 |
|
Тема ІІ. Норми української літературної мови
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Харківський національний економічний університет
Черемська О.С., Гайдамака Г.Г., Жовтобрюх В. Ф., Архипенко Л.М.
ПРОФЕСІЙНА МОВА ЕКОНОМІСТА
Навчальний посібник
Затверджено
на засіданні кафедри українознавства,
протокол № 10 від 1 березня 2005
Відповідальний за випуск Черемська О.С.
Автори:
Черемська О.С., Гайдамака Г.Г., Жовтобрюх В.Ф., Архипенко Л.М.
Харків, ХНЕУ, 2005
ББК Укр. яз.
Ч
УДК
Рецензенти – докт. філол. наук, професор кафедри українознавства Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди Ломакович С.В., докт. економ. наук, професор Харківського національного економічного університету Гриньова В.М., канд. філол. наук, доцент кафедри української мови Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Пономаренко В.Д.
Рекомендовано до видання рішенням ученої ради Харківського національного економічного університету.
Протокол №10 від 1 березня 2005 р.
Черемська О.С.
Ч
Професійна мова економіста / Черемська О.С., Гайдамака Г.Г., Жовтобрюх В.Ф., Архипенко Л.М. – Харків: Вид. ХНЕУ, 2005. - с. (Укр. мов.)
Мета посібника – формувати у студентів цілісний погляд на мову як універсальний засіб спілкування, як інструмент фахового самовираження й удосконалення. Пропонований у посібнику теоретичний матеріал має логічне продовження у практичній частині, де подано завдання та вправи з граматики, слововживання, стилістики, а також складання документів та їхніх фрагментів.
Рекомендовано для студентів вищих навчальних закладів.
ББК
© Харківський національний економічний
університет, 2005
© Черемська О.С.,
Гайдамака Г. Г.,
Жовтобрюх В. Ф.,
Архипенко Л.М.
Передмова
Сьогодні проблема функціонування державної мови в Україні набула державної ваги. За навчальними програмами вищої школи з 2004 року у ВНЗ уведено курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)». У зв’язку з цим деякою мірою змінюються акценти у викладанні курсу української мови у вищих навчальних закладах на нефілологічних спеціальностях, а саме на перший план виходять проблеми слововживання, фахової термінології, культури наукового мовлення.
Пропонований посібник має на меті формування в студентів цілісного погляду на мову як універсальний засіб спілкування, інструмент фахового самовираження й удосконалення.
Посібник складається з двох частин: лекційної та практичної. Як додаток подано тлумачний російсько-український словник найуживаніших економічних термінів.
Лекційна частина посібника містить актуальну для кожного фахівця інформацію про роль мови в соціальному та політичному житті, характерні особливості літературної мови, нормативність мовлення та можливості попередження типових помилок, доречне використання різноманітних етикетних мовних засобів у фаховому міжперсональному спілкуванні, правила оформлення письмових робіт наукового змісту тощо.
У посібнику також подано необхідний матеріал щодо підготовки та оформлення найуживаніших документів різноманітного змісту.
Теоретичний матеріал посібника має своє логічне продовження в практичній частині, де запропоновано завдання та вправи з граматики, слововживання, стилістики, а також складання документів та їхніх фрагментів.
ЧАСТИНА І
ТЕМА І. ВСТУП
_________________________________________________________
1. Предмет і завдання курсу, його роль у професійній діяльності.
2. Літературна мова як складова загальнонаціональної мови.
3. Українська мова – державна мова України.
_________________________________________________________
1.Згідно зі статтею 10 Конституції України і статтею 11 «Закону про мови» мовою роботи діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова.
Курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)» покликаний забезпечити професійно-орієнтований характер мовлення студента й містить головні теоретичні відомості, що стосуються ролі мови в житті суспільства, огляд історії розвитку української літературної мови та розвитку її стилів. У цьому курсі з’ясовуються особливості офіційно-ділового стилю (ОДС) та специфіка документа; особливості усного ділового спілкування.
