 |
|
ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ
1. Сутність державного управління економікою на сучасному етапі.
2. Система державного регулювання економіки.
3. Державність та економічна безпека.
1. Сутність державного управління економікою
на сучасному етапі
Державність у сучасному світі забезпечується в першу чергу системою організації функціонування національної економіки. Є ряд прикладів, коли успішна організація національної економіки була вирішальним фактором у збереженні державності і нейтралізувала вплив інших факторів: сепаратизму, конфесійної ворожнечі та т.ін. І навпаки, недостатній економічний розвиток окремих регіонів призводить до посилення негативних факторів, таких, як сепаратизм. Основою раціональної організації національної економіки є державне управління економікою. На сучасному етапі в умовах розбудови ринкових відносин в Україні під державним управлінням економікою слід розуміти діяльність владних інституцій з метою впливу на економічну ситуацію, мета якої полягає в гармонізації механізмів ринкового саморегулювання економіки, корпоративного регулювання економічних відносин і державного регулювання економіки. Механізм ринкового саморегулювання економіки базується на процесах збалансування попиту і пропозиції в межах різних ринків країни через систему ціноутворення. Функціонування цього механізму є можливим завдяки конкуренції, боротьбі ринкових суб’єктів за кращі умови виробництва і продажу, лідерство у технологіях, ціноутворенні, обсягах ринку і т.д. Ринковий механізм спрацьовує завдяки дії економічних законів, тобто, об’єктивних, повторюваних закономірностей і тенденцій економічного розвитку. Дія ринкового механізму на макрорівні проявляється у формі співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції та досягнення рівноваги через коливання рівня цін та зайнятості.
В сучасних умовах через ряд об’єктивних та суб’єктивних причин ринкова система все більше втрачає здатність до саморегулювання, тому вона має бути доповнена іншими механізмами - корпоративного та державного регулювання. Механізм корпоративного регулювання економіки пов’язаний із впливом на ринкову ситуацію і розвиток національної економіки в цілому корпорацій. Поняття корпорації в сучасній науковій літературі не має однозначного трактування. Більшість дослідників схиляються до ототожнення корпорацій з акціонерними товариствами. В той же час Господарський кодекс України дає тлумачення корпорації як надфірмового об’єднання. А відповідно до Закону України «Про господарські товариства» ознаки корпорації мають і інші господарські товариства, крім акціонерних.
Під корпорацією будемо розуміти форму організації капіталу, що дозволяє акумулювати ресурси багатьох учасників і зосередити їх зусилля на досягненні економічної мети корпорації. В сучасних умовах мета корпорацій не обмежується максимізацією прибутків. В економіці Україні за період економічних реформ утворено потужний корпоративний сектор. Абсолютна більшість його одиниць - це акціонерні товариства. Але розвиток корпоративного сектору не обмежується лише акціонерними товариствами. Він відбувається у напрямку формування гігантських надфірмових структур, що мають корпоративну природу і завдяки своїм масштабам можуть впливати на розвиток цілої національної економіки. Це картелі, синдикати, концерни, консорціуми, асоціації, холдинги, фінансово-промислові групи, транснаціональні банки і корпорації. Основний принцип формування цих утворень – взаємопроникнення компаній (одні компанії володіють акціями інших і навпаки), взаємозалежність, кооперація і об’єднання з метою посилення позицій на ринку або зосередження зусиль для реалізації проектів чи для акумулювання фінансових ресурсів. Мета -– посилення конкурентних позицій. Ця мета досягається за рахунок синергетичного ефекту, сутність якого полягає в тому, що об’єднання окремих елементів має вищі кількісні і якісні характеристики свого функціонування, ніж проста сума кількісних і якісних характеристик окремих елементів.
2. Система державного регулювання економіки
Державне регулювання економіки або економічна політика держави - це системне втручання держави в економічні процеси з метою забезпечення реалізації цілей соціально-економічного розвитку країни і національних інтересів.
Об’єктом державного регулювання економіки є національна економіка в цілому, її окремі галузі, сегменти і підсистеми, а також сфера управління державним сектором.
Суб’єктами державного регулювання економіки.
1. Органи державної влади, в тому числі на національному рівні:
- Президент України як вища посадова особа;
- Верховна Рада України як вищій законодавчий орган влади;
- Кабінет Міністрів України як вищий виконавчий орган влади;
- інші органи центральної виконавчої влади (НБУ, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України і т.д.).
