Главная | Обратная связь

Тема 3. Зовнішня політика Росії у першій чверті XIX ст.

У зовнішній політиці Російської імперії чітко простежувалися два основних напрямки, які географічно можна умовно поділити на західне, що торкалося відносин Росії із західними країнами, і східне.

Особливості міжнародного становища першого десятиріччя XIX ст. обумовили панування західного напрямку у зовнішній політиці Росії на цьому етапі. Він був пов'язаний з боротьбою проти наполеонівської агресії у Європі і прагненням царизму реставрувати там старі порядки. Студентам необхідно знати фактичний матеріал про участь Росії в антинаполеонівських коаліціях – III-ї (Ульм, Аустерліц) і IV-ї (Пултуск, Прейсиш-Ейлау, Фрідланд). Перемога Наполеона над учасниками IV-ї коаліції завершилася для Росії підписанням невигідного Тільзитського мирного договору з Францією.

Згідно з умовами Тільзитського договору російські війська в лютому 1808 р. вступили на територію Фінляндії, що належала тоді Швеції. Незабаром велика частина Фінляндії була зайнята росіянами. В березні-квітні були завойовані Аландські острови. В останні місяці 1808 р. війна була перенесена на територію Швеції. В березні 1809 р. загін під командуванням Барклая де Толлі, пройшовши по льоду Ботнічної затоки, узяв місто Умео. В липні 1809 р. у Фрідріхсгамі почалися переговори, в результаті яких був підписаний мирний договір. Швеція змушена була поступитися Фінляндією на користь Росії і приєднатися до континентальної блокади. Велике князівство Фінляндське у складі Росії отримало широку автономію.

Кульмінацією західного напрямку зовнішньої політики стало вторгнення наполеонівських військ в Росію, їх вигнання з країни російськими військами на чолі з М.І. Кутузовим, закордонні походи російської армії і остаточний розгром наполеонівської Франції. У ніч з 11 на 12 червня 1812 р. французи переправилися через Німан і вторглися на територію Росії. Російські війська складалися з трьох угруповань. Перша армія під командуванням М.Б. Барклая де Толлі займала правий фланг; друга армія, очолювана П.І. Багратіоном, – центр; третьою армією, яка займала лівий фланг і розташовувалася на Волині, керував О.П. Тормасов. Наполеонівські війська наступали щільною групою, натомість російські війська були розкидані по всьому західному кордону. Росіяни відступали; настійною необхідністю стало об'єднання І і ІІ армій, яке відбулося 20-22 липня у Смоленську. В серпні головнокомандуючим російською армією був призначений М.І. Кутузов. Полем головної битви він обрав Бородіно. Студентам необхідно знати основні події цієї битви і її результати. М. Кутузов мав намір дати ще одну битву під Москвою, але на нараді у Філях виступив проти обраного для битви місця і висловився за залишення Москви, що неоднозначно зустріли генерали. Проте наказ був виконаний.

2 вересня Наполеон увійшов до порожньої Москви. Більша частина населення покинула місто. З 199 тис. жителів в ній залишилися близько 10 тис. В місті почалися пожежі. Загарбники відчули проблеми з продовольством. Надії на багаті московські запаси не виправдалися: вони були знищені. Селяни відмовлялися везти продовольство ворогові. Наполеон наказав висилати спеціальні загони (фуражирів) за продовольством, але їх знищували партизани. Наполеон кілька разів звертався з пропозиціями про мир, але вони залишалися без відповіді. 7 жовтня французька армія була змушена піти з Москви.

Російська армія використовувала цей час для підготовки контрудару, влаштувавшись табором у с. Тарутино. Головною задачею командувача було укомплектовування армії. В містах країни комплектувалися військові загони, які прибували до Тарутина. Крім того, з Дону прийшли 26 козачих полків, з Оренбурзької губернії – 31 полк регулярної кінноти. Внаслідок цих поповнень російська армія істотно збільшилася. Значну роль у боротьбі з ворогом зіграли армійські загони партизанів, очолювані підполковником (і поетом) Д. Давидовим, капітаном О. Фігнером, капітаном О. Сеславиним та іншими офіцерами.

Війна з наполеонівськими військами із самого початку прийняла народний характер. Однією з наймасовіших форм участі народу у війні 1812 р. було ополчення. Його учасники складали близько 40 % всієї російської армії. Могутньою силою в боротьбі із загарбниками був партизанський рух, у тому числі селянські партизанські загони, на чолі з Герасимом Куріним, Василисою Кожиною, Єгором Стуловим, Омельяном Васильєвим. Тому цілком справедливо ця війна здобула назву Вітчизняної.

Після відходу з Москви Бонапарт наказав військам рухатись на Калугу, сподіваючись вийти до багатого продовольством регіону. Російські війська, перекривши шлях на Калугу, підійшли до Малоярославця. 12 жовтня місто 8 разів переходило з рук у руки, але французи були вимушені відійти на розорену Смоленську дорогу. М. Кутузов рухався паралельно армії Наполеона на лівому фланзі. Безперервні нальоти кінноти і партизанів тримали французів у постійному страху. Під м. Красним відбулася триденна битва, яка закінчилася знищенням корпусу Нея і нищівним розгромом кількох інших корпусів. Наполеон продовжував поспішно рухатися до російського кордону, зумівши переправити через р. Березину лише крихітну частину колишньої “великої армії”.