Ділове мовлення – це форма професійного мовлення. Оскільки професій є чимало, то в кожному конкретному випадку потрібно пристосовувати це мовлення до конкретного фаху. Кожна професійна сфера поєднує в собі мовленнєвий етикет, свідоме розуміння й правильне користування термінологією, вміння правильно оформляти відповідну документацію, високий рівень культури мови (володіння мовними нормами).
Метою курсу є навчити студентів правильно користуватися галузевою науковою термінологією, ознайомити з різними видами мовних норм та виробити практичні навички їх використання, дати поняття мовленнєвого етикету та доречності вживання його формул, грамотно оформляти конспект, курсову й дипломну роботу; ознайомити студентів із особливостями офіційно-ділового та наукового стилів сучасної української літературної мови, опанувати ключові моменти ділового усного й писемного мовлення.
Основне завдання курсу – сформувати високий рівень комунікативної культури у сфері професійного спілкування в усній і писемній формах; виробити навички практичного володіння мовою в різних видах мовленнєвої діяльності в обсязі тематики, зумовленої професійними потребами на основі використання лінгвістичних методів опрацювання фахових текстів.
До завдань курсу також належить:
- ознайомлення студентів зі стильовою диференціацією сучасної української літературної мови, її джерелами й умовами існування;
- ознайомлення з офіційно-діловим та науковим стилями як функціональними різновидами літературної мови;
- вивчення стильових засобів творення офіційно-ділових та фахових текстів, мовних і позамовних чинників їх вибору;
- вивчення українського мовного етикету як складника культури мови особистості;
- прищеплення навичок добору стилістично доречних мовних засобів через їх зіставлення з наявними варіантами.
Передумовою виконання названих завдань курсу є передусім знання правил мови, вміння використовувати мову відповідно до ситуації, засвоєння вимог щодо укладання документів.
Мовна культура є основною ознакою культури людини і разом з тим її складником. Чим вищий рівень мовної культури людини, тим вищий її творчий потенціал.
Розвиток мови особистості – непростий процес. Лише людина, яка невпинно працює над оволодінням мовою, повсякчас прагне правильно говорити, виявити в усному й писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності.
Особливістю сучасної мовної ситуації є існування розвиненої літературної мови, здатної обслуговувати всі сфери суспільного життя, і неповноцінне побутування розмовного мовлення у великих міських центрах. Таку ситуацію мовознавці характеризують як асиметричний масовий білінгвізм, а явище, яке він породжує, називають інтерференцією, - відхилення від норми і системи однієї мови під упливом іншої.
Інтерференція належить до звичайних явищ у розвитку мов, особливо в прикордонних областях з великою активністю дії міжмовних контактів. Однак за нерівноправних стосунків двох мов, «коли одна з них загарбує простір іншої, поглинаючи її, - як зауважує Л.Масенко,- однобічна інтерференція переростає в змішування двох мов, що відбувається в усному спілкуванні носіїв мови, яка витісняється.Руйнація її системи пронизує всі мовні рівні – і фонетику, і лексику, і граматику, але… найсильнішого розладу зазнають норми вимови» [19, c. 26].
Окрім того, упродовж століть Україна зазнавала спланованих акцій геноциду, голодомору, лінгвоциду й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися закони, постанови і розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відчутні й у сучасній мовній ситуації в Україні й в окремих її регіонах. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах утворився її своєрідний покруч «суржик»(суміш зерна, пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса, борошно з такої суміші).
Під цим поняттям, – як зазначає О.Сербенська, – розуміють мішанину залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість, це мішанина двох мов – української та російської, якою говорить значна частина людності України. Така скалічена мова притуплює людину, зводить її мислення до примітиву. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Низький рівень мовної культури – ознака обмеженості, вияв невміння виражати свої думки і сприймати чужі; від такої людини не можна очікувати творчості, нешаблонності в мисленні й діяльності. Культура мови – це вміння сказати в переконливій формі потрібне слово в потрібний час. Отже, суржик – це мішанина двох мов, яка виникає в результаті тривалої русифікації, частого вживання русизмів.
Виявом мовної культури на виробництві, в професійній діяльності, в ділових документах є, безперечно, знання офіційно-ділового стилю та вміння ним користуватися, свідоме ставлення до слова, вміння вибирати його відповідно до мети, завдань і ситуацій спілкування.
