Главная | Обратная связь

Гурін у Нарґотронді

 

Спочатку рідний народ не визнав Ґвіндора, бо пішов він юний і сильний, а повернувся схожий на старця смертних людей. Таким зробили його катування, важкий труд, а ще каліцтво. Проте Фіндуілас, донька Короля Ородрета, впізнала та привітала його, адже колись кохала. Ще б пак, вони заручилися перед Нірнаетською битвою, і Ґвіндор, без міри закоханий у її красу, називав обраницю Фаеліврін, що означало «сяйво сонця над плесом Івріну».

Так Ґвіндор повернувся додому, і завдяки йому Туріна також допустили в Нарґотронд, бо Ґвіндор сказав, що то звитяжець і добрий друг Белеґа Куталіона з Доріату. Але щойно Ґвіндор зібрався вимовити його ім'я, Турін стримав його, мовивши:

– Я Аґарваен, син Умарта (це означало: «Заплямований Кров'ю, син Безталанного»), лісовий мисливець.

Хоч ельфи і здогадалися, що він назвався так через те, що вбив друга (не відаючи інших причин), проте нічого не розпитували.

Меч Анґлахел умілі ковалі Нарґотронда перекували заново, і чорне його лезо тепер виблискувало на краях тьмавим вогнем. Тоді й сам Турін уславився в Нарґотронді як Мормеґіл, Чорний Меч, бо всюди ширилися чутки про подвиги, здійснені тією зброєю; Турін же називав меча Ґуртанґом, Залізом Смерті.

Завдяки відвазі та майстерності у війні з орками Турін здобув прихильність Ородрета і був допущений до його ради. Та він не схвалював бойової манери ельфів Нарґотронда – засідок, підкрадань і тихцем випущених стріл, – і наполягав, аби від цього відмовились, а натомість використали ельфійську чисельність, аби атакувати прислужників Ворога у відкритій битві та гонитві. Проте Ґвіндор на раді Короля в цьому питанні завжди виступав проти Туріна, кажучи, що був в Анґбанді, бачив бодай мимохідь силу Морґота і трохи розуміється на його задумах.

– Від дрібних перемог мало користі, – казав він, – адже так Морґот лише дізнається, де шукати найхоробріших супротивників, і збере досить військової сили, щоби знищити їх. Раніше об'єднаної міці ельфів і едайнів вистачило тільки на його стримування, на здобуття перепочинку довгою облогою, яка, втім, тривала рівно доти, доки Морґот у слушний для нього момент прорвав її; ну, й такого союзу ніколи вже не вдасться відтворити. Утаємниченість – єдина надія на виживання. Поки надійдуть валари.

– Валари! – сказав Турін. – Вас вони покинули, а до людей ставляться з презирством. Навіщо задивлятись на Захід – за безкрає Море на захід сонця Заходу? Є тільки один валар, із котрим нам доводиться мати справу, – Морґот; і якщо ми не спроможемося досягнути остаточної перемоги, то принаймні дошкулимо та перешкодимо йому. Бо перемога, нехай і найменша, завжди є перемогою, і вже тому вона цінна, а не тільки її наслідки. Вона також і доцільна. Утаємниченість, зрештою, неможлива: війна – єдиний захист од Морґота. Якщо не робити нічого, щоби зупинити Ворога, то його тінь по кількох скоробіжних роках накриє цілий Белеріанд, а потім, одного по одному, він викурить вас із ваших нір. І що тоді? Жалюгідні купки вцілілих утікатимуть на південь, на захід, але, затиснуті між Морґотом і Оссе, тулитимуться десь на берегах Моря. Тож краще вибороти час торжества, нехай і короткотривалого; позаяк кінець не буде гіршим. Мовите про втаємниченість і стверджуєте, ніби це – єдина надія; та чи у змозі ви влаштувати засідку на кожного розвідника і шпигуна Морґота, підстерегти їх усіх до останнього, щоби ніхто й ніколи не повернувся до Анґбанда з вістями? А коли й спроможетеся на таке, то це підкаже йому, що ви живете, й він здогадається, де саме. Скажу ще й таке: хоча земне існування смертних людей недовге порівняно з життям ельфів, але люди радше проведуть його у борні, ніж у втечах чи покорі. Непокора Гуріна Таліона – великий подвиг; і нехай Морґот знищить сподвижника – йому однаково не вдасться приректи на забуття сам учинок.

