Главная | Обратная связь

Оцінка технічного та організаційного розвитку.

1.Технічний розви­ток – це процес формування та удосконалення техніко-технологічного рівня підприємства, що має бути прогресивним і постійно зорієнтованим на під­вищення ефективності виробництва. Слід усвідомити, що техніч­ний розвиток має різні форми та охоплює різні стадії розвитку виробництва, які характеризують, з одного боку, техніко-технологічну базу підприємства, а з другого — її удосконалення та на­рощування.

Слід звернути увагу на те, що виробничий процес на промисло­вому підприємстві відбувається постійно в усіх його підрозділах. Технічний же прогрес залежно від обсягу наявних ресурсів і орієн­тації технічної політики відбувається періодично. Проте в цілому для підприємства він повинен носити безперервний характер.

Знання принципів, які властиві плануванню техніко-організаційного розвитку, необхідне для комплексного аналізу ефективного функціонування цієї підсистеми на підприємстві:

­ єдність науково-технічних, соціальних та економічних зав­дань розвитку;

­ наукова обґрунтованість та оптимальність рішень;

­ домінування стратегічних аспектів;

­ бюджетна збалансованість;

­ комплексність;

­ безперервність;

­ гнучкість;

­ еластичність.

Система планування організаційно-техніч­ного розвитку на підприємстві включає комплекс різноманітних планів, які взаємодіють один із одним та спрямовані на здійснен­ня основних функцій та завдань планування. Види планів різн­яться за цілями, предметом, рівнями, змістом та періодом плану­вання. Важливо виділяти фактори, які визначають склад та зміст цього комплексу:

­ організаційна структура та профіль інноваційної діяльності підприємства;

­ склад інноваційних процесів, які здійснюються;

­ рівень кооперації при їхньому проведенні, масштаби та постійність інноваційної діяльності.

Технічний розвиток є ви­значальним чинником розвитку підприємства, його змістом, ви­значає його динамічну основу. Організаційний — веде до зміни його форми. Організаційний розвиток реалізується у технологіч­но раціональному існуванні елементів виробництва та забезпе­ченні необхідної системи виробничих зв'язків, активно впливає на формування технології та техніки. Формується чітка залеж­ність між технічним та організаційним розвитком, що доповню­ється ефективністю реалізації економічних, соціальних та юри­дичних напрямків розвитку підприємства.

Для забезпечення послідовності, ціле­спрямованості організаційно-технічного розвитку підприємства та для ефективності його реалізації розробляється план технічно­го й організаційного розвитку. Основні складові плану групуються у такі підрозділи:

- створення, освоєння нової та підвищення якості продукції, яка випускається;

- впровадження прогресивної технології, механізація й авто­матизація виробничих процесів;

- удосконалення управління, планування та організації вироб­ництва;

- капітальний ремонт та модернізація основних фондів;

- заходи з економії сировини, матеріалів, палива та енергії;

- науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські заходи;

- техніко-економічні рівні продукції;

- техніко-економічні результати впровадження заходів.

Для розуміння процесу планування організаційно-технічного розвитку розглянемо його етапи:

Перший етап. Визначаються головні задачі підприємства на плановий період, проводиться комплексний аналіз технічного й організаційного рівня виробництва й економічних показників, уточнюється ресурси, які виділяються на технічний розвиток;

Другий етап. Виходячи з вивчення досвіду інших під­приємств, результатів кінцевих науково-дослідних робіт і першо­го етапу, виявляються можливості розширення впровадження ос­новних напрямків науково-технічного прогресу: удосконалення технології та продукції, яка випускається, застосування нових технологічних процесів й прогресивних матеріалів, механізація й автоматизація виробництва та ін. На цьому етапі визначаються кількісні завдання підрозділам підприємства по технічному й ор­ганізаційному розвитку;

Третій етап. Відбуваються інженерні й економічні роз­рахунки, організуються конкурси та огляди пропозицій праців­ників підприємства, проводиться відбір і техніко-економічна оцінка заходів;

Четвертий етап. Формується проект плану організаційно-технічного розвитку по підрозділах і підприємству в цілому та проводиться його оптимізація;

П’ятий етап. Плани підприємства та його підрозді­лів взаємопов'язуються, документально оформлюються, затвер­джуються й доводяться до виконавців.

