Главная | Обратная связь

Поняття та ознаки держави

 

Термін "держава" вживається у трьох основних зна­ченнях:

1) як сукупність людей, які проживають на певній те­риторії та об'єднані публічною політичною владою;

2) як політичний інститут, організація публічної полі-

тичної влади;

3) як сукупність владних організацій і посадових осіб (органів законодавчої, виконавчої, судової влади).

Приблизно до XV1-XVII ст. держава трактувалася широко і не відокремлювалася від суспільства, яке вона орга­нізовувала і представляла. Для позначення держави викорис­товувалися такі поняття, як князівство, королівство, республі­ка, тиранія, правління та ін. Спеціальний термін "stato" для визначення держави як особливої політичної організації сус­пільства був запроваджений в літературу італійським мисли­телем Н. Макіавеллі (1469-1527).

Держава -це політико-територіальна і структур­но-організаційна форма суспільства, покликана на владній основі гарантувати в ньому (суспільстві) свободу особи, еко­номічну свободу, народовладдя, а також забезпечити з допо­могою апарату політичної влади цілісність суспільства та йо­го ефективне функціонування.

Ознаки держави'.

1) наявність публічної політичної влади, яка відокрем­лена від суспільства;

2) здійснення державної влади спеціальним апаратом управління і примусу;

3) територіальна організація влади і населення. Дер­жава об'єднує людей за територіальною належністю на основі громадянства (підданства). Територія поділяється на адмініс­тративно-територіальні одиниці, за якими і здійснюється управління суспільством;

4) право держави на встановлення і стягнення з насе­лення податків та зборів, необхідних для утримання держав­них службовців і матеріального забезпечення державної полі­тики (економічної, соціальної, екологічної, оборонної тощо);

5) можливість видавати закони та інші нормативні акти, загальнообов'язкові для населення всієї країни;

6) суверенітет - властивість державної влади бути верховною і юридичне незалежною від будь-якої іншої соці­альної влади, самостійно здійснювати свої функції в межах національного і міжнародного права.

15Державний суверенітет розглядається у двох аспек­тах: як внутрішній і зовнішній. Верховенство державної вла­ди всередині країни (внутрішній суверенітет) виявляється: а) у поширенні влади на все населення і громадські організа­ції країни, а також на тих, хто перебуває в межах екстериторі­альності (наприклад, на осіб та установи, які знаходяться за кордоном); б) у можливості скасувати або визнати незначни­ми вияви іншої соціальної влади (у суспільстві можуть існу­вати різні види соціальної влади - партійна, профспілкова, виробнича, сімейна та інші, але вищою владою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій та установ, володіє тільки держава); в) у наявності у державної влади силової ос­нови (збройні сили, органи охорони громадського порядку, каральні установи); г) у безпосередньому здійсненні владних повноважень через законодавство, державне управління, пра­восуддя.

Незалежність державної влади на міжнародній арені (зовнішній суверенітет) виявляється в тому, що держава як суб'єкт міжнародного права є рівноправним учасником між­народного спілкування, безпосередньо укладає договори, об­мінюється дипломатичними, консульськими, торговими пред­ставництвами, сприяє зміцненню миру і міжнародної безпеки.

Суверенітет держави необхідно відрізняти від сувере­нітету народу і суверенітету нації. Суверенітет народу ґрун­тується на визнанні всього правомочного населення країни джерелом і носієм влади, на його праві самостійно визначати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у розробленні політики держави, контролі за її діяльністю. Суверенітет нації - це її повновладдя, реальна можливість визначати характер свого національного життя, політична свобода, здатність політичного самовизначення аж до відокремлення і створення самостійної держави.

 

2.2. Форма держави

 

Форма держави характеризує організацію вер­ховної влади, структуру і порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб і громадян, способи і засо­би володарювання. Вона складається з трьох основних еле­ментів: форми правління, форми державного (територіально­го) устрою і державно-правового режиму.

Форми правління поділяються за способом організації верховної влади та за її формальним джерелом на монархії (грец. monarchia - єдиновладдя) і республіки (лат. respublica - суспільна, всенародна справа).