Навіть Володарі Заходу вшанують його; чи ж він не записаний в історію Арди, яку не владні переписати ні Морґот, ні Манве?

– Ти мовиш про високе, – відповів Ґвіндор, – і, вочевидь, жив поміж елдарами. Але темрява поглинула тебе, якщо ти наближаєш Морґота до Манве і говориш про валарів як про недругів ельфів та людей; адже валари не зневажають нікого, найменше ж – Дітей Ілуватара. І ти не цілком розумієш, на що елдари покладають надії. Ми шануємо пророцтво, ніби одного дня посланець Середзем'я пройде крізь тіняву Валінора, і Манве почує, і власкавиться Мандос. Хіба не повинні ми спробувати зберегти до того часу сім'я нолдорів – і едайнів також? Кірдан мешкає зараз на Півдні, й уже розпочато будівництво кораблів; та що ти знаєш про кораблі чи про Море? Ти думаєш про себе та про власну славу і домагаєшся, щоби кожен із нас чинив так само; але ми мусимо дбати ще і про інших, бо не всі можуть боротися та загинути, і їх ми мусимо оберігати від війни та знищення, допоки стане снаги.

– То відішліть їх на кораблі, заки ще є час, – сказав Турін.

– Вони не розлучаться з нами, – мовив Ґвіндор, – навіть якби Кірдан міг прийняти їх. Ми мусимо перебувати разом якомога довше, а не загравати зі смертю.

– На все це я вже відповів, – сказав Турін. – Звитяжний захист кордонів і разючі удари у бік ворога, доки він іще не зміцнів на силі, – ось де криється найпевніша надія на ваше довге спільне пробування. І невже ті, про кого ти говориш, дужче люблять тих, котрі скрадаються лісами та переслідують заблукалих, наче вовки, аніж тих, котрі надягають шоломи, беруть візерунчасті щити і змушують недруга відступати, навіть якщо його військо стократ чисельніше за їхнє? Принаймні жінки едайнів дужче люблять останніх. Вони‑бо не стримували чоловіків од походу на Нірнает‑Арноедіад.

– Але й вистраждали вони більше, ніж якби тієї битви не було зовсім, – мовив Ґвіндор.

 

Та прихильність Ородрета до Туріна росла, тож син Гуріна став головним радником Короля, і той почав правити згідно з Туріновими порадами. У той час ельфи з Нарґотронда перестали критися і узялися нагромаджувати зброю; а ще, за порадою Туріна, нолдори збудували величний міст од Дверей Фелаґунда через річку Нароґ для якомога швидшої доправки зброї, бо війна в ту пору точилася головно в Заповідній Рівнині на схід од Нароґу. Нарґотронд як північне узграниччя Рівнини тепер утримував Спірні Землі довкола джерел Ґінґліту, Нароґу й узлісся Нуату. Поміж Неннінґом і Нароґом орки не з'являлись; але на схід од Нароґу підвладні їм землі доходили аж до Тейґліну та кордонів Вересових Пустищ Нібін‑ноеґа.