Студентам обов'язково треба розуміти, що технічний розвиток як об'єкт організаційно-економічного управління охоплює різно­манітні форми. Вони мають відображати відповідні стани розвит­ку виробничого потенціалу та забезпечувати відтворення основ­них фондів (від капітального ремонту знарядь праці до розшире­ного та нового будівництва певних виробничих ланок). Із сукуп­ності форм технічного розвитку виокремлюють такі, які характе­ризують, із одного боку, підтримування техніко-технологічної бази підприємства, а з другого - - безпосередній розвиток шля­хом удосконалення та нарощування.

 

2.Важливо з'ясувати значення науково обґрунтованого управління розвитком підприємств — техніко-економічний аналіз, який спрямований на виявлення внутрішніх резервів та закономір­ностей функціонування з метою вибору оптимальних напрямків й обсягів робіт із технічного, організаційного удосконалення вироб­ництва й підвищення його економічної й соціальної ефективності. Без знання реальної обстановки, правильної оцінки результатів витрат, факторів, які на них мають вплив, неможливо цілеспрямо­вано впливати на ефективність виробництва. Такий аналіз сприяє глибокому розумінню перспектив, виваженої оцінки можливостей і труднощів, вибору оптимальних шляхів розвитку. Існує прямий зв'язок між рівнем аналітичної роботи та якістю планів. Отже, чим складніша господарська обстановка, тим більш високі вимоги пред'являються до виробництва, тим більш ретельним й об'єктив­ним повинен бути техніко-економічний аналіз.

Необхідно усвідомити сутність та важливість техніко-економічного рівня виробництва, під яким розуміється комплексна ха­рактеристика міри розвитку виробничої системи, прогресивності всіх елементів виробничого процесу, що визначає економічну ефективність використання суспільних ресурсів (трудових, мате­ріальних, інвестиційних, природних) і здатність виконання вироб­ництвом певних народногосподарських завдань.

Для розкриття сутності техніко-економічного рівня виробництва використовують класифікацію його ознак і показників по елементах виробництва та по функціональній спрямованості. (Таб. 10.1).

Таблиця 10.1

Техніко-економічний рівень виробництва

Ознаки	Показники
Ступень технічної оснащеності праці	- фондоозброєність; - енергоозброєність.
Рівень прогресивності застосованої технології	- структура технологічного процесу по трудомісткості; - доля нових технологічних процесів по обсягу чи трудомісткості; - середній строк використання технологічних процесів; - коефіцієнт використання матеріалів.
Технічний рівень виробничого устаткування	- продуктивність устаткування; - надійність довговічність; - питома матеріаломісткість; - середній строк експлуатації устаткування; - доля прогресивних видів устаткування; - доля технічно та економічно застарілого устаткування.
Рівень механізації та автоматизації виробництва	- ступень охвату робітників механізованою працею; - доля обсягу виробництва при використанні автоматизації.

 

Оцінка технічного рів­ня підприємства повинна проводитися періодично (один раз на 1—3 роки).

Важливим моментом є економічне обґрунтування технічних заходів до їхнього впровадження. Центральне місце в такому об­ґрунтуванні займає визначення їх економічної ефективності. Во­но необхідне для вибору найбільш раціональних заходів, прогно­зування їхнього впливу на показники роботи підприємства в плановому періоді, розрахунку премій і винагороди авторам про­позицій. Визначення інтегрального впливу певної сукупності но­вовведень на ключові показники виробничо-господарської діяль­ності підприємства за той чи інший проміжок часу.

