Главная | Обратная связь

АВТОР ЯК СУБ’ЄКТ ВИСЛОВЛЮВАННЯ І ТВОРЕЦЬ ВІРТУАЛЬНОГО СВІТУ В ЖУРНАЛІСТИЦІ

 

Визначення автора і розуміння його присутності в журналістському тексті є неоднозначними. Образ автора – це багатоскладова динамічна структура, яка тісно пов’язана з усім публіцистичним процесом, відзначається глибокою діалектичністю і постає у творі як складова його ідейного та естетичного багатства. Актуальність дослідження полягає у тому, що на початковому етапі становлення практичної журналістики автор виступав як сторонній оповідач, а у сучасному медіатексті його образ співвідноситься з особливостями індивідуального стилю журналіста. Нині панує тенденція відкритого вираження автором власних суджень, оцінок, позиції. Автор вільно виражає особливості самосвідомості, творчої індивідуальності. Саме із взаємодії таких авторських виявів і виникає образ автора. Проблема дослідження полягає у тому, що з активізацією вираження суб’єктивної думки, авторського ставлення до подій може виникнути проблема об’єктивності слів журналіста, правдивості поданих тверджень. Зловживаючи свободою думки, автор може управляти аудиторією, формувати суспільну думку, яка вигідна саме для нього чи для того, на кого працює журналіст. Тому завдання дослідження полягає у визначенні ролі автора як творця віртуального світу, впливу авторського матеріалу на реципієнтів та меж суб’єктивізму журналіста (зокрема в авторських колонках).

Між автором та реципієнтом створюється своєрідний діалог через посередництво тексту, однією із конструктивних ознак якого і виступає образ автора. Термін „образ автора” в науковий обіг увів академік В. В. Виноградов, який ґрунтовно досліджував цю категорію та зауважував, що „образ автора – це словесно-мовна структура, що пронизує весь лад художнього твору й визначає взаємозв’язок і взаємодію всіх його елементів”[3]. У журналістському тексті автор виступає не тільки як представник суспільства, але й від імені суспільства, висловлюючи думки, почуття сучасників. В. В. Виноградов стверджував, що образ автора – це центр художньо-мовленнєого світу, у якому відображається естетичне ставлення автора до власного тексту.

Принципово нова концепція автора як учасника події належить М .М. Бахтіну, котрий вважав, що „автор у своєму тексті повинен перебувати на межі створюваного ним світу як активний творець, бо вторгнення його в цей світ руйнує його естетичну стійкість”. Саме цим дослідник підкреслював внутрішнє прагнення автора до створення іншої реальності, здатної на змістовний саморозвиток [2].

Ще інакше розглядається це питання О. А. Галичем, В. М. Назарцем, Є. М. Васильєвим, котрі образом автора називають відображену у тексті особистість автора-творця, яка знаходить свій вияв у формі певної світоглядної позиції (точки зору), що стоїть за всім зображеним у тексті і зв’язує його вираженням певної концепції світу й людини [4].

Отже, образ автора – специфічна смислова величина, яку, з одного боку, потрібно відрізняти від біографічної авторської постаті, автора – як людини, а не як особливої творчої особистості; з іншого боку, від образу художньо конструйованої особи оповідача або розповідача тексту, уявлюваної реальним творцем у функції автора, тобто умовного, а не фактичного автора-творця. Образ автора, точка зору і концепт – взаємопов’язані, але не ідентичні поняття. Між ними встановлюються ієрархічні відносини: формування концепту – ідеї певного тексту – зумовлено точкою зору, яка представляє образ автора. Точка зору одного автора може сформувати і формує ряд концептів, кожен з яких локалізується в окремому, своєму, тексті. В. А. Кухаренко, розглядаючи образ автора, вказує, що головна ідея тексту реалізується через авторські оцінки, які можуть бути прямо заявлені автором в оцінці дій, думок. Перший спосіб викладу емоційно-оцінних позицій називається експліцитним, другий – імпліцитний. Експліцитна манера викладу значно полегшує роль інтерпретатора. Автор сам оцінює героя, подію, висловлює своє ставлення до зображеного. Імпліцитна манера викладу зберігається протягом всього тексту.

