Главная | Обратная связь

Поняття, ознаки і сутність права

 

Під словом "право" розуміється обгрунтована, виправ­дана свобода або можливість поведінки, які визнаються сус­пільством. В юридичній сфері термін "право" використовує­ться в суб'єктивному значенні як свобода конкретної особи або можливість юридичне забезпеченої поведінки (наприклад, право володіти, користуватися і розпоряджатися майном), а також в об'єктивному значенні - як сукупність юридичних норм, закріплених у законах, інших джерелах, визнаних дер­жавою.

У кожному державно-організованому суспільстві ра­зом із правом в юридичному значенні (позитивне право) існує так зване природне право (наприклад, право на життя, свобо­ду, безпеку, власність тощо). Природні принципи і норми вза­ємовідносин між людьми і державою, які забезпечують інди­віду можливість діяти за власним розсудом або отримувати певні блага, існують незалежно від держави, але охороняють­ся нею. У своїй основі вони незмінну й абсолютні. Маючи ви­гляд об'єктивних вимог, ідей, уявлень, природні права мо­жуть потім відображатися у нормах-звичаях, нормах моралі, юридичних нормах.

Право - складний, багатоплановий соціальний фено­мен. Усю різноманітність думок щодо праворозуміння можна розподілити за трьома напрямками: нормативним, соціологіч­ним, природно-правовим (філософським).

Нормативісти ототожнюють право і закон. Вони стверджують, що право - це система загальнообов'язкових норм, закріплених у законах та інших нормативних актах, які встановлюються й охороняються від порушень державною владою. За допомогою загальних, абстрактних і тому рівних для всіх суб'єктів права норм застосовуються однакові вимоги до соціальне і майнове нерівних людей, що і є сутністю права.

Представники соціологічного підходу вважають пріо­ритетними суспільні відносини. Право існує не тільки у ви-

33гляді закону, правових знань та уявлень, а й як порядок суспі­льних відносин у діях та поведінці людей.

Природно-правовий напрямок ґрунтується на розме­жуванні права і закону, розумінні права як форми суспільної свідомості. Право - об'єктивно зумовлена загальна міра сво­боди і рівності, яка відображає вимоги справедливості, а за­кон - офіційне, формально-визначене, нормативно-обов'яз­кове вираження права.

Різні підходи до поняття права не виключають один одного. Це сумісні площини трактування того ж самого яви­ща. На певних етапах розвитку суспільства і правової системи вони не рівнозначні. Так, у період становлення правової сис­теми на перший план закономірно виходить моральне розу­міння права. Воно сприяє трансформуванню соціальних інте­ресів у правові категорії та поняття, засвоєнню суспільною правосвідомістю загальних принципів і норм правової систе­ми. Стабільність розвитку суспільства, держави і права під­вищує значення нормативного розуміння права.

Існування і призначення права у суспільстві обумов­лені необхідністю нормативного упорядкування суспільних відносин і, в першу чергу, гарантуванням свободи автономної особи, простору для юридичне дозволеної поведінки.

З точки зору практичної юриспруденції, право як ін-ституційне нормативне утворення - це система загально­обов'язкових норм, закріплених у законах та інших джерелах, визнаних і охоронюваних державою, які є критерієм правомі­рності поведінки учасників суспільних відносин. Сутність права в тому, що воно відбиває узгоджену волю учасників відносин, що регулюються, є мірою свободи і відповідальнос­ті індивідів та їх колективів, засобом цивілізованого задово­лення різноманітних інтересів і потреб. Праву притаманні такі ознаки:

1. Нормативність. Право існує як система норм — за­гальних правил, моделей поведінки, що поширюються на всі однотипні випадки, відповідно до яких має будуватися пове­дінка осіб, які опинилися в нормативно регламентований си­туації. За допомогою норм, характерних для права, в суспіль-

не життя привносяться елементи єдності й рівності. Юридич­ними нормами запроваджується і підтримується єдиний поря­док, що однаково поширюється на всіх учасників суспільних відносин, які всі юридичне рівні перед законом.

