Здавалка
Главная | Обратная связь

Висновок з третього та четвертого навчальних питань.



У буржуазній тюрьмознавській літературі прийнято вважати, що сучасна тюремна система зародилася в Сполучених Штатах Америки наприкінці XVIIIст., хоча в'язниці як такі, у тому числі і для одиночного утримання, з'явилися ще раніше, наприклад, в кінці XVIст. в Голландії у вигляді так званих «цухтхаузів» (каторжних тюрем). Молода буржуазія Америки, яка легше долала консерватизм, підхопила ідеї і проекти реформаторів тюремної справи з метою здійснення більш «гнучкої» каральної політики.

Пенсільванська система - це система одиночного ув'язнення, для якої характерні сувора ізоляція кожного засудженого, абсолютне мовчання і виконання арештантами невеликих робіт в камерах. У 1786р. у вигляді досвіду була відкрита у Філадельфії перша в'язниця з 30 келіями; але внаслідок напливу ув’язнених незабаром довелося ввести загальні роботи із роз'єднанням на ніч до окремих келій.

З розвитком пенсільванської (філадельфійської) тюремної системи було пов'язано поява так званої «оборнської системи». Свою назву ця система отримала від тюрми-пенітенціарія (від лат. слова «пенітенціарій» - місце покаяння і виправлення), побудованої в 1820р. поблизу Нью-Йорка, в містечку Оборн. Дотримання правила мовчання і тиші в цих умовах забезпечувалося страхом перед жорстокими прилюдними покараннями, які досить часто приводилися в дію.

Як пенсільванська, так і Оборнська система тюремного ув'язнення за своєю каральної сутністю і призначенням відповідали концепцій класичної школи кримінального права, згідно якій покарання, що призначається згідно вчиненого злочину, переслідує мету покарання – відплати за скоєне. Відповідно з цим виконання покарання у вигляді тюремного ув'язнення передбачає залякування засудженого та інших осіб, а особа, яка відбуває покарання, має спокутувати свою провину, покаятися у «скоєному гріху». Звідси і жорстокі умови ув’язнення, «занурення... в глибоку душевну самотність», активна релігійна обробка як вирішальні чинники «виправлення».

У Женеві оборнська система дала настільки погані результати, що з 1833 р. її замінили новою класифікаційною системою, виробленої Обанелем. За цією системою всі ув'язнені діляться на 4 розряди: 1) засуджені до кримінальних покарань і дорослі рецидивісти утримувались в умовах пенсільванської системи і при хорошій поведінці після закінчення року переводились до другого розряду; 2) засуджені вперше до кримінального покарання, без обставин, що збільшують провину, які утримуються за оборнською системою; 3) засуджені до виправного покарання, а також переведені з другого розряду за хорошу поведінку утримуються певний час в одиночному ув'язненні, а потім в умовах оборнської системи, причому для них встановлені більш м'які дисциплінарні стягнення та різні пільги; 4) неповнолітні злочинці віком до 16 років і переведені з третього розряду за хорошу поведінку утримуються в умовах оборнської системи, але їм дозволяється говорити під час робіт

У другій половині XIX століття в кримінальному праві з'являється нова теоретична школа - соціологічна, яка у протиборстві із класичною стала висувати нові ідеї боротьби зі злочинністю і поводження із злочинцями та іншими асоціальними елементами. Почалися нові пошуки «раціональної» тюремної системи, розгорнувся рух за «виправні» установи, які гарантували б не тільки безпеку злочинців, але і їх ресоціалізацію. У США цей рух прийняв характер втілення ідей реформаторіумів. Реформаторіум (від лат. «реформація» - перетворення, зміна) по суті містив у собі дві ідеї: ідею перетворення, зміни самої тюремної системи та ідею виправлення (реформації) злочинців, які в них містяться. При цьому в основу виправлення була покладена так звана прогресивна система обліку і оцінки поведінки засудженого, яка спонукала його до самовиправлення, до того, щоб він взяв «власну долю у свої руки». Вперше ідеї реформаторіумів проявилися в експерименті англійського капітана Меконочі (1787-1860рр.), проведеного ним у 40-х роках XIXст. в одній з англійських каральних колоній на острові Норфолк. До цієї колонії відправляли злочинців-рецидивістів. Вироблена Меконочі «виправна програма» включала у себе наступні положення: 1) скасування вироків з визначеним строком, в залежності від виконаної роботи; 2) систему оцінок-марок, якими оцінювалася виконана робота, працьовитість і поведінка засудженого; 3) відшкодування всіх витрат за рахунок ув'язнених, кожен з яких повинен вносити свою частку (всі витрати на його існування додавалися до його загального «боргу» у вигляді оцінок-марок); 4) розбивка в'язнів на маленькі групи (6-7 чоловік) і введення системи кругової поруки (вся група відповідає за поведінку і працю кожного її члена і навпаки); 5) пом'якшення умов утримання в останній період перебування ув'язненого у в'язниці шляхом переведення в умови напіввільного режиму.

