 |
|
ПРОГРАМУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
1. Загальна характеристика програмування як методу державного регулювання економіки.
2. Досвід програмування в Україні.
3. Роль і основні методи прогнозування економіки.
1. Загальна характеристика програмування як методу державного регулювання економіки
Програмування почали широко використовувати у повоєнний період у таких країнах як Франція, Німеччина, Скандинавські країни, пізніше Японія, Південна Корея. Успішна апробація цього методу призвела до його поширення у всьому світі.
Програма економічного розвитку в загальному розумінні є сукупністю цілей цього розвитку та заходів по їх досягненню з тим чи іншим рівнем конкретизації. Більшість програм мають індикативний характер, тобто визначають пріоритети, орієнтири, бажані способи їх досягнення. Такі програми не мають конкретних виконавців і термінів, а визначають лише напрямок, в якому бажано рухатись економічним суб’єктам, перспективи досягнення певних результатів. В той же час частина програм мають директивний характер, тобто з чітким визначенням термінів, виконавців, ресурсів тощо. Перші програми, як правило, є національними, державними, регіональними, другі зазвичай є комплексними або вузькоспеціалізованими.
Важливе місце в системі державних програм посідають цільові комплексні програми (ЦКП). Особливість цільових комплексних програм – це їх адресний і директивний характер, тобто вони є визначеними щодо термінів виконання, конкретних виконавців і ресурсного забезпечення.
За змістом до комплексних цільових програм відносться:
1. соціально-економічні, що спрямовані на підвищення добробуту, рівня життя, поліпшення соціальних умов, в т.ч. умов праці та відпочинку;
2. виробничі, що спрямовані на розвиток виробництва, зростання обсягів випуску пропозиції, освоєння нових видів продукції, поліпшення її якісних характеристик;
3. науково-технічні, що спрямовані на розвиток наукових досліджень, впровадження досягнень науки і техніки у виробництво;
4. екологічні, що спрямовані на виконання природоохоронних заходів і підвищення екологічної культури населення;
5. інституційні, що спрямовані на поліпшення організації управління господарськими системами;
6. регіональні, що спрямовані на розвиток регіонів, реструктуризацію їх економіки, освоєння їх ресурсних багатств, формування територіально-виробничих комплексів.
В структурі ЦКП можна виділити наступні блоки:
- цільовий – постановка цілей програми;
- структурний – визначення системи об’єктів, на які спрямована програма, системи програмних заходів та їх структури;
- блок техніко-економічного обґрунтування (розрахунки обсягу виробництва та ефективності);
- блок ресурсного забезпечення – визначення необхідної для виконання програм кількості та номенклатури ресурсів;
- організаційний блок – визначення виконавців, джерел і термінів виділення ресурсів, графіків виконання заходів.
За термінами реалізації розрізняють:
- довгострокові;
- середньострокові;
- короткострокові програми.
До основних показників ЦКП відносяться:
- обсяги виробництва продукції;
- ліміти капіталовкладень;
- державне замовлення на поставку продукції;
- державне замовлення на введення в експлуатація потужностей;
- перелік забудов;
- обсяг фінансування за рахунок бюджетів різних типів;
- витрати валютних ресурсів і заходи в сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Загальний алгоритм розробки програм має наступний вигляд.
1. Аналіз сучасного стану об’єктів і ретроспективний аналіз економічних процесів з метою виявлення тенденцій і закономірностей.
2. Прогнозування розвитку економічних процесів.
3. Дослідження і розробка альтернативних варіантів впливу на процес.
4. Вибір оптимального варіанту з кількох альтернатив.
5. На основі цього вибору розробка розгорнутого варіанту програми.
Цільові комплексні науково-технічні програми (ЦКНТП) розробляються, як правило, з метою масштабної реалізації науково-технічних досягнень, основні результати реалізації якої полягають у підвищенні ефективності і конкурентоспроможності економіки в цілому або її окремих складових. Важливе місце в розробці ЦКНТП має вибір цілей.
2. Досвід програмування в Україні
Пріоритетні напрямки, що потребують програмного вирішення, визначаються Верховною Радою України на підставі переліків і пропозицій, поданих Національною академією наук України, Міністерством освіти і науки України та схвалених Кабінетом Міністрів.
Станом на поточний момент склалися такі пріоритетні напрямки науково-технічного розвитку:
1. здоров’я людини;
2. охорона навколишнього середовища;
3. виробництво, переробка і збереження сільськогосподарської пропозиції;
4. екологічна енергетика і ресурсозберігаючі технології;
5. перспективні інформаційні технології, засоби комплексної автоматизації, сучасні системи комунікації;
6. нові речовини та матеріали;
7. наукові проблеми розбудови державності України.