Культура мови в офіційних стосунках повинна бути прерогативою, в першу чергу, діалогів сучасних фахівців, якщо вони справді дбають про свій фаховий престиж.
«Чи багато з тих, хто активно оперує мовою, усвідомлює, що мова перебуває сьогодні на критичному роздоріжжі не лише в тому – бути їй чи не бути, а й у виборі своєї майбутньої структури, і кожний з нас, вибираючи ті чи ті слова й форми, голосує за те, якою вона буде. Ми, звичайно не уявляємо собі, наскільки кожен із нас відповідальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малій дозі» [11, 206].
2. Володіючи мовою своїх батьків як універсальним засобом спілкування, людина користується не всіма виробленими засобами і способами їх поєднання, а вибирає з існуючих найдоцільніші, пристосовує їх до умов спілкування. Такий відбір засобів, їх поєднання відбуваються з урахуванням умов і форм спілкування (де? як?) змісту і мети розмови (що? і для чого?), адресата (кому?).
Мова всього народу, всіх його верств становить собою загальнонаціональну, або загальнонародну мову.
Загальнонаціональна мова існує в усній та писемній формах. Писемні різновиди не можуть нормально функціонувати без усного мовлення, що є основою писемної мови. Характерною особливістю усної мови є наявність різновидів: діалектів, так званого міського койне, і різних жаргонів – соціальних, вікових, зокрема молодіжного жаргону, який ще називають сленгом, та ін. Усі ці різновиди перебувають у постійному русі й взаємодії. Тому звуження сфери побутування мови негативно позначається на її розвиткові.
Змінюючи компоненти спілкування, людина змінює й форму висловлювання, що й призводить до варіювання мови, її диференціації.
У мовознавстві розрізняють чотири типи варіювання, диференціації мови: часове, просторове, соціальне, функціонально-стильове.
Із часовою зміною мови пов’язані такі історичні типи: мова племені, мова народності, мова нації. Ці типи різняться послідовністю існування й удосконаленістю структур. Просторове варіювання мови виражається через існування територіальних різновидів: діалектів, говорів, говірок.
В Україні є три головних наріччя – південно-східне, південно-західне, північне, які відрізняються лексичним складом, фонетичними та морфологічними відмінностями.
Використання мови в різних суспільних сферах життя людини спричинило функціонально-стильовий поділ із типовим для кожного із них способом мислення, формою діяльності, позамовними засобами і способами втілення.
Отже, національна мова є явищем, що має різні складники, які в свою чергу утворюють певну ієрархію, яку можна зобразити схемою:
| Літературна мова |
| діалектизми | жаргонізми | просторіччя |
Діалект (від гр.dialektos – розмова, говір, наріччя) – різновид загальнонародної мови, яким розмовляє частина нації, пов’язана територіальною спільністю. Діалект, або наріччя, об’єднує групу говорів, пов’язаних між собою рядом спільних ознак, невластивих іншим говорам.
Жаргон ( від фр. qargon «базікання») – лексикон розмовного стилю людей, пов’язаних певною спільністю інтересів.
Просторіччя – лексика, що перебуває на межі літературного вжитку, а то й виходить за цю межу.
До цієї категорії належать слова перекручені з погляду лексичних норм, (транвай, кіоска); слова з різко зниженим експресивним забарвленням; (випендрюватися, коровище); невмотивовані русизми.
Одним із складників загальнонародної мови є літературна мовавідшліфована форма національної мови, яка є взірцевою і має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова виникає на підставі писемної, художньо-закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації.
Початки новітньої української літературної мови закладено в першій половині ХІХ сторіччя у творах українських письменників, що спиралися у своїй творчості на києво-полтавські говірки. Ці говірки мають перевагу, по-перше, тому, що вони постали із схрещення головних дотогочасних говірок, а водночас позбулися архаїзмів (застарілих слів), які ускладнювали фонетичну й граматичну систему мови. По-друге, тому, що саме ці території стали тоді осередком найшвидшого культурного і економічного розвитку України. Формування основ новітньої української літературної мови закінчилося творчістю Т.Шевченка, який мову своїхтворів засновував на використаннівідомих йому різних говірок і старої літературної традиції.