На відміну від художнього твору, у якому образ автора не збігається з реальною особистістю письменника, в журналістському тексті автор-оповідач і автор ‒ реальна особа збігаються. У даному випадку мова йде про реальну особу, особистість журналіста. Ця обставина накладає на журналіста специфічні зобов’язання при створенні образу автора. Серед завдань, що постають перед автором журналістського твору, М. Н. Кім називає такі : ”по-перше, журналіст як носій ідейного задуму твору повинен чітко окреслити свою світоглядну позицію по відношенню до описуваних подій, по-друге, намагатися якнайкраще виявити свою творчу індивідуальність” [7]. Про особистість автора у журналістському матеріалі та важливість його індивідуальності говорить і дослідник Г. Я. Солганик. Вона зазначає, що в журналістиці важливий не образ автора, а сам автор як особистість. Дослідниця доводить, що головною відмінністю образу автора у журналістиці є відкритість авторського „я”, тобто особистісний характер виступу, забарвленість тексту особистими емоціями того, хто пише.

Є. П. Почкай наголошує, що ототожнення образу автора з особистістю журналіста носить обмежений характер. Образ автора створюється журналістом не менш продумано, детально і послідовно, ніж образи героїв художніх творів. Виходячи із завдань, які стоять перед журналістом, він з особистого вибирає найнеобхідніше, типове. ”Образ публіциста сприймається як автопортрет художника – перед нами і соціальна людина, і яскрава талановита особистість зі всіма своїми неповторними рисами” [10, с. 119].

І. Л. Михайлин зазначає, що журналіст будує свій твір на ліричних засадах, що випливає з майже обов’язкової наявності образу. Це він, автор, упорядковує образний світ твору, визначає його структуру, часово-просторові координати. Журналіст описує, розповідає, але віддаляє себе від подій. Форма його присутності у творі – відокремлений від сюжету образ оповідача – авторське ”я” [9].

Слід вказати, що сам образ автора пов'язаний з безпосереднім сприйняттям тексту комунікантом. Читаючи твір, аудиторія сприймає авторський образ як образ свого співрозмовника. Читач – це дзеркало, у якому відображається автор. Моделюючи образ читача, автор моделює свій власний образ, ставлячи себе на місце читача, але не ототожнюючи себе з ним повністю. Ступінь близькості з читачем – важлива риса автора-журналіста. Для комуніканта важливо знати, що автор один з багатьох таких же, як він. Це підсилює переконливість журналістського матеріалу, ефективність його впливу. У той же час комунікант впливає і на самого автора. Читач, що формується, змінюється, під впливом журналістського тексту, стимулює зміни у змісті, формі подачі інформації, і в кінцевому результаті змінює саму особистість журналіста [9, с. 76].

Проте це не означає, що образ автора тексту не відбивається у ньому. Тут варто говорити про такі форми його вияву, як авторське „я” і особистість журналіста. Д. С. Григораш визначав авторське „я” як „вияв ставлення автора до відтворення ним фактів, явищ, подій; журналістську позицію, що випливає з авторських відчуттів і роздумів” [6].

Належність журналістики до сфери духовного виробництва перетворює особистість автора у всій його сукупності знань, досвіду, людських якостей своєрідним інструментом сприйняття та переробки життєвого матеріалу, здатність виразити суспільний інтерес, набути публіцистичного звучання. Засвоюваність інформації залежить не тільки від її змісту, форми подачі, але й від авторитету того, хто її подає.

Тому можна зробити висновок, що образ автора пов'язаний з безпосереднім сприйняттям тексту адресантом і співвідноситься з його особистістю. Наявність авторського „я” у тексті завжди є вмотивованим і спрямованим на здійснення певного впливу на аудиторію. Особистість журналіста не простежується в тексті так явно, як авторське „я”, оскільки її прояви недоступні для звичайного ока читача, і для її вивчення необхідне залучення спеціалістів-психологів.

