росія наближалася до революції. 2 лютого 1917 року цар Микола ІІ відрікся від престолу. Починається період української національної революції.

17 березня 1917 року в Києві утворилася Українська Центральна рада на чолі з М.С. Грушевським. Поряд з постановкою політичних питань Центральна Рада звертала увагу і на економіч­ні проблеми. Свою підтримку Українській Центральній раді вис-ловили з’їзди українських селян, робітників та військових, проф­спілки, земства та ін. У травні 1917 року було проведено дні Національного фонду і тільки в Києві зібрано 40 тис. крб. Згідно з положенням Першого універсалу (23 червня 1917 року) Централь­ною Радою було створено перший український уряд – Генеральний секретаріат (зокрема, секретаріати – фінансів, харчових справ, шляхів, торгу і промисловості, земельних справ). Упроваджується оподаткування “на українські справи”: прогресивний прибутковий податок; поземельний податок по 10 копійок з десятини землі; разовий заробітний податок. Генеральний секретаріат фінансів (Х.А. Барановський) намагався розмежувати повноваження з Тимчасовим урядом щодо децентралізації фінансової сфери. У складі Генерального секретаріату фінансів функціонували – департамент митних зборів, департамент простих податків, департамент Державної скарбниці, науково-статистичний відділ. Діяв Український народний кооперативний банк, готувалося відкриття Національного банку України. Після проголошення Української Народної Республіки (Третій універсал – 7 листопада 1917 р.) та її відмежування від радянської Росії гостро постала потреба у власних грошах. Ухвалою Української Центральної ради від 1 січ­ня 1918 року був надрукований перший державний кредитний білет вартістю 100 карбованців. З 1 березня 1918 року (Закон УНР) основною грошовою одиницею стала гривня (8,712 частка золота) номіналом в 2, 10, 100, 500, 1 000, 2 000. Дійсними були також – бони, чеки, розмінні знаки. Діяльність Генерального секретаріату торгу і промисловості активізувалася в останні два місяці діяльності Центральної Ради. Генеральний секретаріат земельних справ (Б.М. Мартос – організатор кооперативного руху) розробив проект земельного закону для ухвалення на Українських установ­чих зборах. Розподілом машинної техніки по губерніях займався Український комітет з сільськогосподарського машинопостачання. Уже в умовах більшовицької окупації Центральна Рада успіш­но 25 січня 1918 року прийняла закон про 8-годинний робочий день, опублікований у Житомирі.

29 квітня 1918 року Універсалом П. Скоропадського – “Грамота до українського народу” – розпочинається період Гетьманату (квітень–грудень 1918 року). Законом “Про тимчасовий уст­рій України” створюється Рада Міністрів Української Держави. Гетьман виступив проти анархії, економічної розрухи, безробіття, загрози голоду, за відновлення приватної власності та свободи підприємництва. Значний вплив на діяльність нового уряду здійснював представницький орган – Рада промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс). Економічна політика Гетьманського уряду мала більш конкретний характер, ніж уряду Центральної Ради.

9 травня 1918 року була введена національна грошова одиниця – карбованець, який забезпечувався природними багатствами України.

У середині літа 1918 року вдалося частково відновити роботу залізничного транспорту, налагодити регулярне перевезення вантажів та пасажирів.

У жовтні 1918 року П. Скоропадський створює та очолює Вищу земельну комісію, що розробляє проект аграрної реформи. Державним коштом формувався та перерозподілявся земельний фонд (не більше 25 десятин на особу). Відновлювалася свобода купівлі-продажу землі. Але реальне життя засвідчило про відновлення поміщицького землеволодіння, яке перебувало під військовою охороною. Селянські господарства фактично передавалися у розпорядження поміщиків.

Особливих успіхів Гетьманат домігся у національно-куль­турному будівництві. Було ухвалено Закон про обов’язкове вивчення у середніх школах української мови, літератури, історії та географії. Створено 150 українських гімназій та два університети. У листопаді 1918 року створено Українську академію наук (призначено 12 академіків), організовані Національна бібліотека Украї­ни, Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр.

