Главная | Обратная связь

Подорож Морвен і Ніенор до Нарґотронда

 

Коли Люта Зима відступила, в Доріат надійшли нові звістки про Нарґотронд. Декотрі мешканці, врятувавшись під час захоплення твердині та переживши зиму в нетрях, урешті‑решт прийшли шукати притулку в Тінґола, і прикордонники привели їх до Короля. І з‑поміж прибулих одні казали, ніби вся ворожа міць вирушила на північ, а другі – ніби Ґлаурунґ досі живе в палацах Фелаґунда; одні казали, ніби Мормеґіл загинув, а другі – ніби чари дракона перетворили його на камінь і він досі там. Але всі визнавали те, що в Нарґотронді було відомо і до знищення: Чорний Меч – то ніхто інший, як Турін, син Гуріна з Дор‑ломіну.

Тоді незмірний страх і скорбота охопили Морвен і Ніенор: а Морвен сказала:

– Така непевність – творіння самого Морґота! Невже ми не дізнаємося правди про найгірше, що мусимо пережити?

Тінґол також палко бажав довідатися більше про долю Нарґотронда й уже було вирішив послати когось, хто би зміг обережно пробратися туди, та розважив, що Турін, імовірно, загинув і його не вдасться порятувати, – Королю була осоружною сама думка про ту мить, коли Морвен дізнається про смерть сина достеменно. Тому він сказав їй:

– Це ризикована справа, Володарко Дор‑ломіну, її годиться ретельно обміркувати. Така непевність може і справді бути творінням Морґота, щоби викликати у нас зайву квапливість.

Але Морвен, мов знавіснівши, крикнула:

– Квапливість, Володарю? Якщо мій син, голодуючи, переховується в лісах, якщо він ледь животіє в кайданах, якщо його тіло лежить десь непоховане, то я буду кваплива! Подамся розшукувати його, не гаючи ні часинки.

– Володарко Дор‑ломіну, – мовив Тінґол, – оцього син Гуріна вже точно не бажав би. Він гадав би, що тут ти знайшла кращий прихисток, аніж у будь‑якому іншому з уцілілих країв, – тут, під опікою Меліан. Заради Гуріна і Туріна я не хотів би, щоби ти блукала поза кордонами цієї землі, наражаючись на страшну небезпеку нинішніх днів.

– Ти не вберіг Туріна від небезпеки, а мене прагнеш уберегти від нього, – крикнула Морвен. – Під опікою Меліан! О, так, бранка Поясу! Довго я вагалася, перш ніж вступити сюди, а зараз шкодую про це.

– Ні, коли вже ти кажеш таке, Володарко Дор‑ломіну, – промовив Тінґол, – то знай: Пояс – не в'язниця. Вільно ти прийшла сюди, вільно залишишся або підеш.

Тоді Меліан, яка доти мовчала, заговорила:

– Не йди звідсіля, Морвен. Правду ти казала: непевність ця – від Морґота. Якщо підеш, то виконаєш його волю.

– Страх перед Морґотом не заглушить у мені поклику крові, – відповіла Морвен. – Але якщо ти, Володарю, вболіваєш за мене, то дай кількох твоїх воїнів.

– Тобі я наказувати не можу, – сказав Тінґол. – Але народ мій слухається моїх наказів. Я пошлю воїнів, коли сам уважатиму це потрібним.

Тоді Морвен, не сказавши ні слова, розплакалась і пішла з‑перед очей Короля. Тінґолові було важко на серці, бо йому здавалося, що Морвен поводиться, мов причинна, й він запитав Меліан, чи не затримала би вона її своєю владою.

– Проти наступу зла я здатна вдіяти чимало, – відповіла вона. – Та зупинити тих, кому судилося піти, не спроможна. Це твій обов'язок. Якщо ти хочеш утримати її тут, то мусиш зробити це силоміць. Може, хоч так тобі вдасться змінити її наміри.

 

А в той час Морвен уже прийшла до Ніенор і сказала:

– Прощавай, донько Гуріна. Я йду розшукувати сина або ж правдиву звістку про нього, позаяк ніхто тут не збирається нічого робити, лише вичікувати, доки буде надто пізно. Дожидай мене тут – можливо, я повернуся.

Тоді нажахана і засмучена Ніенор спробувала відмовити її, та Морвен промовчала й пішла до свого покою, а з настанням ранку взяла коня і рушила в путь.

Тінґол же наказав не спиняти її та не стерегти. Але щойно Морвен відійшла, він зібрав загін найвідважніших і найдосвідченіших прикордонників, на чолі котрих поставив Маблунґа.

– Хутко наздоженіть її, – мовив, – але так, аби вона не помітила вас. Проте, якщо вона дістанеться нетрів і там їй загрожуватиме небезпека, то покажіться; а коли не захоче повертатися – тоді оберігайте її, як зможете. Однак хотілося б, аби декотрі з вас зайшли якнайдалі й розвідали якнайбільше.

І сталося так, що Тінґол вислав чисельніший загін, аніж планував спочатку, і було там більш ніж десять вершників із запасними кіньми. Вони рухались услід за Морвен, а вона просувалася на південь через Околицю і дісталася до берегів Сіріону вище від Озер Твіліт, і там зупинилася, бо ріка Сіріон була широка та швидкоплинна, і жінка не знала, як через неї переправитися. Тому вершники мусили неодмінно викрити себе; і Морвен сказала:

– Тінґол хоче мене зупинити? Чи запізніло надіслав допомогу, в якій спершу відмовив?

– І те, й інше, – відповів Маблунґ. – Ти не повернешся?

– Ні, – відказала вона.

– Тоді я маю наказ допомагати тобі, – мовив Маблунґ, – хоч і проти власної волі. Широка та глибока в цьому місці ріка Сіріон, тут її небезпечно перепливати і звірові, й людині.

– Тоді проведи мене будь‑яким шляхом, що його використовують для переправи ельфи, – сказала Морвен, – інакше я спробую перебратись уплав.

 

Отож, Маблунґ повів її до Озер Твіліт. Там, серед заплав і заростей очерету, під охороною зі східного берега стояли у сховку пороми; адже цим шляхом рухалися туди‑сюди зв'язкові між Тінґолом і його родичами в Нарґотронді. І от мандрівники дочекалися пізньої, залитої зоряним світлом ночі й у білому досвітньому серпанку переправилися на інший бік. А щойно поза Синіми Горами зійшло червоне сонце і подув сильного вранішнього вітру розвіяв туман, охоронці зійшли на західному березі та проминули Пояс Меліан. То були рославі ельфи Доріату, зодягнені в сіре, у плащах поверх броні. Морвен із порома спостерігала за їхнім тихим переходом, і раптом скрикнула, і показала на останнього із загону, котрий саме проходив повз неї.

– Коли з'явився оцей? – сказала вона. – Три десятки вас приїхало до мене. Три десятки та ще один сходять на берег!

Тоді обернулись інші й побачили, як виблискує сонце на золотавій голові: то була Ніенор, із якої вітер зірвав каптура. Як виявилося, вона йшла за загоном і приєдналася до нього затемна, ще до переправи через річку. Усі почувалися збентеженими, а Морвен – найбільше.

– Повертайся! Повертайся! Наказую тобі! – кричала вона.

– Якщо дружина Гуріна – за покликом крові – може йти вперед, не зважаючи на жодні поради, – мовила Ніенор, – то і донька Гуріна теж зуміє. Скорботною нарекла ти мене, та я не збираюся самотою оплакувати батька, брата, а тепер іще й матір. З цілої родини тільки тебе я знаю і найбільше люблю. Коли ти геть не відаєш страху, то і я не боюсь.

І справді, ні у виразі її обличчя, ні в поведінці не помітно було ані тіні страху. Високою та сильною виглядала вона, бо нащадки Дому Гадора вирізнялися величною поставою, а тому, одягнута в ельфійське убрання, дівчина була рівнею охоронцям і здавалася меншою тільки за найкремезніших серед них.

– Що ти збираєшся робити? – запитала Морвен.

– Іти за тобою, – відказала Ніенор. – Я даю тобі вибір. Або відведи мене назад і прихисти безпечно під опікою Меліан – немудро‑бо нехтувати її порадою, – або знай, що я наражатимуся на небезпеку разом із тобою.

Адже, правду кажучи, Ніенор прибула головно в надії на те, що мати повернеться зі страху та любові до неї; і в душі Морвен дійсно розривалася на частини.

– Одна річ – знехтувати порадою, – мовила вона, – й цілком інакша – знехтувати наказом матері. Повертайся негайно!

– Ні, – відказала Ніенор. – Я давно вже не дитя. Маю власний розум і бажання, хоча дотепер вони не суперечили твоїм. Я їду з тобою. Радше в Доріат – із пошани до тих, хто ним править; якщо ж ні – тоді на захід. Правду кажучи, якби котрійсь із нас і годилося продовжувати путь, то вже точно мені, сповненій сил.