Якщо говорити про образ автора та вираження у тексті авторської думки, варто згадати про суб’єктивізм і його роль у журналістському творі. Допущення суб’єктивного початку не суперечить документальній основі журналістського матеріалу. Різні прийоми самовираження лише сприяють більш глибинному осмисленню об’єктивних сторін описуваної події. Серед цих прийомів особливо виділяється категорія авторського „я”. Використовуючи цей інструмент, журналіст може активно втручатися в хід подій, вільно висловлювати свої думки, входити контакт з героями, висловлювати власну позицію, думку.

У практиці використовуються різноманітні форми авторського вторгнення. По-перше, автор може увійти в безпосередній контакт зі своїми героями, по-друге, поділитися в ході опису події власними спогадами, по-третє, висловити свої міркування з приводу поведінки героїв, по-четверте, вибудувати версії та припущення, по-п’яте, висловити власні емоції, по-шосте, розкрити перед читачем свою творчу лабораторію і так далі. Тобто, автор може постати перед читачами в різних іпостасях: як герой діє і як герой розмірковує. У цих диспозиціях авторське „я” виконує різні функції. На думку М. І. Старуш, „я” чинне найбільш відповідає одному з методів публіцистики – репортажності. Воно використовується в різних модифікаціях, з яких найбільш поширеним є автор-очевидець того, що відбувається, автор-учасник події, автор-спостерігач. Саме цим досягається ефект емоційної причетності читача до події, що значною мірою забезпечує ефективність впливу журналістського твору. „Я”- роздумував орієнтоване на спільну з читачем постановку проблем, спільне дослідження досліджуваного об’єкта, об’єктивізацію ходу роздумів автора, моделювання умовної ситуації, введення читача у творчу лабораторію. Цей різновид авторського „я” забезпечує ефект співроздумів читача з публіцистом, залучення аудиторії до руху публіцистичної думки, сприяє створенню емоційного, а тим самим і комплексного ідейно-психологічного впливу на читачів. На основі цих двох підходів виводяться два основні принципи конструювання образу автора у публіцистиці : репрезентативний та інтроспективний. Репрезентативний підхід може бути поєднаний із інтроспективним і навпаки.

Автор, використовуючи різні прийоми створює свій індивідуальний підхід до читачів та вимальовує свій авторський образ. Образ автора формується у декілька етапів. Зокрема:

- виявлення цільових груп, з якими журналіст збирається взаємодіяти;

- вивчення пристрастей читачів, радіослухачів, телеглядачів, з якими індивідуальний комунікатор передбачає взаємодіяти: образ, який він збирається створювати, повинен відображати очікування реальною і потенційної аудиторії;

- домінуючими можна назвати три складових „працюючого” образу: вміння говорити „мовою” своєї аудиторії; знання того, що саме сьогодні її хвилює; гострота розуму і почуття гумору;

- підбір журналістом адекватного типажу, так званої „соціальної ролі” комунікатора;

- привернення уваги до персони журналіста;

- вербальний ряд – що і як викладає журналіст, наскільки аргументовано, переконливо;

- здатність викликати довіру у своєї аудиторії, а також у потенційних реципієнтів [12].

Звідси можна зробити висновок, що формування образу журналіста можливе лише в дії. При цьому акцентується увага на його виграшних сторонах і завуальовується або якось інакше інтерпретується небажане. Саме тому журналіст може використовувати „образ маски” і мовну гру. Навіть у рамках одного матеріалу автор може змінювати мовні маски, ховатися за цитати і за чужі думки, натякати і провокувати читача на невірні очікування, щоб потім більш ефективно показати йому інший бік явища.

Зрозуміло, що найбільш яскраво образ автора та авторське „я” може бути виражено не в інформаційних жанрах, а в аналітичних та художньо-публіцистичних. Особливо сьогодні стає популярним такий жанр як авторська колонка. Якщо проаналізувати декілька публікацій одного автора колонки, можна виокремити його індивідуальні риси, особистість та настрої. На сьогодні жанр колонки набуває все більшої популярності в українській журналістиці, причому не тільки в суспільно-політичних, а й навіть у спеціалізованих виданнях. Відомий російський учений Л. Кройчик так визначає суть жанру колонки: „Колонка – це монолог публіциста, який пропонує в образно-емоційній формі свою оцінку фактів та явищ дійсності”[8].