Після того українська літературна мова вбирала в себе різні елементи – слова, граматичні форми, синтаксичні конструкції – з різних українських говірок (а також із чужих мов) і таким чином, зберігаючи свою києво-полтавську основу, зробилася мовою всеукраїнською. Норми її, що поступово вироблялися, й були відтворені в мові найкращих майстрів українського слова – письменників, публіцистів і науковців.
Головними ознаками української літературної мови, – за І. Огієнком, – є:1) чистота, відсутність діалектних нашарувань у лексиці й граматиці; 2) наявність єдиного правопису, укладеного вченими мовознавцями; 3) народність у широкому розумінні слова на відміну від простонародності; 4) уживання запозичених слів за традицією літературної мови; 5) уникнення запозичень у тих випадках, де є відповідні українські слова; зокрема русизмів та полонізмів, які занечищують мову; 6) уникнення архаїзмів; 7) збагачення словникового запасу літературної мови новотворами, що є легко зрозумілими і утвореними за законами мови; 8) ясність стилю, яку в українській мові варто досягати за допомогою складносурядних, а не складнопідрядних речень, уникнення варваризмів та неологізмів; 9) плекання культури літературної мови; 10) багатство фразеології; 11) правильність, що ґрунтується на знаннях основ літературної мови; 12) орієнтування на західноєвропейські традиції.
3.У процесі розвитку багатонаціональної держави виникає проблема державної мови, яку звичайно визначають як мову більшості корінного населення країни. Державною визначено літературну українську мову, оскільки в Україні корінною національністю є українці.
Статус державної мови визначає обов’язкове використання її в різних галузях діяльності, що мають ознаки офіційності: державній, політичній, господарсько-управлінській, науково-освітній, культурній. Це означає, що українська мова функціонує в законодавстві, дипломатичній сфері, діловодстві, науці, освіті, засобах масової інформації, культурі.
Водночас держава враховує інтереси багатонаціонального населення України, надаючи кожній нації чи народності право реалізувати свої комунікативні потреби рідною мовою. Що також відображено в 10 статті Конституції України: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».
Відповідно до цього положення в місцях компактного проживання громадян різних національностей працюють національні дошкільні та дитячі культурно-освітні заклади, школи та класи з національною мовою викладання, газети, радіо-та телеканали тощо.
Реалізації положень Конституції України мають сприяти конкретні дії уряду, зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 02.10.03 за №1546 «Про затвердження Держаної програми розвитку та функціонування української мови на 2004 – 2010 роки».
Мета цієї програми – створення відповідних умов для розвитку й розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотизму у громадян України.
Згідно з вимогами Державної програми Міністерство освіти та науки України розробило заходи щодо реалізації зазначених у ній положень і завдань.
У цих заходах передбачено:
- розробити та впровадити механізм використання української мови державними службовцями в процесі виконання ними службових обов’язків;
- привести навчально-виховний процес у всіх типах навчальних закладів у відповідність до вимог законодавства України про мови;
- забезпечити підготовку й видання підручників та навчальних посібників з української мови для вищих навчальних закладів із урахуванням напрямів підготовки фахівців;
- створити відповідні умови для вивчення української мови як українцями, так і громадянами інших національностей у вищих навчальних закладах України.
І Закон «Про мови», і Державна програма розвитку української мови передбачають володіння українською мовою на достатньому фаховому рівні. Демократичній Україні потрібні справді національні – за інтересами, культурою і, звичайно, мовою – кадри.
Питання для самоконтролю
1. Що поєднує в собі кожна професійна сфера?
2. Що належить до завдань курсу?
3. Що є основною ознакою культури людини?
4. Як ви розумієте терміни «білінгвізм» та «інтерференція»?
5. Що таке національна мова?
6. Що таке літературна мова?
7. Назвіть складники національної мови.
8. Що є основними ознаками української літературної мови?
