Главная | Обратная связь

Закони і підзаконні нормативні правові акти

 

Нормативні правові акти за юридичною силою поді­ляються на закони і підзаконні нормативні акти. Юридична сила - це властивість нормативних актів, яка визначає їх спів­відношення за змістом з іншими нормативними актами і за­лежить від компетенції правотворчого органу та його місця в механізмі держави.

Закон - це нормативний правовий акт вищої юри­дичної сили, який приймається в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо наро­дом і який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин.

Ознаки закону:

1.Закон має вищу юридичну силу, тобто верховенство в системі нормативних правових актів. Вища юридична сила означає, що всі інші нормативні акти повинні прийматися на основі й на виконання закону, не можуть суперечити їм і тому

є підзаконними; законизмінюються чи скасовуються тількиіншими законами.

2. Закон приймається тільки вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є виключ­ною компетенцією Верховної Ради України. Народ здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум.

3. Закон містить первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості.

4. Закон регулює найважливіші, соціальна значущі су­спільні відносини в економічній, політичній, соціальній, куль­турній, екологічній і міжнародній сферах. Так, згідно з Конс­титуцією України (ст. 92) тільки законами визначаються: пра­ва, свободи, обов'язки людини і громадянина, правовий ре­жим власності, територіальний устрій, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової діяльності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопо­рушеннями, і відповідальність за них та ін.

5. Закон приймається в особливому порядку. Законо­давчий процес має декілька самостійних стадій - логічно за­вершених етапів щодо прийняття законопроекту. Порядок прийняття законів в Україні регулюється Конституцією Украї­ни і регламентом Верховної Ради України. Він передбачає:

а) законодавчу ініціативу — звернення суб'єктів, ви­значених Конституцією, до Верховної Ради з пропозицією щодо прийняття нового закону або зміни чинного законодав­ства; право законодавчої ініціативи згідно зі ст. 93 Конститу­ції України мають Президент України, народні депутати, Ка­бінет Міністрів України і Національний банк України;

б) підготовку проекту закону до розгляду його Верхов­ною Радою України;

в) розгляд і обговорення проекту закону Верховною Радою України. Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому, третьому читаннях. За результатами розгляду і обго-

45ворення приймаються такі рішення: повернути проект закону для доопрацювання з визначенням головних зауважень і стро­ку доопрацювання; надіслати проекти закону на додаткову експертизу: відхилити проект закону із зазначенням причин відхилення; схвалити текст закону в цілому і винести його на всенародний референдум; прийняти закон та визначити поря­док надання йому чинності;

г) прийняття закону Верховною Радою України. За­кони приймаються в цілому або постатейно за результатами другого і третього читання на відкритому пленарному засі­данні шляхом голосування простою або кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України залежно від характеру закону. Прийнятий Верховною Радою закон підпи­сує Голова Верховної Ради України.

Прийнятий і підписаний Головою Верховної Ради закон подається на підпис Президентові України. Президент підписує закон протягом 15 днів після його отримання й офі­ційно оприлюднює його або в цей же строк застосовує своє право вето щодо прийнятого закону і повертає його зі своїми умотивованими пропозиціями для повторного розгляду Вер­ховною Радою. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий у тій же редакції не менш як 2/3 конституційного складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його протягом 10 днів з дня повторного прийняття;

д) опублікування закону і введення його в дію. Одноча­сно з прийняттям закону Верховна Рада вирішує питання що­до умов його введення в дію. Надання закону сили визнача­ється в прикінцевих або перехідних положеннях закону чи окремими законами.

Закон України не пізніше як у 15-денний строк після його прийняття і підписання підлягає оприлюдненню держав­ною мовою в офіційних друкованих виданнях: Офіційному віснику України, Відомостях Верховної Ради України. Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного опри­люднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування в офіційному друкованому виданні.