Першою ознакою реформаторіума була невизначеність строків тримання у ньому в'язнів. Другою ознакою реформаторіума є поділ ув’язнених, які перебувають у ньому, на класифікаційні групи залежно від виправлення і переведення з однієї групи в іншу. Третьою ознакою реформаторіума є система стимулів і пільг, яка спонукає засуджених «виправлятися». Четверта ознака реформаторіума - це введення різних занять із засудженими: шкільних, ремісничо-професійних, гімнастичних і військових.

З'являються тюремні системи, поіменовані в тюрьмознавській літературі як «англійська та ірландська прогресивні тюремні системи». З урахуванням марочної системи Меконочі в 50-х роках XIXст. тюремним діячем Вальтером Кронфортом в Ірландії запроваджується ступенева система (власне «класична» прогресивна тюремна система, пізніше отримала розгалуження в різних країнах). Її сутність в наступному. Відбування покарання у в'язниці розбивається на чотири ступені. Першу сходинку становить одиночне ув'язнення, перебування в якому визначається диференційовано, залежно від того, до якого класу належить ув’язнений. Друга ступінь - це, коли по закінченню визначеного строку одиночного ув'язнення засуджені переводяться в умови загального ув’язнення, де вони діляться на п'ять класів і переходять з нижчого класу до вищого за кількістю отриманих (зароблених) марок. Третю сходинку становлять вже самостійні перехідні тюрми, до яких переводяться ув’язнені вищого класу. Перебування в цих в'язницях пов'язано з елементами довіри і напівсвободи з метою привчання до повної свободи. Тут в'язні працюють, і в цьому відношенні їхнє становище схоже на становище вільнонайманих робітників - своє утримання вони повинні виправдовувати самі. Останній завершальний ступінь - умовне звільнення. Засуджений отримує відпускне посвідчення, в якому вказується, що він повинен утримуватися від будь-яких порушень закону, вести «добропорядний спосіб життя». Умовно звільнений реєструється в поліції і підпадає під офіційний адміністративний нагляд спеціальної служби пробації (від анг. «probation» - доказ, випробування).

Англійська прогресивна система від ірландської відрізняється тим, що засуджені проходили три ступені в одній і тій же тюрмі (одиночне ув'язнення, спільні роботи з одиночним утриманням уночі і умовне звільнення).

Борстальска система. Під цією назвою відома вперше введена в Англії за Законом 1908р. спеціальна система молодіжних в'язниць (для осіб від 16 до 21 року), що отримала свою назву від містечка Борсталь, розташованому поблизу р. Рочестер, де з'явилася перша така тюрма. Власне кажучи, ця система нічого особливо нового не внесла. Вона являла собою видозмінену американську систему реформаторіумів тільки без невизначених вироків.

В історії тюремних систем самостійне місце займають виправні установи для неповнолітніх. З другої половини XIXст.. в законодавстві і практиці боротьби зі злочинністю неповнолітніх під впливом громадської думки широкий розвиток отримали різні заходи педагогічного характеру та опікунського виховання, що застосовувались разом із покаранням або замість нього. Надалі розширилася мережа виправно-виховних закладів, до яких могли спрямовуватися неповнолітні правопорушники замість тюремного ув'язнення.