Тема ІІ. Норми української літературної мови
_______________________________________________________
1. Поняття мовної норми. Типи мовних норм.
2. Типові порушення норм слововживання.
3. Типові порушення морфологічних норм.
4. Типові порушення синтаксичних норм, пов’язаних з побудовою словосполучень.
5. Попередження помилок пов’язаних з побудовою речень.
_________________________________________________________
1.Одна з найважливіших ознак літературної мови – її унормований характер. У мовознавстві під мовною нормою розуміють мовні варіанти, закріплені в певний період практикою вживання, які видаються зразковими, та дістали суспільне схвалення".
Мовні норми здебільшого складаються стихійно. Проте велику роль у їх становленні відіграють письменники, майстри слова, які наділені даром мовної інтуїції у виборі кращих варіантів, відчуттям естетики слова. З наукового погляду мовні норми обґрунтовуються мовознавцями. Норми правильного письма, або правопису, до того ж іще й узаконюються певними урядовими постановами.
Залежно від того, з яким структурним рівнем мови (фонетикою, морфологією, синтаксисом та ін.) співвідноситься норма, розрізняють такі її типи:
Норма орфоепічна – система правил, яка регулює правильну, зразкову вимову.Орфоепічні норми закріпляють наголос у слові, вимову окремих звуків та звукосполучень. Ці норми відтворені в спеціальних словниках, таких як "Українська літературна вимова й наголос. Словник-довідник" (К., 1973), "Орфоепічний словник" (К., 1984), укладений М. І. Погрібним. Відомості про наголос можна добути й з інших словників, наприклад, із орфографічного.
Норма лексична – норма слововживання, прийнята в мові на сучасному етапі.Вона визначає вживання слів у тих значеннях, які існують тепер, попереджає використання застарілих слів для назв сучасних понять. Правила слововживання закріплені тлумачним "Словником Української мови" в 11-ти томах, Великим тлумачним словником сучасної української мови, перекладних словниках, таких, зокрема, як «Новий російсько-український словник-довідник» за редакцією С.Я. Єрмоленко, та інших.
Норма граматична – сукупність граматичних правил, що виходять із мовної практики людини, які покликані впорядкувати мовну діяльність носіїв даної мови.Це зокрема правила зміни слів – іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів. Цими правилами, наприклад, визначається як нормативне відмінювання числівників від п'ятдесяти до вісімдесяти лише в другій частині, тобто не семидесяти, як часто можна почути, а сімдесяти і под. Граматична норма закріпила вживання сполучень говорити українською мовою, а не говорити на українській мові, екзамен з історії, а не екзамен по історії та ін. Граматичні норми – це норми морфології та синтаксису української мови.
Норма стилістична закріплює правила вживання мови в різних сферах її застосування.Ці правила застерігають від уживання слів, виразів, окремих форм, що не відповідають конкретній ситуації спілкування, предметові мовлення тощо. Стилістичні норми зафіксовані в "Словнику української мови" в 11-ти томах, де слова мають спеціальні стилістичні позначки.
Норма правопису – це зведення правил про написання слів, про розділові знаки у складному й простому реченнях, якийподіляється відповідно на два розділи: орфографію і пунктуацію. Єдина й обов'язкова для всіх орфографія полегшує спілкування людей за допомогою писемної мови, робить його ефективним, сприяє піднесенню загальної мовної культури народу. На сьогодні український правопис перебуває в стадії свого реформування. Головне завдання останнього – відновити деякі положення, що роз'єднують правопис діаспори та материкової України, а також ті, що були вилучені з метою уніфікації українського правопису з російським.
2.Норми слововживання в діловому стилі такі ж, як і в усій українській літературній мові, а саме: слово повинно вживатись з урахуванням його лексичного значення, стилістичного забарвлення та лексичної сполучуваності.
У ділових текстах лексичні помилки є найпоширенішим видом порушень мовленнєвих норм. Розглянемо деякі з них: Створення нормативної бази для організації власників житла. Слово організація у даному випадку використано без урахування його лексичного значення, тому що в словнику це слово має два значення: 1)організованість, внутрішня дисципліна; 2) суспільне об`єднання або державна установа. „Нормативна база” створюється для того, щоб власники житла „організувались”, а для того, щоб вони „з`явились”, доречним було б використати віддієслівний іменник „поява”.