Найбільш масштабними та всеохоплюючими є програми соціально-економічного розвитку. Вони приймаються на різних рівнях. На національному рівні - це державна програма соціально-економічного розвитку. На регіональному – обласні програми соціально-економічного розвитку. На місцевому рівні – програми соціально-економічного розвитку міст, районів, селищ, сіл.
В залежності від строків виконання, державні програми соціально-економічного розвитку можуть бути:
- довгострокові (10-15 років);
- середньострокові (до 5 років);
- короткострокові (на рік).
Характерною ознакою організаційно-економічного механізму реалізації програм є їх перебування в процесі виконання в залежності від досягнутих результатів. Крім того, базою для розробки програми з коротшим строком виконання є програми з довшим строком виконання.
3. Роль і основні методи прогнозування економіки
В сучасній економіці прогнозування отримало широке розповсюдження на всіх рівнях (від місцевого до глобального) і у всіх сферах (економічній, соціальній, політичній, військово-технічній, культурній, демографічній і т.д.).
Прогноз – це науково обґрунтоване судження про майбутній стан об’єктів або розвиток процесів у майбутньому. Процес формування прогнозів включає наступні етапи.
1. Формування інформаційної бази для розробки прогнозів.
2. Аналіз об’єкту прогнозування.
3. Аналіз зовнішнього середовища і його можливих впливів на об’єкт прогнозування.
4. Визначення вірогідної траєкторії розвитку об’єкта.
5. Прийняття управлінських рішень або підготовка управлінських рішень.
6. Оцінка якості прогнозу.
Існує класифікація прогнозів за наступними критеріями:
1. За критеріями контрольованості:
- контрольовані прогнози, тобто прогнози процесів, що контролюються інституціями;
- неконтрольовані прогнози.
2. За критерієм масштабу:
- мікропрогнози (прогнози розвитку окремих економічних суб’єктів);
- галузеві прогнози;
- макропрогнози (розвитку національної економіки);
- мегапрогнози (розвитку глобальної економіки).
3. За критерієм строків прогнозування:
- оперативний (на строк до одного місяця);
- короткостроковий (до одного року);
- середньостроковий (до п’яти років);
- довгостроковий (до 15-ти років).
4. За критерієм об’єктів прогнозу:
- прогнози зміни запасів природних ресурсів;
- прогнози руху трудових ресурсів;
- прогнози динаміки інвестицій;
- прогнози науково-технічного розвитку;
- прогнози соціального розвитку;
- прогнози динаміки зайнятості;
- прогнози динаміки доходів.
5. За критерієм кількості об’єктів прогнозування:
- одиничний прогноз;
- множинний прогноз.
6. За критерієм часового інтервалу прогнозування:
- точний прогноз;
- інтервальний прогноз.
7. За функціональними ознаками:
- пошуковий прогноз - базується на існуючих тенденціях і закономірностях;
- нормативний – базується на нормативах.
8. За критерієм варіантів прогнозування:
- песимістичний;
- оптимістичний;
- середній (стриманий).
Державний прогноз економічного і соціального розвитку національної економіки - це система кількісних показників і якісних характеристик розвитку макроекономічної ситуації в країні на визначений період, що охоплює формування структури економіки, соціальної інфраструктури, обсягів виробництва товарів і послуг, зовнішньоекономічної діяльності.
Інформаційною базою прогнозування є:
- нагромаджений досвід і знання;
- фактологічні та статистичні дані;
- економіко-математичні моделі.
Розрізняють наступні способи прогнозування:
- експертний;
- спосіб екстраполяції;
- спосіб моделювання.
Загалом прогнозування виконує наступні функції:
а) науковий аналіз соціально-економічних, науково-технічних та техніко-технологічних процесів, що відбуваються в рамках національної економіки. Ця функція реалізується в три етапи :
- ретроспекція – це вивчення минулого стану об’єкту;
- діагноз – визначення сучасного стану об’єкту;
- проспекція - визначення майбутнього стану об’єкту. Обов’язковим елементом є верифікація, тобто оцінка достовірності прогнозу;
б) оцінка об’єкта прогнозування на основі обраних альтернатив, тобто розробляються кілька варіантів прогнозів майбутнього стану об’єкта, які аналізуються і порівнюються за певними критеріями;
в) підготовка управлінських рішень (по суті це підготовка рекомендацій для прийняття рішень);
г) оцінка можливих наслідків прийнятих рішень.