У монархіях формальним джерелом влади є одна осо­ба. Монарх отримує свій пост у спадщину, незалежно від ви­борців чи представницьких органів влади. Існує декілька різ­новидів монархічної форми правління: абсолютна монархія, при якій влада монарха юридичне і фактично ніким і нічим не обмежена (Оман, Катар); дуалістична монархія , в якій зако­нодавча влада здійснюється парламентом, а монарх очолює управління державою і формує уряд (Марокко, Бутан); пар­ламентська монархія, в якій повноваження монарха суттєво обмежені конституцією і парламентом. Монарх формально вважається главою держави, але фактично виконує представ­ницькі функції і лише частково - виконавчі, іноді має право вето на закони парламенту, яким практично не користується. Уряд формується парламентською більшістю і підзвітний пар­ламенту, а не монарху (Велика Британія, Швеція, Данія, Япо­нія, Норвегія та ін.). Якщо монарх очолює не тільки світське, а й духовне правління, має місце теократична монархія (Ва­тикан, Саудівська Аравія).

У республіці джерелом влади є народ; вищі органи держави обираються громадянами або формуються представ­ницькими органами. В сучасному світі існують три види рес­публіки: парламентська, президентська і змішана (парламент­сько-президентська).

Головними рисами парламентської республіки є ство­рення уряду на парламентській основі та його формальна від-

17повідальність перед парламентом, який здійснює щодо уряду такі функції: формує і підтримує його; встановлює фінансові межі діяльності уряду; контролює уряд і в разі необхідності може виразити йому вотум недовіри; критикує урядову полі­тику тощо. Уряд наділений виконавчою владою, а нерідко й законодавчою ініціативою. Хоча керівник уряду (прем'єр-міністр, канцлер) офіційно не є главою держави, реально він -перша особа в політичній ієрархії. Президент може обиратися або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його політична роль зводиться до представницьких і церемоніальних функцій (Німеччина, Індія, Греція, Ізраїль, Австрія, Угорщина та ін.).

Президентська республіка відрізняється тим, що президент у ній є водночас і главою держави, і главою уряду. Він сам призначає членів кабінету міністрів, які відповідальні перед ним, а не перед парламентом. У президентській респуб­ліці існують жорсткий розподіл влади, значна самостійність її гілок. Парламент може обмежувати діяльність президента з допомогою законів і через затвердження бюджету; президент має право відкладального вето на рішення парламенту (США, Бразилія, Мексика, Аргентина, Кіпр та ін.).

Змішана республіка поєднує сильну президентську владу з ефективним контролем парламенту за діяльністю уря­ду і характеризується подвійною відповідальністю уряду: пе­ред президентом і перед парламентом (Франція, Україна, Польща, Монголія).

Форма державного (територіального) устрою - це спосіб національного і адміністративно-територіального устрою держави, який відображає характер взаємовідносин між її складовими частинами, а також цент­ральними і місцевими органами влади. За формою державно­го устрою держави поділяють на унітарні і федеративні.

Унітарна держава складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають політичної самостійності. Ознаками унітарної держави є також єдина структура державно­го апарату на всій території країни (в тому числі єдина судова система), єдине громадянство, одноканальна система загально-

державних податків, єдина система законодавства (Болгарія, Японія, Англія, Чехія). Унітарні держави можуть мати у своєму складі автономні утворення, компетенція яких визначається центральною владою (Іспанія, Італія. Україна).