Необхідно знати, що в залежності від витрат, які враховують­ся, та результатів інтегральних показників розрізняють такі види ефекту від реалізації організаційно-технічних заходів:

­ економічний (вартісні показники);

­ науково-технічний (новизна, корисність, надійність);

­ ресурсний (споживання того чи іншого виду ресурсу);

­ соціальний (соціальні результати);

­ екологічний (шум, випромінювання та інші показники фізич­ного стану навколишнього середовища).

Для визначення загальної економічної ефективності використовується загальний методичний підхід, суть якого зводиться до обчислення за спеціальними формулами основних показників, що характеризують економічну ефективність тієї або іншої сукуп­ності запроваджених нових технічних і організаційних рішень, напрямків інноваційного розвитку.

Слід запам'ятати, що для оцінки загальної економічної ефек­тивності організаційно-технічних заходів, інновацій використо­вують систему показників:

­ інтегральний ефект;

­ індекс рентабельності інновацій;

­ норма рентабельності;

­ період окупності.

Інтегральний ефект (Еін) — це різниця результатів та витрат на реалізацію техніко-організаційного заходу за розрахунковий період, приведених до одного року (як правило, початкового), тобто з урахуванням дисконтування результатів і витрат:

, (10.1)

де Рt — результат діяльності за i-й рік; Вt — витрати на впровадження заходу; a — коефіцієнт дисконтування (дисконтний множник).

Проте термінологія може змінюватися. Так, інтегральним ефектом може вважатися чистий дисконтований дохід, чиста приведена вартість або чиста сучасна вартість, чистий приведе­ний ефект.

Індекс рентабельності (IR) - це співвідношення приведених доходів до приведених на цю ж дату інноваційних витрат.

У чисельнику формули буде показано розмір доходів, які приведені до початку реалізації організаційно-технічного заходу, а в знаменнику — величина інвестицій в останні, дисконтованих до початку процесу інвестування. Іншими словами, порівнюють­ся дві частини потоку платежів — дохідна та інвестиційна.

Індекс рентабельності тісно пов'язаний із інтегральним ефек­том. Якщо інтегральний ефект ЕІН, то ІR > 1, і навпаки, при IR > 1 проект вважається економічно невигідним, при IR < 1 - неефек­тивним.

В умовах дефіциту коштів перевага повинна надаватися тим рішенням, для яки IR найбільший.

Норма рентабельності (ЕR) — являє собою ту норму дискон­ту, при якій доходи, які дисконтуються за певний проміжок часу дорівнюють інноваційним вкладенням. У цьому разі доходи та витрати проекту визначаються шляхом приведення до розрахун­кового моменту, тобто:

 

, (10.2)

де Ді – доход за j-період.

Іншими словами, норма рентабельності ЕR характеризує рівень дохідності конкретного інноваційного рішення через дисконтну ставку, по якій майбутня вартість грошового потоку від інновацій приводиться до теперішньої вартості інвестиційних коштів. По­казник ЕR може мати і інші назви: внутрішня норма дохідності, внутрішня норма прибутку, норма повернення інвестицій.

Період окупності (То) — один із найбільш часто вживаних по­казників оцінки ефективності капітальних вкладень. Па відміну від показників, які використовуються у вітчизняній практиці, по­казник «термін окупності капітальних вкладень» базується не на прибутку, а на грошовому потоці з приведенням коштів, які інве­стуються в інновації та суми грошового потоку до теперішньої вартості.

Інвестування у ринковій економіці пов'язано зі значним ризи­ком, і цей ризик тим більший, чим довший строк окупності вкла­день. Це дуже актуально для галузей, де високі темпи НТП і поява нових технологій чи виробу швидко знецінює попередні інвестиції.

Показник То використовують тоді, коли немає впевненості у тому, що організаційно-технічні заходи, інновація будуть реалізовані. Тому власник коштів не ризикує довірити інвестиції на тривалий термін. Показник розраховується за формулою:

, (10.3)

де К— початкові інвестиції; Д — щорічні грошові потоки.