Ґвіндорова слава згасала, позаяк він позбувся першості в мистецтві володіння зброєю, і сила його підупала, і часто мучив біль, якого йому завдавала скалічена ліва рука. Турін же, щойно тепер досягнувши розквіту зрілості, був молодим і гідним називатися сином Морвен Елезвен: високий, темноволосий і білошкірий, із сірими очима та обличчям, прекраснішим за лице будь‑кого зі смертних людей Прадавніх Часів. Його вимова та манера триматися не осоромили би стародавнє королівство Доріат, і навіть між ельфами його при першій зустрічі можна було прийняти за одного з представників славетних нолдорських домів. Турін виявляв себе таким звитяжним і неймовірно майстерним у володінні зброєю, особливо мечем і щитом, що ельфи вважали, ніби його неможливо вбити, хіба би трапився нещасний випадок чи випадково поцілила би згубна стріла. Тому‑то вони дали йому для захисту гномівську броню; а одного разу, коли був у похмурому настрої, він знайшов в арсеналах гномівську маску, всю в позолоті, й відтоді, щойно він надягав її перед битвою, вороги втікали, заледве побачивши його обличчя.

Допіру тепер Турін знайшов собі шлях і роботу до душі – роботу, за яку здобував шану, й усе було добре, він став увічливий із усіма та менш похмурий, аніж у давні дні, тому чи не кожне серце зверталося до нього, а багато хто називав його Аданезелом – Ельфолюдиною. Серце ж Фіндуілас, доньки Ородрета, при його наближенні чи співперебуванні в залі зворушувалося найглибше. Вона була золотокоса, як і всі представники дому Фінарфіна, тож Турінові приємно було споглядати її та перебувати в її товаристві; вона‑бо нагадувала йому про рідню та про жінок батькового дому в Дор‑ломіні.

Спершу він бачився з нею тільки у присутності Ґвіндора; та по якомусь часі вона почала його розшукувати, й іноді вони, мовби цілком випадково, зустрічалися на самоті. Тоді ельфійка розпитувала його про едайнів, котрих бачила мало та рідко, про його країну й рід.

А Турін вільно розповідав те, що її цікавило, хоча не називав ані його батьківщини, ні жодних імен родичів; одного ж разу він сказав:

– Мав я сестру, котру звав Лалаіт; і саме її ти мені нагадуєш. Однак Лалаіт була дитям, жовтавою квіткою на зеленому моріжку весни; якби вона дожила дотепер, то, певно, потемніла б од горя. А ти – немов королева і нагадуєш золоте дерево. Хотів би я мати таку сестру.

– А ти – немов король, – мовила вона, – і можеш дорівняти володарям народу Фінґолфіна; хотіла би я мати такого брата‑звитяжця. Я думаю, насправді тебе звати не Аґарваен, бо це ім'я не пасує Аданезелові. Тож я кликатиму тебе Тгурін – Потайний.

При цих словах Турін здригнувся, але відказав:

– То не моє ім'я; і я не король, бо королі наші – з‑поміж елдарів, а я до них не належу.

 

І ось Турін побачив, що дружні почуття Ґвіндора до нього охололи; і дивувався, чому спершу горе та жах, пережиті в Анґбанді, почали відступати від ельфа, а тепер він знову ніби зісковзнув у гризоти й печалі. Турін думав, що Ґвіндор тужить, бо він відхилив його поради та домігся свого; проте йому хотілося, щоби це було не так. Адже він любив Ґвіндора – свого провідника та цілителя – і сповнився до нього жалем. Але сяйво Фіндуілас у ті дні також потьмяніло, хода її сповільнилася, вона зблідла та схудла; Турін, бачачи це, запідозрив, що слова Ґвіндора вселили в її серце страх перед майбуттям.

Насправді ж Фіндуілас у душі розривалася на частини. Вона шанувала Ґвіндора та шкодувала його, а тому не хотіла додавати жодної краплі до його страждань; але, супроти її волі, любов до Туріна міцнішала з дня на день, і вона думала про Берена та Лутіен. Однак Турін – не Берен! Він не глузував із неї, радів її товариству; та все ж вона відчувала, що він не любить її так, як вона хотіла би. Дух його та серце були деінде, віднесені ріками до витоків давньої минувшини.