Основним Законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства пра­ва. Це акт установчого характеру, який закріплює засади гро­мадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального уст­рою, організації органів державної влади і місцевого самовря­дування. Конституція - акт виключної властивості, вона ґрун­тується на загальнолюдських цінностях, є гарантом демокра­тії, свободи, справедливості. Це стабільний правовий акт три­валої і постійної чинності. Норми Конституції є нормами прямої дії. Державні органи, посадові особи і громадяни при розв'язанні правових спорів і конкретних юридичних справ можуть посилатися на норми Конституції. Охорона Консти­туції забезпечується Конституційним Судом.

Закони за юридичною силою і порядком прийняття поділяються на конституційні і звичайні. Конституційний за­кон вносить зміни та доповнення до Конституції і приймаєть­ся 2/3 голосів конституційного складу представницького ор­гану. Звичайний закон встановлює відправні засади правового регулювання в певній сфері суспільних відносин і приймаєть­ся більшістю (1/2) конституційного складу парламенту. За зов­нішньою формою розрізняють кодифіковані закони, у яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регу­люють певну групу суспільних відносин (приймаються у формі кодексів, Основ законодавства) і поточні закони — при­йняті парламентом з окремих питань у межах його компетен­ції. За часом дії закони бувають: постійні - діють тривалий, невизначений у часі строк; тимчасові, розраховані на визна­чений у часі термін дії; надзвичайні - акти тимчасового хара­ктеру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів.

Усі інші нормативні правові акти приймаються на ос­нові і на виконання законів і не повинні їм суперечити. Такі акти називають підзаконними. Сфера дії та юридична сила підзаконних актів залежать від компетенції правотворчого ор­гану і його місця в державному апараті.

47Найважливішими підзаконними нормативними актами в Україні за суд 'єктами їх прийняття є:

- нормативні укази Президента України;

- постанови Кабінету Міністрів України;

- накази міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади;

- розпорядження глав місцевих державних адмініст­рацій;

- рішення органів місцевого самоврядування та їх ви­конавчих комітетів;

- локальні нормативні акти (статути, положення, пра­вила внутрішнього трудового розпорядку тощо), які діють у межах конкретного підприємства, організації, установи.

Нормативні правові акти систематизуються. Систе­матизація -це упорядкування чинних нормативних ак­тів, приведення юридичних норм в єдину узгоджену систему з метою усунення суперечностей між ними, забезпечення до­ступності законодавства для всіх суб'єктів права.

Розрізняють дві основні форми систематизації - ко­дифікацію та інкорпорацію.

Кодифікація - упорядкування юридичних норм у про­цесі правотворчості на основі суттєвого перероблення їх зміс­ту, наслідком якого є створення логічно і юридичне цілісного, внутрішньо узгодженого нового кодифікованого акта (кодекс, статут, положення та ін.), що регулює певну групу суспільних відносин.

Інкорпорація - зовнішнє упорядкування нормативних актів без зміни їх змісту, наслідком якого є збірники або зі­брання, у яких нормативні акти розташовані залежно від дати їх прийняття (хронологічна інкорпорація) або за предметною ознакою (тематична інкорпорація). Інкорпорація може бути офіційною, тобто здійснюватися від імені компетентних пра-вотворчих органів держави, або неофіційною, яка проводиться видавництвами, науковими установами, навчальними закла­дами, окремими спеціалістами за власною ініціативою, без спеціального доручення правотворчого суб"єкта. У першому випадку збірники нормативних актів є офіційною формою їх

оприлюднення, на них можна посилатися при вирішенні юри­дичних справ (наприклад. Офіційний вісник України), у дру­гому - вони мають тільки довідково-інформаційний характер.

 

3.7. Правові відносини

 

Під правовідносинами розуміють суспільні відносини, врегульовані нормами права, учасники яких наді­ляються суб'єктивними правами і юридичними обов'язками. Юридичними передумовами правових відносин є: норми права (закріплюють умови і юридичний зміст правовідносин); юри­дичні факти (життєві обставини, з якими пов'язується виник­нення, зміна чи припинення правовідносин); правосуб'єк-тність (юридична властивість суб'єктів мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки і реалізовувати їх своїми діями).