Показники економічної ефективності організаційно-технічних заходів у планах підприємств повинні враховуватися протягом усього періоду, в якому ці заходи забезпечують підвищення техніко-економічних показників виробництва або вирішення інших завдань (соціальних, природоохоронних та ін.).

Організаційний розвиток підприємства розглядається як комп­лекс заходів, спрямованих на впровадження нових методів і форм організації виробництва, управління і праці, елементів господар­ського механізму і на відміну від технічного, у багатьох випадках не вимагає нових витрат або ж пов'язаний із незначними додат­ковими ресурсами.

 

 

Тема 11. Оперативно-календарне планування.

1. Зміст і завдання оперативно-календарного планування.
2. Ритмічність виробництва, як основне завдання оперативно-календарного планування.
3. Особливості оперативно-календарного планування на підприємствах одиничного, серійного і масового типів виробництва.

1. Оперативно-календарне планування — конкретизація плану виробництва у вигляді завдань у натуральній кількості на короткі проміжки часу і за конкретними виконавцями.

У процесі оперативно-календарного планування виконуються розрахунки і встановлюються завдання цехам, виробничим ділянкам і робочим місцям із випуску конкретних виробів, вузлів і заготовок; нормативи руху предметів праці у виробництві (нормативи заділів, розміри партій, періоди їхнього запуску-випуску та ін.); календарні графіки, якими встановлюється послідовність і терміни виготовлення продукції на кожній стадії виробництва.

Можна виділити три основні завдання оперативно-календарного планування на підприємстві:

1) забезпечення ритмічного виробництва відповідно до встановлених обсягів і номенклатури, а також терміну виготовлення і поставки продукції споживачам;

2) забезпечення максимальної безперервності виробництва, тобто забезпечення найменшої тривалості виробничого циклу, що сприятиме зменшенню незавершеного виробництва і прискоренню оборотності обігових коштів;

3) забезпечення рівномірності та комплектності завантаження устаткування, працівників і площ, що сприятиме кращому використанню виробничих фондів.

За обсягом робіт, що виконуються, у відповідності зі змістом, оперативно-календарне планування розподіляється на календарне планування та диспетчерське регулювання.

Календарне планування включає розробку:

- календарно-планових нормативів;

- планів-графіків руху предметів праці в часі та просторі у процесі виробництва;

- розрахунки завантаження устаткування та площ (об'ємні розрахунки);

- доведення виробничих завдань на основі розроблених планів-графіків до підрозділів, виробничих дільниць і робочих місць.

Диспетчерське регулювання полягає:

- у контролі виконання планів-графіків;

- у поточній координації роботи задіяних цехів, дільниць і робочих місць у процесі виконання завдання.

Основними вихідними даними для оперативно-календарного планування є:

ü план випуску продукції по кварталах і місяцях;

ü технологічний маршрут і технологічний процес обробки деталей і складання виробів із нормами часу за операціями;

ü режими роботи цехів, виробничих дільниць; ремонту устаткування.

Оперативно-календарне планування виконується у масштабі підприємства по цехах і масштабі окремих цехів – по дільницях і робочих місцях. У зв'язку із різними об'єктами планування розрізняють міжцехове і внутрішньоцехове оперативно-календарне планування.

Міжцехове планування включає встановлення цехам взаємопов'язаних виробничих завдань, розроблених за даними виробничої програми підприємства, і забезпечення узгодженості у роботі цехів із виконанням цієї програми.

Виробничі програми підприємства розробляються на рік із розбивкою по кварталах. Цехові оперативні виробничі програми складаються на квартал із розподілом по місяцях. У процесі розробки і доведення виробничих програм до цехів ці програми уточнюються і коректуються в залежності від результатів роботи попереднього місяця.

Внутрішньоцехове планування забезпечує розробку виробничих програм і планів-графіків для виробничих дільниць, ліній, робочих місць; складання планових завдань на місяць і більш короткі відрізки часу (декаду, тиждень, добу, зміну); контроль виконання планових завдань; координацію роботи пов'язаних дільниць, ліній, робочих місць; регулювання роботи допоміжних служб цеху із забезпечення основного виробництва.