2. Закріплення норм у законах] інших визнаних держа­вою офіційних джерелах (судових прецедентах, санкціонованих звичаях, актах недержавних організацій, санкціонованих держа­вою тощо). Саме таким чином норми набувають фор-мальної визначеності, тобто точного фіксування вимог, що пред'являються до поведінки людей, докладно виписаних мож­ливих і необхідних варіантів поведінки, наслідків недотримання юридичних заборон. Водночас право не ототожнюється із зако­ном. Закон (інші нормативні акти) - лише одна з форм виразу права. Він має відповідати ідеям права, його природі, цінностям і правам людини, інакше у встановленому порядку закон визна­ється недійсним і в такому разі не є правом.

3. Державна забезпеченість. Загальні правила, які ви­знаються державою як правові, підтримуються державною владою. Це надає суб'єктам права впевненості у тому, що пе­редбачені в юридичних нормах права й обов'язки будуть реа­лізовані.

4. Право — міра свободи людини, критерій правомірно­сті її поведінки в суспільстві. Право є обов'язковим для всіх державним критерієм правомірно-дозволеної або забороненої поведінки. Воно дає відповідь на питання про наявність чи відсутність у суб'єктів суб'єктивних прав або юридичних обов'язків, про правомірність їхніх дій, про можливість юри­дичної відповідальності та ін. Право покликано забезпечити передусім сферу юридичне дозволеного, тобто простір для незалежності автономної особи.

Роль права у житті суспільства відображається в його функціях - основних напрямках правового впливу на су­спільні відносини. Прийнято розрізняти загальносоціальні і власно юридичні функції права. До загальносоціальних функ­цій відносять культурно-історичну, виховну, функцію соціа­льного контролю, інформаційно-орієнтуючу.

35Власна юридичні функції права поділяють на регуля­тивну та охоронну.

Регулятивна функція - це упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення в правових нормах корисного для людини і суспільства порядку, забезпечення активної по­ведінки суб'єктів права. Вирішальне значення при здійсненні регулятивної функції мають, наприклад, інститут права влас­ності (його юридична сутність полягає в підтримці існуючих майнових порядків через надання індивідам правомочностей щодо володіння, користування, розпорядження речами), ін­ститут політичних прав і свобод громадян та ін. Регулятивна функція має два різновиди: регулятивну статичну і регуляти­вну динамічну. Регулятивна статична функція забезпечує стабільність і незмінність соціально-правових цінностей, закріплення тих чи інших статусів у суспільстві. Регулятивна динамічна функція спрямована на обслуговування різних со­ціальних процесів (наприклад, торговельний обіг обслугову­ють такі інститути права, як договір, поставка, кредит та ін.).

Охоронна - це функція встановлення заходів юридич­ного захисту і юридичної відповідальності, порядку їх накла­дення і здійснення. Змістом охоронної функції права є охоро­на найбільш суспільне значущих відносин у різних сферах ді­яльності людей (соціально-економічній, культурній, держав­но-політичній) та витискання і ліквідація відносин, небезпечних для життя, здоров'я, моральності, соціального та економічного добробуту. Якщо в основу регулятивної функції права покладені уповноважуючі і зобов'язуючі норми права, то охоронна реалі­зується за допомогою забороняючих правових норм.

 

3.2. Право в системі соціальних норм. Право і мораль

 

Нормативне соціальне регулювання, тобто упорядку­вання поведінки людей в суспільстві, здійснюється за допо­могою соціальних норм- загальних правил поведін­ки, які поширюються на всі подібні випадки і на всіх суб'єктів. Разом з ними існують технічні норми -правила, які характеризують ставлення людини до природи, техніки, знарядь і засобів виробництва. 36

Зміст соціальних норм зумовлений рівнем соціально-економічного і культурного розвитку суспільства. Усі соці­альні норми мають спільну мету - регулювати поведінку лю­дей, але розрізняються за способами їх утворення і охорони від порушень, за формами виразу, методами впливу на суспі­льні відносини.

Види соціальних норм:

- норми права - прийняті (санкціоновані) і забезпечені державою загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, які надають учасникам відносин, що регулюються, суб'єктивні права і покладають на них юридичні обов'язки;

- норми моралі - правила поведінки, що грунтуються на існуючих у суспільстві уявленнях про справедливість, доб­ро, честь, совість, гідність та забезпечені силою громадської думки;

- норми-звичаї - правила поведінки, що склалися істо­рично і виконуються в силу звички (традиції, етикет);

- норми релігії - правила поведінки, встановлені різ­ними віросповіданнями й обов'язкові для віруючих;

- корпоративні норми - правила поведінки, вироблені організаціями корпоративного типу (партіями, громадськими організаціями), які підтримуються владою громадських об'єднань.