Відчутні порушення лексичних норм у стійких словосполученнях та термінованих словосполученнях. Наприклад: Розробити і затвердити положення про порядок передачі житлових споруд та інших елементів нерухомості.
Слово „елемент” – компонент, складова частина чогось або будь-чого. Наприклад: елемент документа; елемент періодичної системи Мендєлєєва; елемент суспільства.
Існує терміноване словосполучення – „об`єкт нерухомості”. У наведеному реченні відбулось подвійне порушення: по-перше, некоректно поданий термін, внаслідок чого в тексті він не представлений, а по-друге, слово „елемент” використано без урахування лексичного значення і правил лексичного співвідношення.
Такі помилки, на жаль, трапляються у текстах документів: приймати нові підходи, тоді як „приймати” можна рішення, резолюції, а нові підходи слід шукати. Ще наведемо приклад: „Угода набуває чинності з моменту її підписання і буде чинною, поки не буде припинена будь-якою із сторін”. Угода не може бути припиненою, вона може бути укладеною і розірваною, а припиняються договірні стосунки.
Дуже часто в арбітражних (господарських) судах розглядаються позови, в яких конфліктні ситуації виникають саме через двозначність слова або через недбало складену фразу у тексті угоди. Для того, щоб правильно визначити лексичне значення того чи іншого слова, слід звертатись до тлумачних словників.
Для ділового мовлення важливе значення має таке явище, як синонімія, яка покликана якнайточніше відтворювати відтінки людської думки.
Незнання синонімічних можливостей слова часто призводить до помилок. Уміле використання синонімів роблять текст досконалішим, тому, добираючи слова з синонімічного ряду, треба враховувати і лексичний відтінок у їх значенні, і стильову належність. Наприклад:
приміщення – кімната, квартира, зал;
документи – ділові папери, першоджерела;
думка – твердження, ідея, задум;
будівля – сарай, будинок, кіоск;
рішення – вирішення, ухвала, постанова, вирок;
підприємство – фірма, концерн, холдинг, синдикат.
Більшість слів-синонімів неважко розрізнити за значенням:
Робітник – працівник - співробітник. „Робітник” – людина фізичної праці; „працівник” – людина розумової праці; „співробітник” – колега по роботі. Але деякі слова-синоніми примушують замислитись щодо тотожності значень, наприклад: замісник – заступник. „Замісник” – людина, яка тимчасово виконує чиїсь обов`язки на місті відсутнього керівника. „Заступник” – офіційна назва постійної посади працівника, що працює водночас з керівником.
Останнім часом у сфері економіки, політики, інформаційних технологій активно використовується англомовна лексика, яка виступає в ролі термінів. Наприклад: ф`ючерсні кредити, консалтинг, франчайзинг, корпорація, лізинг, диверсифікація, ріелтер, тендер, оффшор і багато інших. Однак навіть ці слова, що використовуються досить часто і які постійно на слуху, не завжди використовуються коректно.
Сьогодні часто менеджером називають рекламного агента, страхового агента, продавця. Між тим менеджер – це управлінець, директор, адміністратор, найманий професіональний управлінець, який не є власником фірми .
Таким же чином „розмивається” лексичне значення слів „презентація” та „бізнес-план” . Слово „презентація” часто замінює слово „відкриття”, а „бізнес-план” – план господарської діяльності чи план заходів.
У документі кожне слово має бути вмотивованим: не слід змішувати значення слів, наприклад, підписка і передплата; іноземний - іншомовний - закордонний; є – являється тощо. Бо такі слова, утворюючи словосполучення, мають різну семантику:
Підписка про невиїзд - передплата на газети й журнали
Уві сні мені часто являється - наполеглива праця є запорукою
бабуся успіху
іноземний гість - іншомовне слово - закордонний паспорт
Незнання або неточне знання лексичного значення слова є причиною таких помилок, як невміння розрізнити слова – пароніми. Так, скажімо, важко розрізнити значення прикметників, що мають спільний корінь: споживчий – споживний – споживацький.