При цих словах Морвен угледіла в очах Ніенор незворушність Гуріна і завагалась, але не змогла перебороти гордості й не побажала, щоби (незважаючи на справедливість цих слів) донька повернула її назад, мовби якусь стару, котра вмить здитиніла.

– Я йду далі, як і задумала, – мовила вона. – Ходи й ти зі мною, хай і проти моєї волі.

– Нехай буде так, – відказала Ніенор.

Тоді Маблунґ сказав воїнам:

– Істинно так: не через брак мужності Гурінів рід накликає горе на інших, а через брак розважливості! Те саме – із Туріном; але предки його були не такі. Тепер же всі вони наче причинні, й це мені не до вподоби. Я жахаюся цього доручення Короля дужче, ніж полювання на Вовка. Як маємо чинити?

Однак Морвен, ступивши на берег і зблизившись із ними, почула його останні слова.

– Чиніть так, як наказував Король, – мовила вона. – Намагайтеся розвідати вісті про Нарґотронд і про Туріна. Задля цього ми всі й зібрались.

– У нас попереду довгий і небезпечний шлях, – сказав Маблунґ. – Якщо ви прямуєте далі, то обидві повинні верхи на конях їхати поміж вершників, ані на крок не відступаючи від них.

Отож, із настанням полудня вони рушили в путь, поволі та обережно виїхали з краю очеретів і низького верболозу й дісталися до сірих лісів, які займали значну частину південної рівнини перед Нарґотрондом. Цілісінький день вони просувалися чітко на захід, не бачачи нічого, крім спустошення, та нічого не чуючи; бо в тих землях панувала мертва тиша, і Маблунґові здалося, ніби повсюдний страх передався їм. Цим самим шляхом багато років тому ступав Берен, але тоді в лісах було безліч невидимих очей мисливців, – тепер же народу Нароґу не стало, а орки поки що не забрели так далеко на південь. Тієї ночі подорожні отаборились у сірому лісі без вогнища та світла.

Наступні два дні вони просувались уперед, а над вечір третього дня руху від Сіріону перетнули рівнину, наближаючись до східних берегів Нароґу. Тоді Маблунґа охопила така непоборна тривога, що він почав благати Морвен не продовжувати путь. Але вона засміялась і сказала:

– Ти, мабуть, був би радий здихатися нас якомога швидше. Проте мусиш потерпіти ще трохи. Ми тепер підійшли надто близько, щоби вертати назад, піддавшись страхові.

Тоді Маблунґ викрикнув:

– Причинні ви обидві й відчайдушні! Не допомагаєте, а перешкоджаєте збирати відомості. Тож слухайте! Мені наказано не затримувати вас силоміць, але й наказано оберігати, як зможу. У цій скруті я здатен зробити лишень одне. Я оберігатиму вас! Завтра ж відведу на Амон‑Етір, Пагорб Дозорців, що поблизу; і там ви сидітимете під вартою, і не рушите далі, доки я тут керую.

Амон‑Етір – це курган заввишки з добрий пагорб, якого давним‑давно, за наказом Фелаґунда, з великою натугою насипали на рівнині перед Дверима, на відстані ліги східніше від Нароґу. Він був порослий деревами, й тільки вершина лишилася голою, відкриваючи просторий краєвид на всі дороги, які вели до величного мосту Нарґотронда, та на довколишні землі. До цього пагорба вони дісталися близько полудня й піднялися на нього зі східного боку. Тоді, дивлячись у напрямку Високого Фароту по той бік річки, Маблунґ угледів ельфійським зором тераси Нарґотронда на стрімкому західному березі та невеликий отвір у скелястому пагорбі – розверзті Двері Фелаґунда. Та йому не вдалося почути ні звуку, не вдалося побачити жодних ознак присутності недругів ані жодних слідів дракона, крім кіптяви довкола Дверей, які той спалив у день захоплення. Під блідим сонцем панувала тиша.

Тож Маблунґ, як і казав раніше, звелів десятьом вершникам стерегти Морвен і Ніенор на вершині пагорба та не відходити звідти, доки він не повернеться, хіба би наспіла якась страшна небезпека. Коли би таке трапилося, вершники повинні були оточити Морвен і Ніенор та разом із ними якомога швидше рятуватись утечею на схід – у напрямку Доріату, – виславши одного воїна попереду, щоби передати вісті й привести допомогу.

Тоді Маблунґ, узявши зі собою два десятки воїнів, крадькома спустився з пагорба. Досягнувши полів на заході, де росло мало дерев, вони роззосередились і поїхали до берегів Нароґу кожен своєю дорогою – сміливо, та обережно. Маблунґ, обравши середній шлях, рухався в напрямку мосту, а діставшись його початку, побачив, що міст геть зруйновано; ріка у глибокій розколині, аж клекочучи після рясних північних дощів, пінилась і шуміла довкруж камінних уламків.

Але там, захований у тіні широкого проходу, що вів углиб од зруйнованих Дверей, лежав Ґлаурунґ, і він уже давно знав про наближення розвідників, хоча мало кому в Середзем'ї вдалося би їх викрити. Проте погляд його жорстоких очей був проникливіший, аніж в орлів, і значно далекосяжніший за ельфійський зір; дракон навіть знав, що кілька прибулих залишилися позаду, розташувавшись на голій вершині Амон‑Етіру.

Тож, коли Маблунґ скрадався поміж валунами, з'ясовуючи, чи вдасться йому перейти бурхливу ріку вбрід по камінних уламках мосту, Ґлаурунґ зненацька показався, дихнув вогнем і сповз у потік. Тоді відразу зусібіч залунало сичання, здійнялася густа пара, і Маблунґа та його соратників, котрі причаїлися поблизу, поглинули сліпучі випари та бридкий сморід; і більшість із них навмання кинулася тікати до Пагорба Дозорців. Але, коли Ґлаурунґ почав переправлятися через Нароґ, Маблунґ одсунувся вбік, і заліг під валуном, і зостався там; бо все ще, як йому здавалося, не до кінця виконав доручення. Тепер він достеменно знав, що Ґлаурунґ живе в Нарґотронді, проте йому також наказували дізнатися правду про сина Гуріна, якщо стане снаги; тож ельф, маючи відважне серце, вирішив перебратися через річку, щойно віддалиться Ґлаурунґ, і обшукати чертоги Фелаґунда. Він‑бо думав, що для безпеки Морвен і Ніенор зроблено все можливе: наближення Ґлаурунґа помітять і негайно вишлють гінців у напрямку Доріату.

Ґлаурунґ же рухався прудко, бо був хоч і великим Червом, але й гнучким, і він проминув Маблунґа, наче велетенська примара в імлі. Залишившись позаду та наражаючись на велику небезпеку, Маблунґ перейшов Нароґ убрід; а вартові на Амон‑Етірі помітили появу дракона і перелякалися. Вони відразу ж наказали Морвен і Ніенор без балачок сідати верхи та приготувалися тікати на схід, як їм і було наказано. Проте, щойно вони спустилися з пагорба в долину, зловісний вітер нагнав густі випари та нестерпний для коней сморід. Осліплені туманом, ошалілі від ядучого драконового запаху, коні стали некерованими і понесли вершників урізнобіч; тож охоронці розсіялись і з силою вдарялись об дерева, важко травмуючись, або марно шукали один одного. Іржання коней і крики вершників долинули до вух Ґлаурунґа, й він відчув неабияке задоволення.

Один із ельфійських вершників, борючись у тумані з власним конем, раптом угледів Володарку Морвен: вона проїхала поблизу, мовби сірий привид на скаженому скакуні та зникла в імлі з криком: «Ніенор!»', і відтоді її не бачили.

Коли сліпучий жах зійшов на вершників, кінь Ніенор також помчав, але спіткнувся і скинув вершницю. М'яко впавши у траву, вона залишилася неушкодженою, а коли підвелася, то була сама‑самісінька – заблукала в імлі без коня чи супутника. Мужність не покинула її, вона обміркувала становище й дійшла висновку, що йти на той чи інший крик – марна річ, адже крики лунали звідусіль, а водночас ставали дедалі слабшими. У тій ситуації найдоцільнішим видавалося піднятися знову на пагорб, адже Маблунґ, без сумніву, заверне туди перед поверненням, аби переконатися, що ніхто з його загону не зостався там.

Отож, ідучи навмання, пильнуючи, щоби земля постійно піднімалась угору під її ногами, вона відшукала пагорб, який виявився зовсім близько, і повільно піднялася стежкою зі східного боку. Що вище дівчина піднімалася, то помітніше рідшав туман, аж нарешті вона дісталася до залитої сонцем голої вершини. Тоді зробила кілька кроків уперед і глянула на захід. І там, просто перед собою, побачила голову Ґлаурунґа, який у той самий час наповзав на пагорб із протилежного боку; Ніенор і отямитися не встигла, як її очі поринули в жорстокий дух його очей – жахливих очей, сповнених жорстоким духом Морґота, його повелителя.

Незламні були сила волі та серце Ніенор, і вона боролася з Ґлаурунґом; але він застосував усю його силу.