Кабінет Міністрів фактично реалізує державне регулювання на національному рівні. Це колегіальний орган, до складу якого входять Прем’єр-міністр, Віце-прем’єр-міністри і міністри, що є членами КМУ. Також важливу роль виконують інші центральні органи виконавчої влади. Наприклад, НБУ реалізує грошово-кредитну, валютну політику, Антимонопольний комітет - антимонопольну політику, конкурентну політику, Фонд державного майна - політику в сфері приватизації і в сфері управління державними корпоративними правами і т.д.
На регіональному рівні суб’єкти державного регулювання економіки:
- органи державної виконавчої влади - це обласні державні адміністрації і районні державні адміністрації (структура ОДА і РДА певною мірою дублює структуру Кабінету Міністрів), регіональні структури інших центральних органів, наприклад, обласне управління НБУ, обласне відділення Антимонопольного комітету України;
- представницькі органи місцевого самоврядування - обласні та районні ради.
На місцевому рівні суб’єктами державного регулювання економіки є місцеві органи самоврядування, в тому числі місцеві ради (представницькі органи), виконкоми цих рад (виконавчі органи) і голови місцевих рад, що здійснюють керівництво і місцевими радами, і їх виконавчими органами.
2. Профспілки. Вони приймають участь у соціальному діалозі і в соціальному партнерстві, представляючі інтереси найманих працівників країни, і тому суттєво впливають на державну економічну політику в галузі праці і соціальних відносин.
3. Політичні партії. Виборюючи владу, вони реалізують власну передвиборчу платформу (програму), отже таким чином безпосередньо формують стратегію і тактику державного регулювання економікою.
Крім названих суб’єктів на систему державного регулювання економікою певний вплив мають також громадські організації, засоби масової інформації, авторитетні експерти та деякі інші суб’єкти.
Головна мета державного регулювання економіки майже завжди зводиться до зростання добробуту населення. В умовах дії демократичного механізму виборів підвищення добробуту населення є єдиною гарантією переобрання і отримання владних повноважень на наступний термін. Але сформульовану в такому вигляді головну мету важко або навіть неможливо реалізувати через занадто загальне її формулювання, тому зазвичай головна мета розгортається в систему цілей державного регулювання більш прикладного характеру:
1. економічне зростання;
2. повна зайнятість;
3. стабільність цін і національної валюти;
4. зовнішньоекономічна рівновага;
5. екологічна рівновага;
6. збалансування доходів у суспільстві та зменшення майнової диференціації;
7. адаптаційна здатність економіки до технологічних, зовнішьоекономічних та інших викликів.
Реалізацію першої цілі пов’язують зі зростанням ВВП або ВНП на душу населення.
На сучасному етапі стратегія економічного зростання повинна тією чи іншою мірою узгоджуватись з концепцією сталого розвитку. Це положення не має примусового характеру, кожна країна самостійно формує власну стратегію, але дотримання цього положення більшістю чи всіма країнами буде гарантією стабільності та стійкого розвитку в глобальному масштабі.
Реалізація другої цілі пов’язується переважно з подоланням циклічного безробіття, але в сучасних умовах переходу до постіндустріальної епохи все більших масштабів буде набирати структурне безробіття, тому саме на його подолання необхідно переорієнтувати зусилля держави в сфері зайнятості.
Реалізація третьої цілі часто пов’язується з подоланням інфляції попиту, але очевидно, що необхідною є переорієнтація державного регулювання у сфері подолання інфляції на створення механізмів максимально можливої нейтралізації інфляції витрат. Це пов’язано з тим, що світова економіка вступила у фазу перманентної інфляції витрат через вичерпання ресурсів.
Досягнення цих трьох цілей означає досягнення макроекономічної рівноваги в країні.
Досягнення зовнішньоекономічної рівноваги означає ситуацію, коли держава має всі можливості для підстраховки національних господарських суб’єктів в умовах ущільнення конкурентного простору глобалізованої економіки.
Досягнення екологічної рівноваги по суті відбувається за рахунок постійного моніторингу техногенного навантаження на довкілля з метою недопущення перевищення асиміляційних потенціалів цього довкілля.
