Главная | Обратная связь

Історія розвитку кримінологічної думки.

Злочинність, як явище виникає, з того моменту, коли люди почали об’єднуватися в ті чи інші спільноти та між ними виникали певні суспільні відносини.

За образним висловом А.І. Долгової, історія злочинності така тривала, як тривале існування людства на Землі. На питання, що таке злочин, чому вчинюються злочини і що робити з тими, хто їх вчинює, намагалися дати відповідь просвітники в різні часи. З часом ці питання набували нового характеру: чому вчинюються злочини, що лежить за множинністю злочинів? Іншими словами, філософів, політиків, письменників та поетів постійно турбували питання, які були тим чи іншим чином пов’язані зі злочинністю.

Тобто ще до виникнення кримінології як науки питання протидії злочинності було об’єктом зацікавленості багатьох вчених, починаючи від античних часів.

В історії стародавнього світу найбільший інтерес викликають ідеї Платона, Аристотеля, Цицерона та Сенеки.

Так Платон цікавився причинами, що обумовлюють вчинення злочинів, а також аналізував їх мотивацію. Він один із перших, хто стверджував те, що порушення законів є наслідок найбільшої хвороби держави. При цьому джерелами цієї хвороби називав міжусобиці, наявність бідності та багатства. Крім того він визначав фактори, які, на його думку, можуть утримувати людей від порушення законів. До них він відносив: очікуване зло, що його заподіюють порушники закону; суспільна думка; моральність і звички гідної поведінки та заохочення законослухняних громадян.

Аристотель у своїх працях особливого значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливу запобіжну роль покарання. На думку Аристотеля, чим більше були зиск і задоволення, отримані в результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинне бути покарання.

Серед філософів Стародавнього Риму особливої уваги заслуговують ідеї Цицерона та Сенеки. Римський оратор і юрист, Цицерон найважливішими причинами злочинів вважав нерозумні та жадібні пристрасті до зовнішніх задоволень, а також надію на безкарність. Він зазначав що покарання має відповідати не тільки заподіяній шкоді, але і суб’єктивній стороні злочинного діяння, а суддя повинен бути обмежений рамками законів. Сенека, до речі як і Платон, вважав, що покарання повинно намагатися досягти як виправлення засудженого, так і забезпечити безпеку суспільства. Як і Цицерон Сенека приділяє велику увагу поряд із заподіяною шкодою характеристиці особи, що вчинила злочин.

Епоха Середньовіччя характеризується безмірним пануванням в суспільстві церкви. Тому як результат цього набуває перевагу вчення, яке визначає той факт, що все дано людині від Господа, а в основі злочину лежить загальне зло чи злий дух, який вселився в нього. Все це призвело до того, що існував певний занепад кримінально-політичних ідей, відсутність якого-небудь кроку вперед у цьому аспекті порівняно зі стародавнім світом.

Певні зміни в просвітницькій думці починають з’являтись у так звану перехідну епоху, або період Відродження (XV-XVII ст.). При цьому необхідно відмітити той факт, що на проблеми злочинності в суспільстві звернули увагу в першу чергу філософи, письменники та поети. Серед них можна виділити Томаса Мора, який в своїй „Утопії” пов’язав злочинність з убогістю значних верств населення, із паразитичним способом життя значної частини населення. Він бачив успіх в боротьбі зі злочинністю не в суворості та жорстокості покарання, а у встановленні порядків у суспільстві. Т. Мор наголошував на тому, що незмінність причин, що призводять до вчинення злочинів, тягне за собою і незмінність і наслідків, а саме злочинності. На його думку, потрібно подбати про поліпшення економічного становища суспільства, інакше не допоможуть ніякі жорсткі заходи.

В певній мірі позицію Мора підтримував Френсіс Бекон, який розглядав справедливість як одну з основних рис правового регулювання. Бекон закликав покінчити з жорстокістю покарань, а також суддівською сваволею. Він надавав важливого значення кодифікації законів.

В той же час, на відміну від позицій Т. Мора та Ф. Бекона, Томас Гоббс вважав, що протиправна поведінка людей може бути припинена тільки страхом перед сильною владою, закони якої спрямовують людей до блага, гарантують безпеку та спокій. В своїй праці „Левіафан” (1651) він порівнює державу та її закони зі страхітливим біблійним чудовиськом.

