 |
|
НАД «МОРЯМИ» Й ГОРАМИ
– Чи ви бачили будь‑коли Місяць? – іронічно спитав одного дня професор свого студента.
– Ні, – відповів той ще іронічніше, – але мушу сказати, що мені доводилося чути про нього від інших.
Можна твердити, що переважна більшість жителів підмісячного світу могла б дати відповідь, подібну до наведеної. Хоч скільки нам доводиться чути про Місяць, але побачити його в телескоп не всім щастить. Небагатьом також доводилося бачити карту нашого супутника.
Коли розглядати селенографічну карту, насамперед вражає одна особливість. Всупереч розташуванню на Землі й на Марсі, так звані континенти містяться в південній частині місячної півкулі. Ці континенти не мають чітко окреслених контурів і таких правильних ліній, як береги Південної Америки, Африки й Індії. Їх вуглуваті, примхливо порізані береги мають багато заток і півостровів. Вони нагадують плутанину Зондських островів, де Земля вже занадто розчленована. Коли б взагалі мореплавство існувало на поверхні Місяця, воно було б дуже складне й небезпечне, але ми знаємо, що на Місяці нема ні океанів, ні морів. Проте деякі вчені твердили, що широкі простори, розташовані в північній частині місячного диска, були за часів давніх геологічних епох справжніми морями.
Кратери, що їх раніше називали островами, досить численні на поверхні Місяця. Майже всі вони – великі долини, оточені, як муром, гірськими пасмами. Крім того, там розрізняються паралельні пасма, окремі гори, круглі хребти й жолоби. Весь місячний рельєф побудований з цих складових частин. Він досить безладний. Це величезна Швейцарія або нескінченна Норвегія, де характер поверхні є наслідком діяльності підземних вулканічних сил. Пя поверхня, така нерівна, – результат послідовних стисків місячної кори в епоху, коли це світило було в періоді свого формування.
Поверхня Місяця вигідна для вивчення геологічних явищ великого масштабу. За висловом деяких астрономів, його поверхня, хоч і старіша за поверхню Землі, залишилася новішою. Там немає вод, які руйнують первісний рельєф і діяння яких вирівнює поверхню. Немає повітря, діяльність якого змінює орографічні[77]профілі. Там так звана плутонічна, тобто вулканічна робота, не змінена нептунічними, тобто водяними силами, що зберігається в усій своїй первісній чистоті. Це Земля, – така, якою вона була, поки припливи й відпливи та проточні води не утворили на ній осадових шарів.
Після широких континентів погляд заглиблюється в ще ширші «морські» простори. Їх форма, їх розташування, їх вигляд нагадують земні океани. Так само, як і на Землі, ці «моря» займають найбільшу частину Місяця. Проте це не водяні простори, а рівнини, природу яких сподівалися незабаром визначити наші мандрівники.
Астрономи, треба сказати, дали цим морям назви, мабуть, найчудніші, які досі вигадали вчені. Наприклад, Море дощів, Океан бур, Море спокою, Море хмар, Море ясності, Море вогкості тощо.
«Море хмар» здавалося зацікавленим очам подорожніх величезною западиною, де височіло кілька окремих гір. Вони не могли не звернути уваги й на «Океан бур», найбільшу рівнину на всьому видимому місячному диску, де ясно вимальовуються гори «Кеплер» і «Арістарх». Далі на північ простягається майже кругле «Море дощів». Воно заходить у суходіл трьома великими затоками: «Затокою спеки», «Затокою роси» і «Затокою райдуги», обведеними високими гірськими пасмами. За «Морем ясності» розташовані «Озеро смерті» і «Озеро сновидінь». Далі можна побачити «Море ясності» і «Море криз». Ближче до місячного екватора розташоване «Море спокою», що на півдні сполучається з «Морем нектару», а на сході – з «Морем родючості», найбільшим у південній півкулі.
Поки Мішель Ардан обмірковував усі ці назви, даючи простір своїй фантазії, його серйозні товариші розглядали речі з географічної точки зору. Вони вивчали напам'ять цей новий світ. Вони вимірювали його кути і діаметри. Підсумовуючи наслідки цих вимірювань, вони визначили, що площа цієї півкулі в тридцять з половиною разів менша за земну півкулю. Проте, селенографи вже нарахували там понад 50 000 кратерів. Отже, це дуже строката, кострубата, кошлата поверхня, справжня тертушка, гідна мало поетичної назви, яку їй дають англійці – «greencheese» – тобто «зелений сир».