У системі соціальних норм найбільш значущими, уні­версальними є норми права і норми моралі. Вони взаємодіють у процесі соціального регулювання, їх вимоги в більшості ви­падків збігаються: що забороняє або дозволяє право, те саме засуджує або заохочує мораль (наприклад, як право, так і мо­раль негативно оцінюють дії, що посягають на життя і свобо­ду людини, принижують її гідність).

Водночас норми права і норми моралі мають ознаки відмінності:

1) за походженням - норми права встановлюються, санкціонуються або визнаються державою, а моральні норми формуються у свідомості людей;

2) за формою зовнішнього виразу - норми права за­кріплюються у спеціальних державних актах, а норми моралі, як правило, не мають письмової форми;

373) за сферою дії - норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини, які піддаються правовому впли­ву, а мораль може регулювати практично всі суспільні відно­сини;

4) за ступенем деталізації - норми права є деталізова­ними правилами поведінки, а норми моралі не містять точних правил, мають більш абстрактний характер;

5) за способом забезпечення - норми права забезпе­чуються примусовою силою держави, а моральні норми - си­лою громадського впливу (осудженням чи схваленням).

 

3.3. Поняття і класифікація норм права

 

Норма права -це загальнообов'язкове, форма­льно визначене правило поведінки, встановлене або санкціо­новане державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечене її організаційною та примусовою діяльністю.

Норма права - особливий різновид соціальних норм. їй притаманні такі ознаки:

1. Державно-владна природа. Норма права приймаєть­ся компетентними органами держави (посадовими особами), а її реалізація забезпечується державною підтримкою, в тому числі державним примусом.

2. Загальний характер, тобто безособовість, поширен­ня на всіх учасників суспільних відносин незалежно від їх во­лі і бажань.

3. Формальна визначеність. Норма права одержує зо­внішнє мовне закріплення в статтях нормативного правового акта, чітко встановлює вид та міру можливої, необхідної або забороненої поведінки.

4. Структура, тобто поділ норми права на складові елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію. Гіпотеза - частина правової норми, яка перелічує умови (обставини), за наявнос­ті чи відсутності яких починає діяти норма. Диспозиція - час­тина правової норми, у якій визначається варіант поведінки суб'єктів за наявності передбачених гіпотезою фактичних об­ставин. Санкція - частина правової норми, що вказує на не-

сприятливі наслідки недотримання правил поведінки, вста­новлених диспозицією.

Норми права можна класифікувати за різними підставами. Так, залежно від функцій в правовому регулю­ванні розрізняють регулятивні (правоустановчі), які надають учасникам суспільних відносин права та покладають на них обов'язки, і охоронні норми права, які встановлюють міри юридичної відповідальності. Регулятивні норми поді­ляють на зобов 'язуючі (вказують на необхідну поведінку), за­бороняючі (закріплюють юридичні заборони) і уповноважую­чі (містять суб'єктивні права). Забороняючі і зобов'язуючі норми права за характером приписів є імперативними і не припускають ніяких відхилень. Уповноважуючі норми нале­жать до категорії диспозитивних, які припускають поведінку адресата норми за згодою з партнером. Залежно від рівня пра­вового регулювання виділяють матеріальні норми права (встановлюють права, обов'язки, заборони) та про­цесуальні (визначають порядок, процедуру здійснення і захисту прав або виконання обов'язків). Існують також спеціалізовані норми права, до яких належать: норми-дефініції (містять визначення правових категорій і понять), колізійні норми (встановлюють порядок вирішення суперечностей між юридичними нормами), норми-принципи (відображають і закріплюють принципи права) та ін.

Система права

 

Система права -це сукупність норм права, яка характеризується єдністю, внутрішньою узгодженістю і поді­лом (диференціацією) її на інститути і галузі права. В основі такого поділу - предмет і метод правового регулювання. Пре­дмет правового регулювання - це якісно однорідні суспільні відносини, що регулюються правом. Наприклад, предметом регулювання цивільного права є майнові та особисті немай-нові відносини, трудового права - трудові відносини, сімей­ного права - шлюбно-сімейні відносини тощо. Вирішення пи­тання про предмет правового регулювання пов'язано зі спів­відношенням держави і громадянського суспільства. У право-

39вій державі особа в деяких сферах життя (відносини власнос­ті, сім'я, духовне життя тощо) будує свої відносини незале­жно від держави, а остання обмежує свої функції правовим захистом і стимулюванням розвитку вказаних сфер життєдія­льності людини.