– Чого шукаєш ти тут? – запитав.

І, примушена відповісти, вона відказала:

– Я шукаю такого собі Туріна, який мешкав тут певний час. Але він, мабуть, мертвий.

– Не знаю, – мовив Ґлаурунґ. – Його зоставили тут захищати жінок і немічних; але, коли я прибув, він покинув їх і втік. Хвалько та боягуз, як на мене. Чому ти шукаєш такого?

– Брешеш, – відказала Ніенор. – Діти Гуріна – точно не боягузи. Ми тебе не боїмося.

Тоді Ґлаурунґ засміявся, бо так донька Гуріна викрила себе перед його злобою.

– Значить, обоє ви дурні, ти і твій брат, – сказав він, – і гордість ваша зійде нанівець. Це кажу я, Ґлаурунґ!

Потому він поглинув її погляд своїми очима, і воля дівчини зламалася. їй здалося, ніби сонце поблідло, а все навколо затуманилося; всеосяжна темрява поволі оповила її, а в темряві тій була порожнеча; Ніенор нічого не знала, нічого не чула, нічого не пам'ятала.

 

Тривалий час Маблунґ досліджував чертоги Нарґотронда – наскільки йому вдавалося долати темряву та сморід, але не знайшов ані живої душі: кістяки лежали непорушно, й ніхто не відгукувався на його заклики. Нарешті, пригнічений жахливістю цього місця й остерігаючись повернення Ґлаурунґа, він подався до Дверей. Сонце котилося на захід, тіні від Фароту темними смугами лягали на тераси та на бурхливу річку внизу; але вдалині попід Амон‑Етіром йому привиділися зловісні обриси дракона. Перебрідати Нароґ удруге, з острахом і в поспіху, виявилося значно важче та небезпечніше, ніж першого разу; і щойно він, досягнувши східного берега, зачаївся осторонь під насипом, наблизився Ґлаурунґ. Але тепер він рухався повільно та обережно, позаяк вогонь у ньому ледь жеврів: він‑бо витратив багато сили, тож хотів перепочити і поспати в темряві. Звиваючись, він перебрався через воду та неспішно поплазував до Дверей, залишаючи на землі слизький слід од черева, наче велетенська змія кольору попелу.

Та перш ніж заповзти, він обернувся на схід, і з його грудей вирвався сміх Морґота, невиразний, але жахливий, мовби зловісне відлуння далеких чорних глибин. А потім пролунав холодний і низький голос:

– Ось ти лежиш, ніби польова миша під насипом, могутній Маблунґу! Погано ти виконуєш доручення Тінґола. Поспіши‑но до пагорба та поглянь, що сталося з твоєю сторожею!

Тоді Ґлаурунґ заповз у лігво, сонце зайшло, й сірий прохолодний вечір опустився на землю. А Маблунґ поспішив до Амон‑Етіру, і, коли піднімався на вершину, на сході зійшли зорі. На тлі зоряного неба він побачив темну та непорушну, мов камінна скульптура, постать. То стояла Ніенор, не чуючи нічого, що він говорив, і не відповідаючи. Та коли, врешті, він узяв дівчину за руку, вона ворухнулась і дозволила повести себе; доки він тримав її, вона йшла слідом, а щойно відпускав – ставала без руху.

Горе та збентеження Маблунґа не мало меж; а втім, у нього не було іншого вибору, крім як вести Ніенор довгим шляхом на схід, без підтримки і товариства. Так вони, мовби сновиди, перейшли в затінену нічними сутінками рівнину. А з настанням ранку Ніенор спіткнулась, і впала, і лежала непорушно; Маблунґ же у відчаї сидів обіч неї.

– Не даремно мене лякало це доручення, – мовив він. – Здається, воно буде останнім у моєму житті. Згину в нетрях із оцим нещасним людським дитям, й ім'я моє зневажатимуть у Доріаті, якщо взагалі якісь вісті про нашу долю коли‑небудь дійдуть туди. Усі інші, без сумніву, загинули, помилувано тільки її, та й то не з милосердя.

Так їх і застали троє вершників, котрі втекли з берегів Нароґу до приходу Ґлаурунґа й після довгих блукань, коли розсіялась імла, повернулися на пагорб, а побачивши, що там порожньо, взялися шукати дороги додому. Тоді для Маблунґа воскресла надія, і товариство разом попрямувало на північ, а потім – на схід, адже південна дорога була закрита, бо від часу загибелі Нарґотронда поромникам заборонили перевозити будь‑кого, крім тих, хто прямував із Доріату.

Мандрувати довелося поволі – як подорожнім, котрих обтяжує стомлене дитя. Проте що далі вони відходили від Нарґотронда та підступали ближче до кордонів Доріату, до Ніенор мало‑помалу поверталися сили і вона могла вже годинами слухняно йти, тримаючись за руку провідника. Проте широко розплющені очі дівчини не бачили нічогісінько, а її вуста не промовили ні слова.

І от нарешті, після багатьох днів подорожі, вони наблизилися до західного кордону Доріату, трохи південніше від Тейґліну; адже було вирішено перейти через огорожі невеликого Тінґолового краю по той бік Сіріону і так дістатися до сторожового моста поблизу того місця, де в Сіріон впадає ріка Есґалдуін. Там вони зупинилися на деякий час і вклали Ніенор на ложе з трави, і вона заплющила очі, чого раніше не робила, і, здавалося, заснула. Ельфи також перепочивали, й утома призвела їх до втрати пильності. Тому на них несподівано напала зграя орків‑мисливців, котрих на ту пору багато вешталось у тім краю – так близько до захисного бар'єру Доріату, як дозволяло їхнє зухвальство. У розпал сутички Ніенор зненацька підхопилася з ложа, мовби розтривожена серед нічного сну, і з криком помчала в ліс. Орки розвернулись і кинулися навздогін, ельфи – за ними. Та Ніенор, дивовижно перемінившись, випередила всіх і бігла, мов олениця поміж дерев, аж волосся розвівалось од швидкості. Маблунґ і його соратники хутко наздогнали орків, убили всіх – од першого до останнього – і поспішили далі. Але за той час Ніенор зникла, наче привид, і вони не змогли ні угледіти її, ні відшукати бодай сліду, хоча забігли далеко на північ і шукали там багато днів.

Тоді Маблунґ таки повернувся в Доріат, прибитий горем і соромом.

– Признач нового чільника для твоїх мисливців, Володарю, – сказав він Королю. – Я‑бо знеславлений.

Проте Меліан мовила:

– Це не так, Маблунґу. Ти зробив усе можливе, ніхто з‑поміж королівських слуг не зробив би більше. Лихий випадок звів тебе з такою великою силою, якій ти не зміг протистояти – якій не зміг би протистояти ніхто зі сущих нині в Середзем'ї.

– Я послав тебе зібрати відомості, й ти виконав мій наказ, – сказав Тінґол. – Не твоя провина, що ті, кого новини стосувалися насамперед, зараз не можуть їх почути. Жахливий кінець спіткав рід Гуріна, однак це не на твоєму сумлінні.

Бо на ту пору не лише Ніенор очманіло мчала десь глушиною, а й Морвен теж зникла. Ні тоді, ні пізніше ні в Доріаті, ні в Дор‑ломіні так і не дізналися нічого певного про її долю. Проте Маблунґ не заспокоївся і з невеликим загоном рушив у нетрі, і впродовж трьох років мандрував од Еред‑Ветріну аж до Гирла Сіріону, шукаючи слідів чи новин про зниклих.

 

Розділ XV

Ніенор у Бретілі

 

А щодо Ніенор, то вона, чуючи позад себе вигуки переслідувачів, продовжувала мчати лісом; вбрання її подерлось, і, скидаючи під час бігу одежину по одежині, дівчина зосталася зовсім голою; і цілісінький той день безперервно мчала, не наважуючись зупинитися чи перевести подих, мовби звір, якого цькують, аж доки в нього розірветься серце. Та надвечір шал нараз відступив од неї. З хвилину дівчина постояла, наче приголомшена, а потім, зімлівши від непереборної втоми, впала, не чуючи під собою ніг, у густі зарості папороті. І там, поміж старого орляку та гінких весняних пагонів, лежала й спала, не дбаючи ні про що.

Уранці ж прокинулась і зраділа світлу – либонь так, як радіють життю, щойно народившись; усе, що вона бачила, здавалося їй новим, дивним і безіменним. Адже позаду стелилася тільки порожня темрява, крізь яку не пробивалося жодного спогаду про те, що вона колись знала, жодного відлуння жодного слова. Пригадувалася тільки тінь страху, тож дівчина була обережна і проводила час у пошуках криївок: видряпувалася на дерева чи прошмигувала в зарості – прудко, як білка або лисиця, – коли якийсь звук чи тінь лякали її; і звідтіля, перш ніж продовжити путь, довго визирала крізь листя полохливими очима.