Цікаві для подальшого розуміння проблем протидії злочинності, відстоював Джон Локк, яки відзначав вирішальний вплив середовища на формування особистості та її подальшу поведінку. При цьому, він обґрунтовував цим необхідність установити постійні для всіх правила життєдіяльності, що забезпечували б за допомогою правосуддя припинення зазіхань на суспільну та особисту безпеку людей.

З XVIII століття починається бурхливий розвиток учень про злочини і реагування на них. Особливе значення мали роботи Ш. Монтеск’є та Ж.-Ж. Руссо.

Шарль Луї Монтеск’є, французький філософ і юрист, виступав проти абсолютизму і прагнув розкрити причини виникнення того чи іншого державного ладу. У відомій праці „Про дух законів” Монтеск’є виклав теорію факторів суспільного розвитку, котрі визначають поведінку людей, законодавство, спосіб правління. Такими факторами він вважав: клімат, ґрунт, спосіб життя народу, релігію, менталітет населення, мораль і звичаї, торгівлю, багатство тощо. Виходячи з цих факторів, Монтеск’є досліджував і причини злочинності. Злочини відносні, вважав він, оскільки перебувають у взаємозв’язку з різними соціальними явищами. Його теорія факторів суспільного розвитку істотно вплинула на становлення кримінології. Монтеск’є висунув вимогу відповідності покарання тяжкості злочину і сформулював положення, що добрий законодавець не стільки піклується про покарання за злочини, скільки про їх попередження.

Жан-Жак Руссо констатував у роботі „Міркування про початок і підстави нерівності…” (1755), що причиною будь-яких соціальних відхилень, і злочинних діянь зокрема, є виникнення приватновласницького суспільства. Розорення бідних, політична нерівність, скупченість у містах, шкідливі для здоров’я роботи, розкіш і зловживання можновладців – усе це неминуче викликає ріст злочинності. При цьому, він підкреслював що в такій ситуації відповідальність за виникнення злочинності несе саме суспільство. Як вихід з цього стану, він бачить зміни в суспільних відносинах, гуманізацію держави та права.

Про причини злочинності й заходи боротьби з нею писали також Дж. Локк, Д. Дідро, Вольтер та інші філософи, відзначаючи соціальну невпорядкованість суспільства й необхідність запобігання злочинові.

Прийнято вважати, що наукове усвідомлення проблем злочинності набуло більш менш систематизованого характеру в другій половині XVIII ст. Виникнення кримінології, яка в той час ще не мала своєї сучасної назви, пов’язане з класичною школою кримінального права. В розвитку кримінології з певною долею умовності можливо виділити три періоди. Перший (класичний) тривав з другої половини XVIII ст.. приблизно до останньої третини XІX ст., другий (позитивістський) охоплює кінець XІX – початок XX ст., третій (сучасний) триває від початку XX ст. і по теперішній час.

В межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Чезаре Беккаріа,сіформувалась анологічна кримінологічна школа. Основні її ідеї відбивали прагнення буржуазії до звільнення від феодалізму. Беккаріа доводив, що багато злочинів породжуються економічним ладом, вимагав рівності громадян перед законом. Виступав проти жорстоких покарань і тортур. Покарання, за Беккаріа, тоді виправдовується, коли воно є заходом попередження злочинів. Він вважав, що для зменшення кількості злочинів потрібна просвіта народу, поліпшення його добробуту, рівняння всіх громадян у матеріальному й моральному відношенні. В своїй праці „Про злочини і покарання” Беккаріа дійшов висновку, що злочин і покарання є реальні явища суспільного життя і краще попереджати злочини, ніж карати за них. Цим він наголошував, що кримінально-правовий напрямок не є основним засобом боротьби зі злочинністю, можна попередити злочин шляхом застосування заходів громадського впливу, і що злочинність не є фатально неминучою. Такі висновки Беккаріа суперечили пануючому в той час погляду на злочинність, коли соціальний зміст її не брався до уваги і вона розглядалася як божа воля. Ось чому багато вчених пов’язують виникнення кримінології саме з ім’ям Ч. Беккаріа.