Збалансування доходів у суспільстві і зменшення майнової диференціації є важливою метою економічної політики держави. Її досягнення гарантує стабільність суспільного розвитку.
Адаптивність економіки означає досягнення гнучкості економічного механізму до швидких змін зовнішнього середовища в різних сферах, тому досягнення сьомої цілі є гарантією інтеграції національної економіки до глобальної економіки зі збереженням лідерських позицій.
Методи державного регулювання економіки.
1. Правові методи - це формування правового поля, в якому здійснюється господарська діяльність в країни. Воно формується у вигляді системи державних законів і підзаконних актів. Розрізняють закони прямої дії, в яких безпосередньо виписаний механізм їх реалізації, і закони непрямої дії, процес реалізації яких потребує системи підзаконних актів.
Структурно будь-який закон чи підзаконний акт складається з трьох частин:
- гіпотеза, нею формулюються можливі господарські ситуації;
- диспозиція, нею формулюються права і обов’язки сторін в можливих господарських ситуаціях;
- санкція, нею формулюється спосіб покарання за порушення прав чи невиконання обов’язків сторонами у можливій господарській ситуації.
Основою правового регулювання господарської діяльності в Україні є Господарський кодекс України, Цивільний кодекс.
2. Адміністративні методи. До них відносяться:
- система дозволів;
- система заборон;
- система покарань.
Найбільш застосовуваними є такі адміністративні методи:
- ліцензування;
- квотування;
- надання дозволів;
- заборона певних видів діяльності;
- арешт майна;
- штрафи;
- пені і т.д.
3. Економічні методи. Найбільш широко використовуються такі економічні методи, як:
- фіскальна політика;
- грошово-кредитна політика.
Фіскальна політика, як і правові та адміністративні методи, є методом прямої дії і безпосередньо впливає на ринкові процеси, змушуючи господарські суб’єкти організувати свою діяльність таким чином, щоб вона сприяла досягненню цілей державного регулювання економіки.
Грошово-кредитна політика - це непрямі методи, вони впливають на господарських суб’єктів через створення певних умов, сприятливих для організації суб’єктами діяльності у напрямку реалізації цілей державного регулювання економіки.
4. Інституційні методи - це формування та реформування органів державної влади, організаційно-психологічний вплив на населення з метою формування певної суспільної думки, інформаційна, технічна та інша підтримка з боку держави господарських суб’єктів (організація конференцій, симпозіумів, виставок і т.д.).
Найбільш впливові економічні методи державного регулювання економіки.
1. Фіскальна політика, вона поєднує кілька інструментів:
а) Політика державних витрат. Існують наступні класифікації державних витрат
- за змістовним критерієм - трансформаційні державні витрати (державні закупівлі); трансфертні витрати (передача коштів без зустрічного потоку товарів і послуг);
- за функціональним критерієм: витрати на оборону; витрати на освіту; витрати на соціальні заходи, тощо.
В економіці ринкового типу трансформаційні витрати використовуються для забезпечення виконання функцій держави і для інвестиційного впливу на обсяг національного виробництва.
Трансфертні витрати використовуються переважно для соціального захисту неконкурентоздатних на ринку праці громадян, а також для мінімізації негативних наслідків циклічних спадів в економіці.
б) Політика доходів. Оскільки основна маса доходів державного бюджету забезпечується податками, ключовим елементом політики державних доходів є податкова політика. Податки виконують різні функції в економічній системі:
- фіскальну;
- регуляторну;
- стимулюючу.
По суті податкова політика являє собою маніпулювання податковими ставками і шкалами, удосконалення системи адміністрування податків та інші заходи. Податкова шкала визначає залежність податкової ставки від обсягу бази оподаткування. Розрізняють прогресивну, пропорційну і регресивну податкові шкали. За прогресивної шкали податкова ставка зростає по мірі зростання бази оподаткування. За пропорційної шкали податкова ставка постійна і не залежить від обсягу бази оподаткування. За регресивної шкали податкова ставка зменшується по мірі зростання обсягу бази оподаткування. Значну роль в реалізації податкової політики відіграють вбудовані стабілізатори, тобто здатність податкової системи забезпечувати надлишкові надходження в періоди кон’юнктурних піків і формувати бюджетні дефіцити в періоди циклічних спадів.