Правові відносини як особливий вид суспільних від­носин характеризуються такими рисами:

а) виникають, змінюються або припиняються, зазви­чай, на основі правових норм;

б) суб'єкти правових відносин пов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками;

в) завжди мають свідомо-вольовий характер;

г) гарантуються державою і в необхідних випадках охороняються нею примусово;

д) сторони в правових відносинах індивідуалізовані, причому способи індивідуалізації можливі різні: поіменно визначені обидві сторони (позикодавець-позичальник, стра-ховик-страхувальник, експедитор-клієнт); визначена тільки одна з сторін або носій суб'єктивних прав (відносини власно­сті), або зобов'язаний суб'єкт (відносини, які виникають на основі зобов'язуючих норм); носіями прав і обов'язків визна­ються всі особи (загальнорегулятивні, наприклад, конститу­ційно-правові відносини).

У складі правових відносин виділяють: суб'єкти, об'єкти і зміст правових відносин.

Суб'єкти правовідносин - це учасники (сторони), які мають взаємні суб'єктивні права і юридичні обов'язки.

49Суб'єктами правовідносин можуть бути: індивіди (громадя­ни, іноземці, особи без громадянства) і організації (держава, її органи, підприємства, установи, громадські об'єднання та ін.). Особливим різновидом організацій є юридичні особи, які створюються і реєструються у встановленому порядку. Юри­дичні особи - це організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих не-майнових прав і нести обов'язки, самостійно відповідати за порушення цивільних зобов'язань і договорів. Відповідно до Цивільного кодексу України залежно від порядку створення юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного права, створених на підставі установчих документів, і юриди­чних осіб публічного права, які створюються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого са­моврядування (ст. 81).

Держава в цілому як суб'єкт права вступає в міжна­родно-правові, конституційно-правові, кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні відносини.

Здатність суб'єктів бути учасниками правових відно­син називається правосуб'єктністю. Правосуб'єктність дер­жавних органів виражається в їх компетенції. Компетенція -це сукупність прав, обов'язків, владних повноважень органів держави, необхідних їм для здійснення певних функцій. Ком­петенція має чіткі межі, встановлені нормативними правови­ми актами.

Правосуб'єктність складається з правоздатності, діє­здатності та деліктоздатності.

Правоздатність - це здатність суб'єкта права мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Правоздатність інди­віда починається з моменту народження і припиняється з його смертю. Правоздатність буває загальною (витікає з конститу­ційного статусу особи); галузевою (передбачена нормами кон­кретної галузі права, наприклад, цивільного права - ст.35 Ци­вільного кодексу України (дачі ЦК); спеціальною (пов'язана з особливостями правового статусу суб'єкта, який здійснює специфічний вид професійної діяльності, наприклад, правоз­датність лікаря, депутата, експерта та ін.).

Правоздатність юридичної особи починається з мо­менту її створення (тобто з дня її державної реєстрації) і при­пиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру за­пису про її припинення.

Дієздатність - здатність суб'єкта своїми діями набу­вати і реалізовувати суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Дієздатність індивіда починається по досягненні певного ві­ку. Правоздатність і дієздатність, як правило, поєднуються в одній особі. Наприклад, змістом трудової правоздатності гро­мадянина є право на працю, на винагороду за її результати і певні трудові обов'язки. Трудова дієздатність - це здатність громадянина особисто реалізувати своє право на працю. Пра­воздатність і дієздатність нероздільні і починаються за зага­льним правилом з 16-річного віку. В цивільному праві розме­жовується право- і дієздатність фізичної особи. Дієздатність у повному обсязі виникає з 18 років (ст.34 ЦК). Особи віком до 14 років мають часткову цивільну дієздатність, тобто вони можуть самостійно вчиняти дрібні побутові угоди, здійснювати особисті немайнові права на результати інте­лектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ст. 31 ЦК). Неповнолітня особа у віці від 14 до 18 років має неповну дієздатність, тобто має право самостійно розпоря­джатися своїм заробітком, стипендією, іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності; бути учасником (засновником) юридичних осіб; самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися вкладом, внесеним на своє ім'я. Інші право-чини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків (усинов-лювачів) або піклувальників (ст.32 ЦК). Обмеження дієздат­ності або визнання особи недієздатною можливі тільки в судовому порядку на підставах, передбачених законом (ст.ст. 36, 39 ЦК).

