Главная | Обратная связь

Розвиток ідей порівняльного правознавства в середні віки

З падінням Західної Римської імперії в V ст. пішла в минуле антична цивілізація, що представляла собою вище досягнення Давнього світу, а разом з нею політичні і державно-правові інститути, що панували в той період. На зміну даної епохи прийшли середні віки, коли західноєвропейське суспільство, по справедливому зауваженню дослідників, надовго було відкинуто назад і змушене було зробити новий шлях розвитку від примітивних протодержав до великих варварських королівств, а в кінцевому рахунку — до централізованих національних держав.

Порівняльно-правові дослідження протягом століть, що пішли за катастрофою Римської імперії, хоча і з різним ступенем інтенсивності, але активно проводилися і широко використовувалися не тільки в державах басейну Середземного моря, але й у багатьох інших країнах Європи, Азії, а пізніше - і Північної Америки.

1. Однією з найважливіших особливостей розвитку порівняльно-правових ідей, явищ, інститутів і установ у зазначений період є те, що вони формувалися і розвивалися не тільки на своїй власній правовій основі, але і на основі рецепції римського права до нових історичних умов, до нового державно-правового середовища.

Для багатьох держав, що існували в середні віки, римське право стало невід'ємною складовою частиною їхньої правової системи. Хоча необхідно відзначити, що проникнення римського права в національні правові системи і відповідно його вплив на процес розвитку порівняльно-правових ідей у різних країнах Європейського континенту відбувався далеко не завжди безболісно і рівномірно.

Наприклад, на ранніх стадіях розвитку середньовічного суспільства після падіння Західної Римської імперії й утворення на її території нових варварських держав, сфера застосування римського права в цій частині Європи різко зменшилася. Римське право, відповідно до досліджень вітчизняних і закордонних істориків, навпаки стало ще ширше використовуватися на території східної частини Імперії і на півдні, на території проживання іспано-романського і галло-романського населення. На території Східної Римської імперії римське право залишалося дуже тривалий час домінуючим. При Юстиніані воно було кодифіковано і стало згодом предметом інтенсивного наукового дослідження й обговорення з погляду його впливу на законодавство інших регіонів і країн.

Разом з цим, римське право перепліталося і використовувалося поряд із правовими звичаями у франків, вестготів і остготів, а також в інших німецьких народів і племен. За свідченням істориків, відповідно до наказів королів створювалися навіть спеціальні кодекси, що вбирали в себе різні джерела варваризованого римського права

Для зміцнення королівської влади використовувалися ті джерела римського права (Інституції Ульпіана, Дігести Юстиніана та ін.), в яких влада імператора розглядалася в якості вищого юридичного авторитету, незаперечної юридичної чинності і волі. Те, що потрібно принцепсу, — говорилося, наприклад, у Дігестах Юстиніана, — має силу закону[9].

Дійсне відродження римського права в багатьох країнах Західної Європи, його активне використання, причому не в ранніх, а в його більш пізніх, класичних формах починається із середини XI — початку XII ст. Відповідно з цього часу помітно підсилюється його вплив на порівняльно-правовий процес.

Зрозуміти це дуже просто. У силу того що європейське суспільство в цей час особливо гостро мало потребу в правовій стабільності, правовому порядку і, відповідно, у поширенні юридичного мислення, рецепція римського права, що виявила себе як найбільш розроблене, універсальне і раціональне право, що містить у собі всі необхідні регулятори як для суспільства в цілому, так і для окремих його груп, стала об'єктивною необхідністю і неминучістю. Тим більше, що в рецепції римського права і її підтримці були зацікавлені пануючі в той період у Європі інститути, а саме — католицька церква і королівська влада. Католицька церква розглядала рецепцію римського права як засіб підтримки канонічного права й обґрунтування спроб домагань римських пап на світове панування. Що ж стосується королівської влади, то вона санкціонувала в кінцевому рахунку рецепцію римського права з надією на те, що рецепція буде служити централізації державної влади, а також юридизації і підпорядкуванню її впливу всього суспільного і політичного життя кожної окремої країни.

Однак, незважаючи на це, відношення до реципійованого римського права в деяких країнах Західної Європи, як у раннє Середньовіччя, так і в наступні століття не було однозначним. Саме тому, наприклад, французькі королі робили наступним чином: визнавали доктринальне значення римського права й одночасно обмежували його практичне застосування.

Римське право незалежно від того, чи сприймалося воно в його давньому чи класичному варіанті, завжди виступало як засіб для стимулювання і застосування порівняльно-правових ідей. Вирішуючи проблеми рецепції римського права, думаючи над тим, які його принципи, норми й інститути можуть виявитися корисними для тієї чи іншої національної системи права, прийнятними для неї, а які не є такими, будь-який дослідник чи законодавець неминуче зіштовхувався з необхідністю порівняння (зіставлення, протиставлення) римського з діючим у даний момент правом[10].

2. Однак історія розвитку ідей, як і самого порівняльного правознавства в середні віки і в наступні роки, аж ніяк не зводиться тільки до рецепції римського права.Порівняльно-правові ідеї розвивалися й одночасно апробувалися на базі самих національних систем права. У процесі розвитку суспільства, держави і права, у ході розширення торгових та інших відносин між країнами неминуче виникала необхідність і потреба не тільки у використанні доведених до своєї досконалості різних інститутів, принципів і норм мертвого римського права, але й у запозиченні окремих положень і інститутів живого, діючого в різних державах середньовічного і більш пізнього періоду права.

