Здавалка
Главная | Обратная связь

Історія розвитку порівняльного правознавства



Глибоке і всебічне пізнання будь-якої національної правової системи припускає вивчення її не тільки самої по собі, але й у порівнянні з іншими існуючими чи такими, що раніше існували правовими системами. Повсякденне твердження про те, що "все пізнається в порівнянні", повною мірою може бути поширене і на право.

Ця істина, що стала доступна широкому колу юристів-теоретиків і практиків лише в другій половині XIX — початку XX ст., коли порівняльне правознавство почало дуже бурхливо розвиватися, значною мірою визнавалася і раніше. Як стверджує французький правознавець Рене Давид, вивчення зарубіжних правових систем з використанням порівняльного методу здійснювалося завжди. Це значить, що юристи різних країн завжди розглядали свої власні правові системи не тільки з погляду їхніх внутрішніх рис і особливостей, але і крізь призму інших правових систем. Зрозуміло, що з цим твердженням можна погоджуватися чи не погоджуватися, але історичним фактом є те, що, наприклад, тексти законів Солона у Древній Греції і Законів XII таблиць у Древньому Римі були написані з використанням методу порівняльного правознавства.

Процес становлення і розвитку порівняльного правознавства, як і будь-якого іншого складного і багатогранного явища, далеко не завжди проходив гладко. Відзначалася явна чи удавана перевага одних правових систем над іншими, пряме нав'язування юридичного мислення і правових стереотипів одних країн (зокрема, "великих" колоніальних держав) іншим країнам і, нарешті, недооцінка ролі і значення правових систем, що склалися в одних націй і народів, іншими націями і народами.

Вважається, наприклад, що в Римській імперії на ранніх стадіях її розвитку порівняльний метод взагалі не використовувався, тому що римські юристи, що були творцями права в той період, занадто високо цінували свою власну правову систему. Вони вважали правову і політичну систему Риму найкращою, однак це позбавляло їх можливості приділяти належну увагу відповідним зарубіжним системам. Так, наприклад, Цицерон, розділяючи подібні погляди, вважав, що всі правові акти і норми, що не відносилися до римського права, були "безладними, заплутаними і досить абсурдними". Посилання на закордонне законодавство, що зустрічалися у цей період мали скоріше випадковий, ніж систематичний характер. Нерідко їх розглядали не інакше, як у якості "теоретичної розваги"[1].

Аналогічне відношення до процесів взаємного впливу правових систем одна на одну, а отже, і до проблем розвитку порівняльного права виявлялося й в інших країнах більш пізнього етапу історичного розвитку, зокрема:

- у земельному законодавстві Прусії кінця XVIII ст. містилися заборони при вирішенні виникаючих суперечок посилатися як на думки вчених-юристів самої Прусії, так і на правові доктрини і погляди вчених-юристів з інших країн;

- у цивільному законодавстві деяких кантонів Швейцарії минулого сторіччя містилися подібні положення, що мають своєю метою захист національного законодавства від надмірного впливу на нього ззовні;

Боротьба за так звану чистоту деяких національних правових систем, з одного боку, і недооцінка ролі одних і переоцінка значимості інших правових систем, з іншого боку, — усе це разом узяте, поряд з іншими правовими, соціальними, економічними, політичними причинами, не могло сприяти зближенню соціально-політичних, економічних і правових систем різних країн, встановленню і зміцненню зв'язків між ними, а отже, виникненню потреби в порівняльному дослідженні різних правових систем і розвитку порівняльного права.

Розвиток порівняльного правознавства — це об'єктивний по своїй суті, природний за своїм характером і еволюційний за своєю формою процес. Це процес пізнання за допомогою порівняльного методу існуючої в різних країнах, частинах світу і регіонах правової матерії. Тому, говорячи про об'єктивність і природність процесу розвитку порівняльного правознавства, варто звернути увагу, принаймні, на три важливих для його загальної характеристики і більш глибокого розуміння історії його розвитку моменти.

По-перше, розвиток порівняльного правознавства — це не стихійний, а цілком усвідомлений і цілеспрямований процес, обумовлений необхідністю і потребою окремих людей і всього суспільства в глибокому і різнобічному пізнанні не тільки своєї власної, але й існуючої за межами своєї країни правової матерії[2]. Елементи стихійності в розвитку порівняльного правознавства значно зменшилися, а відповідно усвідомленість і цілеспрямованість — збільшилися особливо за останнє сторіччя, коли в різних країнах світу, як і на рівні світового співтовариства, були створені різні інститути та установи, що займаються проблемами порівняльного правознавства.

