Главная | Обратная связь

ФОРМУВАННЯ ФАХОВИХ ВИМОГ ДО ДОВІДКОВИХ ВИДАНЬ ПЕРШИХ ДЕСЯТИЛІТЬ ХХ ст.

 

Перші десятиліття ХХ ст. – період активізації соціального життя, кардинальних політичних змін, розвитку національних культурних процесів в Україні, зокрема інтенсифікації видавничої справи. Серед масиву друкованої продукції актуалізуються довідкові видання, котрі подають систематизовані короткі відомості наукового чи прикладного характеру.

Вивченню довідкових видань в Україні в історичному аспекті присвячені розвідки К. Гориславець, Н. Демчук, О. Романюк, О. Усатюк, Н. Черниш, в яких висвітлюється історія розвитку цього виду видань і проблеми становлення методики його укладання окремими редакторами. Проте з’ясування фахових вимог до довідкових видань окресленого періоду, що є метою статті, не було предметом дослідження українських науковців.

Серед видів довідкових видань протягом 20-х рр. ХХ ст. видавалися переважно словники. Словник – довідкове видання, що містить упорядкований, зазвичай в алфавітному порядку, перелік слів, словосполучень, фраз, термінів, імен, знаків із коротким тлумаченням чи перекладом іншою мовою. Словникові видання цього періоду покликані були виконувати такі функції:

- розширення діапазону українського друкованого слова, ствердження української мови як мови наукового спілкування: „Збільшуєть ся українська лїтература – не тільки красне письменство, але й лїтература наукова, література, що з нею мусить рахувати ся не тільки свій вчений. Гарний словник тут кожному став би у великій пригодї” [Цит. за: 1, с. 531];

- формування термінологічної бази на власне українському ґрунті: „Вимагати… треба, аби науковий неольоґізм був збудований з суто українського пня і закінчення… Властиво цього вимагає й автор анатомічної термінольоґії д-р Є. Лукашевич, так влучно й коротко уформувавши свої вимоги, зазначені в передмові, а саме: 1) щоб всі були суто українські, взяті з мови української; 2) щоб основні назви – коли їх нема в нашій мові – були дійсним перекладом латинського слова” [Цит. за: 1, с. 535 – 536];

- допомога при вивченні рідної мови, освітня функція: „В наш час, коли у нас немає національної школи, а тим самим – нема спроможности систематично вчити рідну мову, словар української мови мусить відігравати дуже важну ролю” [Цит. за: 1, с. 529]; або: „В словниках українських конче потрібно роздїлити пшеницю та плевели, повинно зробити так, щоб читач, особливо мало свідомий української мови, міг знати, яке слово справді українське, а яке псевдо-українське, яке „коване”” [Цит. за: 1, с. 532];

- вплив на становлення національної самосвідомості, чинник самоідентифікації нації, свідчення появи читача нового типу: „Гарний словник – коштовна річ нашого часу, часу пробудження української самосвідомости. В словнику українсько-російським, та ще й невеликім, у нас тепер пильна потреба. Народжуєть ся новий читач, українську книжку читає тепер більше людей, читають не тільки свої, але й наші сусїди” [Цит. за: 1, с. 531];

- утвердження рівноправності нової української літератури серед інших європейських літератур: „Наша література повстає серед польщизни і великорусчини, – встаючи во имя живої мови обзиваєтця мертвою, або „викуваною”, призвольною. Тут не може помогти ніщо, як видача словаря і граматики чисто народної мови і рядом з ними наукової хрестоматії літературних пам’ятників од Нестора до ХVІІ ст.” [Цит. за: 1, с. 529];

- показ багатства української мови: „Ся термінольоґія незвичайно цїкава і корисна, бо тут немає нїчого видуманого автором, а тільки добросовістні записи від народа і навіть додано назви сїл де якийсь термін записано; – завдяки сьому ся праця однаково цїкава як для натуралїста, так і для фільольоґа і однаково корисна. <…> З того виробив ся цїлий словничок нїмецько-український приблизно в 6 000 слів, а найбільш цїнну частину його становить термінольоґія народня. Тут зараз виявило ся і богатство української мови і повнота та докладність її, котра в сїм разї перевишає нїмецьку, бо часто на оден нїмецький термін відповідає 10 україн., а раз навіть 22…” [Цит. за: 1, с. 534];

- аргумент, який підтверджує відродження української нації: „Відродження національного життя поставило враз перед українськими лікарями надзвичайні вимагання, приневолило всі наукові лікарські сили взятися за основну працю, за термінольоґію…” [Цит. за: 1, с. 535].

Бачимо, що суспільне призначення довідників було ширшим, ніж на сучасному етапі. Хоча зазначені функції подані на прикладі словників, проте їхні межі можна розширити на довідкові видання загалом. У цьому значення довідників підсилювало роль українського наукового книговидання, що разом сприяли перетворенню українського народу в націю.

