Главная | Обратная связь

Довідковий матеріал

В історії тюремних систем самостійне місце займають виправні установи для неповнолітніх. З другої половини XIXст.. в законодавстві і практиці боротьби зі злочинністю неповнолітніх під впливом громадської думки широкий розвиток отримали різні заходи педагогічного характеру та опікунського виховання, що застосовувались разом із покаранням або замість нього. Надалі розширилася мережа виправно-виховних закладів, до яких могли спрямовуватися неповнолітні правопорушники замість тюремного ув'язнення.

З метою розповсюд­ження рішень конгресу у Цинциннаті секретар Північноамериканського національного тюремного товариства Уайнс (Wines) за дорученням уряду Сполучених Штатів і при підтримці президента Сполучених штатів Гранта об'їздив у 1871р. більшу частину європейських держав і заручився згодою урядів прийняти участь у заняттях конгресу. З цього часу починається нова серія міжнародних тюремних конгресів. Головне місце в них надано урядам; однак, крім офіційних делегатів, у конгресі беруть участь і приватні особи, за запрошенням або за власним почином. Нові конгреси зайнялися усіма сторонами тюремної діяльності і приєднали до своєї програми обговорення багато частин кримінального законодавства, а також питання громадської благодійності та громадського піклування. За усталеним звичаєм тюремні конгреси ділились на 3 секції: перша присвячена загальним питанням кримінального законодавства, друга - питанням внутрішнього режиму місць ув'язнення, третій - питанням щодо попередження злочинів. Кожен міжнародний тюремний конгрес перед закриттям призначає за згодою відповідного уряду місце проведення наступного конгресу.

Друга серія міжнародних тюремних конгресів почалась з 1872 року і характеризувалась участю в них вже не приватних осіб, а офіційних представників цілої низки країн, а також конструктивністю та практичною спрямованістю рішень, які були прийняті.

Всього з 1872 року було проведено 12 конгресів: 1872р. – у Лондоні -; 1878р. – у Стокгольмі; 1885р. – у Римі; 1890р. – у С.–Петербурзі; 1895р. – у Парижі; 1900р. – у Брюсселі; 1905р. – у Будапешті; 1910р. – у Вашингтоні ; 1925р. – – у Лондоні; 1930р. – у Празі; 1936р. – у Берліні; 1950р. – у Гаазі.

Перший міжнародний тюремний конгрес нової серії відбувся в Лондоні у 1872 р., за участю 310 членів. Головою конгресу був обраний граф Карнарвон. У 1878р. було вироблено і в 1880р. затверджено регламент міжнародної тюремної комісії. Вона повинна збирати відомості про всякого роду заходи, що можуть сприяти попередженню злочинів і правильній організації покарання, і пропонувати урядам введення таких загальних заходів, які могли б сприяти правильному устрою виконання кримінальних покарань.

Другий тюремний конгрес відкрився в Стокгольмі у 1878р. під головуванням шведського міністра-президента Бьєрнстьєрна, за участю 297 осіб, у тому числі 137 іноземців.

Третій міжнародний тюремний конгрес зібрався у Римі в 1885р. під головуванням міністра внутрішніх справ Депретіса, віце-головами було вирішено обрати представників делегатів всіх урядів. На римському конгресі були офіційно представлені 18 держав; всього делегатів було 246 (з них іноземців - 95).

Четвертий міжнародний тюремний конгрес засідав влітку 1890р. в С.-Петербурзі за участю 69 офіційних делегатів від 26 держав: всього делегатів було близько 600, у тому числі 140 іноземців. На затвердження конгресу були запропоновані 26 питань.

П'ятий міжнародний П. конгрес засідав влітку 1895 р. в Парижі; в його роботі брало участь 808 осіб, у тому числі 275 іноземців. На затвердження конгресу було внесено 30 питань, причому з ініціативи з'їзду представників російських виправних закладів, що працював у 1890р. в Москві, питання, що стосуються дітей і неповнолітніх, були виділені в особливу, IV секцію. З питань, розглянутих на міжнародних пенітенціарних конгресах другої серії, особливої уваги заслуговують:

а) з кримінального права: 1) про придатність заслання як покарання; 2) про заміну короткострокового тюремного ув'язнення умовним засудженням; 3) про засоби боротьби з приховуванням; 4) про рецидив; 5) про сп'яніння з точки зору кримінального права;

б) про тюремну адміністрацію: 1) про устрій в'язниць для підслідних арештантів і для короткострокового і довгострокового ув’язнення; 2) про харчування ув'язнених; 3) про організацію арештантських робіт; 4) про винагороду арештантів за роботу; 5) про устрій тюремної школи і бібліотеки, 6) про дисциплінарні покарання та систему нагород та заохочень для ув'язнених; 7) про умовно дострокове звільнення; 8) про порядок комплектування службовців у в'язницях;

в) щодо попередження злочинів: 1) про організацію товариств патронату; 2) про боротьбу з бродяжництвом і жебрацтвом; 3) про піклування душевнохворих і алкоголіків; 4) про заходи запобігання втрати особами, які звільняються з в'язниць, виданого їм заробітку;

г) щодо дітей та неповнолітніх: 1) про організацію виправно-виховних закладів для малолітніх злочинців і безпритульних дітей; 2) про порядок направлення малолітніх в ці заклади; 3) про боротьбу із шкідливим впливом на малолітніх їх батьків та опікунів

Шосте навчальне питання: Загальна характеристика резолюцій та рішень міжнародних тюремних конгресів 1872–1950рр.