Представники класичних кримінологічних шкіл вже в XVIII-XIX ст. рішуче відкинули теологічне розуміння злочинності, як прояву сатанинського, диявольського початку. На їхню думку, злочин – наслідок свідомого поводження людини, яка повністю контролює свою поведінку, здійснює вибір варіантів своїх дій. При цьому, цей вибір обумовлений тим, наскільки людина засвоїла моральні правила та принципи суспільного життя.

Ще один постулат класиків базувався на оцінці покарання за вчинений злочин, як невідворотної та справедливої відповіді суспільства, яка, в свою чергу, не переслідує прояви насильства, але в той же час має на меті залякати, виправити та знешкодити злочинця.

Багато ідей „класиків” зберігають певне значення й у сучасному суспільстві. Так, випробування часом витримали такі положення Беккариа, як необхідність відповідності покарання до злочину; перевага попередження злочину перед покаранням і т.п.

У той же час представники класичних теорій при переоцінці можливостей кримінального покарання приділяли недостатньо уваги особистості злочинця, а також об’єктивним соціальним факторам, що детермінують злочинність, і зводили попередження злочинів лише до мір виховання й освіти.

Джон Говард дуже багато часу присвятив вивченню становища ув’язненних у в’язницях різних країн світу. У 1777 р. він видав основну працю свого життя „Стан в’язниць в Англії та Уельсі”. Говарду вдалося домогтися окремого утримання не тільки чоловіків і жінок, але й ізолювати неповнолітніх злочинців від дорослих та навіть розділити злочинців залежно від виду вчиненого злочину. Його ідеї вплинули на світову практику тюремного ув’язнення. Говард особисто сприяв поширенню гуманного та раціонального поводження з ув’язненими в різних державах.

Вілліам Бентам розробив свою теорію покарання, що вплинула на розвиток науки про злочинність. Цей досвід він виклав у роботі „Паноптикум” – трактаті про раціональне облаштування в’язниць на засадах одиночного утримання та центрального нагляду з наявністю необхідних майстерень, шкіл, лікарень задля виправлення та перевиховання ув’язнених.

Пауль Фейербах – автор популярного свого часу підручника з кримінального права. Фейербах був одним із перших, хто почав відокремлювати з кримінального права в самостійні галузі пізнання філософією наказового права, кримінальну психологію, кримінальну політику, що можна вважати початком відокремлення кримінології в самостійну науку. Він розробив кримінально-правову теорію психічного примусу, чи психічного залякування, як мети покарання. В історію кримінології Фейербах увійшов як автор двох унікальних видань: „Дивні кримінальні судові справи” та „Опис дивних злочинів, виконаних по судових справах”. У цих книгах учений приділив значну увагу аналізу причин злочинів і дослідженню особистості злочинця.

Георг Гегель спробував розробити більш послідовну теорію злочину й покарання. Природу злочинності Гегель вбачав у особливій сутності правових законів. Аналізуючи феномен злочинності він висловив низку цікавих думок про способи впливу на неї. Величезне значення він надавав розумності державного ладу. Дійсною Гегель визнавав лише державу, в якій гармонійно переплітаються інтереси суспільства й окремої особи.

Суттєві прогалини класичної школи дали певний поштовх до розвитку позитивістського напрямку кримінологічної теорії, одним з перших представників якого став італійський тюремний лікар-психіатр Чезаре Ломброзо.

Проведені Ч. Ломброзо дослідження особистості та організму особи, що вчинила злочин, привели до формування так званої теорії природженого злочинця. Основні ідеї цієї теорії зводилися до наступних положень: злочинцем, що є особливим природним типом, не стають, а народжуються; причина злочинності закладена не в суспільстві, а в самому злочинці; для вродженого злочинця характерні особливі фізіологічні, психологічні й навіть анатомічні властивості. Останні при цьому розрізняються залежно від злочинної спрямованості особистості на здійснення вбивств, зґвалтувань, зазіхань на власність. Подібні погляди приводили до висновків про необхідність позасудових процедур виявлення й ізоляції природжених злочинців.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізняється широким застосуванням статистичних та інших фактичних данних про вчинені злочини.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах – біологічному та соціологічному. Не зважаючи на суттєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулася взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.