Юридична особа набуває цивільних прав і обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до устано­вчих документів та закону.

Деліктоздатність — це здатність суб'єкта права нести відповідальність за свої протиправні вчинки. Деліктоздатність

51пов'язується з досягненням суб'єктами віку юридичної відпо­відальності. Наприклад, згідно зі ст.22 Кримінального кодек­су України (даті КК) до кримінальної відповідальності притя­гаються особи, які досягли 16-річного віку (за деякі види зло­чинів - з 14 років); в цивільному праві відповідальність на­ступає з 18 років; неповнолітні особи несуть майнову відпові­дальність за порушення договору, укладеного ними самостій­но, відповідно до закону. Якщо у неповнолітньої особи недо­статньо майна для відшкодування збитків, додаткову відпові­дальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальники (ст.ЗЗ ЦК).

Об 'єкпг правових відносин — це те, на що спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки суб'єктів правових відносин. Об'єктами правових відносин виступають різні ма­теріальні і нематеріальні блага, здатні задовольнити інтереси управомоченої особи.

Розрізняють такі види об'єктів:

а) матеріальні блага (речі) - це, наприклад, природні ресурси (земля, надра, води), засоби виробництва (заводи, машини, механізми, комп'ютери і т.п.), засоби споживання (продукти харчування, одяг, житло тощо), гроші та ін.;

б) нематеріальні блага - життя, здоров'я, гідність особи, честь і добре ім'я, особиста і сімейна таємниця, право вільного пересування і вибору місця проживання тощо;

в) результати творчої діяльності — твори літератури, мистецтва, наукові розробки, винаходи (тобто продукти ав­торської, винахідницької, раціоналізаторської діяльності);

г) дії суб'єктів. В цивільному праві дії як об'єкт ви­ступають в зобов'язальних відносинах; дії, поведінка харак­теризують і об'єкти процесуальних відносин. Різновидом дій є послуги, які виражаються в юридичних актах поведінки зо­бов'язаної особи або втілюються в матеріальних предметах, наприклад, ремонт аудіо-, відеоапаратури та ін. В деяких пра­вових відносинах об'єктом визнаються не самі дії, а резуль­тати дій. Так, за договором поставки правомочну сторону цікавить не сам процес поставки (залізничним чи повітряним транспортом відправили товар), а його результати (що поста­влено, якої якості і в який строк);

а) цінні папери, офіційні документи — облігації, акції, заставні розписки, чеки, атестат, диплом, посвідчення та ін.

Фактичним змістом правовідносин є реально здійс­нювані суб'єктами дії, спрямовані на реалізацію суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Юридичний зміст правовідносин - це зафіксовані у нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх уча­сників.

Суб'єктивне право - вид і міра можливої поведінки суб'єктів. Елементами структури суб'єктивного права є: 1) можливість дозволеної поведінки самої правомочної особи, тобто право на власні дії; 2) можливість вимагати відповідної поведінки від зобов'язаної особи, тобто право на чужі дії; 3) можливість звернутися до державних органів у разі неви­конання зобов'язань іншою стороною правових відносин, тобто право на дії держави; 4) можливість користуватися на підставі даного права певним соціальним благом.

Юридичний обоє 'язок - це вид та міра необхідної по­ведінки суб'єктів у правовідносинах. Елементами структури юридичного обов'язку є: 1) необхідність виконувати певні дії або утримуватися від них; 2) необхідність реагування на за­конні вимоги правомочного суб'єкта; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4) необхідність не перешкоджати правомочній особі користуватися тим бла­гом, на яке вона має право.

Динаміка правових відносин залежить від юридичних фактів. Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення пра­вовідносин (наприклад, договір, акт призначення на посаду). Іноді для виникнення юридичних наслідків потрібна сукуп­ність фактів (фактичний склад). Так, для виникнення пенсій­них правовідносин необхідно досягти певного віку, мати стаж роботи, а компетентні органи повинні видати акт про призна­чення пенсії.