На думку Л. Кройчика, персоніфікація тексту покликана до життя не тільки загальним процесом демократизації пострадянського суспільства, а й тим, що в умовах сучасного ринку інформації товаром стає не просто новина, а новина, „упакована” в публіцистичний текст. Попит на персональну журналістику в умовах зростання конкуренції ЗМІ створив прецедент вибору. Публіцист відгукується на цей попит пропозицією власного імені. Ім’я (у широкому сенсі цього слова) стає символом, а то й брендом видання, яке представляє цю особистість [8].

У західній пресі колонка бере свій початок від публікацій, що містять виклад поглядів людей, які зробили собі ім’я в політиці, літературі, на телебаченні або в друкованих ЗМІ. Нерідкісні випадки, що висловлювання цих людей читаються та публікуються через „ім’я”, а не через те, що вони говорять. Досить часто образ автора колонки вже є давно сформованим і аудиторія читає його матеріали, адже вже знає автора як особистість, знає, на що він здатен. Можливо, автор просто симпатизує як людина читачеві, такими симпатіями публіцист вибудовує свою аудиторію.

Найголовніша вимога – колонка має містити точку зору лише одного автора, характеризуватися своїм „голосом”, індивідуальним стилем. Основні методи дослідження, що використовуються в колонках – пізнання через власний досвід (науковий метод есе), аналіз, синтез, аналогія, порівняння (жанр коментарю), сатиричне загострення ситуації (метод дослідження фейлетону), глибокий розгляд певної сукупності фактів, об’єднаних часом, простором, культурно-історичними ознаками [4].

Таким чином, предметом дослідження жанру колонки є точка зору героя-оповідача, яким виступає автор колонки. Функціонування автора публіцистичного тексту в сучасних українських ЗМІ сьогодні є актуальною проблемою не тільки теорії, а й практики журналістики.

Як зазначає В. М. Горохов, автор є складним феноменом комунікативної реальності: ”З одного боку, він, без сумніву, виступає як приватна особа, носій індивідуально-творчої позиції, а з іншого, він є представником соціуму, особистістю, що наділена певними уповноваженнями того видання, представником якого він є. Зрозуміло, що в цьому випадку його творча індивідуальність і внутрішня свобода можуть бути посунуті „форматом” даного видання та самоцензурою” [5].

Ефективність висловлювання залежить від якісних параметрів самого цього висловлювання – опис суті того, що відбувається, рівнів розповідання, авторської присутності в тексті. Також журналіст має врахувати особливості своєї аудиторії за демографічними, соціокультурними, ідеологічними та іншими сегментами. Роль автора в авторських колонках фактично завжди відрізняється збігом біографічного автора й автора-оповідача, за винятком тих випадків, коли автор оповідає від третьої особи, але при цьому не дистанціюється від події, а лише використовує нові жанрові прийоми розкриття теми для підсилення дії на читача.

Посилаючись на точку зору Ю. Апарневої, можна виділити категорії автора в журналістиці, засновані на ставленні публіциста до дійсності. Вважається, що присутність автора в журналістському тексті прямо залежить від специфіки видання, оскільки це пов’язано з психологічними особливостями журналіста, складом розуму, світобачення. Автор сам вирішує, де йому писати і про що. Звичайно, людина, яка має схильність до аналітики, серйозних роздумів, навряд чи працюватиме в таблоїдній пресі. Також той, хто схиляється до поверхових роздумів про минуле та сьогодення, найімовірніше, реалізовує себе та свої здібності в масових виданнях[1, с. 18-19].