В цілому податкова політика в Україні відіграє ключову роль в наповненні бюджету, але цю політику необхідно удосконалювати, в першу чергу в напрямку оптимізації податкових навантажень, перегляду системи пільг, удосконалення системи адміністрування податків. Метою цих заходів має бути розширення бази оподаткування за рахунок легалізації тіньової діяльності і виконання податками всіх своїх функцій.
2. Грошово-кредитна політика – це спосіб впливу на обсяг пропозиції грошей в країні з метою непрямго впливу на обсяг виробництва (через зміну процентної ставки).
Найпотужнішими інструментами грошово-кредитної політики є:
а) Операції Національного банку на ринку цінних паперів. Цей інструмент використовується найчастіше (купівля-продаж ОДВП).
б) Процентна політика - маніпулювання Національним банком обліковою ставкою.
в) Резервна політика - маніпулювання Національним банком нормою обов’язкового резервування. Цей інструмент використовується найрідше через ряд причин:
- надто потужний;
- є певна, досить складна, процедура узгодження підвищення/зменшення резервної норми;
- дестабілізуючий вплив грошового мультиплікатора.
г) Валютна політика, являє собою сукупність інтервенцій Національного банку на валютному ринку з метою утримання стабільності гривні.
В цілому грошово-кредитна політика в Україні відзначається нестабільністю і незбалансованістю. Це пояснюється слабкістю банківської системи, недоформованістю інфраструктури грошового ринку та значними впливом політичних чинників на діяльність НБУ.
3. Інвестиційна та інноваційна політики. Сутність інвестиційної політики полягає в заохоченні інвестиційної діяльності як у сфері портфельних інвестицій (політика приватизації і регулювання фондового ринку і ринку цінних паперів), так і у сфері реальних інвестицій. Зокрема, для регулювання реальних інвестицій широко застосовуються такі інструменти, як податкова політика (податкові пільги та податкові канікули інвесторам), амортизаційна політика, що є ключовим інструментом інвестиційної політики. Сутність амортизаційної політики полягає у визначенні державою норм та порядку нарахування амортизаційних відрахувань.
Взагалі інвестиційна політика посідає чільне місце в стратегії соціально-економічних перетворень країни. Лише активізація інвестиційного процесу сприятиме реальному оновленню виробничих фондів, структурним перетворенням старих промислових центрів, розвитку регіонів. Це сприятиме реалізації стратегічної мети – забезпеченню стабільного економічного зростання.
Важливо активізувати роль держави з метою подолання інвестиційного спаду, що розпочався у 1990р.
Державні інвестиції доцільно спрямувати в ті галузі та сфери, які є неефективними для приватного бізнесу. Передусім це стосується виробничої та соціальної інфраструктури, фундаментальної науки, екології, ресурсозбереження. Це сприятиме прогресивним структурно-технологічним перетворенням, вирішенню завдань соціального характеру, і в тому числі стримуванню безробіття, а також стимулюванню приватних інвестицій.
Надзвичайно важливо відновити роль заощаджень населення в інвестиційному процесі. Сьогодні практично відсутній механізм трансформації особистих заощаджень у інвестиції. Переважна їх більшість конвертується в іноземну валюту і лише незначна частина, яка не має практичного значення, надходить у вигляді депозитів до банківсько-інвестиційної системи.
Необхідно стимулювати залучення іноземних інвестицій, особливо в реальний сектор економіки, у тому числі в експортно-зорієнтовані галузі та імпортозамінні виробництва. Важливо, щоб ці інвестиції спрямовувались на реалізацію конкретних проектів модернізації виробництва з максимальним використанням вітчизняних товарів та послуг, виконання програм екологічної безпеки.
Великий потенціал для активізації інвестиційної політики має банківська система. До останнього часу комерційні банки всіляко ухилялися від кредитування реального сектору економіки. Переважна більшість комерційних банків не має достатнього капіталу для фінансування великих довгострокових проектів у виробничій сфері. Незначна кількість провідних банків, здатних здійснювати весь спектр банківських операцій, переживає важкі часи. Передусім це зумовлено значними обсягами неповернених кредитів, і, як результат - більша частина банківських активів є розпорошеною та знеціненою. До того ж досі відсутній механізм санації, реструктуризації та банкрутства банків, підвищення рівня їх капіталізації.
