Здавалка
Главная | Обратная связь

І РАННІЙ ПИСЕМНИЙ ПЕРІОД



Розглядаючи природу редагування й основні періоди його розвитку, В. Різун виділив три етапи становлення редагування: редагування як психофізіологічна функція контролю за власним мовленням (прообраз редагування в епоху несвідомого авторства – авторства, “при якому внесок окремої людини, через неусвідомлення цього внеску, як правило, не підлягає визначенню” [5, с. 17]); редагування як авторська свідома дія контролю за власним мовленням, що є проявом авторства на ранніх етапах переходу від несвідомого до свідомого авторства в епоху виникнення письма; редагування як професійна діяльність, спрямована на аналіз, обробку чужих текстів в епоху виникнення друкарства [5].

Такий розвиток редагування визнає й М. Феллер: “Редагування, яке зародилося з появою мовлення як елемент акту мовлення і з самого початку поєднує в собі прагматичні, формально-структурні моменти, а також контроль за тим, чи обʼєктивно відображається дійсність, – з появою великих мовних творів перетворюється в самостійний процес (переробка автором), а потім у спеціальну форму діяльності – суспільної, політичної, наукової, в обробку текстів уже не автором, а іншою людиною (редактором) з урахуванням читацького сприймання” [7, с. 6].

Незважаючи на розроблену періодизацію історії редагування, теоретична база з цього питання недостатня. До зазначеної проблеми зверталися українські й зарубіжні науковці С. Антонова, Р. Іванченко, А. Кіфішин, З. Партико, В. Різун, В. Соловйов, М. Тимошик, К. Ямчук. Крім того, вивченням українських рукописних книг займалися філологи О. Білецький, С. Гаєвський, М. Гудзій, Н. Кістяківська, Ф. Колесса, О. Назаревський, І. Огієнко, В. Резаков та ін. Проте питання переходу від несвідомого до свідомого редагування є малодослідженим, чим пояснюється його актуальність. Мета статті – зʼясувати розвиток редагування у світі та в Україні в дописемний і ранній писемний період.

Редагування виникло, розвинулося, сформувалося як сфера професійної діяльності під впливом потреб людини й суспільства оформлювати й усно чи письмово закріплювати інформацію під час міжособистісної й суспільної комунікації. Одночасно з мовою людини як складовою частиною мовного акту виникла необхідність у редагуванні. На сьогодні існують різні теорії походження мови, їхні прихильники не можуть дійти згоди щодо того, коли люди почали спілкуватися за допомогою слів. Серед науковців лише еволюціоністи називають орієнтовну дату виникнення мови. Відповідно до теорії еволюції, люди почали відділятися від мавп приблизно 2 – 4 млн. років тому, коли стали використовувати предмети як знаряддя праці. Еволюціоністи вважають, що міграція людей з Африки почалася 100 000 років тому, і до Х тис. до н. е. люди розселилися по всьому світу. Виходячи з цього, дослідники стверджують, що мова або вже сформувався 100 000 років тому (або, принаймні, знаходилася на одній із заключних стадій розвитку) і потім з цієї мови в окремих групах людей постали тисячі мов; або ж вона виникла одночасно в різних куточках земної кулі вже після розселення людей до Х тис. до н. е. [4].

Перші дії первісної людини з редагування були неусвідомленими. Однак з удосконаленням інтелекту й мови, накопиченням інформації спілкування набувало іншого характеру: “Інформація як результат пізнання становила зміст не тільки безпосереднього сприйняття реального світу, а й уявного оперування обʼєктами матеріальної дійсності і даними практики. При мовному обміні інформацією зʼявлялася вже усвідомлена потреба в діях і процесах, сукупність яких була зачатками тієї діяльності, котра з часом стала називатися редагуванням” [1].

Під час мовлення, коли мовець зацікавлений, щоб інформація була сприйнята, мова повинна бути зрозумілою й упорядкованою, тобто слова повинні бути зібраними відповідно до мети повідомлення. Це дослідники й уважають редагуванням, точніше саморедагуванням.