 

П’яте та шосте навчальні питання: Вплив перших пенітенціарних систем США та Європи на порядок та умови тримання ув’язнених в Європі. Вплив перших пенітенціарних систем США та Європи на створення тюрьмознавства як галузі кримінального права.

Для відповіді на кожне запитання викладач викликає одного-двох курсантів за бажанням або по журналу, які відповідають коротко і з місця.

Після розгляду кожного навчального питання викладач або курсант за пропозицією викладача робить висновок.

Усне контрольне опитування курсантів викладач здійснює за такими контрольними запитаннями:

Контрольні запитання до п’ятого та шостого навчальних питань:

1. Проблеми пенітенціарної науки в Росії на рубежі XIX—XX ст.

2. Виникненя і становлення тюрьмознавства як пенітенціарної науки.

3. Джон Говард і Ієремія Бентам – засновники тюрьмознавства як науки.

4. Вплив на тюрьмознавство великих просвітителів і діячів періоду французької революції – Монтеск'є, Вольтера, Робесп'єра, Марата, Беккаріа та ін.

5. Перший період розвитку тюрьмознавства – питання устрою тюремних будівель, внутрішньої їх конструкції і розміщення ув'язнених, санітарії і гігієни.

6. Другий період розвитку тюрьмознавства – питання поводження із злочинцями, підготовки тюремного персоналу, організації праці ув'язнених та виховної роботи з ними.

7. Проблеми реалізації систем одиночного тюремного ув'язнення у ХІХст. – на початку ХХст. у Європі.

8. Оцінка ролі міжнародних пенітенціарних конгресів та їх впливу на тюрьмознавство.

9. Створення науки «тюрьмознавство» у якості особливої галузі науки кримінального права, що об’єднує та узагальнює багату різноманітність питань, організаційних, виправних, які розв'язуються за допомогою не тільки юридичної, але й інших наук (психології, психіатрії, гігієни тощо).

 

Висновок з п’ятого та шостого питань.

Пенітенціарна наука в Росії на рубежі XIX—XX ст. не представляла особливого інтересу для суспільства. На думку професора С. В. Познишева, в Росії не було попиту на пенітенціарні знання, тому що вся складність, психологічна глибина і величезне соціальне значення пенітенціарного питання не усвідомлювалися. Таке положення зберігалося практично до кінця XIX ст. Тюрмознавство, за загальним визнанням більшості російських вчених кінця XIX — початку XX ст., зародилося і спочатку розвивалося як складова частина кримінального права.

Обґрунтуванням та апологетикою тюремної політики держав, створенням теоретичних посилок, концепцій про організацію пенітенціарних установ, розробкою проектів реформ у законодавстві і методів поводження із засудженими займається спеціальна галузь наукових знань - тюрьмознавство, або пенітенціарна наука.

Виникнення цієї галузі знань прийнято пов'язувати з іменами двох відомих реформаторів тюремної справи - Джона Говарда і Ієремії Бентама, які, вивчивши стан справ в тюремних установах Англії та низки інших європейських країн, у кінці XVIIIст., висунули низку ідей і принципів реорганізації тюремних установ. У їх працях знайшли обґрунтування ідея виправлення злочинців і проекти раціональної архітектурної конструкції тюремних будівель і приміщень. Заклики до раціональної і гуманної організації тюремних установ у зв'язку з ідеями про законності й справедливість у каральній політиці були висловленими ще у відомому творі Ч. Беккаріа «Про злочини і покарання» (1764), у працях великих просвітителів і діячів французької революції (Монтеск'є, Вольтера, Робесп'єра, Марата та ін). У перший період свого розвитку тюрьмознавство відало питаннями устрою тюремних будівель, внутрішньої їх конструкції і розміщення ув'язнених, санітарії і гігієни. Проекти Говарда і Бентама виходили передусім з цього. Пізніше увагу тюрьмознавців стали привертати питання поводження із злочинцями, підготовки тюремного персоналу, організації праці ув'язнених та виховної роботи з ними.

На початку ХХст., внаслідок результатів півстолітнього досвіду, були встановлені і суттєві недоліки одиночного ув'язнення, при його послідовному проведенні. Воно нерідко виявляло руйнівний вплив на фізичне і психічне здоров'я в'язнів; воно вимагало від держави величезних витрат на зведення дорогих пенітенціарних установ, витрат, які не відповідали отриманим результатам; нарешті, воно робило ув’язненого людиною пасивною, відучувало його від умов суспільного життя і, при звільненні, відразу переносило його зі стану крайньої несвободи в прямо протилежне.

Розвитку пенітенціарних ідей і концепцій, теоретичному осмисленню тюремної практики, обміну думками з цих питань сприяли міжнародні тюремні конгреси. Спочатку такі конгреси кілька разів збиралися у наслідок приватного почину деяких філантропів, які представляли тюремні системи окремих країн (в 1846р. в Німеччині – у Франкфурті-на-Майні, в 1847р. – в Брюсселі і в 1857р. – знову у Франкфурті-на-Майні).

Пізніше періодично, раз на п'ять років, стали скликатися за заздалегідь визначеними процедурами офіційно визнані урядовими колами різних країн міжнародні тюремні (пенітенціарні) конгреси. Організаційний орган конгресів - постійна кримінально-пенітенціарна комісія – випускала спеціальний бюлетень щодо скликання та реалізації матеріалів конгресів. Матеріали конгресів видавалися окремо на різних мовах і істотно поповнювали тюрьмознавську літературу. За усталеним традиційним регламентом тюремні конгреси працювали у чотирьох секціях, в яких обговорювали: в 1-й - питання кримінального законодавства; у 2-й - питання власне пенітенціарні, що стосувались постановки тюремної справи; в 3-й - питання попередження злочинів, у тому числі рецидивних; в 4-й - питання правопорушень неповнолітніх та їх перевиховання.

При оцінці ролі міжнародних пенітенціарних конгресів та їх впливу на тюрьмознавство слід враховувати, насамперед, те, що головне призначення і самого тюрьмознавства, і цих конгресів полягає у позитивній реорганізації існуючої тюремної політики, у пошуку рішення гострих проблем, пов'язаних із здійсненням цієї політики.

С.В. Познишев у свій час зазначав: «Позитивний метод, маючи під ним спостереження і досвід, завжди більшою чи меншою мірою застосовувався у тюрьмознавстві». На його думку, «тюрьмознавство і є та галузь знань, яка висвітлює проведені досліди загальними науковими ідеями, перевіряє, об'єднує і оцінює їх і на цьому ґрунті будує свої вказівки щодо найкращого, при сучасних умовах стану в'язниць. Воно покликане освітлювати шлях законодавця і тюремного діяча в їх прагненнях до досягнення пенітенціарних цілей».

С.В. Познишев розглядав тюрьмознавство як особливу галузь науки кримінального права, що об’єднує та узагальнює багату різноманітність питань, організаційних, виправних, які розв'язуються за допомогою не тільки юридичної, але й інших наук (психології, психіатрії, гігієни тощо).

Відомий в тюрьмознавстві західнонімецький вчений Міттермайер у підручнику з тюрьмознавства (1954р.) цю наукову дисципліну трактує як вчення про тюремні установи і життя в них. При цьому він виділяє три групи питань: 1) правові питання виконання покарання, відносин між державою і ув'язненим; 2) адміністративна сторона діяльності в'язниць, організація власне тюремної справи, що відбувається на розсуд адміністрації і 3) питання психічного впливу на ув'язненого.

Він також вважає, що «тюрьмознавство - це частина науки кримінального права, якщо трактувати останню в більш широкому сенсі. На його думку, воно розглядає правові питання на тлі і поряд із загальними вченнями про управління, філософію, психологію, медицину, особливо психіатрію, педагогіку, економіку та соціології соціологію».

Таким чином, тюрьмознавство представляється як комплексна наукова дисципліна, як конгломерат різних галузей знань, що слугує «раціональній» організації тюремної справи. При цьому залишається незрозумілим, як це все вміщається в рамки науки кримінального права, науки юриспруденції.

 

Сьоме навчальне питання: Вплив досвіду функціонування перших пенітенціарних систем на тюремну реформу 1879 року в Російській імперії.

За бажанням або за вказівкою викладача курсант викликається до дошки, подає викладачу конспект на перевірку, і відповідає на навчальне питання. З метою систематизації навчального матеріалу, по ходу відповіді, або при необхідності після її закінчення, викладач ставить ряд контрольних запитань, або надає слово бажаючому доповнити відповідь, якщо курсант, який відповідає, не повністю розкриває суть питання.

У тому випадку, коли жоден із присутніх курсантів не в змозі дати правильну і повну відповідь на запитання викладача або деталізувати чи пояснити те чи інше положення, поняття, визначення тощо, викладач робить це сам. Після розгляду кожного навчального питання викладач або курсант за пропозицією викладача робить висновок.

Усне контрольне опитування курсантів викладач здійснює за такими контрольними запитаннями:

1. Проблема необхідності реформування тюремної системи Росії у 70-х роках ХІХ ст.

2. Становище пенітенціарної справи і пенітенціарної системи в Російській імперії до кінця 70-х років XIX століття.

3. Міністр юстиції Росії М.В. Муравйов – один з основних ідеологів тюремної реформи у 70-х роках ХІХ ст.

4. Перший етап реформи – оновлення кримінального і кримінально-виконавчого законодавства (Судові статути, Уложення про покарання кримінальні та виправні), яке вирішувалася у період з 1864 по 1890 рр.

5. Другий сегмент реформи - комплекс практичних заходів:

· Реформування адміністративного устрою тюремної системи у масштабах імперії - забезпечення єдності, ефективності та уніфікованості каральної практики на всій території імперії.

· Оновлення старого архітектурного фонду пенітенціарної системи (програма з будівництва нових в'язниць з опаленням, каналізацією, лазаретами і лазнями).

· Інтеграція до тюремної системи імперії актуальних на той момент загальносвітових концепцій пенітенціарної справи у відповідності із європейськими стандартами.

· Скасування нелюдських пережитків архаїчної феодальної тюремної системи минулих століть у відповідності з підписаними загальноєвропейськими конвенціями і стандартами.

· Зниження смертності ув'язнених.

6. Практичні результати реформи тюремної системи Росії у ХІХ – ХХ ст.ст.

Висновок з сьомого навчального питання.

Проблема реформування тюремної системи у 1870-х роках постала перед державою дуже гостро. Суспільні, соціальні, економічні відносини, свобода друку і громадський рух досягли такого рівня розвитку, що пенітенціарна система не встигала за ними і здавалась найбільш прогресивній частині російського суспільства страшним лихом, що вимагало негайних радикальних реформ.

Міністр юстиції Росії М.В. Муравйов, один з основних ідеологів тюремної реформи, писав у 1878р., що «російська в'язниця не є і не може бути тим, чим їй слід бути, тобто інститутом внутрішньої політики для боротьби із злочинністю. Вона, навпаки, підтримує і знову породжує злочини, бо арештант виходить із в'язниці зіпсований і безпорадний, діватися йому нікуди, суворе і тверезе дисципліноване життя йому не знайоме, працювати він не звик, не вміє або не хоче. За відсутністю в острозі чесної і законної роботи, в ньому невпинно кипить робота злочинна, точна, невловима».

Характерно те, що чиновники без будь-якої демагогії і прикрас досить відверто констатували: «Не говоря уже о том, что часть тюрем была устроена в наемных домах, дурно или совсем не приспособленных к размещению арестантов, или же в казенных зданиях, сооруженных для иных потребностей, даже специальные тюремные здания в большинстве своем отличались ветхостью, сыростью, недостатком света и воздуха, неудобством внутреннего устройства помещений, отвратительным состоянием отхожих мест». До цієї характеристики потрібно додати визнання самого відомства, що деякі в'язниці перебували в стані повного руйнування, були відсутні ванни, кухні, пральні тощо. Іншими словами, необхідність реформи пенітенціарної системи зовсім виразно назріла - про це відкрито писали урядові кола. Також необхідність тюремної реформи була викликана низкою супутніх обставин, зокрема, потребою суспільства у гуманізації життя та постійною участю Росії у міжнародних тюремних конгресах. Прагнення підтримувати міжнародний престиж стимулювало тюремні перетворення в Росії.