Зростання ефективності інвестиційної діяльності потребує збереження пріоритетів грошової та валютної стабілізації: зниження ціни кредитних ресурсів. Цього можна досягти, зміцнюючи національну грошову одиницю.
Національний банк має відмовитися від здійснюваної монетарної політики і забезпечити поступове підвищення рівня монетизації економіки. Водночас необхідно вдосконалити структуру грошової маси, забезпечити зменшення її частки, що перебуває в обігу, витискуючи з платіжного обігу іноземну валюту та неякісні грошові сурогати.
Сутність інноваційної політики полягає в заохоченні господарських суб’єктів до інноваційної діяльності. Основні інструменти інноваційної політики:
- податкова політика;
- пільгове кредитування та інші кредитні інструменти (кредитування під гарантію держави і т.д.);
- охорона інтелектуальної власності;
- технічна та організаційна підтримка з боку держави;
- патентно-ліцензійна діяльність.
4. Антимонопольна політика. Сутність її полягає у формуванні та збереженні конкурентного середовища, організації системи моніторингу природних монополістів. Основні інструменти антимонопольного регулювання:
- цінова політика, а саме встановлення граничних цін – це прямий інструмент; встановлення граничної норми рентабельності – непрямий; обов’язкове декларування собівартості;
- санкції проти природних монополістів і порушників антимонопольного законодавства (штрафи, пені, арешт майна, скасування ліцензій, дозволу на діяльність).
5. Зовнішньоекономічна політика. Сутність її полягаї у впливі на господарські суб’єкти, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, з метою захисту вітчизняного товаровиробника і вітчизняного ринку. Використовується дві групи інструментів:
а) тарифне регулювання ЗЕД. До них відноситься митна політика - встановлення мита і маніпулювання його величиною;
б) нетарифне регулювання ЗЕД, що включає:
- обмежувальні нетарифні методи регулювання (ліцензії, квоти, антидемпінгове мито, компенсаційне мито, різні види митного контролю - ветеринарний контроль, фітосанітарний, екологічний, метрологічний контроль, радіологічний контроль);
- заохочувальні нетарифні методи регулювання (субсидування експорту, кредитне субсидування експорту, організація виставок, ярмарок, інша технічна та організаційна допомога).
6. Соціальна політика. Виходячи із задекларованих у Конституції України соціальних прав і концепції побудови ринкової економіки, має забезпечити свободу та суверенітет особи і сім’ї, активність і відповідальність індивіда за свої дії у сфері праці, споживання і освіти. У свою чергу, держава забезпечує політичні, правові та економічні умови для реалізації особистості, не допускаючи розвитку патерналізму, характерного для командної економіки.
До функцій держави належать: забезпечення мінімальних соціальних гарантій, підтримка різних верств населення, встановлення правового простору в суспільстві, охорона навколишнього середовища.
В основі соціальної політики має лежати оптимальне узгодження соціальних гарантій та соціального страхування, які запобігають погіршенню умов існування особистості в основних сферах життєдіяльності у зв’язку з безробіттям, хворобою, старістю, необхідністю підвищення кваліфікації. Наприклад, не можна реформувати пенсійну систему таким чином, щоб у якоїсь групи пенсіонерів погіршилися матеріальні умови життя.
Безперечно, швидко досягти такого рівня соціального захисту та соціальної підтримки за нинішніх умов Україні не вдається. Тому соціальна політика перехідного періоду має ґрунтуватися на механізмі, який поєднує елементи державних гарантій, соціальної підтримки та лібералізму. Роль соціального страхування для всіх членів суспільства виконує певне коло благ, які надаються як державна гарантія. Такі гарантії (насамперед мінімальні заробітна плата та пенсії, право на безкоштовне лікування та освіту) повинні забезпечувати прожитковий мінімум усім членам суспільства, створювати їм рівні стартові можливості. Той, хто з незалежних від нього причин позбавлений їх, потребує соціального захисту (наприклад, хворі, інваліди, люди похилого віку).
Крім наведених вище, держава має цілий арсенал інших інструментів і методів регулювання економіки (промислова, транспортна, аграрна, кон’юнктурна та інші політики), що застосовуються для впливу на різні сфери і сегменти національної економіки для досягнення поставлених цілей.