Характерною ознакою економічного життя України періоду Гетьманату було подальше скорочення промислового виробництва. Масового характеру набуло безробіття. У 23 містах України налічувалося до 181 тис. безробітних. Із 63 доменних печей на початку 1918 року працювало 4, а влітку тільки 2. Із 102 мартенівських печей діяло тільки 7, працювало всього 7 прокатних станів. Порівняно з 1913 роком, виплавка чавуну зменшилася в 11, сталі – в 13, виробництво прокату – у 15, видобуток залізної руди – у 17, марганцю – у 10 разів.

У важкому стані перебувало сільське господарство. У 1918 році посівні площі зменшилися на половину, що призвело до змен­шення товарної маси зернових культур.

До справжнього грабунку України призвела економічна угода між гетьманським урядом та окупаційними властями Німеччини та Австро-Угорщини. З травня по жовтень 1918 року з України було вивезено 4 500 230 пудів вовни, 173 836 пудів щетини, 479 000 шкур та хутра, 379 352 пуди різних тканин, 449 000 пудів різних металів, 144 734 пуди руди, 286 965 пудів тютюну, 78 250 пудів льону, 18 641 пуд гуми.

Усе це призвело до масового невдоволення політикою П. Скоропадського. У ніч на 14 листопада 1918 року у Києві від­булося таємне засідання Національного союзу, на якому утворився верховний орган відновленої УНР – Директорія, що поступово встановила контроль за всією Україною. Після київського повстання 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади та виїхав до Німеччини.

Директорія 26 грудня 1918 року проголосила відновлення УНР та створила уряд – Раду народних міністрів на чолі з В. Чеховсь­ким. Були відмінені всі законодавчі акти П. Скоропадського та ухвалено нові законодавчі акти – про передачу поміщицької землі селянам без викупу, Закон про скликання Трудового конгресу України тощо. Директорія задекларовувала свою прихильність інтересам селян, робітників та інтелігенції, брала на себе зобов’язання бути представником їхніх інтересів, але конкретних реальних кроків для поліпшення становища у країні було зроблено дуже мало.Так, Закон від 8 січня 1919 року тільки декларував про ліквідацію приватної власності на землю, але землі селянам не гарантував. Продовжувалося руйнування промисловості. Припинили своє функціонування залізорудна, марганцева промисловість, май­же повністю згорнулося машинобудування. Зменшилося виробництво цукру лише до п’ятої частини від 1913 року.

6 січня 1919 року Директорія вступила у війну проти агресії з боку РСФСР і 5 лютого 1919 року змушена була покинути Київ. Спроби закріпитися на Поліссі та Західній Україні і домовитися про підтримку країнами Антанти ні до чого не призвели. Наприкінці 1920 року Директорія УНР втратила контроль над територією України.

Паралельно з національними органами влади в Україні у 1919 році встановлюються радянські форми державності. 6 січня1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд проголосив про створення Української Соціалістичної Радянської Республіки. Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 року з ухваленням на третьому Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові першої Конституції за зразком радянської Росії. Встановлювалася “диктатура пролетаріату”, центральним завданням якої було визначено здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму. З практики Росії було запозичено і форми воєнно-комуністичних заходів, зокрема воєнний комунізм.

Зміст цієї політики полягав у:

– прискоренні темпів націоналізації промисловості;

– згортанні товарно-грошових відносин;

– забороні свободи торгівлі;

– запровадженні карткової системи розподілу продуктів;

– впровадженні продрозкладки;

– усуспільненні сільськогосподарського виробництва;

– мілітаризації народного господарства;

– встановленні державного контролю за виробництвом;

– запровадженні загальної трудової повинності.

Продрозверстка, фінансові контрибуції, примусова праця та колективізація, натуралізація господарських відносин та інші неекономічні заходи радянської влади навесні 1919 року зумовили хвилю стихійних селянських повстань, що переросли в широкий повстанський рух, спрямований проти радянської влади. Неспро­можність системи воєнного комунізму в цілому спричинила полі­тичну кризу 1920–1921 рр. та ухвалення на Х з’їзді РКП(б) 21 бе­резня 1921 року “нової економічної політики”.

Тема 6.2. Основні напрями економічної думки
в Україні (друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст.)

План

 

1. Школа класичної політичної економії – В. Каразин, Т. Степанов, Й. Ланг, І. Вернадський, А. Антонович.