Тоді Турін заговорив до Фіндуілас і сказав:

– Не дозволяй словам Ґвіндора залякати себе. Він багато страждав у темряві Анґбанда, а такому звитяжцеві нелегко пережити каліцтво та вимушений відступ. Він потребує втіхи і тривалого часу для зцілення.

– Я добре це розумію, – мовила вона.

– І ми виграємо для нього той час! – сказав Турін. – Нарґотронд вистоїть! Ніколи вже Морґот Боягуз не виступить із Анґбанда; він у всьому покладається на поплічників, так каже Меліан із Доріату. Вони – це пальці його рук; і ми битимемо та відтинатимемо їх, поки пазуристі лапи заберуться геть. Нарґотронд вистоїть!

– Напевно, – мовила вона. – Він вистоїть, якщо ти зможеш цього досягти. Але я хвилююся, Тгуріне; щоразу, коли ти виступаєш на битву, серце моє тривожиться, що Нарґотронд осиротіє.

Опісля Турін розшукав Ґвіндора і сказав йому:

– Ґвіндоре, любий друже, ти знову впадаєш у смуток; не треба! Бо в домах твого роду й у світлі Фіндуілас ти таки знайдеш зцілення.

Тоді Ґвіндор спрямував важкий погляд на Туріна, проте не мовив нічого, обличчя ж його затьмарилося.

– Чому дивишся на мене так? – запитав Турін. – Віднедавна твої очі часто зорили на мене незвично. Чим я засмутив тебе? Тим, що відхилив твої поради; але ж мужеві годиться говорити так, як він відчуває, і не приховувати правди, в яку вірить, незважаючи на жодні особисті причини. Хотів би я, щоби ми були однодумцями; адже я у великому боргу перед тобою і не забуду про це.

– Не забудеш? – перепитав Ґвіндор. – Однак твої вчинки та поради змінили мій дім і мій рід. Твоя тінь лягла на них. Чому би я мав радіти – я, котрий утратив усе через тебе?

Турін не второпав цих слів, але припустив, що Ґвіндор заздрить йому через те місце, яке він посів у серці й у намірах Короля.

 

А Ґвіндор, коли Турін пішов, сидів на самоті, поглинутий чорними думами, і проклинав Морґота, який міг невідступно переслідувати своїх ворогів, хоч куди би вони втікали, приносячи їм горе.

– Отепер нарешті, – сказав він, – я вірю анґбандським чуткам, ніби Морґот прокляв Гуріна та цілий його рід.

І він пішов шукати Фіндуілас, і знайшов її, і сказав:

– Смуток і сумніви охопили тебе; і надто часто тепер сумую я за тобою, отож починаю здогадуватися, що ти мене уникаєш. Тому що про причини ти не розповідаєш, доводиться вгадувати. Донько дому Фінарфіна, нехай печаль не стане між нами; незважаючи на те, що Морґот зруйнував моє життя, моя любов і досі з тобою. Проте йди туди, куди веде любов тебе; я‑бо не годен узяти шлюбу з тобою; і ні моя відвага, ні порада тут уже не в пошані.

Тоді Фіндуілас заплакала.

– Рано ще плакати! – сказав Ґвіндор. – Але стережися, щоби надалі не мати причин для плачу. Не годиться Старшим Дітям Ілуватара єднатися шлюбними зв'язками з Молодшими; і не мудро це, бо нетривкі ті зв'язки та минущі, і вкидають нас у вдівство до кінця світу. Не подарує цього і доля, хіба що раз або двічі – дня досягнення вищої мети судьби, якої ми не здатні осягнути. Але цей муж – не Берен, хай він навіть удвічі гарніший і хоробріший за нього. Фатум лежить на ньому; темний фатум. Не вступай у нього! Бо, коли вступиш, любов доведе тебе до гіркоти і смерті. Вислухай же мене! Хоча він і справді Аґарваен, син Умарта, справжнє ім'я його – Турін, син Гуріна, якого Морґот утримує в Анґбанді, проклявши його самого й увесь рід його. Не сумнівайся у владі Морґота Бауґліра! Невже її міць не виписана на мені?