3. Державність та економічна безпека
Національна безпека – це категорія правова, економічна та політична, пов’язана з поняттями суверенітет, територіальна цілісність, автономність систем життєзабезпечення, рівень життя і т.д.
Складовою національної безпеки є економічна безпека. Економічна безпека – це такий стан соціально-економічної системи країни, за якого забезпечується можливості ефективного економічного розвитку в умовах макроекономічної рівноваги.
За своєю структурою відповідно до рішення міністерства економіки України, економічна безпека національної економіки включає наступні компоненти:
1. макроекономічна безпека – це такий стан економіки, за якого забезпечується розширене відтворення суспільного продукту в умовах сприятливих макроекономічних пропорцій;
2. фінансова безпека – це такий стан бюджетної, грошово-кредитної, банківської, валютної систем, фондового ринку, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх викликів і загроз, її здатністю забезпечити ефективне функціонування економічної системи. Фінансова безпека свою чергу включає:
- бюджетну безпеку;
- грошово-кредитну безпеку;
- боргову безпеку;
- валютну безпеку;
- безпеку страхового ринку;
- безпеку фондового ринку.
3. зовнішньоекномічна безпека характеризує такий стан економіки, коли забезпечується збалансованість зовнішньо-торгівельних і зовнішньоекономічних операцій, захист вітчизняного ринку від недобросовісної конкуренції і недоброякісної продукції, підтримка вітчизняного товаровиробника;
4. інформаційна безпека (економічної інформації) – це позитивний імідж країни на світових і регіональних ринках та інформаційний супровід зовнішньоеконмічної активності;
5. інвестиційна безпека – це такий стан економіки, коли забезпечені рівні сприятливі умови господарювання для всіх інвесторів;
6. науково-технологічна безпека – це такий стан економіки, коли її розвиток спирається на вітчизняний науково-технологічний потенціал, здатний генерувати не тільки поліпшувальні та копіювальні технології і продукти, але й принципово нові;
7. енергетична безпека – це такий стан економіки, який забезпечує захист національних інтересів в енергетичній сфері від зовнішніх і внутрішніх загроз і здатність забезпечити паливно-енергетичними ресурсами потреби в межах території країни;
8. соціальна безпека – це такий стан економіки, коли забезпечується гідний і якісний рівень життя населення;
9. демографічна безпека – це такий стан економіки, який забезпечує нормальне відтворення населення і робочої сили;
10. продовольча безпека – це такий стан економіки, який забезпечує нормальне споживання продовольства населенням, в першу чергу за рахунок власного виробництва, а також за рахунок платоспроможного імпорту;
11. виробнича безпека – це здатність національних господарських суб’єктів забезпечити стабільне, стійке, здатне до розвитку функціонування виробничого колективу.
Важливим аспектом забезпечення економічної безпеки є визначення загроз і ризиків. Загрози економічній безпеці можна поділити на дві групи:
1. Внутрішні загрози, наприклад, деградація науково-технічного потенціалу, зношеність основних фондів, значна майнова диференціація та диференціація доходів, високий рівень корупції і т.д.;
2. Зовнішні, до них належать: експортна орієнтація економіки, висока частина сировини в експорті, зовнішня енергозалежність, значний рівень зовнішнього боргу і т.д.
Загрози в перспективі породжують ризики, тому забезпечення економічної безпеки можна розглядати як систему управління ризиками.
Методологія визначення рівня економічної безпеки.
Для вимірювання і оцінки загроз економічній безпеці і їх впливу на розвиток економіки застосовують спеціальні методики і показники, зокрема:
1. критерії економічної безпеки – це статистичні показники, за якими оцінюється стан економіки країни з точки зору здатності забезпечити сталий розвиток;
2. індикатори економічної безпеки – це статистичні показники стану економіки країни, які характеризують явища і тенденції в економіці і визначаються на основі критеріїв економічної безпеки. Розрізняють індикатори:
- оптимальні, визначають межі, в яких створюються сприятливі умови для економічного розвитку;
- порогові індикатори, визначають межі, в яких вже можуть формуватися несприятливі умови для економічного розвитку;
- граничні, визначають межі, в яких вже можуть формуватися загрози економічному розвитку.
Загальна методика визначення економічної безпеки ґрунтується на інтегральній оцінці економічної безпеки, яка визначається в наступному порядку:
1. визначення індикаторів;
2. визначення меж індикаторів;
3. нормалізація індикаторів;
4. визначення вагових коефіцієнтів;
5. визначення інтегральної оцінки як середньозваженої величини.