2. Ліберально-дворянська течія – А.О. Скальковський, Д.П. Журавський, Д.М. Струков.

3. Вплив на економічну думку в Україні наукової діяльності М. Зібера, С. Подолинського, М. Туган-Барановського, Є. Слуць­кого.

 

План семінарського заняття по темах
“Господарство України у другій половині ХІХ –
на початку ХХ ст.”.
“Основні напрями економічної думки в Україні

(друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст.)”

 

1. Особливості промислового розвитку України у ХІХ ст.

2. Основні положення та економічні наслідки реформи 1861 р.

3. Столипінська аграрна реформа в українських землях.

4. Промислове піднесення в Україні напередодні Першої світової війни.

5. Господарство України в 1914–1920 рр.

6. Економіка західноукраїнських земель. Колоніальний характер галузевої структури західноукраїнської промисловості.

7. Школа класичної політичної економії – В. Каразин, Т. Степанов, Й. Ланг, І. Вернадський, А. Антонович.

8. Революційно-демократична течія - Кирило-Мефодіївське товариство.

9. Ліберально-дворянська течія – А.О. Скальковський, Д.П. Журавський, Д.М. Струков.

10. Економічні погляди М. П. Драгоманова.

11. Вплив на економічну думку в Україні наукової діяльності – М. Зібера, С. Подолинського, М. Туган-Барановського, Є. Слуцького.

 

Завдання до індивідуальної роботи
студентів під керівництвом викладача
(у вигляді розширеного конспекту)

 

1. Революційно-демократична течія - Кирило-Мефодіївсь­ке товариство.

Перелік запитань до самостійної роботи студентів

(самостійна робота у вигляді конспекту)

1. Економічні погляди М.П. Драгоманова.

 

Школа класичної політичної економії – В. Каразін,
Т. Степанов, Й. Ланг, І. Вернадський,
А. Антонович

З початком у 20 роках ХІХ ст. промислового перевороту та поступової капіталізації господарства чітко простежується розвиток політичної економії в Україні у взаємозв’язку з досягненнями світової економічної науки.

Уперше в Україні ідеї А. Сміта розвивають О. Михалевич (перший український скорочений переклад у Львові “Багатства народів”), М. Плітковський (перший повний переклад російською мовою “Багатства народів“) та М.А. Балудянський, який першим з українських економістів у своїй “економічній системі” виклав теорію А. Сміта.

Харківський, Київський та Новоросійський університети стають опорними пунктами формування української школи класичної політичної економії. У розвитку ідей класичної школи в Україні помітно вирізняються два етапи – перший охоплював час до 60-х років ХІХ ст. і характеризувався впливом фізіократії та піз­ніших варіантів класичної політичної економії, на другому етапі центральною стала проблема капіталістичного розвитку економіки України у складі Російської імперії.

Найбільш відомим представником фізіократичної школи в Україні став Василь Каразін(1773–1842 рр.), ініціатор заснування Харківського університету та реформи освіти в Російській імперії. Український учений оригінально вирішував питання про взаємозв’язок народного добробуту, підприємництва та управлін­ня – “народна розкіш лише породжує і підтримує дух промисло­вості у державах”. Він розрізняє матеріальний, моральний та по­літичний добробут народу, ставить його в пряму залежність від зростання народонаселення та способу управління.

До фізіократів належали агрономи-економісти – Андрій Самборський (1732–1815), Михайло Ліванов (1751–1800), Антон Прокопович-Антонський (1762–1848).

Політичну економію було включено до навчальних планів університетів. Одними із перших розробили такий курс Йозеф Ланг та Т. Ф. Степанов у Харківському університеті.