Ардан навіть підстрибнув, почувши від президента Гарматного клубу таку чудну назву.
– Ну, нема чого казати, – вигукнув він, – красиво звуть англосакси нашого століття цю оспівану поетами прегарну Діану, Фебу золотокудру, незрівнянну Ізіду, королеву ночі Астарту, дочку Юпітера і Латони, сестру променистого Аполлона…
Розділ XII
МІСЯЧНІ ГОРИ
Снаряд, як уже відзначалося, рухався в напрямі на північну півкулю Місяця. Мандрівники були далеко від тієї центральної точки, в яку вони мали влучити, якби ядро не відхилилося непоправно з свого путі.
Було по півночі. Барбікен визначив, що відстань 1 400 кілометрів, і що вона повинна зменшуватися в міру того, як снаряд наближатиметься до північного полюса. Снаряд був тоді не на висоті екватора, а біля десятої паралелі, і від цієї широти аж до самого полюса Барбікен і його обидва приятелі могли спостерігати Місяць у найкращих умовах.
Справді, за допомогою підзорних труб ця відстань – 1 400 кілометрів – була зведена до 14 кілометрів. Телескоп Скелястих гір ще більше наближав Місяць, але земна атмосфера послаблювала його оптичну потужність. Так Барбікен у своєму снаряді, з трубою біля ока, міг спостерігати деякі деталі, майже непомітні для спостерігачів на Землі.
– Друзі мої! – сказав президент серйозно. – Я не знаю, куди ми прямуємо, я не знаю, чи повернемося ми будь‑коли на Землю. Проте ми поводитимемось так, щоб ці роботи могли дати користь подібним до нас. Хай розум наш буде вільний від усяких турбот. Ми – астрономи. Ядро – це кабінет Кембриджської обсерваторії, перенесений у простір. Спостерігаймо!
Сказавши це, він узявся до роботи з надзвичайною пильністю і сумлінно розглядав місячні краєвиди з різних віддалей, на яких перебувало ядро відносно цього світила.
Того самого часу, коли ядро було на висоті десятої північної паралелі, воно, здавалося, точно йшло двадцятим східним меридіаном.
Тут треба подати важливе зауваження щодо карт, де, через перевертання предметів телескопом, південь буває вгорі, а північ – унизу. Здавалося б натуральним, що, внаслідок цього перевертання, схід повинен бути ліворуч, а захід праворуч. Проте це не так. Коли б карта була просто перекинута і подавала Місяць таким, як він здається неозброєному оку, то схід був би ліворуч, а захід праворуч, всупереч тому, що ми маємо на Землі. Ось причина цієї аномалії. Спостерігачі, які містяться в північній півкулі Європи, завжди бачать Місяць на півдні відносно місця свого спостереження. Коли вони дивляться на нього, то обертаються спиною на північ, положення, протилежне тому, яке вони займають, розглядаючи земну карту. Через те, що вони стоять спиною на північ, схід у них буде ліворуч, а захід праворуч. Для спостерігачів, які містяться в південній півкулі, наприклад, у Патагонії, захід Місяця буде якраз ліворуч від них, а схід праворуч, бо південь – позаду них.
Така є причина цього переміщення частин світу, і треба звернути на нього увагу, слідкуючи за спостереженнями президента Барбікена.
За допомогою селенографічної карти Бера й Медлера мандрівники могли, не вагаючись, розпізнати частину диска, яку можна було побачити в полі зору їх труб.
– Що це ми бачимо тепер? – спитав Мішель.
– Північну частину «Моря хмар», – відповів Барбікен. – Ми занадто віддалені, щоб визначити його природу. Чи вкриті ці рівнини сухими пісками, як твердили перші астрономи? Чи це величезні ліси, згідно з думкою Варен‑де‑ля‑Рю, який припускав, що Місяць має дуже низьку, але дуже густу атмосферу? Це ми пізніше взнаємо. Не висловлюймо ніяких тверджень, поки ми не матимемо права їх висловлювати «Море хмар» досить невиразно накреслене на картах. Гадають, що ця широка рівнина вкрита брилами лави, викинутими з вулканів, близьких до її правої частини – Птоломея, Пурбаха, Арзахеля. Снаряд посувався вперед, помітно наближаючись до Місяця, і незабаром з'явилися вершини, які замикають це море з північного боку. На передньому плані підносилася в усій своїй променистій красі гора, вершина якої, здавалося, губилася в промінні, що розходилося в усі боки з центра.