Отож, ідучи тим самим шляхом, яким раніше бігла, вона дісталася до ріки Тейґлін і втамувала спрагу; проте їжі знайти не вдавалося, та вона і не знала, як це робити, тому зголодніла й змерзла. А тому що дерева на протилежному боці ріки здавалися густішими і темнішими (то було і справді так, бо тут починався густий Бретілський Ліс), ніж на її, Ніенор, урешті, перебрела через воду, дісталася до зеленого кургану і там опустилася на землю, бо від знесилення їй ввижалося, ніби темрява, що стелилася позаду, знову поглинає її, а сонце – темніє.

Та насправді то надходила з Півдня чорна гроза, налита блискавицями і зливою; дівчина ж притискалася до землі, нажахана громом, темний дощ періщив її голе тіло, а вона спостерігала за всім безмовно, мовби загнана в пастку дика тваринка.

І от волею випадку сталося так, що декілька бретілських лісовиків саме в той час верталися після наскоку на орків і, квапливо подолавши Переправи через Тейґлін, прямували повз те місце до найближчого прихистку; і раптом спалахнула сліпуча блискавиця, і Гауз‑ен‑Еллет наче залило білим полум'ям. Тоді Турамбар, який очолював людей, відсахнувся, прикрив очі й затремтів; йому‑бо здалося, наче він побачив привид убитої діви – він лежав на могилі Фіндуілас.

Але один із його загону підбіг до кургану та покликав його:

– Сюди, володарю! Тут лежить молода жінка, і вона жива!

Турамбар надійшов і підняв її; вода стікала з мокрого волосся, проте дівчина мала заплющені очі, тремтіла і не пручалася. Тоді, дивуючись, чому вона лежить отак, гола‑голісінька, Турамбар прикрив її плащем і поніс до лісової хатини мисливців. Там вони розпалили вогнище, загорнули дівчину в покривала, і вона розплющила очі, й поглянула на них, і, коли її погляд упав на Турамбара, дівоче обличчя засяяло, вона простягла до нього руки, відчувши, що знайшла те, чого дошукувалась у темряві, й утішилась. Однак Турамбар узяв її за руку, посміхнувся і мовив:

– Ну, панно, може, назвеш нам твоє ім'я, повідаєш, якого ти роду і що за лихо спіткало тебе?

Тоді вона похитала головою і, не сказавши бодай слова, заплакала. Тож, доки дівчина жадібно їла запропонований харч, лісовики не турбували її. А наївшись, вона зітхнула і знову поклала руку на руку Турамбара; і він промовив:

– З нами ти у безпеці. Перепочинь цю ніч отут, а вранці ми проведемо тебе до осель у високих лісах. Але нам хотілося би знати твоє ім'я і якого ти роду, щоби можна було його відшукати чи передати комусь звісточку про тебе. Скажи‑бо нам!

Але вона знову промовчала і заплакала.

– Не тривожся! – мовив Турамбар. – Може, твоя історія надто сумна, щоби розповідати її зараз. Однак я дам тобі наймення – Нініель, Дівою Сліз назву я тебе.

Щойно він вимовив те ім'я, дівчина звела погляд, похитала головою, та сказала:

– Нініель.

То було перше слово, яке вона вимовила, вирвавшись із темряви, і то було ім'я, яким лісовики називали її відтоді й довіку.

 

Уранці вони понесли Нініель до Ефель‑Брандіра; дорога стрімко піднімалась угору – аж до того місця, де перетиналася з потоком Келеброс, що спадав донизу. Там збудували дерев'яний міст, попід яким водний потік зривався з краю обточеного каменя та, перестрибуючи через численні піняві пороги, котився до заглиблення у скелі далеко внизу, і довколишнє повітря бриніло від бризок, мов од дощу. Біля верхів'я водоспаду розрісся широкою зеленою смугою дерен, усюди росли берези, проте з мосту відкривався просторий краєвид – ущелини при Тейґліні за якихось дві милі на захід. Повітря тут завжди було прохолодне, тож улітку мандрівники любили перепочити на цьому місці й ковтнути холодної води. Називався цей водоспад Дімрост – Дощові Східці, – та відтоді здобув інше наймення – Нен‑Ґіріт, Трепетна Вода; бо Турамбар і його люди зупинилися поблизу нього, та щойно Нініель опинилась у цьому місці, як почала мерзнути і тремтіти, а вони не могли ні зігріти, ні заспокоїти її. Тому квапливо рушили в путь; однак, поки добулися до Ефель‑Брандіра, Нініель уже марила від пропасниці.

Довго прохворіла вона, і Брандір доклав усе вміння, щоби зцілити її, а дружини лісовиків наглядали за нею щодня та щоночі. Проте, лише коли Турамбар був десь поруч, дівчина лежала спокійно чи спала без стогонів; і ось що помітили всі доглядальники: хоч як довго вона мучилася від пропасниці та неспокою, жодного разу не прошепотіла бодай слова мовою людей чи ельфів. А коли до неї поволі почало вертатися здоров'я, вона пробудилась і знову почала їсти, бретілські жінки, наче дитину, навчали її говорити, слово за словом. Училася вона швидко і дуже раділа, як радіють, відшукавши загублені колись скарби, дорогі й не дуже. І коли нарешті Нініель вивчила досить, аби розмовляти з друзями, то запитувала їх:

– Як називається ця річ? Бо я загубила її наймення в темряві.

А коли вона знову змогла ходити, то подалася шукати дім Брандіра, бо палко прагнула вивчити назви всіх живих істот, а він був дуже обізнаний у цьому; разом вони гуляли садами та галявинами.

Тоді Брандір уподобав її, і, коли Нініель поздоровішала, він, через кульгавість, спирався на її руку, а вона називала його братом. Однак серце дівчини належало Турамбарові, й тільки при його наближенні вона посміхалась і тільки на його дотепи відповідала сміхом.

Одного вечора в пору золотої осені вони сиділи разом, і сонце осявало схил пагорба й оселі Ефель‑Брандіра, і було дуже тихо. Тоді Нініель мовила:

– Усіх істот я дізналася наймення, окрім тебе. Як тебе кличуть?

– Турамбар, – відповів він.

Тоді вона замовкла, мовби дослухаючись до якогось відлуння, а потім мовила:

– Чи це щось означає, чи, може, то просто ім'я, що належить одному тобі?

– Це означає, – сказав він, – «Владар Темної Тіні». Бо й у мене, Нініель, була темрява, в якій загубилося чимало любого серцю; але тепер, гадаю, я переміг її.

– І ти також утікав од неї, біжучи, аж доки дістався до цих прекрасних лісів? – запитала вона. – Коли ти врятувався, Турамбаре?

– Так, – одказав він, – я втікав багато літ. А врятувався тоді ж, коли і ти. Темно було мені, допоки ти не прийшла, Нініель, відтоді ж – постійно світло. І здається, ніби те, що я довго і марно шукав, нарешті знайшлось.

І коли він у сутінках повертався до своєї оселі, то сказав сам до себе: «Гауз‑ен‑Еллет! Вона прийшла із зеленого кургану. Це, напевно, знак, але як мені його витлумачити?»

 

І от золотий рік добіг кінця і перейшов у лагідну зиму, разом із якою настав іще один світлий рік. У Бретілі панував мир, лісовики поводилися тихо і не виходили за межі їхньої твердині, тож і не знали, що коїлось у довколишніх землях. Адже орки, котрі в той час переходили на південь – до похмурого володіння Ґлаурунґа – чи шпигували за кордонами Доріату, остерігалися бувати поблизу Переправ через Тейґлін і відступили в західному напрямку далеко за річку.

На ту пору Нініель повністю зцілилася, зміцніла і стала красунею, тож Турамбар уже не стримувався і запропонував їй одружитися. Нініель зраділа, та коли про це почув Брандір, то серце його озлобилось і він сказав їй:

– Не поспішай! Не думай про мене погано, та я раджу тобі зачекати.

– Усе, що ти робиш, – із найкращих міркувань, – відповіла Нініель. – Однак чому ти радиш мені таке, мудрий брате?

– Мудрий брате? – перепитав він. – Радше кульгавий брате, нелюбий і недоладний. Я навряд чи розумію, чому. Та на цьому чоловіку лежить тінь, отож, я боюся.

– Тінь була, – мовила Нініель, – так Турамбар сказав мені. Проте він урятувався від неї одночасно зі мною. Хіба ж він не гідний кохання? Хоч і веде нині мирний спосіб життя, але чи не був колись найславетнішим капітаном, од котрого, щойно його забачивши, втікали всі наші вороги?

 

 

– Хто розповів тобі про це? – запитав Брандір.

– Дорлас, – відказала Нініель. – Чи він говорив неправду?