Для оптимального задоволення потреб читачів редакційним колективам при створенні довідкових видань необхідно розв’язати низку завдань – розробки концепції майбутнього видання, відбору інформації для довідника, визначення його структури та обсягу, а також систематизації у викладі відомостей [4]. Це принципові питання, які значною мірою формують особливості майбутнього видання, а тому в їх вирішенні беруть участь як науковці, що входять до складу редакційної колегії, так і працівники видавництва – наукові редактори, художники, картографи та ін. Розв’язанню цих проблем присвячені критичні зауваження до довідкових видань аналізованого періоду.

Безперечно, чільне місце серед окреслених завдань посідає визначення видавничої концепції, вирішення, які саме матеріали будуть викладені в майбутньому довідковому виданні. „Відбір інформації визначальною мірою залежить від профілю та спрямованості довідника, тобто його типу за характером інформації. Так, галузева енциклопедія (наприклад, „Географічна енциклопедія України”) містить інші відомості, ніж краєзнавча (зокрема, енциклопедичний довідник „Київ”) або персональна („Шевченківський словник”)” [4, с. 48].

При плануванні видання необхідно визначити характер аудиторії, особливості професійної підготовки, запити читачів – з’ясувати цільове призначення й читацьку адресу. Наступний етап – обґрунтування макро- й мікроструктури видання. В опрацьованому цитатному матеріалі знаходимо згадку про два способи розташування матеріалу: „Коли це є „словничок”, то розмістити матеріял в алфавітному порядку; коли це є спроба термінольогії, то дати поділ матеріялу, відповідно до головніших понять” [Цит. за: 1, с. 535]. Таким чином, науковці перших десятиліть ХХ ст. усвідомлювали залежність „входу” довідкового видання від його функціонального призначення та позитиви й недоліки систематичного й алфавітного принципів: систематичне розташування матеріалу дозволяє відбити загальний стан у певній галузі, показує зв’язки між окремими поняттями, проте ускладнює пошук довідки; алфавітний – полегшує пошук, однак розриває внутрішні зв’язки між спорідненими поняттями. Саме тому в цитованій вище рецензії В. Королів пропонує для термінологічного словника використати систематичний принцип розташування матеріалу.

Після розв’язання принципових проблем відбору інформації для майбутнього видання, його структури та обсягу, систематизації у викладі відомостей члени редакційної колегії розпочинають роботу над формуванням слóвника (реєстру слів) довідника. „Цей службовий (видавничий) документ, – зазначає Н. Черниш, – можна вважати своєрідним планом енциклопедії, адже він відображає науковий рівень видання, його політичну спрямованість, структуру” [4, с. 52]. При його розробці вирішуються дві важливі проблеми: 1) відбору конкретних термінів (назв статей), які свідчить про особливі завдання, що повинно виконати довідкове видання; 2) чітке з’ясування системи подачі довідкових матеріалів, насамперед виділення тематичних циклів, розробка взаємозв’язків між статтями різних типів, планування додаткових матеріалів, котрі супроводжуватимуть текст (список рекомендованої літератури, ілюстрацій, портретів, репродукцій тощо).

Зазначена науково-методична проблема укладання довідкових видань була актуальною в досліджуваний період. Зокрема, І. Франко „неодноразово наголошував на доцільності та необхідності попереднього складання загального плану видання, повного списку слів і термінів, що мають бути пояснені (тобто слóвника), чіткого та остаточного визначення обсягу статей, наукового усталення критеріїв добору явищ, фактів, про які планується подавати відомості” [3, с. 91]. Про повноту слóвника для Української Загальної Енциклопедії знаходимо згадки у В. Сімовича. У листі до І. Раковського він писав: „…Я вже вчетверте перевіряю матеріал, але ж знаю певне, що важних для Української енциклопедії гасел не пропущу” [Цит. за:1 , с. 536].

В аналізованому матеріалі найбільше критичних зауважень стосується саме порушення методу укладання довідкових видань. Серед цих зауважень виділяємо такі:

- усвідомлення першочергового значення одностайності у відборі матеріалу: „Випускаючи словника, автор повинен міцно триматись певного методу” [Цит. за: 1, с. 532];

- недотримання плану видання: „…усі словники складено не за одноцільним пляном і зразком, иноді з суперечною, неполаднаною термінольоґією, з сумішкою в значній мірі запозичень зі споріднених, сусідських мов” [Цит. за: 1, с. 535];