Тоді Фіндуілас підвелася з воістину величним виглядом.

– Очі твої затуманилися, Ґвіндоре, – мовила. – Ти не бачиш і не розумієш того, що тут має відбутися. Невже мені доведеться зазнати подвійного сорому, відкриваючи тобі правду? Адже я кохала тебе, Ґвіндоре, і соромлюся того, що вже не кохаю, бо пізнала любов іще величнішу та непереборну. Я не прагнула її й довго уникала. Якщо я жалію твої рани, то пожалій і ти мої. Турін не любить мене і не полюбить.

– Ти кажеш це, – промовив Ґвіндор, – щоб обілити того, кого любиш. Навіщо тоді він розшукує тебе, довго сидить із тобою й відходить геть щоразу веселіший?

– Бо йому також потрібна втіха, – відповіла Фіндуілас, – і він позбавлений роду. У кожного з вас власні потреби. А як щодо Фіндуілас? Хіба ж не досить того, що я мушу зізнаватися тобі, нелюбому, а ти ще й кажеш, ніби я говорю так, аби обдурити.

– Е ні, жінку в таких справах обдурити нелегко, – сказав Ґвіндор. – І небагато знайдеться таких, котрі заперечували би, що їх люблять, якщо це – правда.

– Коли хтось серед нас трьох і невірний, то це я; хоч і мимоволі. Та що таке фатум і анґбандські чутки? Що таке смерть і знищення? Аданезелові відведено величне місце в легенді Світу, і його велич іще сягне Морґота в котрийсь із далеких прийдешніх днів.

– Він гордий, – мовив Ґвіндор.

– Але й милосердний, – відказала Фіндуілас. – Він іще не пробудивсь, але все‑таки жаль може будь‑коли пройняти його серце, й він не зречеться того почуття. Жаль, імовірно, завжди слугуватиме єдиним входом до його серця. Проте мене він не жаліє. Я викликаю в нього трепет – одночасно як мати і як королева.

Можливо, Фіндуілас казала правду, прозираючи суть проникливими елдарськими очима. Але ж Турін, не відаючи, що відбулося між Ґвіндором і Фіндуілас, був чимраз ніжнішим із нею, тоді як вона здавалася чимраз смутнішою. І от якось Фіндуілас сказала йому:

– Тгуріне Аданезеле, чому ти приховуєш од мене твоє ім'я? Якби я знала, хто ти, то не ставилася би до тебе з меншою повагою, але краще розуміла би твоє горе.

– Про що ти? – запитав він. – Ким ти мене вважаєш?

– Туріном, сином Гуріна Таліона, капітана Півночі.

 

І от, коли Турін дізнався од Фіндуілас про те, що сталося, він розгнівався і сказав Ґвіндорові:

– Любов'ю обдаровував я тебе за порятунок і убезпечення. Але тепер ти зле вчинив зі мною, друже, виказавши моє правдиве ім'я та накликавши на мене мою судьбу, від якої я би зумів схоронитися.

Та Ґвіндор відповів:

– Судьба криється в тобі самому, а не у твоєму імені.

 

У ту пору перепочинку та надії, коли завдяки подвигам Мормеґіла сила Морґота завмерла на захід од Сіріону й усі ліси отримали якусь часинку спокою, Морвен утекла нарешті з Дор‑ломіну разом із Ніенор, своєю донькою, та здійснила довгу ризиковану подорож до чертогів Тінґола. Але там на неї чекало нове горе, адже Турін зник, і в Доріат не надходило жодних вістей про нього, відколи Драконів Шолом пропав у землях на захід од Сіріону; але Морвен і Ніенор залишились у Доріаті як гості Тінґола та Меліан, і до них ставилися шанобливо.

 

Розділ XI