– Авжеж правду, – мовив Брандір, але почувався невдоволеним, бо Дорлас стояв на чолі тих, котрі бажали війни з орками, тому Брандір продовжував шукати причин, аби стримати Нініель, і додав:

– Правду, та не всю. Турамбар був Капітаном Нарґотронда, а до того прийшов із Півночі, бо він, кажуть, – син Гуріна з Дор‑ломіну, родом із войовничого Дому Гадора. І побачивши, що при згадці цього ймення її обличчям пробігла тінь, Брандір витлумачив це неправильно і продовжив говорити:

– Ще б пак, Нініель, невже ти справді гадаєш, ніби такий довго протримається без війни, яка, можливо, топитиметься далеко від рідного краю? А коли так, то як довго витримаєш ти? Будь уважна, бо я передчуваю, що тільки‑но Турамбар виступить на битву, Тінь візьме гору над ним.

– Я витримаю, – відповіла вона, – однаково – пошлюблена чи ні. Та дружина, мабуть, найліпше погамує його і триматиме тінь віддалік.

А проте слова Брандіра її стривожили, і вона попрохала Турамбара трохи зачекати. Він здивувався і став понурим; а коли довідався від Нініель, що то Брандір нарадив їй почекати, був невдоволеним.

З приходом наступної весни він сказав Нініель:

– Час біжить. Ми вже досить чекали, і довше я не ждатиму. Роби так, як наказує тобі серце, найдорожча Нініель, але знай, що я маю такий вибір: або піти на війну в нетрі, або одружитися з тобою і ніколи вже не воювати – хіба тільки захищаючи тебе, коли якесь лихо загрожуватиме нашому дому.

Тоді вона по‑справжньому зраділа і дала обітницю, а в середині літа вони одружилися; лісовики влаштували пишний бенкет і подарували молодятам прегарний будинок, зведений на Амон‑Обелі. Там пара жила у щасті; проте Брандір непокоївся і тінь дедалі глибше в'їдалася йому в серце.

 

Розділ XVI

Прихід Ґлаурунґа

 

На ту пору влада і злоба Ґлаурунґа швидко розросталися, він гладшав, і гуртував довкола себе орків, і правив як дракон‑король, і всі колишні володіння Нарґотронда скорилися йому. Під кінець того року, третього року життя Турамбара серед лісовиків, він почав наступ на їхню землю, яка до того часу мала коротку часину спокою; бо насправді Ґлаурунґові та його Повелителеві було добре відомо, що у Бретілі мешкають залишки вільних людей, останні з Трьох Домів, котрі зневажили владу Півночі. А цього жоден із них стерпіти не міг; адже Морґот мав на меті підкорити весь Белеріанд, обшукати кожен куточок, кожну нору та схованку, щоби ніде не залишилося нікого, крім його рабів. Отже, чи то Ґлаурунґ здогадався, де переховується Турін, чи то (як гадає дехто) на той час Турін справді врятувався від пильних очей Зла, яке переслідувало його, – це не надто важливо. Важить те, що, врешті‑решт, поради Брандіра виявилися даремними, і перед Турамбаром постав вибір: бездіяльно чекати, доки його знайдуть і викурять, як щура, або виступити на битву і викрити себе.

Та коли новини про прихід орків уперше досягнули Ефель‑Брандіра, він, піддавшись благанням Нініель, утримався від бою. Адже вона сказала:

– Оселям нашим іще нічого не загрожує, а ти казав саме про це. Орків, подейкують, небагато. Дорлас же розповів мені, що до твого приходу такі набіги траплялися часто, й лісовики відбивали їх.

Але бретілці зазнали поразки, бо ті орки були жорстокої породи, несамовиті й підступні, і прийшли вони з наміром завоювати Бретілський Ліс, а не, як раніше, тільки пройти під його прикриттям, виконуючи інші доручення, чи пополювати маленькими зграями. Тому Дорлас і його люди відступали з втратами, а орки переправилися через Тейґлін і забрели далеко вглиб лісів. Отож, Дорлас прийшов до Турамбара, показав йому свої рани і сказав:

– Бачиш, володарю, після уявного миру настав час, коли ми потребуємо тебе – точнісінько, як я і передбачав. Хіба ти сам не просив, аби ми вважали тебе одним із нашого народу, а не чужинцем? Невже ця небезпека не загрожує і тобі? Наші домівки не залишаться непоміченими, якщо орки зайдуть бодай трохи далі.

І Турамбар підвівся, і знову взяв Ґуртанґ, свій меч, і вийшов на битву; коли лісовики дізналися про це, то вельми збадьорились, і згуртувалися довкола нього, і утворили багатосотенну міць. Потому обшукали ліс, і перебили всіх орків, котрі там переховувались, і повісили їх на деревах поблизу Переправ через Тейґлін. А коли надійшло нове військо, вони заманили його в пастку, розтрощили та повбивали велику кількість орків, захоплених зненацька чисельністю супротивників і нажаханих поверненням Чорного Меча. Потім лісовики склали великі похоронні багаття і спалили на них безліч тіл солдатів Морґота, і дим їхньої помсти чорно клубочився аж попід небеса, і вітер поніс його на захід. Але кілька вцілілих орків повернулося до Нарґотронда з вістями.

Тоді Ґлаурунґа охопила справжня лють, але певний час він лежав непорушно, розмірковуючи про те, що почув. Тож зима минула спокійно, і люди казали:

– Величний Чорний Меч із Бретілу, бо всі наші вороги переможені.

А Нініель утішилась і запишалася славою Турамбара; та він сидів замислений і подумки казав собі: «Жереб кинуто. Тепер гряде випробування, в якому моя гордість або звеличить мене, або призведе до остаточної поразки. Бо вже я не тікатиму. Буду Турамбаром насправді, силою волі та відвагою переборю мою судьбу – або загину. Проте, на коні чи під конем, Ґлаурунґа я таки порішу».

Та все ж його розбирав неспокій, і він вирядив кількох сміливців у далеку розвідку. Правду кажучи, хоча про це не було сказано ні слова, Турамбар порядкував усім на власний розсуд, наче володар Бретілу, бо на Брандіра ніхто не зважав.

Настала весна і принесла зі собою надію. Люди співали за роботою. Проте Нініель, зачавши тієї весни, почала бліднути, в'янути, і щастя її потьмяніло. А невдовзі люди, котрі бували по той бік Тейґліна, принесли чудні вісті про велику пожежу в далеких рівнинних лісах побіля Нарґотронда, й усіх зацікавила та дивина.

Незабаром прийшли нові звістки: вогонь нібито просувався дедалі на північ, а запалив його буцімто сам Ґлаурунґ. Він‑бо, виконуючи якесь доручення, знову покинув Нарґотронд. На це дурніші чи то пак ті, хто мав більшу надію, казали:

– Його армію знищено, тож тепер нарешті він помудрішав і повертається, звідки прийшов.

Інші ж казали:

– Надіймося, що він обмине нас.

Але Турамбар про це не мріяв, бо знав, що Ґлаурунґ вирушив на його пошуки. Тому, хоч і крився від Нініель, щодня та щоночі розмірковував, як цьому зарадити; а весна тим часом поволі переходила в літо.

Настав день, коли до Ефель‑Брандіра повернулися двоє нажаханих людей, котрі бачили самого Великого Черва.

– Правду кажучи, володарю, – розповіли вони, – зараз він наближається до Тейґліна і навіть не думає звертати. Довкола нього палає земля, а обабіч димляться дерева. Сморід його нестерпний. Аж ген до Нарґотронда геть усе вкрито гидким слизом, який, здається нам, невідворотною смугою веде простісінько до нас. Що маємо робити?

– Небагато, – відповів Турамбар, – і про це «небагато» я вже подбав. Вісті, які ви принесли, радше обнадіюють мене, ніж лякають; адже якщо він і справді, як ви кажете, рухається неухильно прямо, тоді я маю чим розрадити відважні серця.

Людям стало цікаво, що він мав на увазі, адже на той час Турамбар не сказав ані слова більше; та його непохитність додала їм снаги.

 

У ту пору ріка Тейґлін текла ось як: спершу вона, прудко, як і Нароґ, збігаючи з Еред‑Ветріну, несла води поміж низьких берегів, далі, за Переправами, набиралася сили від інших потоків і прокладала собі путь через підніжжя нагір'я, на якому розташувався Бретілський Ліс. Згодом бігла у глибоких ущелинах, величні кручі яких нагадували скелясті стіни, й ув'язнені на дні води мчали з великою силою та гомоном. На шляху Ґлаурунґа, трохи північніше від місця впадіння Келебросу, якраз і була одна з тих прірв, власне найглибша, одначе і найвужча. Тож Турамбар вислав трьох сміливців, аби вони з краю тієї прірви наглядали за рухом дракона; а сам раз у раз виїздив до високого водоспаду Нен‑Ґіріт, куди найшвидше доходили новини і звідки він сам міг оглядати далекі простори.