О. В. Цвєтаєва, проаналізувавши ряд періодичних видань якісної та масової преси, виділяє такі типи авторів у колонках, що різняться за ставленням автора до дійсності :

- автор, який описувану ситуацію показує так, як переживає її сам герой, дає їй ту оцінку, яка відповідає позиції героя;

- автор, що розмірковує над якоюсь глобальною проблемою;

- автор у своїх оцінках виявляє співчуття до того, що відбувається;

- автор дає іронічну оцінку тому, про що пише;

- автор, який дає поради пересічному читачу. Колонку порад веде, як правило, освічена людина, експерт, або фахівець у будь-якій галузі;

- автор, що пише в основному про різні нещасні випадки, вбивства. Він вдає, що йому не байдужа доля героїв, може висловити свою думку;

- автор, що переказує почуті плітки про відомих людей;

- автор, що розважається, ставиться до ситуації легко, з гумором;

- автор цинічний, ставиться до героя свого матеріалу без належної пошани, для нього не існує жодних обмежень в поведінці і виборі слів при розмові [13].

Якщо аналізувати кожен з цих типів, можна виокремити ті позиції, які краще сприймаються читачами, ніж інші наведені. Зокрема автор, що розважається, жартує з публікою, подає серйозні речі через жарт, буде більш популярним, ніж той, який іронічно та зверхньо ставиться до свого читача. Проте у кожного споживача інформації різні смаки. Є й ті, кому подобається ця зухвалість та іронія. Комусь до вподоби розповіді про нещасні випадки та трагедії. У даному випадку настрій аудиторії залежить від настроїв автора – якщо автор налаштований на позитив, то цей позитив отримає і читач після прочитання матеріалу.

Характер образу автора у журналістиці має першочергове значення при вивченні індивідуального стилю. Творча індивідуальність журналіста виявляється і в особливій манері письма, і в особливостях авторського світосприйняття, і в тематичній орієнтаціях автора. Розкриття авторської думки здійснюється не тільки аналітичним, а й художнім шляхом, тому в одних випадках можна вималювати образ автора, що розмірковує, а в інших − ліричного героя.

У результаті аналізу образу автора в колонках вітчизняної та європейської журналістики доходимо висновку про досить вагомі відмінності в характері прояву авторської точки зору в колонках української та європейської преси. Для авторських колонок в європейських виданнях характерно самоусунення автора, тобто практично повна відсутність мовної фіксації адресанта. При сприйнятті такого тексту читачу не нав’язується думка та автора, його позиція. У тексті це виражається за допомогою спеціальних прийомів: відсутності звертань до читача, раптовий, фрагментарний характер повідомлення, розповіді, відсутність композиційної цілісності. Крім цього, авторська колонка в європейський виданнях має яскраво виражений сенсорний характер. Це проявляється у зближенні авторського та читацького часу, простору. Таким чином відображається безпосередня свідомість автора, ознакою якої є: перевага перцептуального характеру розповіді (сприйняття реальних подій) над ментальними (сприйняття вигаданих подій); просторово-часові показники орієнтовані на момент „тут і зараз”; деталізація розповіді і її неперервний характер. Дані прийоми знаходять відображення в жанрі авторської колонки. В результаті використання цих прийомів читач відчуває і сприймає разом з автором, „вживається” в роль автора і „зближується” з його точкою зору.

В українській журналістиці (як і в російській) навпаки переважають експліцитні способи вираження авторської думки, точки зору: звернення до читача, матеріали насичені дієсловами на позначення мисленнєвої діяльності. Автор відкрито звертається до читача, нав’язуючи йому свою позицію. У результаті, можна зробити такий висновок: традиційно в авторській колонці в європейській пресі відбувається самоусунення автора із тексту, а в українській та російській пресі, навпаки, автор відкрито висловлює свою позицію. Роль читача в українських колонках зводиться до більш пасивного сприйняття інформації порівняно з колонкою в європейській пресі, де в читача створюється враження безпосередньої участі в зображуваних подіях, а у автора з’являється можливість керувати читацьким сприйняттям, створювати ефект співприсутності. Колонка в європейській пресі в більшості відповідає потребам сучасного читача, який орієнтований на сприйняття тексту за допомогою аудіовізуальних образів. Але останнім часом спостерігається помітна трансформація жанру колонки в українській та російській пресі, у результаті якої даний тип тексту наближується до колонок європейського типу.