У самому загальному плані, об'єктивні передумови всього цього можуть бути сформульовані в такий спосіб:

1) складність і різноманіття правової карти сучасного світу;

2) поява на ній ряду нових правових систем;

3) динаміка вже сформованих правових систем у результаті їхнього пристосування до умов, що змінюються;

4) важлива роль правової проблематики в змаганні двох конфронтуючих суспільно-політичних систем, в ідеологічній боротьбі сучасності;

5) широкий розвиток міжнародних економічних, науково-технічних, культурних і інших зв'язків.

По-друге, процес розвитку порівняльного правознавства не ізольований від інших, що відбуваються в суспільстві — економічних, політичних, ідеологічних подій і явищ. Право і порівняльне правознавство як соціальний феномен не можуть існувати і розвиватися самі по собі, не будучи взаємозалежними і взаємообумовленими іншими соціальними феноменами.

Це — аксіома, багаторазово підтверджена не тільки і навіть не стільки теоретично, скільки практично. Очевидним є той факт, що чим вище рівень розвитку економіки, матеріальної сфери життя суспільства, тим вище повинен бути і рівень обслуговуючої її ідеології, права і політики. І навпаки, відповідним чином повинна визначатися необхідність і потреба у взаємодії один з одним економічних, державно-правових і суспільно-політичних інститутів різних країн. А разом з тим — необхідність і потреба в їхньому порівняльному дослідженні і використанні спільного досвіду, накопиченого в процесі їхньої взаємодії, а також правового й іншого досвіду окремих країн[3].

І По-третє, процес розвитку порівняльного правознавства — це багатомірний (багатоаспектний), складний, далеко не прямолінійний і дуже суперечливий процес.

На основі раніше наданих прикладів прямої і непрямої протидії порівняльному правознавству в різні часи можна зробити висновок про те, що його формування і розвиток проходив досить складно. Аж до кінця XIX — початку XX ст., а в деяких країнах і набагато пізніше, домінувало стійке упередження проти ідеї розвитку порівняльного правознавства, що супроводжується негативним до нього відношенням, а також повним чи частковим його запереченням.

Але в історії формування і розвитку порівняльного правознавства є й інший менш негативний для його успішної еволюції бік. А саме — штучне форсування процесу розвитку порівняльного правознавства, готовність прискорити його, поряд з інтеграцією різних націй і народів, ледве не насильницьким шляхом.

1.2 Зародження і розвиток ідей порівняльного правознавства в давньому світі

Порівняльне правознавство має дуже тривалу і суперечливу історію, що бере початок ще в давньому світі. Через відсутність достовірних документальних джерел і відповідних наукових праць неможливо поки точно встановити, де саме виникли ідеї порівняльного правознавства, у яких країнах і регіонах уперше з'явилася необхідність і потреба в порівняльному дослідженні.

Найбільше наочно ідеї порівняльного правознавства виявлялися, наприклад, у країнах, що прилягають до узбережжя Середземного моря. Серед них особливо виділяються держави Давньої Греції та Риму. На думку західних дослідників, саме тут уперше з'явилися не тільки порівняльно-правові ідеї, але і перший практичний досвід проведення порівняльних досліджень у галузі держави і права[4]. Разом із тим ідеї порівняльного правознавства виявлялися в інших країнах і регіонах давнього світу: у країнах Ближнього і Середнього Сходу, Індії, Китаї та ін. Розглянемо всі ці країни більш детально.

1. Найбільш повно і всебічно ідеї порівняльного правознавства, як вже відзначалося, проявилися в Давній Греції і Римі. І це природно. Оскільки саме тут у I тисячоріччі до н.е. — першій половині I тис. н.е. розвиток античної цивілізації досяг свого апогею. Даний процес розпочав свій рух із Давнього Сходу і продовжив його на більш високому рівні на півдні Європейського континенту, у басейні Середземного моря.

Саме до цього часу відносяться вражаючі успіхи греків і римлян у всіх сферах людської діяльності, у тому числі й у політико-правовий. Саме античності людство зобов'язане багатьма шедеврами літератури і мистецтва, досягненнями науки і філософії, унікальними зразками демократичної державності і права.

У чому ж виражався розвиток ідей порівняльного правознавства в Давній Греції і Давньому Римі і як воно конкретно проявлялося? Що свідчило про розвиток ідей порівняльного правознавства в цих країнах і про наявність різних чи форм способів їх вираження? Відповідаючи на ці питання, необхідно звернути увагу, насамперед на те, що ідеї порівняльного правознавства знайшли своє пряме втілення в ряді законів, звичаїв, правових інститутів і навіть окремих норм, що регулюють відносини всередині кожної окремо узятої країни, відносини між різними прошарками населення та державними утвореннями Давньої Греції та Риму.