Та спершу він скликав лісовиків в Ефель‑Брандірі й говорив із ними, кажучи:

– Люди Бретілу, над нами нависла смертельна небезпека, яку може відвернути лише велика відвага. Проте в цій справі чисельність важитиме мало; мусимо радше скористатися хитрістю і сподіватися, що фортуна буде на нашому боці. Коли виступимо проти дракона всією міццю, як проти орківських армій, то приречемо себе на вірну загибель, а дружин і родини зоставимо без захисту. Тому‑то кажу вам: залишайтеся тут і готуйтеся до бою. Якщо надійде Ґлаурунґ, тоді ви муситимете покинути це місце і розсіятися хто де; лише так декотрі зможуть урятуватись і вижити. Адже він, якщо тільки зможе, неодмінно знищить Ефель‑Брандір і всіх, кого знайде; хоч і не оселиться тут згодом. Скарб його – в Нарґотронді, там є глибокі чертоги, де він може безпечно лежати і рости.

Тоді люди збентежились і були неймовірно пригнічені, адже вірили Турамбарові та сподівались обнадійливіших слів. Однак він сказав:

– Це – найгірше, що може статися. Та, якщо я добре все зважив і фортуна не відвернеться від мене, такому не бувати. Я не вірю, ніби цього дракона неможливо здолати, нехай із кожним роком він і стає дедалі величнішим та лихішим. Я дещо знаю про нього. Сила його – не в тілі, хай яке воно велетенське, а у злому дусі, що живе у нього всередині. Тепер же послухайте сказання, що його розповіли мені ті, котрі воювали під час Нірнаету, коли я та більшість моїх слухачів були дітьми. У тому бою гноми протистояли Ґлаурунґові, й Азаґгал із Белеґоста прохромив його так глибоко, що той, рятуючись утечею, повернувся до Анґбанда. Проте цей шпичак гостріший і довший, аніж лезо Азаґгала.

І Турамбар різким рухом вихопив із піхов Ґуртанґа і змахнув ним над головою. Тим же, хто спостерігав за цим, здалося, ніби полум'я зайнялось у його руці й зметнулося превисоко вгору. І вони вигукнули:

– Чорний Шпичак Бретілу!

– Чорний Шпичак Бретілу, – сказав Турамбар, – бійся його, драконе. Знайте‑бо: смерть Ґлаурунґа (і, кажуть, усього його поріддя), незважаючи на преміцний, твердіший од заліза, панцир, криється у м'якому зміїному животі. Отож, люди Бретілу, нині я вирушаю на відчайдушні пошуки живота Ґлаурунґа. Хто піде зі мною? Мені потрібні кілька вправних мужів зі зброєю – сильних духом воїнів.

Тоді Дорлас виступив наперед і сказав:

– Я піду з тобою, володарю; я завжди був за те, щоби нападати на супротивника першим, а не вичікувати його.

Та інших охочих відгукнутися на заклик не знайшлося, бо ними володів жах перед Ґлаурунґом, адже оповідь розвідників, котрі бачили його, облетіла всіх, а до того ж обросла домислами. Тоді Дорлас вигукнув:

– Послухайте, люди Бретілу, нині цілком зрозуміло, що в такі скрутні часи поради Брандіра не принесли користі. Ховаючись, урятуватися не вдасться. Чи хтось із вас займе місце сина Гандіра, щоби дім Галет не зазнав неслави?

Отак Брандіра, хоч він і сидів на високому кріслі чільника зборів, було зневажено та виставлено на посміховисько, і серце його озлобилось; адже Турамбар не дорікнув Дорласові. Але такий собі Гунтор, родич Брандіра, підвівся і сказав:

– Погано ти чиниш, Дорласе, соромлячи твого володаря, чиї кінцівки через нещасливий випадок не здатні вчинити так, як наказує серце. Стережися, щоби з тобою колись не трапилося навпаки! І як можна казати, що поради його не принесли користі, якщо до них ніколи не прислухалися? Ти, його ленник, завжди зводив їх нанівець. Кажу вам: Ґлаурунґ нині прямує до нас, як раніше до Нарґотронда, бо наші діяння викрили нас, чого і боявся володар. Але тому що це горе вже сталося, то, з твого дозволу, сину Гандіра, я виступлю від імені дому Галет.

Тоді Турамбар мовив:

– Трьох буде досить! Вас обох я візьму зі собою. Проте, володарю, я не зневажаю тебе. Зрозумій! Ми мусимо квапитись, і завдання наші вимагають, аби їх виконавці мали сильні ноги. Гадаю, твоє покликання – бути разом із народом. Адже ти мудрий і володієш даром зцілення; а може статися так, що ми небавом матимемо неабияку потребу в мудрості й зціленні.

Проте ці чесні слова тільки ще більше озлобили Брандіра, й він сказав Гунторові:

– Що ж, іди, але без мого благословення. Бо на цьому чоловіку лежить тінь, і вона доведе вас до лиха.

Турамбар хотів якомога швидше вирушити в путь; але, коли прийшов до Нініель, аби попрощатися, вона, невтішно ридаючи, пригорнулася до нього.

– Не йди, Турамбаре, благаю тебе! – сказала. – Не кидай виклик тіні, від якої ти втік! Ні, ні, продовжуй утікати і забери мене зі собою, далеко‑далеко!

– Найдорожча Нініель, – відповів він, – ні ти, ні я не можемо тікати далі. У цьому краї ми в пастці. Та навіть якби я й пішов, покинувши напризволяще людей, котрі нам допомогли, то не зміг би приректи на поневіряння в нетрях – приректи на смерть – і тебе, і наше дитя. Сотні ліг пролягли поміж нами та землями, які наразі недосяжні для Тіні. Зміцни свій дух, Нініель. Ось що я скажу тобі: ні мене, ні тебе не вб'є ні цей дракон, ані жоден інший північний недруг.

Після цих слів Нініель перестала плакати і замовкла, та її прощальний поцілунок був холодний.

Потому Турамбар, Дорлас і Гунтор поспіхом рушили до Нен‑Ґіріту, а коли дісталися туди, сонце хилилося на захід і довшали тіні; там їх дожидали два останні розвідники.

– Ви не надто поспішали, володарю, – сказали вони. – Дракон‑бо просунувся вперед і, коли ми пішли, вже добрався до стрімкого берега Тейґліну і люто зиркав із протилежного боку. Він рухається лише вночі, тож до завтрашнього світання можна сподіватися нападу.

Турамбар глянув поверх Келеброського водоспаду і побачив, як сідає сонце, і як побіля ріки здіймаються чорні стовпи диму.

– Не можна гаяти часу, – мовив він, – а все ж це добрі новини. Мене лякало, що він почне шукати кружних шляхів, адже, якби він пішов на північ і дістався Переправ, а відтак і старої дороги в пониззі, то надія померла б. Але, видно, несамовита гордість і злоба женуть його стрімголов.

Однак, іще проказуючи останні слова, Турамбар здивувався і задумався: «Хіба можливо, щоби таке лихе та жорстоке створіння уникало Переправ, наче який‑небудь орк? Гауз‑ен‑Еллет! Невже Фіндуілас досі стоїть поміж мною і моєю судьбою?»

Тоді він повернувся до супутників і сказав:

– Ось яким буде наше завдання. Мусимо ще трохи почекати, бо чи поспішити, чи запізнитися – для нас це однаково згубно. Коли западуть сутінки, крадькома та якомога обережніше спустимося до Тейґліну. Проте стережіться! Бо вуха у Ґлаурунґа такі самі чутливі, як проникливі його очі, а їхній погляд – смертельний. Якщо нам вдасться непоміченими дістатися до ріки, то далі спустимося в ущелину, переправимося через воду та вийдемо на стежку, якою він ітиме, коли зможе пересуватися.

– Але як він зможе висунутись аж настільки? – запитав Дорлас. – Він хоч і гнучкий, однак дуже великий дракон. І як зможе спуститися з однієї скелі та видертися на іншу, якщо передня частина буде підніматися, тоді як задня ще не спуститься? А якщо йому і вдасться це, то яка користь із того, що ми будемо знизу, в бурхливій воді?

– Можливо, йому вдасться, – відповів Турамбар, – і коли так, то горе нам. Але судячи з того, що нам відомо про нього та про те місце, де він нині лежить, я сподіваюся, що наміри у нього інакші. Дракон підійшов до краю Кабед‑ен‑Арасу, через який, як ти розповідав, утікаючи від мисливця Галет, перестрибнув олень. Ґлаурунґ на цю пору досягнув таких розмірів, що, думаю, він спробує перебратися там. Це і є наша надія, і на неї ми будемо покладатися.

Почувши ті слова, Дорлас занепав духом; він‑бо найкраще з‑поміж усіх знав бретілську землю, а Кабед‑ен‑Арас був навдивовижу похмурим місцем. Зі східного боку там здіймалася прямовисна гола скеля футів сорок заввишки, поросла деревами на вершині; з іншого боку берег був менш крутий і не такий високий, а поміж ними довкруж каміння шаленіли водні потоки. Удень смілива стійка людина могла би перейти їх убрід, однак уночі це було небезпечно. Але так задумав Турамбар, а суперечити йому – марно.

