Главная | Обратная связь

Чи потрібен Україні омбудсман з прав дитини?

 

П’ятнадцять років тому Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини – документ, який визначив правові стандарти у сфері захисту прав дітей і є обов’язковим для виконання державою.

На реалізацію рекомендацій Конвенції центральні органи законодавчої і виконавчої влади України прискорили законотворчу роботу з тим, щоб розширити правову базу захисту дітей. Були внесені доповнення до багатьох законодавчих актів та прийнято нові закони і постанови, що дозволило, зокрема, збільшити розміри матеріальної допомоги дітям з багатодітних та неповних сімей; підвищити виплати при народженні дитини, поліпшити матеріальне забезпечення дітей-сиріт, дітей-інвалідів та дітей, які перебувають під опікою.

Законом України „Про охорону дитинства” було визначено основні засади державної політики щодо забезпечення прав дітей на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток.

Тільки минулого року, наприклад, Президентом України видано Указ „Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей”, на виконання якого прийнято Державну програму подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки, а також схвалено Концепцію Загальнодержавної програми „ Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на 2006-2010 роки”.

Проведено парламентські слухання „Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства”, а 2006 рік оголошено Роком дитини.

Є підстави стверджувати, що сучасне законодавство України та відповідні державні програми декларують широкі гарантії захисту та розвитку дитини. Проблеми дитинства все більше підпадають під увагу держави.

Разом з тим, ще у багатьох випадках державі не вдалося уникнути декларативності задокументованих намірів. Права значної кількості дітей не гарантовані і не захищені повною мірою.

Масовими є, зокрема, недотримання прав дітей на охорону здоров’я. Високим залишається рівень дитячої захворюваності, у тому числі з хронічним перебігом хвороби. Зростає число ВІЛ-інфікованих дітей та хворих на туберкульоз. Збільшується кількість підлітків, схильних до вживання алкоголю, наркотиків, раннього початку статевого життя.

Не гарантуються права більшості із 136 тисяч дітей-інвалідів на своєчасну медичну допомогу, протезування, освіту, здобуття професії, на працю і соціальну реабілітацію.

Сьогодні в Україні понад 96 тисяч дітей мають статус сиріт та позбавлених батьківського піклування. При цьому 90 процентів з них втратили сім’ю не через смерть батьків, а через їх відмову опікуватися долею своєї дитини. Майже 62 тисячі таких дітей утримуються в державних закладах різного типу, де не завжди додержуються законодавчо визначені права на їх захист від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образ, зловживань, недбалого і брутального поводження та експлуатації. Крім того, діти, позбавлені постійної батьківської уваги, часто підпадають під вплив кримінальних осіб, стають на шлях злочинства, правопорушень, бродяжництва, жебрацтва та інших проявів аморальності. Число таких дітей перевищує 145 тисяч. Залишаються гострою проблемою для України насильство над дітьми в сім’ї, у закладах освіти і охорони здоров’я, кримінально-виконавчій системі.

У зв’язку з комерціалізацією послуг у закладах культури, спорту, освіти та скороченням за останні роки їхньої мережі порушуються права багатьох дітей із сімей з недостатнім матеріальним статком на розвиток своїх здібностей і нахилів, змістовне проведення дозвілля, формування творчої, всебічно розвиненої особистості.

Які ж причини такого стану захисту дитинства в Україні? Вони різні. Є тут, безумовно, і соціально-економічне підґрунтя: недостатнє фінансово-матеріальне та кадрове забезпечення потреб надійного захисту соціальних прав дітей, низький життєвий рівень більшості сімей, від чого, зрозуміло, залежить можливість кожної дитини скористатись своїм право на освіту, охорону здоров’я, працю, змістовний відпочинок тощо. З розумінням ставлячись до цих проблем громадськість зауважує водночас на наявність серйозних організаційно-правових упущень, усунення яких могло би значно сприяти поліпшенню ситуації щодо захисту прав та інтересів дітей.

Негативно впливає на ці процеси, зокрема, зволікання протягом багатьох років прийняття цілісної, комплексної національної програми захисту прав дітей, яка б сформувала державну політику у цій сфері, визначала її пріоритети на сьогодні та на перспективу. Своє занепокоєння з цього приводу висловлює і Комітет ООН з прав дитини: „в Україні державна молодіжна політика... не охоплює всіх прав, що містить Конвенція”.

На думку багатьох національних та регіональних громадських організацій, необхідна корінна зміна стратегії захисту прав дітей та молоді. Потрібні не тільки нові законодавчі акти, але й нові механізми і структури, види діяльності та пошуки резервів, які могли б сприяти поліпшенню матеріального забезпечення потреб дітей, активізувати і вдосконалити систему захисту їхніх прав.

Адже нині держава, задекларувавши на вищому щаблі влади системні зміни у сфері захисту дітей, не забезпечила їх проведення на регіональному і місцевому рівнях. Проблеми дітей, їхні права та інтереси не стали по-справжньому предметом постійної уваги і копіткої щоденної роботи місцевих і регіональних органів виконавчої влади, відповідних міністерств і відомств.

У своїй роботі громадські організації часто зустрічаються з таким парадоксом: з одного боку, вони мають співпрацювати, допомагати органам виконавчої влади, передусім місцевого та регіонального рівнів, у захисті прав та інтересів дітей, а з другого – саме на їхню бездіяльність, безвідповідальність, незаконність вирішення цих питань надходить до них найбільша кількість скарг і звернень. Вони стосуються, передусім, порушення органами виконавчої влади прав дітей-сиріт на житло, на захист від жорстокого поводження, скорочення мережі позашкільних закладів для реалізації відпочинку підлітків, необ’єктивність і безвідповідальність багатьох органів опіки у захисті інтересів дітей при розлученні батьків, встановленні опікунства та усиновлені дітей, які залишилися без батьківського утримання і уваги.