Головна відмінність федерації (лат. faideratia - союз, об'єднання) від унітарної держави полягає в тому, що вона є союзною державою, яка виникає внаслідок об'єднання де­кількох державних утворень (суб'єктів федерації), кожне з яких має власний адміністративний поділ, володіє частковим суверенітетом і повною політичною самостійністю. У феде­раціях існує два рівні державного апарату: федеральний і суб'єктів федерації (штатів, республік, земель, кантонів і т.п.). Парламент складається, як правило, з двох палат, одна з яких представляє інтереси суб'єктів федерації. Кожна особа має подвійне громадянство - федерації і відповідного суб'єкта федерації. Суб'єкти федерації наділені правом при­ймати власну конституцію і закони, які не повинні суперечи­ти федеральному законодавству. Разом з федеральними пода­тками, які надходять у федеральну казну, встановлено і пода­тки суб'єктів федерації (двоканальна податкова система). Фе­деральний принцип державного устрою має забезпечити віль­не об'єднання і рівноправну взаємодію спільностей, які мають значні етнічні, історико-культурні, релігійні та інші особли­вості, і створити оптимальні умови для вираження регіональ­них та інших інтересів меншин. Прикладами федеративних держав можуть бути США, Австралія, Індія, Росія, ФРН, Швейцарія та ін.

Разом із зазначеними формами державного устрою в літературі іноді виокремлюють конфедерацію — союз суве­ренних держав, члени якого, зберігаючи свою незалежність, утворюють на договірних засадах спеціальні спільні органи для координації дій при вирішенні конкретних проблем. Принцип конфедералізму означає збереження повної юриди­чної і політичної самостійності держав, які належать до кон­федерації, відсутність центральної влади, спільного єдиного законодавства, громадянства, судової системи. Взаємовідно­сини між суб'єктами конфедерації будуються виключно на

19основі добровільних домовленостей. Повноваження керівних об'єднаних органів конфедерації чітко визначені й обмежені сферою їх компетенції. У конфедерації не існує єдиної подат­кової системи, бюджет формується за рахунок внесків її чле­нів. Правова підстава утворення конфедерації - союзний до­говір, а не конституція. Конфедеративні утворення мають тимчасовий характер і переростають у федерації або розпа­даються на окремі унітарні держави. Конфедеративними утвореннями вважаються США 1776-1787 pp., Швейцарія до 1848 p., Німеччина 1815-1867 pp., OAP (Єгипет і Сирія ) 1958-1991 pp., Сенегамбія (Сенегал і Гамбія ) 1982-1989 pp.

Категорією "державний режим'¹ охоплюється сукупність заходів і способів здійснення державної влади. Всі існуючі державно-правові режими поділяються на демократи­чні і недемократичні. У більшості сучасних держав пошире­ний демократичний (грец. demos - народ, kratos - влада) ре­жим (Франція, США, Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.). Він характеризується: прямою участю населення у вирішенні державних питань (пряма, або безпосередня, демократія) чи з допомогою виборних представницьких органів (парламентсь­ка, або представницька, демократія); гарантованістю та реа­льністю прав і свобод людини і громадянина; існуванням різ­них форм власності; політичним та ідеологічним плюраліз­мом; законністю і правопорядком; верховенством права в су­спільстві та незалежним правосуддям.

Різновидами недемократичних державно-правових ре­жимів вважаються авторитарні і тоталітарні. Авторитарний (лат. autoritas - вплив, влада, наказ) режим заснований на не­обмеженій владі однієї" особи або групи осіб; не допускає полі­тичної опозиції, але зберігає автономію особи і суспільства в неполітичній сфері (Іран, Ірак, Судан, Йорданія, Сингапур).

Тоталітарний (лат. totus - увесь, цілий) режим харак­теризується: всеохоплюючим контролем влади над суспільст­вом і особою, пануванням однієї політичної партії, яка зрос­тається з державою; наявністю єдиної "офіційноГ" ідеології, якій підкоряється вся суспільна система; зведенням до міні­муму або відсутністю політичних прав і свобод; опорою на

силові методи, на апарат примусу при здійсненні владних по­вноважень; агресивністю у зовнішній політиці. Прикладом тоталітарного режиму є фашистський режим (Італія 1922 p.). націонал-соціалізм (Німеччина 1933 p.).