Метод правового регулювання - сукуп­ність юридичних заходів і способів впливу права на суспільні відносини. В системі права використовуються два основні ме­тоди імперативний і диспозитивний. Імперативний (владний) метод передбачає правове становище суб'єктів, побудоване на їх субординації, тобто підпорядкованості; точні, конкретні приписи (накази) підвладному суб'єктові; штрафні, каральні санкції. Імперативний метод характерний, наприклад, для ад­міністративного, кримінального, фінансового права. Диспо­зитивний метод відрізняється рівноправністю сторін, можли­вістю суб'єктів правових відносин самостійно обирати той чи інший варіант поведінки на основі договору, майновими, по­новлювальними санкціями. Він поширений у цивільному, сі­мейному, трудовому праві.

Найбільшим підрозділом у системі права є галузь права - сукупність правових норм, які регулюють якісно однорідні суспільні відносини специфічним методом. Основ­ними галузями права України є: конституційне право, адміні­стративне право, цивільне право, підприємницьке право, кри­мінальне право, трудове право, сімейне право, фінансове пра­во, екологічне право, цивільне процесуальне право, криміна­льно-процесуальне право, кримінально-виконавче право. Су­купність норм права, які регулюють певний вид (сторону) од­норідних суспільних відносин, зветься інститутом п р а -в а. Інститути права: галузеві (інститут дарування) та міжга­лузеві (інститут договору); регулятивні (інститут купівлі-продажу) та охоронні (інститут деліктної відповідальності); матеріальні (інститут спадкування) та процесуальні (інститут притягнення до юридичної відповідальності). Декілька одно­рідних інститутів права, що регулюють більш вузьку групу суспільних відносин, ніж галузь права, утворюють підгалузь права (наприклад, винахідницьке право — підгалузь цивільного права; податкове право - підгалузь фінансового права та ін.).

Систему права можна поділяти на публічне і приватне право. Такий поділ уперше був запропонова­ний ще в Стародавньому Римі. Відомий римський юрист Уль-піан публічним правом вважав усе те. що стосується інтересів держави, а приватним - те, що служить на користь (інтересам) окремої особи. В публічному праві (конституційне право, ад­міністративне, кримінальне, фінансове, міжнародне публічне право та ін.) відображуються загальнодержавні чи загально­суспільні інтереси, регулюються відносини між державною владою і громадянами; учасники цих відносин юридичне не­рівноправні; регулювання здійснюється централізовано, а іні­ціатива захисту прав належить державі. У приватному праві (цивільне, сімейне, трудове, торгове, міжнародне приватне право) відображуються інтереси окремих осіб, регулюються відносини громадян та їх приватних об'єднань між собою; учасники таких відносин юридичне рівноправні; регулювання здійснюється децентралізовано, ініціатива захисту прав нале­жить заінтересованій приватній особі.

Поняття "система права" слід відрізняти від понять "правова система" і "система законодавства". Якщо система права - це внутрішня побудова права і її складовими елемен­тами є інститути, підгалузі та галузі права, то правова систе­ма ширша за обсягом і крім системи права містить також юридичну практику, правову політику, правову культуру; правові поняття і принципи; правові установи (правотворчі і правозастосовчі), тобто всю сукупність правових явищ, які іс­нують у суспільстві. Система законодавства -це зо­внішня форма права, сукупність нормативних правових актів (джерел права).

 

3.5. Джерела (форми) права

 

Термін "джерело права" використовується в декількох

значеннях:

1) у матеріальному - як чинники, що зумовлюють ви­никнення, розвиток, зміст правових норм (соціапьно-економічні, духовно-культурні умови життєдіяльності суспі­льства);

412) в ідеальному - як сукупність юридичних ідей, думок, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

3) у спеціально-юридичному - як зовнішня форма ви­разу й існування норм права (форма права).

Джерела (форми) права -це офіційно-документальні форми виразу і закріплення норм права, на­дання їм юридичного, загальнообов'язкового значення. Най­більш поширеними джерелами права є правовий звичай, пра­вовий прецедент, нормативний правовий акт, нормативний правовий договір.