– А це що? – спитав Мітель.
– Копернік, – відповів Барбікен.
– Подивимось на Коперніка.
Ця гора, що міститься на 9° північної широти і 20° східної довготи, височить на 3 438 метрів над рівнем місячної поверхні. Вона дуже помітна з Землі, і астрономи мають змогу досліджувати її, особливо протягом часу від останньої чверті до новомісяччя, бо тоді тіні відкидаються в довжину із сходу на захід і дають змогу виміряти їх висоту.
Копернік утворює найважливішу променисту систему на місячному диску, після Тіхо, що міститься в південній півкулі. Він самотньо стоїть, як гігантський маяк, в цій частині «Моря хмар», яка межує з «Морем бур», він освітлює своїм яскравим промінням одночасно два «моря». Це видовище не має собі подібних, видовище цих довгих світлових смуг, таких сліпучих під час повної фази; вони, переходячи на північ за суміжні гірські пасма, губляться аж у «Морі дощів».
У час земного ранку ядро пролітало над цією мальовничою горою. Барбікен міг точно відзначити її головні особливості. Коперник належить до ряду кільцевих гір першорядного значення серед великих цирків (кільцевих гірських хребтів). Так само, як Кеплер і Арістарх, які панують над «Океаном бур», він іноді з'являється, як блискуча точка на фоні попелястого світла, через ще його вважали колись за діючий вулкан. Але це тільки погаслий вулкан, так само, як і всі інші на цьому боці Місяця. Коло його має діаметр близько 95 кілометрів. У підзорну трубу на ньому можна розрізнити сліди нашарувань від послідовних вибухів, а все навколо, здавалося, було всіяне вулканічними уламками, які були розкидані і поза кратером.
– На місячній поверхні, – сказав Барбікен, – існує багато видів цирків, і легко побачити, що Копернік належить до променистого виду. Коли б ми були ближче, ми помітили б конуси, які стирчать посередині його і які були раніш вогнедишними жерлами. От іще одне характерне явище, яке спостерігається на всьому місячному диску: внутрішня поверхня цирків значно нижча, ніж зовнішня рівнина, всупереч тому, що ми бачимо в земних кратерах.
– А через що утворилася ця особливість? – спитав Ніколл.
– Невідомо, – відповів Барбікен.
У цей момент снаряд перебував якраз перпендикулярно над цирком. Вал Коперніка утворює майже закінчене коло, а його дуже стрімкі схили чітко вирізняються. Можна було помітити і подвійну кільцеву огорожу. Навколо простягалася сірувата рівнина дикого вигляду, на якій вирізнялися жовті виступи. На дні цирка, як у шкатулці, на хвилину заблищали два чи три вулканічні конуси, немов гігантські сліпучі діаманти. На півночі вали знижувалися, і це, мабуть, давало змогу пройти у середину кратера.
Спостерігаючи околишні рівнини, Барбікен міг помітити велику кількість другорядних гір і серед інших маленьку, кільцеву гору, звану Ге‑Люссак, ширина якої дорівнює 23 кілометрам. На півдні рівнина плоска, без будь‑яких опуклостей, без виступів грунту. На північ, навпаки, до того місця, де вона межує з «Океаном бур», вона нагадує морську поверхню, розбурхану ураганом, а опуклості й виступи її – наче застиглі хвилі. Над усім цим простягаються світлові смуги, які збігаються на вершині Коперніка. Деякі з них мають до ЗО кілометрів завширшки і незмірно довгі.
Мандрівники сперечалися про походження цих дивних променів, і, так само як і земні спостерігачі, не могли визначити їх природу.
– Але чому, – сказав Ніколл, – ці промені не можуть бути просто відрогами гір, що яскравіше відбивають сонячне світло?
– Ні, – відповів Барбікен. – Коли б це було так, то в певних умовах освітлення ці пруги відкидали б від себе тіні. Але вони не відкидають їх.
Справді, ці промені з'являються тільки тоді, коли Сонце стоїть прямо проти Місяця, і вони зникають, як тільки сонячне проміння падає косо.
– Але що вигадали для того, щоб пояснити ці світлові смуги? – спитав Мішель. – Бо я не можу повірити, щоб учені взагалі не могли чогось пояснити.