- відсутність повноти видання, що знижує його довідкову функцію і впливає на об’єктивну оцінку досягнень українства: „Конче повинна бути якась певна міра повноти” [Цит. за: 1, с. 532]; або: „Я думаю, що українська енциклопедія не сміє (підкреслено автором. – Ред.) проминати ніяких культурних діячів, без огляду на їх вік і то тим більше, як вони здобули собі у світі признання, а то й деякі ім’я… Якось робиться досадно й мимоволі шкодуєш себе самих, як ми мало себе ціним” [Цит. за: 1, с. 536]; (зауважимо, що І. Франко наголошував на повноті охоплення матеріалу енциклопедичного видання. „Чим повніше список, тим більша вартість” [2, с. 244], – писав він у рецензії на перший том відомого біобібліографічного словника І. Левицького „Прикарпатська Русь в ХІХ віці в біографіях і портретах її деятелей”. І. Франко акцентував увагу на тому, що словник мусить дати „звістки” про всіх осіб, хто бодай чимось відзначився в духовному житті українського народу, бо лише маючи докладні, точні відомості „про якнайбільше число дрібних і зовсім дрібних діячів, ми зможемо сягнути оком у глибінь” [3, с. 244]);

- непрофесійний підхід укладачів довідкових видань: „Часто, навіть не можна розібрати – котра половина словника російська, а котра українська: арфа – арфа, астрономія – астрономія, атмосфера – атмосфера, блок – блок, вал – вал і т. д. Навіщо нам така термінологія, до чого?” [Цит. за: 1, с. 534]; або: „В термінології неправди бути не повинно: „улитка” не те саме, що й слимак (слизень), рычагъ „друком” бути не може, що-ж до приладу, який зветься „микроскопъ”, то він ніколи „люпою” не стане” [Цит. за: 1, с. 535];

- несистематичність у формуванні слóвника: „Певної одноцільної системи не було, матеріал збірників і творів письменників використувано не повно” [Цит. за: 1, с. 534];

- нехтування відбором матеріалу як чинник формування неправдивих відомостей про українську мову: „Не бачимо хоч якого небудь критичного відношення авторів до слів. Записувалось, певно, слова, які тільки до рук припливали. Тому в словнику знаходимо силу-силенну слів, що нїколи не були українськими. Несвідомий мови читач – а про нього й словник складав ся – буде приймати все те за справді українське” [Цит. за: 1, с. 532].

Із питанням систематизації матеріалу тісно пов’язана робота редактора над апаратом видання, призначення якого – підвищити інформаційний потенціал книги, зробити пошук інформації найбільш оптимальним. Перш за все, відповідальність лягає на передмову. Вона розширює відомості читача про завдання довідника (перша інформація про книгу міститься у видовому визначенні). Значення цієї супроводжувальної статті наголошував у рецензії на „Українсько-російський словник” В. Дубровського І. Огієнко: „Перед словничком знаходимо „передмову” (лапки наші) на… 17 рядків, передмову, написану настільки темно й незрозуміло, що з неї годї довідатись і про метод словника і про мету його” [Цит. за: 1, с. 531].

Знаходимо свідчення і про інші довідково-допоміжні елементи видання – рекомендаційну бібліографію та методичний комплекс. На сучасному етапі розвитку довідкового книговидання зазначені елементи не обов’язкові для цього виду видань (зазвичай бібліографічні списки, зокрема рекомендаційні, уміщуються в енциклопедичних статтях, а методичний комплекс відсутній взагалі), однак з огляду на те, що на словники покладалася, окрім довідкової функції, реалізація освітньої мети, наявність цих елементів цілком виправдана. В аналітичному огляді „З російської України”, підписаному Spectator (псевдонімом С. Єфремова), автор, загалом схвально оцінюючи „Русскомалорусский словарь” Є. Тимченка, зазначає: „Цінним є опис спеціяльної літератури, що може зацікавити читача для ближчого ознайомлення з окремими питаннями.

Дуже добре зложені „питання для повторення” і вони найменш уважного учня кличуть до ясного усвідомлення поданого матеріялу” [Цит. за: 1, с. 530].

Як бачимо, редакторське опрацювання довідкових видань багатоаспектне. Протягом перших десятиліть ХХ ст. виробилися такі вимоги до довідкового книговидання, як визначення концепції видання (відбір матеріалу й з’ясування оптимального способу розташування довідкових відомостей, їхня повнота), абсолютна точність наукових формулювань і визначень, доцільність і функціональність довідково-допоміжного апарату, якісне поліграфічне виконання.

Література

 

1. Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.) : навч. посіб. / за ред. Н. Зелінської. – Л. : Світ, 2003. – 612 с. 2. Франко І. Повне зібрання творів : у 50 т./ І. Франко. – К .: Держлітвидав України, 1981. – Т 47. 3. Черниш Н. Бібліографічна комісія НТШ як центр дослідження української книги (1900 – 1939) : навч. посіб. / Н. Черниш. – К. : Наша культура і наука, 2006. – 216 с.4. Черниш Н. І. Українська енциклопедична справа: історія розвитку, теоретичні засади підготовки видань / Н. І. Черниш. – Л. : Фенікс, 1998. – 92 с.