Складність і багатоаспектність (міжнародного і внутрішнього правового, управлінського, фінансового, кадрового та ін. характеру) завдання, що постало перед державою, було посиленим одночасною реалізацією низки інших масштабних проектів, які зробили неможливим одномоментне проведення тюремної реформи у 1860-х рр. На початку 1860-х було виділене первісне завдання (найменш витратне) - оновлення кримінального і кримінально-виконавчого законодавства (Судові статути, Уложення про покарання кримінальні та виправні), яке вирішувалася у період з 1864 по 1890 рр. Одночасно з цією роботою, до середини 1870-х був визначеним другий сегмент реформи - цілий комплекс найвитратніших практичних заходів, зокрема:

1. Реформування адміністративного устрою тюремної системи у масштабах імперії - забезпечення єдності, ефективності та уніфікованості каральної практики на всій території імперії.

2. Оновлення старого архітектурного фонду пенітенціарної системи (програма з будівництва нових в'язниць з опаленням, каналізацією, лазаретами і лазнями).

3. Інтеграція до тюремної системи імперії актуальних на той момент загальносвітових концепцій пенітенціарної справи у відповідності із європейськими стандартами.

4. Скасування нелюдських пережитків архаїчної феодальної тюремної системи минулих століть у відповідності з підписаними загальноєвропейськими конвенціями і стандартами.

5. Зниження смертності ув'язнених.

Оновлення старого архітектурного фонду пенітенціарної системи повинна була забезпечити програма з будівництва нових в'язниць з опаленням, лазаретами і лазнями. До 1895 році у відповідності до Закону від 11 грудня в Росії було побудовано 59 нових в'язниць, з яких сім були розраховані на утримання ув'язнених в одномісній камері.

Якщо у 70-і роки ХІХ ст. в'язниці практично не мали власних лікарень, то до кінця століття було розгорнуто активне будівництво лазаретів і лікарень: у 1900р. 67% в'язниць мали власні лікарні. Інші користувалися цивільними міськими лікарнями.

До 1917р. третина російських в'язнів мали окремі і цілком комфортабельні камери, площею не менше 8 кв. м., хоча проблему з переповненням в'язниць державі так і не вдалося вирішити. 11 грудня 1879р. Державною Радою Росії був прийнятий Закон «Про основні положення щодо перетворення тюремної системи». З метою надання належної оцінки цього документу, слід згадати, що вперше на світовому рівні рекомендація поміщати ув'язненого до окремої камери (хоча б уночі) з'явилася в Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими, прийнятих ООН аж у 1955 році. У Росії ж не рекомендація, а Закон передбачав: кожному ув'язненому - окрема камера. І не на ніч, а на цілу добу. Таким чином, за 80 років до прийняття Мінімальних стандартних правил Росія - однією з перших країн у світі - зробила крок до цивілізованої пенітенціарної системи.

21 серпня 1879р. Головне тюремне управління видало циркуляр, у якому узагальнювався досвід окремих тюремних замків щодо розведення власних городів. Такі роботи «значною мірою слугували збільшенню коштів тюремних замків» і вирішували проблему не тільки «отримання власних овочів для задоволення необхідних потреб у продовольстві для арештантів», але навіть дозволяли мати надлишки для продажу. У циркулярі відзначалася користь від майстерень при в'язницях, оскільки «в деяких в'язницях одяг, білизна, взуття виробляються зазвичай арештантами». У циркулярі пропонувалося зібрати по всім російським тюрмах відомості, що стосуються робіт, на яких задіяні їх мешканці, з метою вивчення досвіду та його подальшої пропаганди у всіх місцях позбавлення волі. Була висловлена думка щодо необхідності використання праці ув'язнених з прогресивною системою її оплати.

Рекомендована література:







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.