Тож у присмерку вони рушили в путь, але не просто назустріч драконові, а спершу пішовши стежкою до Переправ; потім, трохи не доходячи до них, звернули вузькою доріжкою на південь і вступили в сутінь лісів, які росли понад Тейґліном. І коли вони крок за кроком наближалися до Кабед‑ен‑Арасу, часто зупиняючись і прислухаючись, до них долинули чад горіння та сморід, від якого їх аж пересмикнуло. Та довкола панувала мертва тиша, навіть повітря не бриніло. Перші зорі тьмяно світили попереду на сході, а на тлі згасання призахідного світла в небо прямо та нерухомо піднімалися білуваті стовпи диму.

 

Коли Турамбар пішов, Нініель стояла безмовна, ніби скам'яніла; та Брандір наблизився до неї і сказав:

– Нініель, не бійся найгіршого. Поки що. А втім, хіба я не радив тобі зачекати?

– Радив, – одказала вона. – Та як це втішить мене тепер? Любов може жити і страждати не тільки у шлюбі.

– Це я знаю, – мовив Брандір. – Але шлюб також щось та означає.

– Ні, – відповіла Нініель. – Ось уже два місяці я виношую його дитину. Та зносити страх перед утратою Турамбара не стало важче. Я тебе не розумію.

– Я і сам себе не розумію, – сказав він. – А все‑таки, я боюся.

– Велика ж із тебе утіха! – скрикнула вона. – Але, Брандіре, друже: пошлюблена чи незаміжня, мати чи діва – страхіття, що його я переживаю, неможливо терпіти. Владар Судьби подався далеко звідси кинути виклик власній долі. Як же мені зоставатися тут і чекати повільного надходження вістей, добрих чи поганих? Він, можливо, вже цієї ночі зустрінеться з драконом. Як же мені сидіти чи стояти, як збавити жахливі години?

– Не знаю, – сказав Брандір, – але години мусять якось минати для тебе і для дружин тих, котрі пішли з Турамбаром.

– Нехай вони чинять, як підкаже серце! – скрикнула вона. – Що ж до мене, то я піду. Ніяка відстань не розділить мене та небезпеку, що загрожує моєму володареві. Я йду назустріч вістям!

Зачувши ці слова, Брандір невимовно вжахнувся і вигукнув:

– Ти не вчиниш цього, доки я зумію тебе втримувати. Так ти поставиш під загрозу весь задум. Відстань, що розділяє, може дати час для порятунку, якщо станеться лихо.

– Якщо станеться лихо, я не шукатиму порятунку, – мовила Нініель. – Мудрість твоя тут безсила, ти не затримаєш мене.

І вона виступила до людей, котрі досі гуртувалися на відкритому місці Ефелю, і викрикнула:

– Люди Бретілу! Я не дожидатимуся тут. Якщо мій володар зазнає невдачі, тоді кінець усьому. Ваші землі та ліси згорять дощенту, ваші домівки перетворяться на попіл, і ніхто‑ніхто не врятується. Тож навіщо гаяти час? Нині я вирушаю назустріч вістям і всьому, що тільки пошле фатум. Отож, однодумці, ходімо зі мною!

Тоді багато людей виявило бажання йти з нею: дружини Дорласа та Гунтора, бо їхні кохані пішли з Турамбаром; ті, котрі жаліли Ніенор і хотіли допомогти їй; чимало тих, котрих приваблювала сама чутка про дракона та котрі через відчайдушність або глупоту (бо знали в житті мало лиха) сподівалися побачити дивні й славетні діяння. Чорний Меч у їхніх умах вознісся настільки, що вони навіть не припускали, що кому‑небудь, бодай і самому Ґлаурунґові, вдасться його здолати. Тож люди великим гуртом поспіхом рушили в путь, назустріч невідомій небезпеці; йдучи майже без перепочинку, щойно запала ніч, вони, стомлені, дісталися до Нен‑Ґіріту – невдовзі після того, як звідти відбув Турамбар. Але ніч – тверезий радник, тому багато хто дивувався тепер із власної квапливості; а почувши від розвідників, котрі зосталися тут, про те, як близько підійшов Ґлаурунґ і про безнадійний намір Турамбара, вони відчули, як серця їхні охололи, й уже не наважувались іти далі. Декотрі кидали занепокоєні погляди в напрямку Кабед‑ен‑Арасу, та нічого не бачили, як і не чули нічого, крім прохолодного голосу водоспаду. Нініель же відійшла від гурту, і її охопила нестримна дрож.

 

Коли Нініель із товариством покинула бретілців, Брандір мовив до тих, хто зостався:

– Узріть, якої зазнав я неслави та як зневажено всі мої поради! Обирайте собі нового провідника: бо я, не сходячи з цього місця, зрікаюсь і правління, і народу. Нехай вашим володарем буде Турамбар, адже він усе одно перейняв на себе мою владу. Не шукайте надалі ні моїх порад, ані зцілення!

І він зламав жезл правителя. А по думки додав: «От і не залишилось у мене нічого, крім любові до Нініель; отож, куди вона піде, ведена мудрістю чи глупотою, – туди і мені дорога. У цю чорну годину нічого не передбачиш; але може статися так, що навіть я відверну від неї якесь лихо, якщо буду поруч».

Він підперезався коротким мечем, що раніше траплялося нечасто, взяв костура і якомога швидше вийшов. накульгуючи, з воріт Ефелю, щоби наздогнати інших на довгій стежині, що вела вниз, до західних кордонів Бретілу.

 

Розділ XVIІ

Смерть Ґлаурунґа

 

І нарешті, саме тоді, коли над землею запанувала цілковита темрява, Турамбар і його супутники дісталися до Кабед‑ен‑Арасу і зраділи, почувши гучний шум вод; бо він хоч і віщував небезпеку в пониззі, перекривав усі інші звуки. Тоді Дорлас відвів їх трохи вбік, південніше, і вони розколиною спустилися до підніжжя скелі; але там серце його здригнулось, адже з ріки виступало багато брил і великих валунів, а довкола них, мовби скрегочучи зубами, вирувала вода.

– Це шлях до вірної смерті, – сказав Дорлас.

– Це єдиний шлях – до смерті або до життя, – мовив Турамбар, – і зволікання не додасть нам упевненості. Тож ходіть за мною!

І першим продовжив путь, і завдяки спритності, чи зухвальству, чи велінню долі таки перейшов потік, і обернувся у глухій темряві, щоби подивитися, хто йде слідом за ним. Обіч нього з'явилася темна постать.

– Дорласе? – сказав Турамбар.

– Ні, це я, – відказав Гунтор. – Гадаю, Дорласові не вдалося переправитися. Бо можна любити війну, та водночас боятися багатьох речей. Напевно, він сидить на березі й тремтить; тож нехай посоромиться слів, які він сказав моєму родичеві.

Потому Турамбар і Гунтор трохи перепочили, проте, намокнувши під час переправи, швидко змерзли на нічному повітрі й подались уздовж потоку шукати дорогу на північ, до Ґлаурунґового пристановища. Глибока ущелина ставала дедалі темнішою та вужчою; пробираючись навпомацки, вони бачили вгорі мерехтіння, схоже на грань, і чули, як крізь чуйний сон гарчить Великий Черв. Тоді почали шукати способу вилізти нагору, щоби найблизитися під прикриттям стрімкого берега; це була їх єдина надія дістатися до ворога непоміченими. Проте з кожним кроком сморід ставав дедалі нестерпнішим, тому в обох паморочилися голови, і, деручись угору, зухвальці зісковзували, хапалися за коріння дерев і блювали, страждання змусило їх забути про всі страхи, крім одного – зірватись у пащу Тейґліну.

Тоді Турамбар сказав Гунторові:

– Ми витрачаємо безплідно сили, яких і без того вже мало. Доки не дізнаємося напевне, де переправлятиметься дракон, лізти вгору намарно.

– Та, коли дізнаємося, – мовив Гунтор, – нам не стане часу видертися з провалля.

– Правду кажеш, – промовив Турамбар. – Однак, якщо в усьому покладаєшся на випадок, то мусиш йому вірити.

Тож вони зупинились і стали дожидати, спостерігаючи з темної ущелини, як далеко вгорі блідою смугою неба скрадалася біла зоря; тоді Турамбар поволі занурився у сон, у якому неймовірним зусиллям хотів учепитися за щось, а чорний приплив усе‑таки засмоктував і роз'їдав частини його тіла.

Раптом пролунав розкотистий звук, стіни провалля задвигтіли й відлунили. турамбар пробудився і сказав Гунторові:

– Він ворушиться. Настав урочий час. Встромляй лезо якомога глибше, адже нині двоє мусять ударити за трьох!

За цим Ґлаурунґ розпочав наступ на Бретіл; і все відбувалося майже так, як і сподівався Турамбар. Бо на ту пору дракон уже поволі підповзав до краю скелі, не звертаючи вбік, а готуючись перестрибнути через провалля передніми лапами, а потім підтягнути основну частину тулуба. Страх ішов разом із ним, адже переправа почалася не просто над головами засідників, а трохи північніше; і спостерігачі внизу бачили на тлі зірок велетенські обриси драконової голови та розтулені щелепи зі сімома полум'яними язиками. Тоді Ґлаурунґ дихнув огнем – так що ціла ущелина мовби наповнилася червоним світлом, і чорні тіні зметнулися поміж валунів, а дерева попереду вмить спопеліли і розвіялися з димом, і камені з гуркотом покотились у річку. Відтак дракон кинувся вперед, учепився могутніми щелепами за віддалену кручу і почав перетягувати себе на протилежний бік.