Первісна людина мала справу з предметами реальної дійсності і своє предметне сприйняття цієї дійсності залишила у перших “записах” – піктографічному письмі, яке представляло собою знаки (піктограми) у вигляді схематичних малюнків, котрі наочно зображали предмети та явища дійсності. Ці сліди фіксованого оформлення інформації дозволяють науковцям більш упевнено говорити про наявність “редагування” як певної дії при передачі відомостей. Для символьної подачі інформації у формі піктограм потрібно добре знання візуальної сторони предмету. Як зазначають автори підручника “Редагування” С. Антонова, В. Соловйов, К. Ямчук, “з позицій гносеології редагування важливо, що для забезпечення точного й однозначного сприйняття інформації, яка відображається малюнками, їх необхідно відповідним чином сполучати й упорядковувати. Інакше кажучи, піктограми повинні представляти собою звʼязний запис” [1].

Редагування сприяло комунікаційним процесам: протягом тисячоліть інформація передавалася за допомогою слова. Завдяки точному слову не тільки досягалося взаєморозуміння між людьми, але й забезпечувалася можливість передавати накопичені знання від покоління до покоління. При цьому в колективний комунікативний ланцюг включалася лише та інформація, що відповідала потребам колективу і не протирічила його досвіду.

У первісному суспільстві колективні знання зосереджувалися в мудрості його предків, яка високо цінувалася наступними поколіннями. Хранителями традицій зазвичай виступали жерці, мудрі старі, вчителі, провидці й інші люди, котрих поважав колектив. Вочевидь, вони редагували набуті знання, відсіваючи незначущі і зберігаючи цінні факти. У цьому процесі брали участь також оповідачі, які, багаторазово відтворюючи усні фольклорні тексти, поступово відшліфовували їх, доводили до відповідності встановленим традиціям і нормам.

У всіх інформаційних процесах при фольклорній традиції можливості колективної памʼяті були обмежені обсягом індивідуальної, носій якої зобовʼязувався максимально дотримуватися встановленого зразка. Для звільнення індивідуального пізнання від суворої “редакторської цензури” колективу, котра гальмувала накопичення знання, потрібно було відокремити створення нової інформації від зберігання старої. Відчуження інформації від її творця і зберігання у вигляді письмового тексту відкрили нові можливості для розвою редагування. Подальший розвиток писемності – перехід від піктографічного до ідеографічного письма протягом ІV – ІІ тис. до н. е., виникнення фонетичного письма наприкінці ІІ тис. до н. е. – закріпив значення редагування в збереженні інформації. Свідченням цього є клинописні, ієрогліфічні й алфавітні памʼятки давнього світу.

З розвитком і поширенням письма почали створюватися книгозбірні, де переписувалися книги й вироблялися правила їх оформлення, каталогізації, виправлення й коментування зібраних текстів (скажімо, бібліотека Ашшурбанапала VІІ ст. до н. е., Александрійська бібліотека III ст. до н. е.). Хранителями книгозбірень були найвидатніші граматики того часу, яких можна вважати першими професійними редакторами [6].

Таким чином, зародження редагування було обумовлено потребами спілкування на ранній стадії розвитку первісного суспільства. Природа редагування, його становлення та подальший розвиток цілком повʼязані з необхідністю словесного оформлення інформації.

Проблема зародження редагування як свідомого процесу на українських землях залишається не розвʼязаною до цього часу, оскільки остаточно не зʼясовано питання виникнення писемності у словʼян через недостатність джерел. Довгий час усталеною була концепція, за якою кирилиця виникла на початку 60-х рр. ІХ ст. внаслідок діяльності солунських братів Кирила та Мефодія. У Київську Русь кирилиця потрапила після релігійної реформи Володимира Святого 988 р. з Болгарії у сформованому вигляді.

В. Міллер, Е. Георгієв, С. Висоцький, М. Брайчевський доводили, що кирилиця сформувалася еволюційно-історичним шляхом, внаслідок спілкування слов’ян із греками. Зокрема М. Брайчевський виділив три етапи розвитку слов’янської писемності: 1) існування
(прото-)ієрогліфічного письма, означеного в чорноризця Храбра у творі “Про слов’янські письмена” “чертами і різами” (можливо, це знайдені в Північній Надчорноморщині так звані сарматські знаки);
2) пристосування грецького алфавіту, запозиченого скіфами та праслов’янами в еллінів, до потреб місцевого населення (друга чверть І тис. до н. е.). Цю писемність учений назвав протокирилицею й був упевнений, що вона стала широко використовуватися в ІІІ – ІV ст., коли почало поширюватися християнство; 3) наприкінці ІХ ст. учні місіонерів після їхньої смерті переселилися до Болгарії, де надали протокирилиці класичного вигляду церковнослов’янської писемності, за якою закріпилася назва “кирилиця” [2].