Прибічником біологічного напрямку позитивістської кримінології і був безпосередньо Ч. Ломброзо. Свою теорію він виклав в книзі „Злочинна людина”, яку надрукував у 1876 р.

До речі треба наголосити на тому, що його теорія не витримала перевірки часом, хоча в той же момент її об’єктивний підхід і наукові засоби поклали початок застосуванню більш точних методів у кримінології. Пізніше він переглянув свою теорію й включив у причинове пояснення злочинності соціальний та економічний фактори й навколишнє середовище.

Ще за життя Ломброзо висунуті ним теоретичні положення уточнили й доповнили Е. Феррі й Р. Гарофало.

Енріко Феррі надрукував свою працю „Теорія неосудності і заперечення свободної волі”, де розрізняв три види факторів схильності до злочинів: антропологічні, фізичні та соціальні. Біологічні причини він поєднав із соціальними, економічними та політичними факторами.

Рафаель Гарофало, учень Ломброзо, вважав, що злочин це аморальний вчинок, який завдає збитків суспільству. Він підтримував психологізм у поясненні злочинності, тому сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції. Гарофало пропонував:

- позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії випливають з неусунутих психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві;

- частково усувати чи піддавати тривалому ув’язненню тих, хто віддає перевагу бродячому (кочовому) способові життя;

- примусово виправляти осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні почуття чи які скоїли злочин за надзвичайного збігу обставин.

Соціологічний напрямок з’явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістів проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антропологів. Після з’їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом концептуально. Для нього було характерне сполучення кримінально-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності.

Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин злочинності вони називали, передовсім, соціальні обставини, що кореняться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин – явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під тиском несприятливого середовища.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв’язку.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія.

Еміль Дюркгеймстверджував, що на індивіда впливають „соціальні фактори”, до яких належать зовнішні щодо нього образи мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей послаблюється та суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії.Під аномією Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та суспільство на деякий час втрачає вплив на людину.

Роберт Мертону 1938 р. опублікував статтю під назвою „Соціальна структура та аномія”, в якій доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встановлені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має можливості отримати ці блага за усталеними правилами, намагається їх отримати без правил.

Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху – порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли вона після „ідеального” виховання, потрапляє в „доросле” життя й зазнає розчарування.

Теорію диференціального зв’язку розробив французький учений ГабмельТард. На відміну від Ломброзо, у праці „Закони наслідування” Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання та наслідування. Обидві його праці „Закони наслідування” і „Філософія покарання” (1890) були надруковані в Парижі. Злочинців він називав своєрідним „соціальним експериментом” і висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній основі, а не на рівних покараннях за однакові злочини, що вважав несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитися до встановлення винуватості чи невинуватості обвинуваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія.

Власне теорію диференціального зв’язку сформулював американський учений ЕдвінСатерленд у праці „Принципи кримінології”. Сутність теорії диференційованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримінальної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвоюються дитиною здебільшого при безпосередньому неформальному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо).

Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Сатерленда спрямована на на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв’язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній поведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання.

Теорія диференціального зв’язку високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримінології. Водночас ця теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовується до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв’язку не бере до уваги індивідуальних особливостей особи та притаманну їй вибірковість поведінки.

У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особі злочинця. Одночасно низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними, і зокрема й математичними, методиками, що призводить до „психології без душі”.

Безперечно, психологія озброїла кримінологію методикою, а також психодіагностичними та психометричними методами. Важливе значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, запровадженню індивідуальних заходів запобігання повторній злочинній поведінці. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції поведінки засуджених.

Теорія небезпечного стану надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання злочинам. Першу працю в цьому напрямі „Критерії небезпечного стану” написав у 1880 p. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія значно поширена в США й називається клінічною кримінологією.

Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости в кризу.

Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситуації беруть до уваги, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмувальних факторів та ін. Діагноз визначає застосування індивідуальних профілактичних заходів.

Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому, щоб консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв’язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів надається практична допомога з метою подолання небезпечного кризового стану як особам, які утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. На кримінологічну експертизу у формі прогнозу індивідуальної поведінки людини зважають при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.