Йозеф Ланг, розвиваючи теорію Ф. Кене, у праці “Про вищий принцип політичної економії” (1807 р.) формулює трисекторну модель народного господарства – сільське господарство, про­мисловість та грошовий сектори. Аналізуючи кругообіг в еконо­мічній системі за допомогою рівнянь та цифрових прикладів, по суті, створює статичну модель економічної рівно­ваги. У пра­ці “Основні напрями політичної арифметики” (1810 р.) Ланг визна­чає сектори як три класи – сільськогосподарський, промисловий та служилий. Між ними вирізняються потоки продуктів та послуг і розраховуються три баланси у вигляді системи лінійних рівнянь. На основі власної моделі Ланг зіставляє економіку Російської імперії з економікою європейських країн. За півтора століття до су­часного оформлення Ланг висунув ідею створення матричних таб­лиць у роботі “Що є гроші” (1815 р.). За оцінками сучасних уче-них, професор Й. Ланг посідає історичне місце між Ф. Кене та К. Марксом, а за рівнем економічного аналізу його теорія суспіль-ного відтворення або кругообігу суспільного капіталу не тільки зіс­тавна з теоріями Ф. Кене та К. Маркса, але й має певні переваги.

Т.Ф. Степанов широко та творчо використовує надбання світової економічної науки. У двотомнику “Записки про політичну економію” він аналізує питання предмета політичної економії, суті та джерел багатства, продуктивних і непродуктивних класів, продуктивної та непродуктивної праці, цінності, капіталу, заробітної плати, прибутку, ренти, процента, кредиту, національного доходу. У дусі Сміта визначає такі категорії, як цінність та багатство. Під капіталом він фактично розуміє засоби виробництва, хоча і застерігає від однобічного його тлумачення.

До української школи класичної політичної економії належав професор Київського університету Іван Вернадський (1821–1884 рр.), який був видавцем та редактором журналу “Экономический указатель”. У дореформений період він критикує кріпосництво, у пореформений захищає буржуазні відносини, стає прихильником великого виробництва та великого капіталу. Позитивно оцінюючи процес концентрації виробництва і капіталу, негативно ставиться до великої земельної власності, яка на той час була виключно поміщицькою, і пропонує пристосувати її до капіталістичних форм господарювання. Вернадський заперечував втру­чання держави в економічне життя, виступав проти ідей будів­ництва соціалізму.

Під значним впливом класичної політичної економії перебували М. Вольський, А. Антонович, Г. Цехановецький, М. Косовський.

М. Вольський намагався об’єднати всі відомі економічні теорії на основі їхньої спільності. Предметом політичної економії в нього є людина, її діяльність, спрямована на задоволення матеріальних і моральних потреб.

У праці “Основи політичної економії” (1879 р.)А. Антонович визначає політичну економію як науку “про суспільний елемент у діяльності людей, спрямований на задоволення як духовних, так і матеріальних потреб”. У власному визначенні цінності він намагається врахувати виробництво, розподіл і споживання. Цінність, на його думку, є уречевленим суспільно необхідним часом дії трьох факторів виробництва: природи, праці та капіталу.

Ліберально-дворянська течія – А.О. Скальковський,
Д.П. Журавський, Д.М. Струков

У дореформений період основним питанням, навколо якого велася активна економічна та політична полеміка, було селянське питання. У 40-х роках ХІХ ст. формуються дві протилежні течії – революційно-демократична (Кирило-Мефодіївське товариство – Т. Шевченко, М. Савич та інш.) та ліберально-дворянська.

Так, Василь Каразін, про якого вже згадувалося, виступав за реформування аграрних відносин, пропонуючи наділити селян землею у вічне користування, установити “межу залежності” селян від поміщиків, замінити панщину грошовим оброком.

А.О. Скальковський (1808–1898) виступав захисником великого поміщицького землеволодіння. Його аграрна програма формувалася для вирішення практичної проблеми поміщицтва півдня України – забезпечення їхнього господарства робочою силою. Скальковський був прихильником напівкріпосної ідеї наділення землею селян-кріпаків і селян-переселенців, але за умови, що вони довічно будуть сплачувати поміщикам або навіть відроблятимуть.

Д.П. Журавський (1810–1856) також виступає за збереження великого поміщицького господарства з поступовою його капіталізацією. У праці “Статистичний опис Київської губернії” він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва – поміщицьке й селянське господарство. Щодо поміщицького господарства, то зроблено висновок про його неефективність та занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи капіталістичні форми господарювання. Але це було під си­лу небагатьом. Аналізуючи кріпосну систему, Журавський доводить її низьку ефективність. Лише заміна праці кріпаків вільнонайманою робочою силою, наголошує він, ліквідує це зло. Він пропонує навчати селян ремеслам, наближати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої.