– Так, – відповів Барбікен, – Гершель висунув певну думку, але не наважувався підтримувати її.
– Яку думку?
– Він гадав, що ці промені повинні бути застиглими потоками лави, які виблискують, коли Сонце освітлює їх зверху. Це може бути, але нічого певного тут немає. Зрештою, коли ми пройдемо ближче від Тіхо, ми будемо в кращих умовах, щоб розпізнати причину цього явища.
– А чи знаєте ви, друзі мої, що нагадує мені ця рівнина, якщо розглядати її з висоти, на якій ми тепер перебуваємо? – спитав Мішель Ардан.
– Ні, не знаю, – зауважив Ніколл.
– Коли дивишся на всі ці уламки лави, вони здаються величезною купою бирюльок, розкиданих там у повному безладді. Так і кортить повитягати їх одну по одній якимось гачком!
– Але, мій любий друже, – глибокодумно зауважив Барбікен, – навіщо нам балакати про те, на що воно схоже, коли ми навіть не знаємо, що воно є!
– Добре сказано! – скрикнув Мішель. – Ось, що значить мати справу з ученими…
Тимчасом снаряд посувався з. майже незмінною швидкістю вздовж місячного диска. Мандрівники, як легко собі уявити, навіть не думали відпочити хоч на якусь мить. Весь час змінювався краєвид перед їх очима. Близько першої з половиною години вони побачили вершини іншої гори. Барбікен, подивившись на карту, довідався, що це Ератосфен.
Це була кільцева гора в 4 500 метрів заввишки, один із цирків, таких численних на нашому супутнику. Принагідно Барбікен розповів своїм друзям чудну думку Кеплера про утворення цих цирків. Славетний математик вважає, що ці кратероподібні заглибини мали бути викопані руками людей.
– З яким наміром? – спитав Ніколл.
– З цілком зрозумілим наміром! – відповів Барбікен. – Селеніти виконали цю величезну роботу і викопали такі надзвичайні ями, щоб сховатися в них і знайти захист від сонячного проміння, яке пече їх протягом п'ятнадцяти днів.
– Не дурні ці селеніти! – сказав Мішель.
– Чудна ідея! – зауважив Ніколл. – Але, можливо, Кеплер не знав справжніх розмірів цирків, бо викопати їх – це була б титанічна робота, нездійсненна для селенітів.
– Чому, адже ж вага на поверхні Місяця вшестеро менша, ніж на Землі, – сказав Мішель.
– Але ж і селеніти мають бути вшестеро менші! – заперечив Ніколл.
– А якщо й зовсім нема селенітів? – додав Барбікен. Це поклало кінець обговоренню.
Незабаром Ератосфен зник під горизонтом, і снаряд не встиг досить наблизитися до нього, щоб можна було зробити точне спостереження. Ця гора відокремлює місячні Апенніни від Карпат.
У місячній орографії розрізняють кілька гірських пасм, що здебільшого містяться в північній півкулі. Проте деякі розташовані у південній півкулі. Найважливіше пасмо – це Апенніни, які простягаються на 500 кілометрів, – менше за протяжність орографічних систем Землі. Апенніни йдуть уздовж східного берега «Моря дощів» і на північ продовжуються в Карпатах, довжина яких приблизно дорівнює 400 кілометрам.
Мандрівники могли тільки мигцем побачити верховини цих Апеннін, які видно з 10° західної довготи до 16° східної довготи. Але пасмо Карпат простяглося перед ними від 18° до 30° східної довготи, і вони мали змогу дослідити їх розташування. Ці Карпати мають середню висоту 3 200 метрів, яку можна порівняти з висотою деяких точок у Піренеях. Їх південні схили круто знижуються до величезного «Моря дощів».
Близько другої години ранку снаряд був на висоті двадцятої місячної паралелі, недалеко від маленької гори в 1 559 метрів заввишки, що дає назву Піфій. Відстань від снаряда до Місяця не була більша як 1 200 кілометрів, зведених за допомогою підзорних труб до 12 кілометрів.