Найважливіше джерело давньоримського права Закони XII таблиць, (451-450 р. до н.е.) увібрав у себе норми й уривки з творів як римських, так і грецьких авторів. На думку деяких західних дослідників, у Законах XII таблиць виявився самий яскравий прояв величезного впливу, грецького права на римське.

Приклади такого впливу зустрічаються в Законах XII таблиць практично в кожній їхній складовій частині — главі (таблиці). Але особливо чітко це просліджується в таблиці I, що встановлює подібний із грецькими судовими процедурами, точніше — їх принципами, порядок "судоговоріння", а також — у таблиці VII, що закріплює, з посиланням на зміст законів Солона в Афінах, порядок і принципи розмежування границь земельних ділянок між сусідами.

Вплив грецького права на римське випливає також й з інших джерел римського права, зокрема зІнституцій Гая. У книзі першій цих Інституцій, що одночасно виступали і як підручник римського права, написаного частково в порівняльно-правовому плані, говорилося в зв'язку з цим: "Усі народи, що керуються законами і звичаями, користуються частково своїм власним правом, частково загальним правом усіх людей". Те право, що кожен народ сам для себе встановив, є його власним правом і називається правом цивільним. А те право, що "між усіма людьми установив природний розум, застосовується і захищається однаково у всіх народів і називається правом, яким користуються всі народи"[5].

Не можна не звернути увагу ще на одне свідчення існування і широкого застосування ідей порівняльного правознавства в Давній Греції та Римі, що полягає у впливі грецького права на таку складову частину римського права, як право народів, чи jus gentium. Право народів являло собою систему норм чи правил поведінки, що регулювала взаємини, які виникали між усіма прошарками вільного римського населення.

Jus gentium як складова частина римського права протистояла іншій його складовій частині — jus civile — "споконвічному національному давньоримському праву", що поширювало свою дію винятково на римських громадян — квіритів, тому його ще називали квіритським правом.

Що ж стосується jus gentium, то за допомогою цього різновиду римського права регулювалися насамперед майнові відносини, що виникали і між перегринами (іноземцями), і між римськими громадянами, і між тими й іншими. Терміном jus gentium римські юристи позначали також і право загальне для всіх народів.

Вплив грецького права на jus gentium здійснювався різними шляхами: через сприйняття правом народів окремих грецьких правових інститутів і норм, через сприйняття ним грецьких правових ідей і доктрин і т.д. Але найбільш розповсюдженим і впливовим був другий шлях. Саме в цей період правові ідеї і доктрини греків найбільшою мірою виявлялися і впливали на jus gentium, ніж які б то не були римські правові інститути чи норми.

В міру розвитку римського суспільства і держави вплив грецьких правових ідей і доктрин не тільки зберігався, але й удосконалювався. Розширювалася сфера впливу грецького права на римське, удосконалювалися його форми. Римські юристі, будучи більше прагматиками в галузі права, ніж теоретиками, що вміють набагато краще пристосувати існуюче право, застосувати його практично, ніж теоретично його обґрунтувати і пояснити, тому дуже сильно тяжіли до грецького права й у першу чергу до грецьких правових теорій і доктрин. Свідченням цього є те, що для вивчення і використання грецького досвіду в правотворчому процесі римляни посилали до Афін навіть свою особливу "законодавчу комісію" чи "законодавчий комітет".

Важливим свідченням зародження і розвитку порівняльно-правових ідей у Давній Греції і Римі, поряд з названими проявами є також наукові праці античних філософів, юристів, істориків, при написанні яких використовувався порівняльно-правовий метод чи порівняльно-правові ідеї, принципи, нарешті, сам порівняльно-правовий матеріал[6].

Самі ранні порівняльно-правові дослідження були виявлені в Давній Греції. Їх виникнення було пов'язане з особливим інтересом давньогрецьких мислителів до форм політико-правового устрою античної держави. У своїх знаменитих "Законах" Платон порівнює закони різних грецьких полісів і на підставі цього порівняння пропонує конструкцію ідеальної держави, у якій діють придатні, з його погляду, для такої держави закони з числа усіх їм розглянутих. У результаті порівняльно-правового аналізу законів різних міст-держав, Платон доходить висновку, що близька загибель такої держави, де закон не має сили і "знаходиться під владою". Там же, де закон діє, де він є "володарем над правителями, а вони — його раби" – держава розквітає.

На основі величезного порівняльно-правового матеріалу написана широковідома робота Аристотеля "Політика". У ній, за свідченням дослідників, використаний порівняльно-правовий аналіз конституційного законодавства 153 давньогрецьких міст-держав.

