 |
|
Державний переворот 1965 р. Розвиток країни у другій половині 60-х — 90-х рр. XX ст.
В Індонезії зростало незадоволення авторитарним режимом президента Сукарно. Комуністична партія і армія готувались захопити владу. Посилаючись на зовнішню небезпеку і можливу агресію з боку Малайзії, комуністи вимагали від президента створити п'ятий вид збройних сил - народне ополчення (поряд із сухгігіутною армією, авіацією, флотом і поліцією) і розраховували використати його в своїх цілях. КПІ вела активну пропаганду в армії, мала особливий орган - Спеціальне бюро по роботі у збройних силах. Комуністи зуміли залучити на свій бік значну частину офіцерства. Був розроблений план збройного повстання, що передбачав зайняття стратегічних об'єктів, фізичне знищення генералітету, 'впливових політиків.
ЗО вересня 1965 р. в Індонезії рбзпочався комуністичний заколот, який мав успішний початок. Повсталі створили керівний орган
- Революційну раду, захопили, ряд важливих пунктів, розстріляли шість генералів, у тому числі командувача сухопутних військ. Президент Сукарно зайняв нейтральну позицію, уникаючи відкритої оцінки подій. Боротьбу проти комуністичного заколоту очолив генерал Сухарто, командувач стратегічного резерву сухопутних військ. Армія взяла ситуацію в країні під свій контроль.
Розпочалися масові акції по знищенню комуністів, КПІ була розгромлена і заборонена. Військове керівництво звинуватило президента Сукарно в злочинній бездіяльності під час комуністичного повстання й усунуло його від влади.
В 1968 р. генерал Сухарто став президентом Індонезії, його режим спирався на армію. Була офіційно прийнята концепція «подвійної функції» збройних сил, відповідно до якої армія поряд зі своїми основними обов'язками також керує всім суспільством і надає йому стабільності. 15 тис. військовослужбовців направлялось для роботи в держапараті, державних компаніях, фірмах. Армія також залучалась до економічної діяльності. Військовим органам належали великі підприємства і фірми в різних галузях господарства. В парламенті країни військовим виділялось спочатку 100, а потім 75 місць.
У політичному житті відбулися певні зміни, головну роль почало відігравати об'єднання функціональних груп - Голкар, до якого ввійшло близько 200 різних громадських організацій і спілок. У 70-х роках організувалися основні опозиційні партії -Партія єдності та розвитку і Демократична партія.
Новий режим докорінно змінив економічну політику, в основу якої відтепер були покладені ідеї прискореного розвитку приватного сектора, вдосконалення ринкових відносин, створень ня сприятливих умов для національних підприємців та іноземних корпорацій. У 70-80-х роках головна увага приділялась розвитку і модернізації нафтовидобувної галузі. Держава змогла ефективно використати в національних інтересах значні іноземні інвестиції. За короткий час Індонезія увійшла в число 15-ти найбільших виробників нафти і нафтопродуктів у світі, закріпилася на міжнародних ринках. У 1990-1995 рр. прямі іноземні інвестиції в її економіку становили 35 млрд. дол. Отримані чималі кошти вкладалися в гірничовидобувну промисловість, лісорозробки, інфраструктуру. Помітно зріс життєвий рівень народу. Національний доход у середині 90-х років становив 920 дол. на душу населення. Індонезія відставала у своєму розвитку від передових країн регіону, але мала сприятливі перспективи.
Економічна модернізація не супроводжувалась поступовою демократичною перебудовою політичної системи. Режим особистої влади президента ЇЗухартр діяв у незмінному вигляді. Політичні вимоги нових соціальних груп ігнорувались.