Д.М. Струков виступає за трансформацію кріпосної системи у довгострокову оренду. Посилаючись на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, значні успіхи напівкапіталістичних ферм колоністів, він не заперечує можливос­ті перебудови аграрних відносин на основі селянського господарства, яке вважав здатним нагромаджувати капітал, але для цього необхідно зруйнувати общинне землеволодіння. У звільненні селян від опіки общини він бачить одну із обов’язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.

 

М.П. Драгоманов

У 60-х роках ХІХ ст. в Україні сформувався ліберально-бур­жуазний рух, який представляли громади. Активними діячами цьо­го руху були: В. Антонович, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Жи­тецький, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Косач, В. Рубін­штейн. Одним із лідерів Київської “Старої громади” був видатний український історик, публіцист, етнограф, літературний діяч М.П. Драгоманов.

М.П. Драгоманов присвятив значну частину своїх праць соціально-економічним проблемам. Різко виступаючи проти самодержавства та русифікації, Драгоманов обстоює українську національну ідею – возз’єднання українських земель, розвитку націо­нальної мови і культури. На відміну від народників, не заперечує капіталістичний шлях розвитку. Вважає, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес, водночас викриває і негативні риси цього процесу – кризи та безробіття. Пропонує серйозні заходи для покращення становища трудівників, зокрема – підвищення заробітної плати, створення належних умов праці тощо. Але найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він вбачав у знищенні приватної власності. Розмірковуючи про майбутнє, віддавав перевагу соціалізму, вважаючи його більш досконалим, ніж капіталізм, суспільним ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, коли фабрики, заводи та продукти праці належать робітничим громадам, а земля та плоди сільськогосподарської праці – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав відбуватися еволюційним шляхом.

У 70-х роках ХІХ ст. в Україні сформувався ліберально-на­родницький напрям суспільно-економічної думки. Ліберальні народники протиставляли капіталізму, який вони критикували, дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення для зміцнення дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації. Ці ідеї знайшли відображення у діяльності та працях земських статистиків. Типовими представниками цієї течії були П. Червінський, М. Левитський, Т. Осадчий, О. Шликевич, О. Русов та ін.

П. Червінський (1849–1931), керуючи статистичним бюро Чернігівського губернського земства, намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Якщо на Заході капіталізм – це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його потрібно насаджувати штучно або затримати, або зовсім припинити його розвиток. Він доводить можливість та потребу у запобіганні розвитку капіталізму у Росії. Разом з тим в умовах технічного прогресу Червінський майбутнє країни бачить у такій організації господарства, коли община використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво.

М. Левитський (1859–1936)також критикує та заперечує капіталізм в Росії. Розглядаючи зародження капіталізму в Росії як штучне явище, виступає із закликом спинити, затримати його роз­виток. Капіталізму протиставляє просте дрібне напівнатуральне виробництво селян і ремісників. Як практик, Левитський розробляв та реалізовував численні проекти розвитку дрібного виробницт­ва, був прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання виробникам дешевих кре­дитів тощо. Найвідомішою теоретичною працею М. Левитського був “Артільний договір (для землеробських артілей)”.

Т. Осадчий (1866–1945) як сумлінний дослідник-статистик, який міг оперувати значним статистичним матеріалом, що засвідчував про розвиток капіталістичних відносин, визнавав неминучість такого розвитку і навіть наголошував на певній його прог­ресивності. Але, як переконаний народник, він називав цей процес “украй небажаним”. Капіталізму, як і інші народники, протиставляв дрібне виробництво селян і ремісників.

Вплив на економічну думку в Україні
наукової діяльності М. Зібера, С. Подолинського,
М. Туган-Барановського, Є. Слуцького

 

Значний вплив на економічну думку в Україні к. ХІХ ст. мали М. Зібер (1844–1888), С. Подолинський (1850–1891), М. Туган-Барановський (1865–1919), Є. Слуцький (1880–1948).

М. Зібер підготував ряд праць з політичної економії та статистики: “Основи політичної економії” (1873), “Життя і праці Рікардо” (1874), “Девід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-еко­номічних дослідженнях” (1885) та інші.