Першим зразком редакторської діяльності на українських землях М. Тимошик уважає 150 піктографічних текстів Камʼяної Могили, які датуються VІІ – ІІ тис. до н. е. На думку А. Кіфішина, вони містять одну з редакцій епічного твору “Сказання про Гільгамеша”, писемні набутки періоду трипільської та інших культур [3].

Уже в недосконалих формах словʼянської писемності виділяються елементи, які заслуговують уваги з позицій редагування. До них науковці відносять архаїчний сільськогосподарський календар IV ст. н. е, нанесений на поверхню глечика. На думку академіка Б. Рибакова, він був призначений для ритуальних обрядів у певні дні, які збігалися з важливими термінами агротехніки ярових у Придніпровʼї. Календар досить точний у сенсі відліку певних дат від точок сонячного циклу, що дослідники сприймають як свідчення ретельної фактографічної обробки результатів спостережень і повʼязують з редагуванням [1]. Мабуть, знахідка була ідентифікована з календарем не тільки за ознакою характеру інформації: особливістю календаря є ще й своєрідна організація матеріалу. Це доводить, що в діях укладача стародавнього календаря були ознаки редагування – вироблення методу розташування матеріалу.

Ще одним фактом того, що редагування мало місце вже на ранній стадії розвитку словʼянської писемності (в дохристиянський період), є Велесова книга, датована 70-тими рр. ІХ ст. Цю памʼятку, що описує події VІ ст. до н. е. – ІХ ст., українські науковці вважають найстарішим літописом Русі. Згодом історіографічну традицію продовжив так званий Літопис Аскольда, створення якого М. Брайчевський відносить до 883 р., “Повість минулих літ”, Галицько-Волинський літопис.

Слід згадати також розвинену ділову писемність Київської Русі – офіційні юридичні акти, дипломатичне листування: договори русичів із Візантією 860, 874, 944, 971 рр., котрі укладалися в двосторонньому порядку. При підготовці договори вимагали, як правило, неодноразових обговорень і узгоджень, в результаті чого могло бути кілька робочих варіантів, які завершувалися остаточним, що також є наслідком редагування. І хоча договори відомі тільки в пізніх списках, включених до складу літопису, безсумнівно, що вони були обʼєктом редагування. Більше того, можна припустити, що їх редагуванням займалися не тільки упорядники, а й інші особи, зокрема самі князі.

Таким чином, еволюційний перехід від несвідомого до свідомого авторства ділить історію розвитку мовлення на два великі періоди в становленні цивілізації – мовлення, яке не відокремлюється мовцем від свого “я”, і мовлення, що усвідомлюється мовцем, контролюється й регулюється ним. Щодо редагування цей перехід означає виникнення власне редакторської діяльності на основі природної психофізіологічної функції контролю мовлення. Тож виникнення редагування як свідомого процесу у світі й в Україні слід пов’язувати з появою писемності, коли стало можливим передавати повідомлення в часі й просторі.

 

Література

1. Антонова С., Соловьев В., Ямчук К. Редактирование / С. Антонова, В. Соловьев, К. Ямчук. – Режим доступу : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Linguist/anton/01.php. 2. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності / М. Брайчевський. – К. : Видавничий дім “КМ Академія”, 2000. – 154 с. 3. Кифишин А. Древнее святилище “Каменная могила” : опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ – ІІІ тысячелетий до н. э. / А. Кифишин. – К. : Аратта, 2001. – 846 с. 4. Происхождениеязыка : обзор различных теорий. – Режим доступу : http://www.answersingenesis.org/ru/articles/tj/v18/n3/language. 5. Різун В. В. Літературне редагування : підручник / В. В. Різун. – К. : Либідь, 1996. – 240 с. 6. Тимошик М. Історія видавничої справи : підручник / Микола Тимошик. – К. : Наша культура і наука, 2007. – 496 с.7. Феллер М. Д. Эффективность сообщения и литературный аспект редактирования / М. Д. Феллер. – Л. : Изд-во Львов. ун-та, 1972. – 231 с.

 

Анотація

У статті розкрито розвиток редагування у світі та в Україні в дописемний і ранній писемний період. Автор доводить, що виникнення редагування як свідомого процесу слід пов’язувати з появою писемності, коли стало можливим передавати повідомлення в часі й просторі.

Ключові слова: мова, редагування, писемність, несвідоме авторство.

Науковий керівник:Кравченко Олена Леонідівна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики і видавничої справи ДЗ “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка.

 

УДК 070. 41

М. В. Захарова







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.