До індикаторів економічної безпеки відносяться:
1. індикатори макроекономічної безпеки:
- рівень тінізації економіки;
- відношення обсягу ВВП України до середньоєвропейського;
- відношення обсягу ВВП на душу населення до середньосвітового значення;
- відношення сальдо платіжного балансу до ВВП;
- відношення темпів зростання продуктивності праці до темпів зростання заробітної плати і т.д.;
2. індикатори фінансової безпеки:
- рівень перерозподілу ВВП через бюджет;
- відношення дефіциту або профіциту державного бюджету до ВВП;
- рівень монетизації економіки (М3/ВВП);
- рівень доларизації економіки (обсяг валютних депозитів/обсяг всіх депозитів);
- частка іноземного капіталу в статутних фондах банківської системи;
3. індикатори боргової безпеки:
- відношення загальнодержавного боргу до ВВП;
- відношення зовнішнього державного боргу до ВВП;
4. індикатори науково-технологічної безпеки:
- питома вага видатків державного бюджету на науку у ВВП;
- кількість фахівців, що займаються науково-технічною діяльністю з розрахунку на 1000 душ населення;
- частка інноваційно активних підприємств у загальній їх кількості;
- частка реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої продукції;
- відношення впроваджених науково-технічних розробок до загальної кількості зареєстрованих інженерно-технічних розробок;
5. індикатори зовнішньо-екномічної безпеки:
- частка імпорту продовольства в загальному обсязі споживання продовольства в країні;
- відношення експорту до ВВП або експортна квота;
- відношення імпорту до обсягу ВВП або імпортна квота;
- коефіцієнт покриття імпорту експортом;
6. індикатори продовольчої безпеки:
- добова калорійність їжі в розрахунку на одну людину;
- споживання м’яса і м’ясопродуктів на одну людину;
- споживання риби і рибопродуктів на одну людину;
- споживання овочів і фруктів у розрахунку на одну людину;
- споживання хліба і хлібопродуктів у розрахунку на одну людину;
- перехідні запаси зерна, визначаються у % до обсягу річного споживання;
- виробництво зерна за рік у розрахунку на одну особу;
7. індикатори демографічної безпеки:
- очікувана тривалість життя;
- коефіцієнт смертності;
- коефіцієнт народжуваності;
- коефіцієнт старіння;
- демографічне навантаження непрацездатного населення на працездатне;
8. індикатори соціальної безпеки:
- відношення середньої заробітної платні до прожиткового мінімуму;
- частка витрат на харчування в загальному обсязі споживчих витрат домогосподарств;
- частка населення, що перебуває за межею бідності;
- децильний коефіцієнт – це відношення доходів 10% найбагатших громадян до 10% найбідніших громадян;
- рівень безробіття;
- забезпеченість житлом у розрахунку на одну особу;
- обсяг видатків зведеного бюджету на охорону здоров’я по відношенню до ВВП;
- обсяг видатків зведеного бюджету на освіту по відношенню до ВВП;
9. індикатори виробничої безпеки:
- частка обробної промисловості в загальному обсязі промислового виробництва;
- металомісткість продукції;
- фондомісткість виробництва;
- рентабельність операційної діяльності;
- індекс реального промислового виробництва;
- ступінь зносу основних фондів.
Аналіз індикаторів економічної безпеки України за останні 10-15 років показує, що основні проблеми економічної безпеки концентруються в енергетичній і технологічній сферах і вже вони генерують серйозні проблеми у виробничій і соціальній сферах.
В системі державного регулювання економіки існують механізми забезпечення економічної безпеки за рахунок використання певних важелів державного регулювання і управління економікою. Для їх реалізації необхідно:
1. визначити межі державного сектору економіки і межі державного втручання в економіку;
2. сформувати нормативно-правову базу для проведення економічної політики із забезпечення економічної безпеки;
3. розробити стратегію забезпечення економічної безпеки;
4. розробити і реалізувати тактику забезпечення економічної безпеки, тобто систему способів реалізації стратегії.
Необхідно зазначити, що основною умовою забезпечення економічної безпеки має бути поєднання зусиль всіх гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової).
ТЕМА 8