Правовий звичай - це визнане державою правило по­ведінки, яке склалося в результаті фактичного його застосу­вання протягом тривалого часу. Правовим звичай стає, коли одержує санкцію (офіційне схвалення) держави шляхом сприйняття його судовою і адміністративною практикою. Правовий звичай відзначається тим, що має локальний харак­тер, відносно невелику сферу поширення; є консервативним за своєю природою, закріплює результати тривалої громадсь­кої практики і може відображати як загальні моральні, духов­ні цінності народу, так і деякі пережитки; тісно пов'язаний із релігійними і традиційними нормами. Правові звичаї як дже­рела права особливе значення мають у країнах Азії, Африки, Океанії, де поширенарелігійна-традиційна правова сім 'я.

Правовий прецедент - це таке рішення судових або інших державних органів по конкретній юридичній справі, яке надалі стає загальнообов'язковим правилом при вирішен­ні всіх аналогічних справ. Прецедент з'являється тоді, коли є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин або мають місце прогалини у правовому регулюванні, а за судом чи іншим державним органом визнається право офіційного формулювання правових норм. Таким правом наділені вищі судові інстанції. Прецедент характеризується казуїстичністю (формується на основі вирішення окремих казусів); множин­ністю (великим обсягом прецедентного права); неузгодженіс­тю і неупорядкованістю. Водночас це децентралізований засіб правового регулювання, здатний урахувати особливості конк­ретної ситуації. Правовий прецедент розкриває своєрідність

англосаксонської правової сім 'І і застосовується в Англії, США, Канаді, Австралії та інших країнах.

Нормативний правовий акт - це офіційний письмовий документ, прийнятий компетентними суб'єктами правотвор-чості, який містить норми права. Нормативні акти поширені практично в усіх правових системах світу, що зумовлено та­кими їх рисами: а) вони приймаються тільки уповноваженими суб'єктами правотворчості; б) найбільш чітко й однаково формулюють зміст правових норм; в) мають обов'язкову пи­сьмову форму, офіційні видання, що забезпечують швидке доведення їх до відома адресатів; г) приймаються з додержан­ням встановленої законом процедури і форми; д) оперативно реагують на зміни і потреби соціальної практики; е) підляга­ють систематизації (упорядкуванню). Нормативні акти зав­жди мають правотворче призначення, відзначаються некон-кретністю адресатів (адресовані невизначеному колу суб'єк­тів), діють тривалий або неозначений час і не вичерпуються фактами їх застосування. Нормативні акти розрізняють:

1) за юридичною силою — закони, тобто акти вищої юридичної сили, та підзаконні акти - акти, які ґрунтуються на законах і їм не суперечать;

2) за суб'єктами прийняття - нормативні акти, при­йняті народом (шляхом референдуму), главою держави, орга­нами законодавчої, виконавчої влади, місцевого самовряду­вання та ін.;

3) за обсягом і характером дії - акти загальної дії, які охоплюють усю сукупність відносин певного виду на даній території; акти обмеженої дії (спеціальні), які поширюються на частину території або на певне коло осіб; акти виняткової (надзвичайної) дії, регулятивні можливості яких реалізуються за наявності виняткових обставин (воєнні дії, стихійне лихо тощо),

4) за зовнішньою формою виразу — закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази та ін.

Нормативний правовий договір — це двостороння або багатостороння угода, що містить норми права. Нормативні договори є документами, які закріплюють волевиявлення сто-

43рін щодо їх прав і обов'язків, встановлюють порядок їх реалі­зації, взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе зобов'язань. Нормативні дого­вори поширені в міжнародному праві (міжнародний договір -угода між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес, яка регу­лює їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов'язків); у конституційному праві (наприклад, федератив­ний договір між суб'єктами федерації, який розмежовує пов­новаження між федеральними органами влади і органами влади суб'єктів федерації); у трудовому праві (колективний трудовий договір, який укладають між собою профспілковий комітет від імені трудового колективу і власник підприємства або уповноважена ним особа). Нормативний договір - це швидкий, зручний і простий засіб регулювання, який дає змо­гу враховувати взаємні інтереси суб'єктів правових відносин і забезпечувати відносно безконфліктне існування громадянсь­кого суспільства.