На основі проведеного аналізу різних поглядів на вартість Микола Зібер дійшов висновку, що суспільно корисна праця є єдиним елементом споживчої цінності так само, як відділена від своїх спеціальностей загальнолюдська праця є єдиним елементом вартості та мінової вартості. Отже, М. Зібер чітко став на позиції трудової теорії вартості. К. Маркс визнав у особі М. Зібера вченого європейського масштабу, що взагалі є широким виз­нанням української економічної науки. Наголошуючи на методі дослідника, він підтвердив, що мета М. Зібера зовсім не зводилася до коментування та популяризації “Капіталу”. Завдання вченого полягало в доведенні еволюції, конкретизації та поглибленні трудової теорії вартості, підвалини якої заклали представники наукової школи Сміта–Рікардо.

Визначним дослідженням М. Зібера є “Нариси первісної економічної культури” (1881). У ньому подається широкий культур­ний спектр, що охоплює поступову зміну господарського побуту народів, серед яких окреме місце посідають і українці. Малороси вважають єдиним джерелом багатства землеробську працю. Праця для народу – всезагальний справедливий спосіб для набуття права власності. М. Зібер виділив в історії українського народу цікаву рису – зв’язок економічних прав особистості з характером праці, розподілом праці, господарськими обов’язками сім’ї. “Те, що зробить господиня, вона може подарувати або продати кому-небудь і гроші, отримані від продажу, використати на шати своїм дочкам, купуючи намиста, сережки, каблучки, хустки, пояси тощо. Що стосується чоловіка, то він повинен всю свою сім’ю годувати, обувати, споряджати верхній одяг – свитку, шапку, кожух, кожушанку і пояс”. Крім батька й матері, відповідні права та обов’язки, що визначалися працею, мали й інші члени сім’ї.

Визначаючи національні форми та специфічні особливості нагромадження капіталу в Росії, М. Зібер ілюструє багатьма фактами, які свідчили про російську економічну відсталість, зумовлену в першу чергу збереженням суспільно-економічної та правової опори деспотизму. “Община та артіль забезпечують існу­вання народу і запобігають утворенню пролетаріату на певному рівні свого розвитку, але вони моляться, як можуть, самодержавному правителю і тим фатально і безповоротно роблять його тираном над собою”. Протидіяти негативним наслідкам капіталіз­му потрібно, але про повну його ліквідацію, поки він сам не вичер­пає себе, не можна й думати, бо то все одно, що самого себе під­няти за волосся.

С. Подолинський (1850–1891) написав такі праці як – “Паро­ва машина”, “Про бідність”, “Ремесла і фабрики на Україні”.

1880 року у журналі “Слово” опублікував статтю “Праця людини і її відношення до розподілу енергії”. У цій праці вперше у світовій науці було запропоновано енергетичну теорію органічного життя, у якій здійснено аналіз розподілу енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні і нагромадженні, подано нове природничо-наукове визначення праці, що збільшує енергетичний бюд­жет людства. Результати дослідження були викладені у десяти тезах-висновках. Перш за все Подолинський наголошував на тому, що загальна кількість енергії, яка нагромаджена на землі і є в розпорядженні людства, поступово збільшується за рахунок праці.

Раніше застосовували поняття “принцип Подолинського”, зміст якого полягав у тому, що частка в соціальному продукті праці дорівнює одній одиниці енергії, тоді як частка сонячної енергії становить 20 одиниць. Обґрунтованість, фундаменталізм поглядів ученого послужили основами сучасної екології.

Погляди С.А. Подолинського вплинули на теорію “ноосфери” В.І. Вернадського. Індустріальна діяльність людини послужила основою нової геологічної ери – антропогенної.

Саме він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосереднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів. Разом з цими важливими висновками вчений вважав, що позбавити людство від марнотратства природних ресурсів та забезпечити найбільше акумулювання енергії може лише соціалізм.

Михайло Туган-Барановський (1865–1919) займався багатьма теоретичними проблемами економічного життя. Учений розділяє ідеї класичної школи, активно критикує трудову теорію вартості та додаткової вартості, виступає проти марксистського детермінізму, за ігнорування психології людей, їхньої моралі. Він намагався переорієнтувати політичну економію в Росії та Україні на позиції суб’єктивно-психологічної школи та неокласицизму.