Шляхом застосування порівняльно-правового методу Аристотель робить свої висновки щодо кращих законів, кращої ("правильної") форми державного устрою, судової системи, співвідношення законного й справедливого та ін.

Поряд із Платоном і Аристотелем порівняльно-правовий метод використовувався й іншими вченими та філософами. Серед них — давньогрецький філософ і натураліст Теофраст. Судячи з фрагментів його твору, що дійшли до нас під назвою "Про закони", автор широко використовував цей метод у сфері застосування приватного права. Так, він виявляє загальні принципи, що лежать в основі правопорядків різних грецьких полісів, і протиставляє їм норми, що відрізняються від них, згрупувавши їх в особливий розділ.

Вплив ідей порівняльного правознавства позначився в розглянутий період не тільки на взаємозв'язку і взаємодії правових систем Давньої Греції і Рима, але і на взаєминахправових систем самих грецьких міст-полісів.

Виникнувши під впливом цілого ряду, у тому числі природних факторів, у силу того, що гірські хребти і затоки, що розсікали морське узбережжя, де проживала значна частина населення, виявилися перешкодами для політичного об'єднання країни і створення в ній єдиного, централізованого управління, грецькі міста-держави в переважній своїй більшості володіли повною політичною самостійністю, мали свої власні законодавчі, виконавчі і судові органи, свої самостійні правові системи.

Зрозуміло, політична самостійність цих міст-держав зовсім не означала їхньої ізольованості одне від одного та від інших держав. Не означала вона, природно, і ізольованості їхніх правових систем. Останні були не тільки взаємозалежні між собою, але і робили активний вплив один на одного. Це в першу чергу стосувалося таких, що виділяються з безлічі інших міст-полісів, держав, як Афіни і Спарта[7].

2. Стародавній Китай. Вивчаючи китайські джерела того часу, ми не знайдемо ні спеціальних досліджень в галузі порівняльного правознавства, ні тим більше вказівок на правові акти, побудовані на основі порівняльного аналізу і прямого запозичення норм чи принципів інших правових систем.

Однак на основі вивчення і логічного аналізу, що дійшли до наших днів численних філософських, політичних і юридичних добутків того часу ми досить легко можемо знайти ознаки зародження й існування в цій країні в той період ідей порівняльного правознавства.

Наприклад, явні ознаки існування і застосування ідей порівняльного правознавства простежуються в одному з таких широко відомих пам'яток суспільно-політичної думки Стародавнього Китаю (IV ст. до н.е.), як "Книга правителя області Шан".

У цьому добутку, присвяченому викладу навчання засновника китайської школи легістів Ян Шаня, що відстоював деспотичну форму правління, явно в порівняльному плані висловлювалися повчальні за своїм характером судження. Одне з таких міркувань проявляється, зокрема, у тому, що: "в одних державах заохочують порядок, в інших — безладдя. Якщо нагорі розумний правитель, він буде висувати на посаді лише здатних людей, доручати їм дотримання законів. Коли закони будуть дотримувати здатні люди, вони будуть сприйняті тими, хто знаходиться внизу, а тому останні не насміляться робити дурні справи". От який зміст, робив висновок автор, я вкладаю в слова „заохочувати порядок". І відразу продовжував. Якщо ж нагорі якої-небудь держави виявиться нерозумний правитель, то він стане висувати на посади нездатних людей. У результаті — "у країні не буде ясного закону" і підлеглі насміляться робити дурні справи. От який зміст я вкладаю в слова — „заохочувати службу”[8].

3. Месопотамія. Широко відомі закони Хамурапі — царя Вавілону, що правив у XVIII ст. до н.е., мають багато загального з законами царства Ешнуни, що розташовувалося в тому самому географічному і культурному регіоні. Виявляється при цьому, що дана спільність з'явилася результатом взаємного впливу один на одного різних правових систем, окремих юридичних норм, актів і інститутів.

В міру розвитку суспільства і державно-правових систем даного регіону спільність законів, видаваних у різних державах Месопотамії, не тільки не зменшилася, а навпаки, ще більше зросла. Як відзначалося в зв'язку з цим у вітчизняній літературі, для законів і інших джерел права, що функціонували в різних державах Месопотамії, у тому числі і для законів Хамурапі, характерною була примітивна правова техніка, казуїстичність норм права, їхній формалізм, символічний характер. У них не можна було знайти ні чіткого поняття злочину, ні абстрактно сформульованої норми, що стосується вбивства, крадіжки та ін.

Немає в джерелах права різних царств Месопотамії й обґрунтованої системи викладу норм: норми карного права чергуються з нормами процесуального права, нормами, що регулюють майнові відношення, та ін. Однак внутрішня логіка викладу правового матеріалу присутня й тут.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.