У процесі розробки виробничих програм застосовується ланцюговий метод, який полягає у тому, що завдання встановлюються у порядку, зворотному доходу технологічного процесу, тобто від складання готових виробів до заготовки і визначені потреби у матеріалах, сировині та напівфабрикатах.

Виробничі програми доводяться до цехів в залежності від діючої системи оперативно-календарного планування у подетальному вигляді, у комплектах, замовленнях.

2. Слід звернути увагу на те, що основним завданням оперативно-календарного планування є забезпечення ритмічності виробництва.

Необхідно розрізняти рівномірність і ритмічність виробництва. Рівномірність – це системне виконання плану за обсягом, асортиментом та якістю в означені строки. Ритмічність – це виконання на кожним виробничім підрозділом однакового обсягу робіт чи обсягу що поступово змінюється за рівні інтервали часу. Оцінка рівномірності виробництва проводиться за допомогою ряду показників і методів їхнього розрахунку:

1. Подекадний метод оцінки ритмічності полягає в тому, що розраховуються, а потім порівнюються планові та фактичні відсотки по декадах, відхилення від запланованих відсотків свідчить про рівень ритмічної або неритмічної роботи.

Плановий відсоток ритмічності (Кр. пл) за декаду розраховується

, (11.1)

де Дд — кількість робочих днів у декаді, Дм — кількість робочих днів за місяць.

Фактичний відсоток визначається відношенням декадного фактичного випуску продукції у відповідних вимірниках до загальною обсягу продукції, виробленої за місяць.

2. Метод оцінки за допомогою коефіцієнта рівномірності (Кр) виконання виробничої програми, який визначається за формулою:

, (11.2)

де qі – фактичний випуск продукції за і-ий день, але не більше планового, тис. грн.;

Qпл. – план випуску продукції на місяць, тис. грн.;

3. Для оцінки ритмічності роботи підрозділів або підприємстві використовується коефіцієнт ритмічності, розрахований за допомогою коефіцієнта варіації (V).

 

, (11.3)

, (11.4)

де р - середнє квадратичне відхилення; х середня арифметична варіаційного ряду;

 

, (11.5)

де d — відхилення від середньої арифметичної варіаційного ряду; Ф — число випадків повторення (частота) відхилень.

При рівномірному виробництві та випуску продукції значення коефіцієнта варіації ближче до нуля, а коефіцієнт ритмічності дорівнює 1.

Цей коефіцієнт показує тільки рівномірність виробництва, без зв’язку з виконанням плану, розраховується на підприємствах і в підрозділах масового та крупносерійного типу виробництва.

3. Усі елементи оперативно-календарного планування (системи, нормативи, планово-облікові одиниці, розрахунки руху предметів праці в часі і просторі та ін.) залежать від типу виробництва підприємства. Тому необхідно знати й відрізняти особливості оперативно-календарного планування на підприємствах різних типів виробництва.

Одиничне виробництво характеризується виготовленням різних виробів одиницями або невеликими серіями за окремими замовленнями без регулярної повторюваності у плановому періоді. Головне завдання оперативно-календарного планування на підприємствах цього типу полягає у забезпеченні своєчасного виготовлення різних виробів відповідно до узгоджених термінів, встановлених замовниками, а також рівномірного завантаження і роботи усіх виробничих підрозділів та ланок при більш коротких виробничих циклах і менших витратах на виготовлення продукції.

Об'єктом планування є замовлення. До обсягу робіт із виконанням замовлення входить не тільки виробництво виробу, але і вся технічна підготовка (конструкторська, технологічна) і випробування, які займають значну частину у загальній тривалості циклу виконання замовлення.

Процес виконання замовлення складається із таких етапів:

ü оформлення замовлення,

ü підготовка виробництва,

ü виготовлення виробів, що входять у замовлення.