В країні не забезпечено належного контролю за дотриманням законодавства щодо прав дітей. Проблемами дитинства займається близько десяти міністерств і відомств, чимало громадських організації та фондів, науково-дослідних інститутів. Але діяльність їх не об’єднана і не спрямована належно на пошук шляхів усунення причин малоефективного захисту прав дітей. Відомчий контроль за виконанням чинного законодавства у цій сфері часто суб’єктивний в оцінці ситуації, незацікавлений у виявленні серйозних недоліків у професійній, організаторській роботі відомства, в ефективному і цілеспрямованому використанні коштів, що спрямовуються на потреби дітей. Нерідко відомчі інтереси стають суттєвою перешкодою розумного їх перерозподілу чи раціонального використання. Саме тому чимало громадських організацій України вимагають перегляду системи контролю за додержанням законодавства щодо захисту прав дітей і посилення відповідальності за його порушення.

Більше 60 держав, йдучи цим шляхом, вже утворили спеціальні незалежні інституції уповноваженого з прав дитини (омбудсмана), наділивши їх широкими повноваженнями. Вони мають, зокрема, право наглядової діяльності за всіма актами міністерств і відомств, органів муніципальної влади, які стосуються дітей; прояву законодавчої ініціативи, розгляду індивідуальних скарг, стану поінформованості суспільства про права дітей, проведення наукових і соціальних досліджень тощо.

Норвегія була першою країною, уряд якої на законодавчому рівні створив незалежну установу по здійсненню контролю над правами дітей: в 1981 році норвезький парламент прийняв відповідний закон про омбудсмана країни у справах дітей. Нині такі інституції діють в багатьох європейських країнах і підтверджують доцільність їх утворення.

В 2002 році на Спеціальній Сесії Генеральної Асамблеї ООН в інтересах дітей держави, в тому числі і Україна, прийняли ряд зобов’язань з тим, щоб побудувати „Світ, сприятливий для дітей”, та ухвалили відповідний план дій. Цими заходами було передбачено впровадження інституту омбудсмана у справах дітей.

На міжнародному самміті у Варшаві (2002 рік) представники незалежних організацій по захисту прав дітей та керівники делегацій країн-учасниць зібрання одноголосно визнали за необхідне „докладати зусилля для створення і зміцнення у кожній державі незалежних установ по захисту прав дітей з забезпеченням юридичних гарантій їх діяльності і можливості реалізації своїх цілей та завдань”... На жаль, Україна досі не створила такої незалежної правозахисної інституції з законодавчо визначеними функціями, правами та повноваженнями, хоча на необхідність утворення її неодноразово зауважував Комітет ООН з прав дитини після вивчення звітів нашого уряду.

Мотиви уповільнення прийняття цього важливого для країни рішення непереконливі: не існує підстав та необхідних коштів на фінансування додаткової структури; парламент, Уповноважений з прав людини, незалежна судова влада, профільні міністерства забезпечують дотримання законодавства щодо прав дітей. Однак наведений раніше перелік лише окремих порушень цих прав і фактів недосконалості системи контролю за їх дотриманням доводить протилежне. Проблеми захисту прав дітей в роботі таких міністерств під тиском багатьох складних питань соціального і правового захисту дорослого населення відступають на другий план. Відповідно до свого статусу („міністерство”) не має повноважень щодо контролю за діяльністю державних структур, які опікуються проблемами дитинства, і Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту України

Нечітко визначені права та обов’язки щодо захисту прав дітей і такої структури як Уповноважений з прав людини України. До того ж, за значним обсягом правозахисної роботи серед дорослого населення вона не може забезпечувати постійний і системний захист нагляд за станом реалізації в країні прав дітей.

Не завжди об’єктивним є і судовий захист прав дітей. У країні досі не запроваджено окремої системи судочинства для неповнолітніх. Особливу занепокоєність викликає факт відсутності ювенальних судів і суддів, а також незначної кількості фахівців юристів, працівників освіти та спеціальних службовців, що працюють у сфері ювенальної юстиції.

За таких обставин громадські організації вже впродовж кількох років ведуть роз’яснювальну роботу по формуванню в суспільстві розуміння необхідності утворення самостійного, незалежного органу, який був би законодавчо наділений відповідними правами і повноваженнями по захисту прав дітей, здійсненню моніторингу за їх дотриманням у країні.

Минулого року міжнародна громадська організація „Дитячий культурно-просвітницький центр”, всеукраїнська громадська організація „Жіночий консорціум України” та Фундація „Захист прав дітей” ініціювали підготовку проекту Закону України „Про Уповноваженого з прав дитини”, проект якого на сьогодні вже підготовлений. Ним передбачено утворення самостійної, незалежної інституції з широкими повноваженнями і правами по захисту прав дітей.

Мотиви наших дій були обумовлені тим, що у країні, яка бачить свій майбутній розвиток за європейськими принципами і нормами життя, де складна демографічна ситуація (швидкий процес старіння нації, високий рівень смертності і низький рівень народжуваності), де у складі населення близько 10 млн. дітей, заощаджувати фінансово, організаційно, психологічно на потребах дітей не виправдано політично та економічно.

 

 

О.В. Марцеляк

докт. юрид. наук, професор

кафедри конст. і міжн. права

Харківського національного університету внутрішніх справ