Така необхідність і потреба особливо гостро відчувалася в зв'язку з кодифікацією й уніфікацією різних галузей пра­ва й насамперед цивільного права. Яскравою ілюстрацією впливу одних правових систем чи їх окремих актів та інститутів на інші може служити Цивільний кодекс Франції 1804 р. чи, як його частіше називають, Кодекс Наполеона.

Прийняття і введення в дію цього фундаментального по своїй природі і характера акта вплинуло не тільки на подальший розвиток законодавства Франції, але і на правові системи інших країн. Причин для цього було декілька.

- по-перше, гнучкість і універсальність Кодексу Наполеона, що увібрав в себе, з одного боку, широкі права і свободи громадян, проголошені французькою революцією, а з іншого боку - принципи пра­ва, що поступово формувалися судами ще з давніх часів, а потім ретельно розроблялися й удосконалювалися юристами XVII і XVIII ст.;

- по-друге, реалізм і прагматизм Цивільного кодексу Франції, відповідав інтересам буржуазії у XIX ст. ;

- по-третє, забезпечення положень, що містилися в даному нормативно-правовому акті, реальною політичною, культурною й інтелектуальною силою (владою).

Незабаром після вступу в силу Кодексу Наполеона у Франції він поширив свій вплив на ряд земель Німеччини, на значну частину залежної від Франції території Італії, на деякі кантони Швейцарії. У період між 1804 і 1812 р. Цивільний кодекс Франції був сприйнятий багатьма країнами, що знаходилися під владою Франції в результаті їхньої окупації. Ідеї, закладені в Кодексі Наполеона, продовжували домінувати і у цих країнах, особливо в сфері приватного права, навіть після того, як ці країни звільнилися від панування Франції і домоглися відновлення свого суверенітету. Вплив Цивільного кодексу Франції в першій половині XIX ст. і в наступні роки поширилося також на законодавство Данії, Нідерландів, Португалії, ряду країн Північної Африки (Алжир, Туніс, Єгипет, Марокко), Близького Сходу (Сирія, Ліван), Центральної і Південної Америки[11].

Після выдвоювання своєї незалежності від Іспанії багато із новоутворених держав Латинської Америки, будуючи свої власні цивільні кодекси, звернулися насамперед до Цивільного кодексу Франції. Це вважалося цілком природним і зрозумілої, оскільки він був по своїй природі продуктом Великої французької революції, що базувався на тих же принципах, які надихали латиноамериканських борців за свободу, справедливість і незалежність.

3. Ідеї порівняльного правознавства в розглянутий період знайшли своє відображення і розвиток не тільки в рецепції римського права і практичному розвитку законодавства ряду країн, але й у численних наукових дослідженнях.

Хрестоматійними для історії розвитку порівняльного правознавства в середні століття в Європі з'явилися роботи англійського дослідника-компаративіста XV ст. Фортеск’ю, що вперше провів порівняння ряду законів Англії і Франції. На думку фахівців в галузі історії держави і права, праці автора, є досить необ’єктивними по відношенню до французького законодавства. У них починається спроба довести перевагу англійської державно-правової системи над французькою.

Порівняльному аналізу правових систем і інститутів в Англії в XV-XVI ст. присвячувалися також роботи й інші автори. Зокрема, визначену популярність у свій час одержала книга X. Гермейна «Доктор і студент», у якій починалася спроба порівняльного вивчення загального і канонічного права. Відомі роботи С. Фулбеке, зв'язані з порівняльним аналізом загального, канонічного і цивільного права. Опубліковані були також добутки й інших авторів, присвячені порівняльному аналізу різних правових систем.

Однак, незважаючи на це, дуже мало сумнівів залишається в тому, що навіть на початку XVII ст. середній європейський юрист був добре обізнаний лише про правову систему, що діяла в його власній країні, але, аж ніяк, не за її межами. Юрист, що мав справу з правовими актами західної частини Європейського континенту, не був знайомий ні з діючими за межами його власної країни німецькими правовими звичаями, ні з англійським загальним правом. У той же час англійський юрист не мав ніякого уявлення ні про німецькі звичаї, що діяли на континенті, ні про сучасне йому римське право.

Крім того, необхідно нагадати, що наступне покоління прихильників природного права в особі таких його знаменитих прихильників, як Монтеск'є, Гроцій, Пуфендорф та ін., прагнули усіляко використовувати правовий метод для того щоб обґрунтувати доктрину природного права і його положення. Так, наприклад, Монтеск'є, пізнаючи природу законів, провів величезну роботу по порівняльному аналізу не тільки законодавства, але і географічних і кліматичних умов життя різних народів і країн. Висновок, до якого прийшов автор на основі використання порівняльного методу, полягав у тому, що закони дуже тісно зв'язані з тими способами, якими різні народи добувають собі засоби до життя.

При розгляді історії розвитку ідей порівняльного правознавства в період Середньовіччя не можна не згадати також про деякі роботи Ф. Бекона, в яких він вказував на необхідність звільнитися від ланцюгів національного права для того, щоб довідатися його реальну цінність. Він також розвивав тезу про те, що своє власне, національне право не може і не повинно служити критерієм оцінки самого себе. Такого роду положення і твердження, безсумнівно, виходили за рамки сформованого в розглянутий період юридичного мислення і сприяли розвитку ідей порівняльного правознавства[12].