Процес прогнозування відбувається виходячи з таких принципів:
- принцип наукової обґрунтованості;
- принцип системності, передбачає розгляд об’єкта прогнозування як системи, що є сукупністю великої кількості елементів та взаємозв’яків між ними;
- принцип адекватності - означає, що прогнози і прогнозна інформація повинні відображати реальні процеси в економіці;
- принцип альтернативності або багатоваріантності;
- принцип цілеспрямованості, тобто прогноз має відповідати певним цілям;
- принцип ефективності, забезпечується в тому випадку, коли за мінімальної кількості вхідних даних досягається максимальна кількість вихідних даних.
Процесам і методам прогнозування національної економіки присвячена наукова дисципліна економічна прогностика. Ключовим блоком цієї науки є вивчення та застосування методів прогнозування.
Методи прогнозування – це сукупність способів, заходів, дій, за допомогою яких можна на підставі вивчення існуючого та минулого стану об’єкта з врахуванням існуючих чи потенційних факторів впливу на нього переконливо передбачити його майбутній стан.
Методи прогнозування:
1-група. Інтуїтивні (експертні) методи прогнозування. Вони здебільшого використовуються для визначення зміни стану об’єкта у майбутньому, а також іноді для визначення заходів по досягненню такої цілі.
2-група. Формалізовані методи. Вони використовуються переважно для визначення ресурсного забезпечення, необхідного для досягнення цілі.
До інтуїтивних методів відносяться:
1. метод експертної оцінки, розрізняють:
- індивідуальний;
- колективний.
Індивідуальний метод експертної оцінки здійснюється за допомогою індивідуального опитування у вигляді інтерв’ю, анкетування або складення експертами сценарію розвитку.
Серед методів колективної експертної оцінки найбільш поширеними є:
а) метод комісій – це обговорення ситуації групою експертів і складання прогнозу на основі цього обговорення;
б) матричний метод – опитування групи експертів і спеціальна обробка отриманої інформації, на основі якої складається матриця. У стовпчиках матриці зазначаються експерти, у рядках – питання. На перетині стовпчика і рядка відображається думка експерта з конкретного питання;
в) мозкова атака – це активне творче обговорення ситуації висококваліфікованими фахівцями і вироблення прогнозу на основі цього обговорення.
Основні етапи колективної експертної оцінки:
- формування групи учасників;
- складання проблемної записки (описання ситуації і бажаного прогнозу);
- генерація ідей;
- систематизація ідей;
- деструкція (критичний аналіз ідей);
- складання прогнозу у вигляді списку ідей про майбутній розвиток об’єкта, які не були відкинуті в ході деструкції;
г) метод «Дельфі» – це систематичне опитування експертів з приводу розвитку об’єкта прогнозування та узагальнення даних. Характерними рисами методу «Дельфі» є :
- анонімність (експерти або незнайомі, або не знають, що одночасно приймають участь в одному і тому ж опитуванні);
- постійне використання напрацьованих результатів;
- статистичний характер висновків, тобто, висновки базуються на думці більшості.
Саме завдяки цим характерним рисам метод «Дельфі» є ефективним.
До формалізованих методів прогнозування відносяться:
- методи прогнозної екстраполяції;
- метод економіко-математичного моделювання.
Метод екстраполяції – один з головних у прогнозуванні економіки. Він передбачає, що на основі статистичних даних, зібраних за певний період, формується уявлення про тенденції і закономірності. Базовим положенням цього методу є положення про те, що зазначені тенденції і закономірності збережуться і в майбутньому. Найпростішим з методів екстраполяції є метод найменших квадратів, який дає можливість оцінити ймовірні відхилення від прогнозованого результату. Більш складними методами екстраполяції є метод регресивного аналізу і метод кореляційного аналізу.
Економіко-математичне моделювання передбачає формування моделей, тобто, спрощення реальної ситуації, за якого її можна описати певною кількістю рівнянь. Розрізняють:
- факторні економічно-математичні моделі, вони визначають залежність рівня і динаміки розвитку об’єкта прогнозування від рівня і динаміки впливу окремих факторів;
- структурні економіко-математичні моделі - це моделі, які описують взаємозв’язки між окремими елементами, що формують єдине ціле або агрегат. Прикладом може бути міжгалузевий баланс виробництва;
- комбіновані економіко-математичні моделі - досліджують як структурні так і факторні впливи.
Моделі можуть бути спрямовані на :
- мінімізацію (витрат);
- максимізацію (прибутків).
Моделі можуть бути:
- однофакторними;
- багатофакторними.
В залежності від фактору часу розрізняють моделі:
- статичні;
- динамічні.
ТЕМА 11