Отже, образ автора – це не просто суб’єкт мовлення, частіше за все він навіть не названий у структурі публіцистичного твору. Будь-який усний чи письмовий текст певною мірою несе інформацію про такі параметри особистості автора: вікові; соціальні; територіальні; національні.

У публіцистичних текстах ці особливості можуть згладжуватися або свідомо акцентуватися.

Вираження авторського „я” має важливе значення в публіцистичних творах. У газетно-публіцистичному стилі оповідь найчастіше ведеться від першої особи, для публіцистики характерний збіг автора й оповідача, що безпосередньо звертається до читача зі своїми думками, почуттями, оцінками. У цьому сила впливу публіцистики. Разом із тим, у кожному конкретному творі журналіст створює образ автора, через який виражає своє ставлення до дійсності. Образ автора, як композиційно-мовна категорія, може змінювати свою форму стосовно жанру. Так, в огляді журналіст виступає від імені колективу, організації, партії, конструюючи „колективний образ” оповідача; у нарисі образ автора знаходить індивідуальні риси; у фейлетоні, памфлеті – це умовний образ іронічного, непримиренного, критично налаштованого відповідача. Але незалежно від жанру авторська позиція збігається з поглядами й оцінками реального журналіста, що представляє читачам добутий ним матеріал.

Отже, те, що автор може продемонструвати у тексті власну позицію чи власне ставлення, ще не означає, що він тим самим насаджує свою думку аудиторії. Навпаки, читачу простіше зробити для себе певні висновки, опираючись саме на думку журналіста. Саме автор, його аналіз та оцінка допомагають реципієнту визначити головну думку тексту та сформувати цілісну картину інформаційного світу.

 

Література

1. Апарнева Ю. Формирование типов автора публицистического текста через отошение журналиста к описываемой действительности / Ю. Апарнева // Матер. Всерос. науч.-практ. конф. исследователей журналистики, рекламы и паблик рилейшнз „Журналистика, реклама и СО : новые подходы”.– Воронеж, 2004. – С. 18 – 19. 2. Бахтин М. М. К методологии гуманитарных наук // М. М. Бахтин. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. 3. Виноградов В. В. О теории художественной речи / В. В. Виноградов. – М., 1971. 4. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури : підручник / [за наук. ред. Олександра Галича.]. – К. : Либідь, 2001. – 488 с. 5. Горохов В. М. Основы журналистского мастерства / В. М. Горохов // [Електронний ресурс] – Режим доступу : www.newsman.tsu.ru/files/kurmi/.../osnovi _jur_masterstva.doc 6. Григораш Д. С. Журналістика у термінах і виразах / Д. С. Григораш. – Львів : Вища школа, 1974. – 295 с.7. Ким М. Н.Технология создания журналистского произведения / М. Н. Ким. – СПб. : Изд-во Михайлова, 2001. – 320 с. 8. Кройчик Л. Система журналистских жанров / [за ред. С. Корконосенка .] // Основы творческой деятельности журналиста. − СПб. : Знание, 2000. – 272 с. 9. Михайлин І. Основи журналістики : підручник / І. Михайлин. – Вид. 3-є – К. : ЦУЛ, 2002. – 284 с. 10. Почкай Е. П. Языковое выражение образа автора в публицистике // Журналист. Пресса. Аудитория: Межвуз. сборник / Е. П. Почкай. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1986. – Вып. 3. – С. 118–127. 11. Солганик Г. Автор как стилеобразующая категория публицистического текста / Г. Солганик // Вестник Московского университета. Серия 10. Журналистика. – 2001. – № 3. – С. 74 – 84. 12. Старуш М. И. Авторское „Я” в публицистическом произведении : автореф. дис. на присвоение наук. степени канд. филолог. наук / М. И. Старуш. – М., 1985.

13. Цвєтаєва О. В. Образ автора в авторських колонках / О. В. Цветаєва // [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua