 |
|
Історія сучасних взаємовідносин людини й природного середовища.
Наш час – кінець XX – початок XXΙ століть – характеризується розвитком глобальної екологічної кризи, виникненням і посиленням парникового ефекту, появою озонових дірок та кислотних дощів, суперіндустріалізацією, суперхімізацією, суперавтомобілезацією, суперспоживанням і суперзабрудненням усіх частин біосфери. Чисельність людства в 2006 році перевищила 6 млрд. осіб. Оскільки екологічна криза на планеті в цей період розвивалася нерівномірно – залежно від обсягів впливу різних антропогенних чинників, її тривалість умовно можна поділити на три етапи.
Перший етап (1945-1970 рр.) характеризується нарощуванням гонки озброєнь всіма розвиненими країнами світу, хижацьким знищенням природних ресурсів у всьому світі, розвитком кризових екологічних ситуацій у межах Північної Америки, Європи, окремих регіонів колишнього СРСР.
Другий етап (1970-1980 рр.) позначився бурхливим розвитком екологічної кризи в світі (в Японії, більшості регіонів колишнього СРСР, Південної Америки, Азії, Африки), інтенсивним зростанням ступеня забруднення вод Світового океану та космічного простору. Це – етап дуже широкої хімізації, максимального світового виробництва пластиків, розвитку глобального мілітаризму, реальної загрози глобальної катастрофи (внаслідок ядерної війни) та виникнення могутнього міжнародного державного і громадського руху за спасіння життя на планеті.
Третій етап (з 1980 року до теперішнього часу) характеризується зміною ставлення людей на планеті до природи, всебічним розвитком екологічної освіти в усіх країнах, широким громадським рухом за охорону навколишнього середовища, виникненням величезної кількості “зелених” (організацій, асоціацій, товариств), появою й розвитком альтернативних джерел енергії, розвитком дехімізації та ресурсозберігаючих технологій, прийняттям нових національних і міжнародних законів про охорону довкілля та застосуванням екологічного контролю стану довкілля. На цьому етапі також почалася демілітаризація в найбільш розвинених країнах.
Розвиток екології як науки з притаманними їй законами підказав, що людське суспільство у своїх зв’язках з природою повинно підпорядковуватися екологічним законам. Це різко змінило роль екології, яка набула особливої відповідальності за вирішення багатьох проблем, пов’язаних із способами господарської діяльності. Головні з них:
· проблеми раціонального використання природних ресурсів;
· забезпечення стійкості середовища існування.
В процесі розвитку теорії і практики раціонального природокористування виробилися його чотири основних принципи:
· обережне ставлення до засобів виробництва, якими є природні ресурси;
· забезпечення оптимізації взаємодії суспільства з природою;
· збіг екологічних цілей з економічними, соціальними і політичними;
· широке залучення працюючих та усього населення до екологічної політики суспільства.