У праці “Основи політичної економії” Туган-Барановського досліджується все народне господарство; соціальні відносини, клас капіталістів – клас найманих робітників, а не відносини капіталістична фірма – найманий робітник.

“Тільки на основі цього методу Кене і Маркса (методу розгляду цілого суспільного господарства) можливий науковий аналіз процесу нагромадження капіталу і законів реалізації суспільного продукту”, – пише вчений.

Соціальний аспект є основою його тлумачення капіталу. “Не гроші, а капітал панує у цьому світі – це своєрідні соціальні відносини, які в основі своїй мають зосередження засобів виробництва в руках небагатьох людей, тоді як величезна більшість населення позбавлена цих засобів. А необхідність грошового обмі­ну, по суті, випливає з неорганізованості, непланомірного суспільного виробництва, що властиві капіталістичному господарству”, зазначає він.

Мета капіталістичного господарства – додана вартість, за Марксом. У Туган-Барановського ж вартість визначається затра­тами суспільно-необхідної праці. За Туган-Барановським, для суб’є­кта господарювання під час складання господарського плану визначальною має бути трудова вартість, а визначуваною – гранична корисність, тобто остання – функція першого.

Туган-Барановський дійшов висновку, що в непідготовленому соціальному середовищі соціалізм замість того, щоб стати царством свободи та загального багатства, стане царством рабства і загальної бідності. Цей вердикт він виносить 1917 року. “Розпач та ненависть народних мас, – пише вчений, – завжди можуть вибухнути і довести державу до загибелі, як ми це бачимо в російській революції 1917 року, коли ще недавно така могутня Російська імперія розпалася на шматки і зійшла з історич­ної арени”.

Туган-Барановський у ході теоретичного дослідження доходить висновку, що індустріальна технологічна революція під час свого зростання створює середній клас в особі вищих співробітників (інженерів, менеджерів, фінансистів, банківських службовців і т.п.). “Дрібна буржуазія на Заході відіграє роль масла, яке знижує гостроту суспільних зіткнень. Дрібна буржуазія і сьогодні на Заході є дуже важливим суспільним класом, вона безпосередньо зливається, з одного боку, з робочими масами, а з другого – людьми розумової праці. У Росії клас дрібної буржуазії майже не відіграє будь-якої суспільної ролі. Успіх соціалістичної науки серед мас Росії, України пояснюється передусім незначним розвитком серед російського суспільства класу дрібної буржуазії”.

У соціальній концепції Туган-Барановського середній клас посідає особливе місце, хоч економічно дрібне товарне виробниц­тво у промисловості того часу не має особливих перспектив, воно знищувалось та відроджувалось, але політично як ланка поєднання між робочим класом та інтелігенцією його роль була очевидною.

Серед наукових досліджень ученого помітне місце посідає теорія промислових циклів, що дістала різнополюсної оцінки, в якій помітний вплив Ф. Кене і К. Маркса. Як уже зазначалося, сам автор концепції наголошує, що тільки розгляд народного господарства як цілого може розкрити таємницю загадкового періодично повторюваного піднесення і спаду розвитку промислово­сті. Кене розглядав цю проблему, використовуючи конкретні кількісні параметри, тлумачення яких свідчить про необхідність планомірних зв’язків між елементами цього суспільного господарства. Те саме відображають схеми відтворення Маркса.

Але це тільки один із елементів пошуку правильної відповіді. Туган-Барановський встановлює, що цикли обумовлені трьома особливостями капіталістичного господарства:

1) це господарство антагоністичне, робітник у ньому – просто засіб виробництва; він існує для капіталу, а не капітал для нього;

2) капіталістичне господарство має тенденцію до необмеженого розширення виробництва;

3) капіталістичне господарство – неорганізоване господарство.

Аналізуючи ситуацію в Англії, автор встановив, що в період піднесення товарні ціни зростають, а в період спаду – знижують­ся, відповідно, змінюється і грошова маса. У період піднесення обліковий процент підвищується, вексельний курс стає значно несприятливішим. У кінці фази піднесення починається біржова криза. У капіталістичному господарстві нагромадження капіталу створює постійну тенденцію до розширення виробництва за умови його хаотичності. Це породжує труднощі збуту. Обставиною, що посилює ці кризи, виступає кредит, він легко зростає, але так само швидко і зменшується.