За характером юридичних наслідків юридичні факти поділяють на такі: правоутворюючі (укладення шлюбу, тру­дового договору, обрання на посаду); правозмінюючі (при­своєння вченого звання, спеціального звання для співробітни­ків органів внутрішніх справ); правоприпиняючі (розірвання трудового контракту, виплата нарахованої страхової суми).

53Залежно від того, пов'язуються дані правовідносини з наявністю чи відсутністю певних обставин, виділяють пози­тивні юридичні факти (так, факт реєстрації шлюбу є переду­мовою виникнення майнових відносин подружжя) і негативні (відсутність судимості як одна з умов набуття іноземним гро­мадянином українського громадянства).

За вольовою ознакою виокремлюють: події - обстави­ни, не пов'язані з волею людини (абсолютні, виникнення і розвиток яких не пов'язані з вольовою діяльністю суб'єктів, наприклад, стихійні лиха, епідемії, епізоотії, катастрофи тех­ногенного характеру та інші, і відносні - події, які виникають по волі суб'єктів, але розвиваються незалежно від неї); дії -факти, пов'язані з волею хоча б одного з учасників правовід­носин. Дії можуть бути правомірними і протиправними. Пра­вомірні дії відповідають приписам закону і принципам права. Вони поділяються на юридичні акти — дії, які мають за мету породити юридичні наслідки (цивільно-правові угоди, акти застосування норм права, подача заяви про прийом на роботу і т.п.), і юридичні вчинки — дії суб'єктів, з якими закон пов'язує настання певних юридичних наслідків незалежно від того, намагався суб'єкт досягти їх чи ні (знайдення скарбу, індивідуальні і колективні звернення громадян до органів державної влади, відставка уряду тощо). Протиправні дії не відповідають приписам правових норм і виражаються у ви­гляді злочинів або проступків.

 

3.8. Правомірна поведінка, правопорушення, юридична відповідальність

 

Правомірна поведінка-це діяння (діїабо без­діяльність) суб'єктів, що відповідають приписам правових норм. Правомірна поведінка за формами реалізації норм пра­ва виявляється:

- у формі виконання - потребує виконання обов'язків, здійснення активних дій (наприклад, служба в армії, сплата податків);

- у формі використання - передбачає використання наданих суб'єктам можливостей певної поведінки (наприклад, володіти, користуватися і розпоряджатися майном);

— у формі дотримання - пасивна поведінка суб'єктів, які утримуються від порушення заборон, встановлених право­вими нормами (наприклад, не полювати у заповідниках).

Залежно від мотивів поведінка може ґрунтуватися на переконаності суб'єкта в необхідності і соціальній цінності права (правова активність), на конформістському підпоряд­куванні правовим вимогам (конформістська), на побоюванні застосування заходів державного примусу (маргінальна).

Правопорушення - це суспільне шкідливе (або суспі­льне небезпечне), винне, протиправне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке тягне за собою юридичну відповідальність.

Правопорушення має такі ознаки:

— правопорушення - це протиправне діяння (дії або бездіяльність), поведінка, яка суперечить приписам правових норм;

— правопорушення є суспільна шкідливою (небезпеч­ною) поведінкою, тобто може спричиняти шкоду інтересам особи, держави, суспільства в цілому;

— правопорушення - це винна поведінка суб'єкта, який усвідомлює протиправність свого діяння і бажає або допускає настання шкідливих (небезпечних) наслідків;

— правопорушення є карним діянням, тобто за його вчинення передбачається певний вид та міра юридичної від­повідальності.