«Море дощів» простягалося перед очима подорожніх, як величезна западина, деталі якої були ще мало приступні. Ліворуч височіла гора Ламбер, висота якої вважається за 1 813 метрів, і далі на границях «Океану бур», під 23° північної широти і 29° східної довготи, виблискувала промениста гора Ейлер. Ця гора, яка має лише 1 815 метрів висоти над рівнем місячної поверхні, була об'єктом цікавої роботи астронома Шретера. Намагаючись з'ясувати походження гір Місяця, цей вчений запитав себе, чи об'єм кратера завжди дорівнює об'ємові валів, які його утворювали. Виявилося, що це співвідношення взагалі існувало, і Шретер зробив з цього висновок, що тільки одного вибуху вулканічних речовин було досить, щоб утворити ці вали, бо послідовні вибухи змінили б це відношення. Лише гора Ейлер суперечила цьому загальному законові: для її утворення потрібно було багато послідовних вибухів, бо об'єм її западини удвоє більший проти об'єму її зовнішніх країв.
Усі ці гіпотези були природні для земних спостерігачів, які не мали змоги цілком використати свої інструменти. Але Барбікен не хотів задовольнятися цими гіпотезами і, бачачи, що його снаряд поступово наближається до місячного диска, він не втрачав надії, не маючи змоги досягти його, принаймні збагнути таємниці його утворення.
Розділ ХIII
МІСЯЧНІ КРАЄВИДИ
О другій з половиною годині ранку ядро було біля тридцятої паралелі на відстані в тисячу кілометрів від Місяця. Здавалося неможливим, щоб воно могло досягти будь‑якої точки диска. Його швидкість, відносно помірна, була незрозуміла президентові Барбікену. На цій віддалі від Місяця вона мала б бути значно більшою, щоб чинити опір силі притягання. Отже, тут було явище, причина якого ще залишалася неясною. Крім того, бракувало часу, щоб відшукати цю причину. Місячний рельєф проходив перед очима мандрівників, і вони не хотіли пропустити жодної його деталі.
Різноманітно забарвлені широкі плями з'явилися на диску. Селенографи не погоджуються між собою у з'ясуванні природи забарвлення цих плям. Воно не однакове і досить чітко визначене. Юліус Шмідт твердить, що коли б земні океани пересохли, селенітський спостерігач не розрізняв би на земній кулі між океанами і континентальними рівнинами таких яскраво виявлених відтінків, які ми бачимо на Місяці. За його визначенням, загальний колір широких рівнин, відомих під назвою «морів», – темно‑сірий, з домішкою зеленого і коричневого. Деякі великі кратери теж так само забарвлені.
Барбікен знав цю думку німецького селенографа, яку поділяли Бер та Медлер. Він переконався, що спостереження потверджує їх думку всупереч твердженням деяких астрономів, які вирізняють на поверхні Місяця лише сіру барву. В деяких частинах зелений колір був яскраво помітний. Барбікен так само помітив широкі кратери без внутрішніх конусів, що виблискували блакитнуватим світлом, подібним до блиску свіжо відшліфованого залізного листа. Ці відтінки справді властиві самому місячному дискові, а не є наслідком, як кажуть деякі астрономи, або недосконалості об'єктивів телескопів, або впливу земної атмосфери на ясність образів. У Барбікена не було ніякого сумніву. Він спостерігав через порожняву, і ніякої оптичної помилки не могло бути. Він вважав ці різні відтінки за незаперечний факт, його вклад у науку. Тепер залишалося з'ясувати чи не залежали ці зелені відтінки від тропічної рослинності, яку підтримувала густа і низька атмосфера? Цього не можна було сказати.
Далі, він помітив червонуватий тон, різко виявлений, але не міг визначити його природу.
Йому не вдалося вияснити і ще одну особливість місячного диска.
Мішель Ардан, роблячи спостереження біля президента, побачив довгі білі смуги, яскраво освітлені прямим сонячним промінням. Це був ряд світлових борозен, що простягалися паралельно одні одним.
Мішель із своїм звичайним апломбом не міг не вигукнути:
– Диви! Оброблені поля!
– Оброблені поля? – знизав плечима Ніколл.
– Поорані, принаймні, – сказав Мішель Ардан. – Але які орачі з цих селенітів і яких гігантських волів вони мусять запрягти в свої плуги, щоб провести такі борозни!
– Це не борозни, – сказав Барбікен, – це так звані жолоби.
– Хай будуть жолоби, – погодився Мішель. – Тільки що власне розуміють під жолобами вчені люди?
Барбікен одразу розповів своєму другові те, що він сам знав про місячні жолоби. Він знав, що це були борозни, які помічено на всіх не гірських частинах диска, що ці борозни, здебільшого відокремлені, від 18 до 22 кілометрів завдовжки, що їх ширина змінюється від тисячі до п'ятисот метрів і що їх краї точно паралельні. Але він не знав нічого більше ні про їх формацію, ні про їх природу.