Туган-Барановський, досліджуючи періодичність промислового циклу, встановив, що наростаюча фаза капіталістичного циклу характеризується посиленням попиту на засоби виробництва, спадаюча – послабленням попиту на них.

Отже, фаза наростання – посилення будівництва і влаштування нових промислових підприємств, що збігається з посиленням значення залізничного транспорту. Це створює посилений попит не тільки на елементи основного капіталу, а й на предмети споживання. Тому будівництво викликає посилений попит на всю сукупність товарів, що виробляються суспільством.

Капіталістичне господарство неухильно веде до утворення вільних капіталів. Так, незважаючи на фазу застою, процес наг­ромадження капіталу відбувається (рента землевласників, доходи власників державних паперів, чиновників, пенсіонерів). Але у фазі застою промисловість ці нагромадження не приймає, господарство хаотичне, посилюється приплив вільних капіталів у банки, а це означає, що рівень облікового процента низький. “Низь­кий дисконтний процент стимулює спекуляцію будівництва нових підприємств. Фаза промислового застою проходить, починається промислове піднесення”.

Чому ж промислове піднесення завжди закінчується новим спадом? Тому що вільний капітал упродовж фази піднесення потроху вичерпується. На останніх стадіях промислового піднесення підвищується дисконтний процент. Попередній прискорений рух біржових курсів призупиняється.

Автор підкреслює, що економісти шукали причини криз у тій чи іншій сфері суспільного господарства. Але, Туган-Бара­новський виступає за дослідження всього суспільного господар­ства, формулюючи нову теорію промислового циклу. “Кризи виникають на основі всієї сукупності явищ суспільного господарства і тому не можуть бути приуроченими до жодної окремої сфери або виробництва, або обміну чи розподілу”.

Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ця теорія справила величезний вплив на подальший розвиток політичної економії. Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму тощо.

1916 р. у праці “Паперові гроші та метал”,учений реалізує свої висновки про те, що економічна політика є практичною політекономією.Гроші за своєю внутрішньою природою зовсім не є товаром. Глибока відмінність економічної природи грошей та товару яскравіше за все простежується в паперових грошах – шматочках паперу, що не являють будь-якої внутрішньої цінності, а втім виконують усі функції грошей. Паперовими грошима можна назвати тільки такі паперові грошові знаки, які виконують усе, що повинні виконувати гроші, якими вимірюються ціни і котрі використовують для купівлі товарів та сплати боргів.

Грошова маса визначається потребами товарного обігу. Збільшення кількості грошей тоді, коли кількість товарів не зрос­тає, неминуче призведе до зростання цін на товари. Цікаво, що ця формула Туган-Барановського майже дослівно збігається з положеннями монетаристської теорії М. Фрідмена, висловленими ним у другій половині XX ст.

Євгеній Слуцький (1880–1948) у 1915 р. опублікував статтю “До теорії збалансованого бюджету споживача”. У цій статті було показано взаємозв’язок між функцією корисності і рухом цін та грошових доходів населення.

Дане дослідження вважається початком вивчення економіко-математичних проблем попиту та взаємозв’язку між функцією попиту, рухом цін і доходів. Воно було визнане та високо оцінене зарубіжними економістами Р. Алленом та Дж. Хіксом. Є. Слуцький вперше у світовій науці поставив питання про потребу у формуванні особливої науки – праксеології(поведінка людей у різних умовах на основі раціоналізму). Ця наука повинна була займатися розробкою принципів раціональної поведінки людей в різних умовах життя.

Ідея Є. Слуцького стала вихідною для формування споживчого кошика соціуму.

Функція корисності:

U = f (xі, хг, хз ... х),

де хі, хг, хз – кількість споживчих благ (за рік).

З цього випливає положення, що індивід може ранжирувати свої переваги, виявляючи “байдужість” між двома альтернативами.

Ідеї Є.Слуцького, модернізувавши з допомогою математичного апарату, використовували видатні зарубіжні економісти К. Ерроу та Ж. Дебре.