До складу правопорушення належать такі елементи:

1) суб 'єкт - деліктоздатна, осудна особа, яка вчинила правопорушення;

2) об'єкт — передбачені і охоронювані законом різно­манітні інтереси, цінності (в широкому розумінні - суспільні відносини), на які посягає дане правопорушення;

3) об'єктивна сторона - зовнішнє вираження проти­правного діяння у реальній дійсності. До елементів об'єктивної сторони відносять саме протиправне діяння, його суспільне небезпечні наслідки та причинний зв'язок між ді­янням і наслідками, що настали (матеріальний склад правопо­рушення), а також місце, час, засоби і знаряддя скоєння пра­вопорушення:

554) суб 'єктивна сторона — психічне ставлення суб'єкта до вчиненого правопорушення, що знаходить вияв у понятті вини у формі умыслу (суб'єкт усвідомлює протиправність сво­го вчинку і бажає (прямий умисел) або свідомо допускає (не­прямий умисел) настання негативних наслідків) чи необереж­ності (суб'єкт передбачає можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховує їх відвернути (самовпев­неність) чи не передбачає можливості настання цих наслідків, хоча здатний і повинен був це зробити (недбалість}. В кримі­нальному праві крім вини елементами суб'єктивної сторони визнаються цілі і мотиви злочину.

Правопорушення залежно від суспільної небезпеки поділяють на злочини і проступки. Згідно зі ст.И Криміналь­ного кодексу України злочин - це суспільне небезпечне винне діяння, скоєне суб'єктом злочину. Перелік злочинних динь міститься в кримінальному законі, є виключним і не підлягає поширювальному тлумаченню. Проступки здійснюються в різних сферах суспільного життя, мають різні об'єкти пося­гань і різні правові наслідки. Незлочинні правопорушення за­лежно від галузі права, нормами якої вони передбачені, поді­ляють на адміністративні проступки, дисциплінарні проступ­ки, цивільні делікти, процесуальні правопорушення, міжнаро­дні правопорушення та ін.

Здійснення правопорушення тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування до правопорушника заходів державного примусу. Юридична відповідальність здійснюється у рамках охоронних правовідносин між держа­вою в особі її спеціальних органів та суб'єктом, який порушив приписи правової норми і на якого покладається обов'язок перетерплювати певні втрати особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Юридична відповідальність має такі ознаки:

- пов'язана з державним примусом, реалізується упов­новаженими органами держави (судовими, виконавчими та ін.);

- наступає тільки за вчинення конкретного правопо­рушення;

- тягне застосування до правопорушника санкцій осо­бистого,майнового і організаційного характеру;

- здійснюється в процедурно-процесуальній формі.

Залежно від характеру (виду) правопорушень юриди­чну відповідальність класифікують на: конституційну, кримі­нальну, цивільну, адміністративну, дисциплінарну, матеріа­льну, міжнародно-правову.

Основними принципами юридичної відповідальності є: законність, справедливість, доцільність, неминучість, відпо­відальність лише за такі діяння, які визнані протиправними.

Юридична відповідальність виконує такі функції:

- штрафну (каральну), тобто вона є карою для право­порушника і засобом попередження нових правопорушень з боку як самого правопорушника, так і інших суб'єктів права (приватна і загальна превенція)',

- виховну — сприяє формуванню поважного ставлення до права і законних інтересів інших осіб;

- правопоновлюючу (компенсаційну) - забезпечує по­новлення порушених прав суб'єктів (відшкодування матеріа­льних збитків, повернення викраденого майна, поновлення доброго ім'я тощо).

Фактичною підставою юридичної відповідальності є склад правопорушення, а юридичною - норми права (закріплю­ють елементи складу правопорушення, його юридичні ознаки) і акт застосування норм права (індивідуалізує заходи юридич­ної відповідальності до конкретного правопорушника).

До обставин, що виключають юридичну відповідаль­ність, відносять: необхідну оборону, крайню необхідність, спричинення шкоди при затримці особи, яка скоїла злочин, обґрунтований ризик, казус, виконання незаконного наказу чи розпорядження, фізичне чи психічне примушування.

Юридична відповідальність забезпечує нормальне функціонування механізму правового регулювання, сприяє охороні правопорядку, є гарантією законності і засобом ефек­тивної реалізації суб'єктами правових відносин юридичних прав і обов'язків.

 

Глава 4 ЗАКОННІСТЬ І ДЕМОКРАТІЯ