Тут і слід було проявити сміливість і спритність, бо, хоча Турамбар та Гунтор і врятувались од вогню, їм – тому що шлях Ґлаурунґа пролягав не прямо над ними, – ще треба було добратися до дракона раніше, ніж він устигне переправитись. Інакше – кінець усім сподіванням. Отож, Турамбар, нехтуючи небезпекою, дерся кручею, щоб опинитися під драконом; але там спека і сморід стали такі нестерпні, що він похитнувся та був би зірвався, якби Гунтор, відважно йдучи позаду, не схопив його за руку та не втримав.

– Величне серце! – сказав Турамбар. – Щасливий вибір зробив я, узявши тебе за помічника!

Та щойно він договорив, як великий камінь зірвався згори і влучив Гунторові в голову, і той упав у воду, і так знайшов смерть один із найбільших звитяжців Дому Галет. Тоді Турамбар вигукнув:

– Який жаль! Тінь моя приносить лихо тим, хто вступає в неї. Навіщо я шукав собі помічників? Адже тепер ти сам, о Владарю Судьби, як і повинно було бути від самого початку. Тож і перемагай сам!

Тоді він прикликав на допомогу всю волю та ненависть до дракона і його Повелителя й відчув такий приплив духовної та тілесної сили, якого й не підозрював у собі. Од каменя до каменя, од кореня до кореня дерся він кручею, аж поки вхопився, при самісінькому краї провалля, за тоненьке деревце, яке, хоча вогненний подих і обпалив його верхівку, все ще міцно трималося корінням за землю. Щойно Турамбар знайшов опору в розвилці гілля, як над ним простяглася найближча до середини частина тулуба дракона й усією вагою впала вниз – майже йому на голову, – заки Ґлаурунґові вдалося підтягнути її вгору. Спід його тулуба, білуватий і зморщений, увесь вологий од слизу, до якого чіплялася різноманітна мерзота, відгонив смертю. Тоді Турамбар вихопив Чорний Меч Белеґа й, зібравши всю міць своїх рук і своєї ненависті, вдарив ним над собою, і смертоносне лезо, довге та спрагле, ввійшло у драконове черево по самісіньке руків'я.

Тоді Ґлаурунґ, відчувши смертельну муку, пронизливо заревів, аж захиталися довколишні ліси, а сторожу поблизу Нен‑Ґіріту мовби громом вразило. Турамбар похитнувся, наче від удару, і зсунувся донизу, а меч вирвався зі стиснутої руки, і залишився стриміти в череві дракона. Бо Ґлаурунґ у шаленому пориві, шарпнувшись, вигнув догори зсудомлений тулуб і перекинувся через ущелину, і там, на дальньому березі, корчився, ревів, метався та звивався кільцями в агонії, потрощивши все довкруж на багато‑багато ліг, а тоді врешті впав, оточений димом і руїною, та завмер.

А Турамбар чіплявся за коріння дерева, оглушений і виснажений майже до краю. Проте він усе‑таки переборов себе і продовжив просуватися далі, і, наполовину зісковзуючи, наполовину збігаючи, спустився до ріки, і наважився на ще одну небезпечну переправу, повзучи тепер на руках і ногах, чіпляючись за каміння, осліплений бризками, аж доки, врешті‑решт, дістався до протилежного берега й утомлено видерся нагору до розколини, якою спускався тієї ночі. Так він, урешті, й добрався до того місця, де конав дракон, і поглянув безжально на пораненого ворога, і зрадів.

Ґлаурунґ‑бо лежав із роззявленою пащею, і вогні його догоріли дотла, а лихі очі були заплющені. Він простягся на всю довжину тіла, завалившись на один бік, і з його черева стриміло руків'я Ґуртанґа. Тоді серце Турамбара, попри те, що дракон іще дихав, запалало бажанням повернути меча, яким син Гуріна пишався і раніше, а тепер цінував більше за всі скарби Нарґотронда. Правдивими виявилися слова, промовлені, коли кували цю зброю: якщо це лезо бодай раз ужалить когось, то ніхто, ні великий, ані малий, не виживе.

Тож, наблизившись до недруга, Турамбар поставив ногу йому на черево і, схопившись за руків'я Ґуртанґа, з чималим зусиллям потягнув його. А ще гукнув, передражнюючи слова Ґлаурунґа в Нарґотронді:

– Вітаю тебе, Черве Морґота! Радий нашій новій зустрічі несказанно! Умри ж, і нехай темрява поглине тебе! Так Турін, син Гуріна, помстився за себе!

Потому вирвав меча, і в ту ж мить струмінь чорної крові вдарив із рани, потрапивши йому на руку, й отрута обпекла плоть, так що він аж голосно зойкнув од болю. При цьому Ґлаурунґ заворушився, розплющив згубні очі й поглянув на Турамбара настільки злостиво, що тому здалося, ніби його пронизала стріла; через те, а ще через муку, якої завдавав біль у руці, він знепритомнів і лежав, неначе мертвий, біля дракона, а меч опинився під ним.

Коли рев Ґлаурунґа долинув до людей біля Нен‑Ґіріту, їх охопив жах; а коли сторожа угледіла звіддалік страшне руйновнще та згарище, спричинені драконовими муками, всі подумали, що то Черв топче і нищить тих, котрі напали на нього. Тоді, правду кажучи, людям захотілось, аби їх відділяла від потвори більша відстань; але вони не посміли залишити возвишення, на якому зібралися, бо пам'ятали слова Турамбара: якщо Ґлаурунґ переможе, то насамперед подасться до Ефель‑Брандіра. Тож, охоплені страхом, усі вони видивлялися прикмет його просування, та нікому не вистачило духу спуститись, аби принести вісті з бойовища. Нініель же сиділа без руху, тільки тремтіла і не могла стримати дріж; бо, коли почула Ґлаурунґів рев, серце її завмерло і вона відчула, як темрява знову наповзає на неї.

Отакою і застав її Брандір. Він‑бо, повільно та стомлено, врешті дістався мосту через Келеброс; увесь довгий шлях від оселі, а це щонайменше п'ять ліг, він прошкутильгав самотужки, спираючись лише на костур. Страх за Ніенор гнав його вперед, але останні новини, які йому переповіли, виявилися не такими й поганими.

– Дракон переправився через річку, – сказали люди, – а Чорний Меч, без сумніву, загинув, як і ті, хто пішов із ним.

Тоді Брандір став поруч із Нініель, і відчув, яка вона нещасна, і потягнувся до неї; а сам думав: «Чорний Меч загинув, а Нініель жива». І затремтів, бо раптом від вод Нен‑Ґіріту мовби повіяло холодом, і накинув свій плащ на Нініель. Але він не знаходив потрібних слів, і вона не казала нічого.

Минав час, а мовчазний Брандір так і стояв обіч неї, вдивляючись у ніч і щось наслухаючи; проте не бачив нічого і не чув ані звуку, крім гомону спадних вод Нен‑Ґіріту, і подумав: «Отепер точно Ґлаурунґ пішов звідси і вступив у Бретіл». Але Брандір уже не шкодував свого народу – дурнів, котрі висміяли його пораду та зневажили його самого. «Нехай дракон іде собі до Амон‑Обелу, тоді випаде час для втечі та для того, щоби забрати Нініель якнайдалі звідси». Куди саме – він ледве чи знав, бо ніколи не мандрував поза межами Бретілу.

Нарешті він схилився, і торкнувся руки Нініель, і сказав:

– Час минає, Нініель! Ходімо! Час іти. Якщо дозволиш, я проведу тебе.

Тоді вона мовчки підвелась, узяла його за руку, і вони перейшли міст, і подалися стежкою вниз до Переправ через Тейґлін. Ті, хто бачили, як вони, наче тіні, рухаються в темряві, не знали, що то за пара, й усім було байдуже. А коли Брандір і Нініель уже трохи пройшли повз мовчазні дерева, з‑за Амон‑Обелу зійшов Місяць і лісові галявини залило сіре світло. Тоді Нініель зупинилась і спитала Брандіра:

– Хіба це та дорога?

А він відказав:

– Котра? Настав кінець надій Бретілу. В нас немає іншої дороги, крім як рятуватися від дракона й тікати чимдалі від нього, поки є ще час.

Нініель глянула здивовано і мовила:

– Хіба ти не запропонував провести мене до нього? Ти обдурив мене? Чорний Меч був моїм коханим і чоловіком, – я йтиму кудись, тільки щоби знайти його. Про що інше ти міг подумати? Чини, як хочеш, а я мушу поспішати.

Брандір я