Барбікен крізь підзорну трубу спостерігав жолоби з напруженою увагою. Він побачив, що їх краї були утворені дуже крутими схилами. Це були довгі паралельні вали; маючи палку уяву, можна було повірити, що це довгі лінії укріплень, споруджені селенітськими інженерами.
Деякі жолоби були зовсім прямі, наче шнуром проведені. Інші мали легкі заломи, проте, краї їх були паралельні. Деякі перехрещувалися, перетинали кратери.
Ці природні явища повинні були притягти до себе увагу земних астрономів. Перші спостерігачі не відкрили цих жолобів або, як їх інакше називають, паралельних валів. Уперше Шретер 1789 року звернув на них увагу вчених. Тепер їх налічують до семидесяти. Але, підрахувавши їх, все‑таки не визначили їх природи. Певна річ, це не укріплення і не старі русла пересохлих річок, бо, по‑перше, вода, така легка на поверхні Місяця, не могла прорити собі такі русла, а по‑друге, ці борозни часто прорізують кратери, що містяться на великому підвищенні.
– Чому, – сказав Мішель Ардан, – ці смуги не можуть бути просто місячною рослинністю?
– Що ти хочеш сказати? – спитав Барбікен.
– Не сердься, мій дорогий президенте, – відповів Мішель. – Чи не може бути, що ці темні смуги – ряди дерев, правильно розташовані?
– Ти обстоюєш‑таки твою рослинність? – сказав Барбікен.
– Обстоюю, – відповів Мішель Ардан, – потребу з'ясувати те, що ви, вчені, досі не з'ясували. Принаймні, моя гіпотеза має ту перевагу, що пояснює, чому ці жолоби через регулярні періоди часу зникають або начебто зникають.
– А чому саме?
– Тому, що ці дерева стають невидимі, коли втрачають своє листя, і видимі, коли воно знову з'являється.
– Твоє пояснення дотепне, мій любий товаришу, – відповів Барбікен, – але воно непридатне.
– Чому?
– Бо на поверхні Місяця немає періодів року – того, що в нас називають «добами року», і через це явища зміни рослинності, про які ти кажеш, не можуть там відбуватися.
Справді, вісь Місяця так мало нахилена до площини орбіти, що Сонце стоїть на висоті майже незмінній на всіх широтах. Над екваторіальними країнами променисте світло стоїть майже постійно в зеніті і не спускається за горизонт у полярних краях. Отже, залежно від місцевості, там панує або постійна зима, або весна, або літо, або осінь, так само, як і на Юпітері, вісь якого теж мало нахилена до площини його орбіти.
Як пояснити походження цих жолобів? Це питання важко розв'язати. Вони, напевно, утворилися пізніше за кратери й цирки, бо багато з них пройшли в середину їх, зламавши їх кільцеві вали. Отже, можливо, що вони утворилися в останні геологічні епохи, внаслідок діяння природних сил.
Снаряд тимчасом досяг сорокового градуса місячної широти і був від Місяця не далі як на 800 кілометрів. Предмети, видні крізь підзорні труби, ніби були на відстані тільки 9 кілометрів. У цій точці, під ногами мандрівників, височів Гелікон, гора в 505 метрів заввишки, а ліворуч закруглювалися другорядні вершини, які має в собі частина «Моря дощів», відома під назвою «Затока веселки».
Якби земна атмосфера була в 170 разів прозоріша, ніж вона є, земні астрономи могли б робити досконаліші спостереження поверхні Місяця. Але в цій порожняві, де пролітав снаряд, не було ніякої матерії між спостерігачем і предметом, що його він спостерігав. Крім того, Барбікен перебував на такій близькій віддалі, якої ніколи не давали найсильніші телескопи, як наприклад, рефлектори Джона Росса і Скелястих гір. Отже, він був у надзвичайно сприятливих умовах, щоб розв'язати це велике питання про заселеність Місяця. І проте він ще не міг розв'язати його. Він бачив перед собою тільки величезні пустельні рівнини і в напрямі до півночі неродючі гори. Ніякий витвір не доводив існування людських рук. Самі руїни, спричинені, очевидно, не людською рукою. Ніякого руху! Нічого, що мало б вигляд рослинності!