Функції держави

 

Функції держави -це основні напрямки внут­рішньої і зовнішньої діяльності держави, в яких виявляються і конкретизуються її сутність і соціальне призначення. Функції держави відображають її еволюцію; послідовність їх виник­нення залежить від черговості завдань, які виникають перед су­спільством на конкретному етапі історичного розвитку. Функ­ції держави обумовлені реальними економічними можливостя­ми суспільства, рівнем його культурного розвитку, потребами та інтересами населення, національними особливостями, впли­вом міждержавних відносин, міжнародних норм і принципів на внутрішнє життя держави та іншими чинниками.

Функції держави поділяють:

1) за значенням - на основні, які мають пріоритетне значення в розвитку суспільства (наприклад, екологічна, соці­альна), і похідні (допоміжні), що мають супровідний, обслуго­вуючий характер (функція оподаткування і фінансового конт­ролю);

2) за часом дії - на постійні, що характерні майже для всіх етапів розвитку держави (функція забезпечення правопо­рядку), та тимчасові, які розраховані на специфічні умови су­спільного розвитку і після вирішення конкретних завдань втрачають своє значення (ліквідація наслідків стихійного ли­ха, надання допомоги іншим державам);

3) за сферами діяльності - на внутрішні, пов'язані з реалізацією політичної влади всередині країни (політична, економічна, соціальна, культурно-освітня, екологічна тощо), та зовнішні, які відображають зовнішню політику держави.

Головним завданням сучасної держави є охорона і за­хист прав і свобод людини, забезпечення кожному члену сус­пільства гідних умов існування на засадах свободи, справед-

21ливості, солідарності. Функції держави мають бути спрямова­ні на реалізацію цього завдання.

Серед внутрішніх функцій сучасної держави слід ви­ділити: створення демократичних умов, інститутів для вияв­лення, враховування і координації інтересів різних соціальних груп суспільства (політична функція); створення умов для розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності (економічна функція); задоволення потреб на­селення в зайнятості, житлі, охороні здоров'я, соціальному захисті, соціальному страхуванні (соціальна функція); спри­яння розвитку науки, освіти, культури (культурно-освітня функція); охорона навколишнього природного середовища (екологічна функція); захист державно-конституційного ладу, забезпечення законності і правопорядку в суспільстві та ін.

До зовнішніх функцій можна віднести захист територі­альної цілісності і непорушності кордонів; участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розпо­ділу та інтеграції виробництва і праці; міжнародне культурне співробітництво; участь у боротьбі з порушеннями міжнарод­ного правопорядку, в реалізації міжнародних екологічних і соціальних програм та ін.

Функції держави здійснюються в певних правових фо­рмах, під якими розуміється однорідна за своїми зовнішніми ознаками (за характером і юридичними наслідками) діяль­ність державних органів, пов'язана в основному з виданням юридичних актів.

Правовими формами реалізації функцій держави є:

— правотворча діяльність, зміст якої — розробка і при­йняття нормативних актів, внесення змін до чинного зако­нодавства, скасування юридичних норм;

- правозастосовча діяльність - владно-організуюча діяльність компетентних органів і посадових осіб, які забез­печують у конкретних життєвих випадках реалізацію юриди­чних норм суб'єктами права. У правозастосовчій діяльності виділяють оперативно-виконавчу (виконавчо-розпорядча ро­бота державних органів, пов'язана з повсякденним вирішен­ням різних питань управління справами суспільства шляхом

видання індивідуально-правових актів, які є підставою для виникнення, зміни чи припинення правовідносин) та право­охоронну діяльність (здійснення функцій держави шляхом владної оперативної роботи державних органів, спрямованої на охорону норм права від порушень, захист наданих грома­дянам суб'єктивних прав і забезпечення покладених на них юридичних обов"язків);

- контрольна діяльність - здійснення дій по нагляду і перевірці виконання та додержання підпорядкованими суб'єк­тами (організаціями, установами, громадськими об'єднан­нями) нормативно-правових актів і попередженню правопо­рушень;

- установча діяльність - формування, ліквідація, ре­організація інститутів влади, органів держави або інших ке­руючих суб'єктів (наприклад, виборчий процес, пов'язаний зі створенням інститутів державної влади або органів місцевого самоврядування).