У цьому випадку кожне слово має своє значення: споживчий – який служить для задоволення потреб споживання (споживчий ринок); споживний – той, що придатний для споживання, їстівний (споживні речовини); споживацький – властивий тому, хто прагне задовольнити власні потреби (споживацькі інтереси).
Більшість слів сучасної української мови є загальновживаними. Ними користуються в усіх сферах життя і діяльності. Значно менше слів вузькоспеціальних, які вживаються окремими групами людей у різних галузях народного господарства, науки, культури. Ще менше слів або словосполучень, що властиві мовленню людей певної професії. Такі слова називаються професіоналізмами. Професіоналізми часто поряд із загальновживаним значенням позначають назви понять певної галузі виробництва, роду занять тощо. Наприклад:
шапка - загальний заголовок документа;
пара - навчальне заняття у вищій школі;
платіжка – платіжна відомість;
бігунець – обхідний лист;
кадровик – працівник відділу кадрів.
У тексті документа не рекомендують використовувати професіоналізми, які вживаються в особливому, специфічному значенні, характерному для певної професійної сфери.
Значна частина професіоналізмів з часом стає термінами, однак деякі з них не набувають загального поширення й літературного унормування. Професіоналізми є одним із найважливіших джерел творення термінів.
І терміни, і професіоналізми покликані визначити поняття певної галузі виробництва, культури, науки тощо. Але якщо мета професіоналізмів – спростити спілкування, то терміни відіграють роль передачі досвіду в процесі спільної діяльності, забезпечують передачу інформації в тексті ділового документа. Значення термінів розкривається в тексті. Серед термінологічної лексики є низка слів, якими послуговуються представники різних галузей: аргумент, теорія, фактор, справа, стимул. Але найчастіше терміни використовуються в обмеженій сфері мовлення. Наприклад, в адміністративно-діловій сфері: циркуляр, ухвала, формуляр, реквізит, штамп, протокол тощо. При укладанні документів використання нестандартних термінів не бажане , оскільки вони утруднюють не тільки складання, а й розуміння ділових паперів.
Усі терміни мають низку характерних ознак:
а) системність терміна (зв`язок з іншими термінами даної предметної системи). Наприклад: податок на додану вартість, розрахунковий рахунок, диверсифікація продукції;
б) наявність дефініції (визначення) у більшості термінів, наприклад: вексель – цінний папір, що містить безумовне грошове зобов`язання про сплату певній особі певної суми в певний строк; дебітор – боржник (юридична чи фізична особа), що має грошову заборгованість підприємству, організації, установі; диспонент – уповноважений у справах фірми
Терміни не мають емоційного забарвлення й не можуть мати синонімів. Джерела творення термінів можуть бути різні:
- переосмислення загальновживаних слів: особа – юридична особа, фізична особа; відповідальність – матеріальна відповідальність;
- запозичення з інших мов: баланс, сальдо, дебет;
- поєднання власне мовних слів та частин іншомовних слів: автобіографія, радіоприйма;.
- професійні слова: експрес, проводка, стаття;
- за допомогою власних назв: ом, герц, ват, рентген.
Основною рисою лексики ділових паперів є її стандартизованість, яка характеризується наявністю канцеляризмів, типізованих словосполучень, типових речень.
Канцеляризми – складні, громіздкі слова і фрази, іноді зі стійкою архаїчною структурою та характерними канцелярськими сполучниками й сполучними словами. За формою вони відповідають нормам літературної мови, тому слід обережно з ними поводитись, бо недоречне їх використання призводить до беззмістовності фрази, до неконкретності змісту. Наприклад: Зростаюча невідповідність зростанню продуктивності праці та наявності техніки; виконати планове завдання по лінії усіх показників; належить розробити заходи щодо усунення наявних недоліків; у справі підвищення кваліфікації на сьогоднішній день ми маємо.
Багато канцеляризмів трапляється в службовому листуванні. Деякі з них є уже архаїзмами і взагалі не застосовуються. Зверніть увагу на приклади правильного й неправильного застосування канцеляризмів.