Після звільнення території Росії почалися закордонні походи російських військ. У січні 1813 р. армія на чолі з М.І. Кутузовим перейшла Німан і вступила в Герцогство Варшавське. В лютому вона увійшла до Берліна. 16 квітня 1813 р. в містечку Бунцлау помер головнокомандуючий М.І. Кутузов. Командування армією прийняв П.Х. Вітгенштейн. Прусський король Фрідріх-Вільгельм ІІІ уклав з Олександром І договір про сумісні дії проти Наполеона, якому знов вдалося зібрати велику армію – в 200 тис. чоловік. Весною 1813 р. російсько-прусські війська зазнали поразки під Люценом, Бауценом, Дрезденом. Але вирішальна битва відбулася 4-7 жовтня 1813 р. під Лейпцигом. В ній із боку союзників билися російські, прусські, австрійські, шведські війська; з боку Наполеона – французи, поляки, голландці, італійці. Невипадково цю битву назвали “битвою народів”. Головну битву наполеонівські війська програли. Війська союзників продовжили наступ і 18 березня 1814 р. увійшли до Парижу. Незабаром Наполеон відрікся від престолу і був засланий на острів Ельбу (в Середземному морі). На французький трон повернулася повалена революцією династія Бурбонів (Людовик XVIII). Хоча Наполеону вдалося утекти з полону і 1 березня 1815 р. несподівано висадитися на південному березі Франції, за три тижні майже без жодного опору дійти до Парижу і вступити до столиці, але 6 червня в битві при Ватерлоо (поблизу Брюсселя) він знов був розбитий і засланий на острів Святої Олени в південній частині Атлантичного океану.

Велику роль в подальшій долі Європи зіграв Віденський конгрес, робота якого була розпочата 1 жовтня 1814 р. у Відні. Переможці перекроїли карту Європи. Землі Герцогства Варшавського, що відійшли до Росії, у складі Російської імперії сталі називатися Царство Польське. Нові території отримали також інші союзники. Для збереження монархічних режимів і встановлених Віденським конгресом кордонів у 1815 р. був створений “Священний союз”.

Паралельно із західним розвивався східний напрямок у зовнішній політиці Росії, що мав прояви у російсько-перській війні 1804-1813 рр. і російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. Причиною їх стало приєднання Грузії до Росії. 12 вересня 1801 р. Олександр І підписав маніфест про входження Грузії до складу Російської імперії. В 1803-1804 рр. під протекторат Росії перейшли Мегрельське і Гурійське князівства і Імеретинське царство. У 1804 р. перський правитель Фетх-Алі-шах, вирішивши вигнати росіян із Закавказзя, почав військові дії. Російські загони нанесли шахському війську низку серйозних поразок у Східній Вірменії і блокували Ерівань. В 1805 р. військові дії велися переважно на території північного Азербайджану, наступного року російські загони зайняли Дербент і Баку. Війна затягнулася. Лише в жовтні 1813 р. в азербайджанському селищі Гюлістан був укладений мир між Росією та Персією. До Росії відійшли Бакинське, Карабахське, Гандижинське, Ширванське і Дербентське ханства, а також Дагестан.

У 1806 р. почалася російсько-турецька війна. Російська армія, перейшовши Дністер, протягом двох місяців оволоділа кількома турецькими фортецями і вийшла до Дунаю. Змінюючи один одного, командувачі російськими військами витрачали час і сили на облогу фортець. 1 квітня 1811 р. командування армією прийняв М.І. Кутузов. Лише за півроку блискучим маневром під Рущуком і Слободзеєю він зумів оточити та знищити османську армію. Туреччина запросила миру, який був укладений 16 травня 1812 р. в Бухаресті. До Росії приєднувалась Бессарабія з фортецями Хотин, Бендери, Акерман, Килія і Ізмаїл, вигідними для Російської імперії були також інші положення договору. Перемоги в цих війнах дозволили Росії зміцнитися на території Закавказзя і Бессарабії.

Останнє десятиріччя правління Олександра І протікало без військових потрясінь. Російські дипломати брали участь у діяльності конгресів “Священного союзу” в Тропау (1820 р.), Лайбахі (1821 р.), Вероні (1822 р.), де обговорювалися спільні заходи європейських країн з придушення революцій в Іспанії, Неаполі, П’ємонті і Греції.

Студентам потрібно зосередити основну увагу на вивченні питань:

1. Міжнародне становище Росії на початку XIX ст. Основні напрямки зовнішньої політики Росії.

2. Участь Росії в антинаполеонівських коаліціях. Тільзитський мир і його наслідки.

3. Російсько-шведська війна. Утворення Великого князівства Фінляндського.

4. Східний напрямок у зовнішній політиці Росії: входження Грузії до складу Російської імперії. Російсько-перська війна 1804-1813 рр. Умови Гюлістанського мирного договору. Російсько-турецька війна 1806-1812 рр. Бухарестський мир.

5. Вторгнення Наполеона до Росії. М.І. Кутузов на чолі російської армії. Бородінська битва.

6. Тарутинський маневр. Контрнаступ російської армії. Вигнання наполеонівських військ з Росії.

7. Закордонні походи російської армії. Віденський конгрес і його рішення.

8. Утворення “Священного союзу”. Посилення реакції в Європі. Російська дипломатія на європейських конгресах.