– Он як! – сказав Мішель Ардан трохи розгублено. – Отже, там нікого немає?
– Ні, – відповів Ніколл. – Жодної людини, жодної тварини, жодного дерева. Але ж атмосфера, може, зосереджується на дні заглибин, у середині цирків чи навіть на протилежному боці. Значить, ми не можемо ще дійти певного висновку.
– Крім того, – додав Барбікен, – навіть найгостріший зір не може побачити людину на віддалі більшій за сім кілометрів. Якщо селеніти є, вони можуть бачити наш снаряд, але ми їх не помітимо.
Близько четвертої години ранку, на висоті п'ятдесятої паралелі, віддаль зменшилася до 600 кілометрів. Ліворуч простягалася примхливо накреслена лінія гір, дуже яскрава в повному світлі. Праворуч, навпаки, зяяла чорна прірва, як широкий колодязь, бездонний і темний, просвердлений у місячному грунті.
Це було «Чорне озеро», це був Платон, глибокий цирк, який можна зручно вивчати з Землі між останньою чвертю Місяця і новомісяччям, коли тіні простягаються від заходу до сходу.
Барбікен шкодував, що снаряд не проходить над западиною цирка. Там можна було б обслідувати провалля і, мабуть, виявити якесь таємниче явище. Але напрям снаряда не міг бути змінений.
Приблизно о п'ятій годині ранку північна границя «Моря дощів» була, нарешті, перейдена. Ця частина диска, починаючи від шістдесятого градуса, була вкрита горами. Підзорні труби наближали її на чотири з половиною кілометра, тобто на відстань, меншу за ту, яка відділяє вершину Монблана від рівня моря. Вся ця країна наїжувалася піками і цирками. Місяць з цієї віддалі являв собою дуже дивне видовище. Краєвиди були в умовах відмінних від земних, але вирисовувалися ще чіткіше, ніж на Землі.
Місяць не має атмосфери, а наслідки відсутності цієї газової оболонки вже відомі. Ніякого присмерку на його поверхні, день іде за ніччю, а ніч за днем з раптовістю лампи, яка засвічується й погасає серед глибокої темряви. Ніякого переходу від холоду до тепла. Температура падає вмить від градуса кипіння води до холоду світового простору.
Інший наслідок відсутності повітря такий: там, куди не потрапляє безпосередньо сонячне проміння, панує цілковита темрява. Те, що називають «розпорошеним світлом» на Землі, ця світова матерія, яка поширюється в повітрі, яка утворює присмерки й світанки, тіні й напівтіні, і все те, що зветься грою світла й тіні, не існує на Місяці. Звідси ця різкість контрастів, що припускає лише два кольори – чорний і білий. Коли селеніт прикриє свої вії від сонячного проміння, небо здаватиметься йому абсолютно чорним, і зорі виблискуватимуть перед його очима, як у найтемніші ночі.
Не трудно уявити собі, яке враження справило це чудне видовище на Барбікена і його двох товаришів. Їх очі були дезорієнтовані. Вони більше не сприймали відносної відстані різних планів. Місячний пейзаж, який не зм'якшувала гра світла й тіні, не міг бути змальований земним пейзажистом. Чорнильні плями на білому аркуші – от і все.
Цей краєвид не змінився й тоді, коли снаряд, на висоті вісімдесятого градуса, був від Місяця на відстані лише ста кілометрів. Ні тоді, коли о п'ятій ранку він пройшов менш як за 50 кілометрів від гори Джоя, причому підзорні труби звели цю відстань до 500 метрів. До Місяця начебто можна було торкнутися рукою. Здавалося неймовірним, що ядро не зачепить його через короткий час, можливо, це буде на його північному полюсі, блискучі зубці гір якого яскраво вирізнялися на чорному фоні неба. Мішель Ардан хотів відчинити один з ілюмінаторів і кинутися на місячну поверхню. Падіння з висоти 50 кілометрів! Він не зважав на це. Крім того, це була б некорисна спроба; якщо снарядові не судилося досягти якогось пункту поверхні супутника Землі, Мішель, захоплений рухом снаряда, так само ніколи не досяг би його поверхні.
О шостій годині ранку показався місячний полюс. Подорожні побачили одну сліпуче освітлену половину, тимчасом як друга зникла в темряві. Раптом снаряд перейшов лінію між яскравим світлом і абсолютною темрявою і вмить пірнув у темну ніч.
Розділ XIV