На підприємствах одиничного типу використовуються такі системи:

1) позамовна – при короткому циклі складання виробу (до одного місяця);

2) комплектно-вузлова і комплектно-групова системи – при тривалості складального циклу більше одного місяця.

Календарно-планові розрахунки у одиничному виробництві проводять у порядку, зворотному порядку технологічного процесу, починаючи від заключної фази, тобто випробовування виробу. Такий підхід обумовлений необхідністю встановлення терміну запуску виробу у виробництво, виходячи із терміну його випуску, який вказується у договорі із замовником.

Календарно-планові розрахунки включають:

- розрахунок тривалості виробничого циклу виготовлення виробу;

- визначення календарних випереджень у роботі окремих виробничих підрозділів із виготовлення виробу;

- складання плану-графіка виконання замовлення;

- складання зведеного графіка виконання замовлень, що встановлені у виробничій програмі на плановий період;

- розрахунки завантаження устаткування і виробничих площ по календарним періодам (об'ємно-календарні розрахунки) і коректування зведеного графіка з метою вирівнювання завантажений по окремих планових періодах.

Важливо знати, що тривалість виробничого циклу виготовлення виробу є провідним нормативом, на основі якого виконуються календарно-планові та об'ємно-календарні розрахунки. Визначення тривалості циклу починається з побудови циклового графіка (циклограми) складання виробу; при цьому використовується складальна схема виробу, яка розкриває його розчленування на вузли, підвузли та інші складальні сполучення.

Відправним пунктом побудови циклограми є дата здачі виробу замовнику, від неї будуються послідовно пов'язані між собою складальні процеси, а також процеси, що виконуються паралельно з іншими операціями.

Тривалість окремих процесів складання (tсб) розраховується за формулою:

, (11.6)

де Тн — нормативна трудомісткість складальної операції, нормо-годин; Ч — кількість робітників, які виконують цю складальну операцію; Квн — плановий коефіцієнт виконання норм.

Наступним етапом розрахунку тривалості виробничого циклу виготовлення виробу є визначення тривалості циклів оброблюваної та заготовчої фаз. Цей розрахунок проводиться з метою встановлення початку запуску деталей в обробку, що забезпечить вчасне їх виготовлення і подачу у складальний підрозділ.

На основі циклових графіків встановлюються календарні випередження (відрізок часу, на який кожний попередній частковий процес повинен випереджати наступний процес)за етапами виробничого процесу. Випередження планується з метою забезпечення завершення виробничого процесу у запланований термін. При побудові циклового графіка необхідно враховувати міжцехові перерви, які мають страховий характер і становлять 3-5 днів.

Необхідно знати, що при виготовленні складних технічних виробів замість циклових графіків будуються сітьові з використанням сітьових методів, за допомогою яких визначається критичний шлях складання виробу і роботи, які виконуються паралельно. За критичним шляхом визначається тривалість виробничого циклу. Календарні графіки розробляються спочатку відповідно до окремих замовлень, а потім будується зведений графік запуску-випуску всіх виробів, що встановлені у виробничій програмі на плановий період.

При складанні зведеного графіка виконуються розрахунки завантаження устаткування і площ роботами з виготовлення різних замовлень в усіх підрозділах підприємства. При цьому необхідно забезпечити таке завантаження усіх ланок виробництва, щоб воно було на рівні їхньої пропускної спроможності і рівномірним протягом планового періоду.

Оперативні виробничі завдання цехам встановлюються на основі зведеного річного графіка запуску-випуску виробів.

Склад замовлень, що включаються в оперативну виробничу програму, визначається:

ü термінами виконання замовлень, встановлених у договорах,

ü встановленим порядком проходження замовлень по цехах і й планованими випередженнями, що намічені у зведеному графіку запуску-випуску виробів,

ü ступенем технічної і організаційної готовності замовлення ю виробництва і випуску у плановому місяці у кожному підрозділі з урахуванням стану заділів по замовленнях, що переходять із попереднього місяця.

Особлива увага повинна бути звернута на оперативно-календарне планування в серійному виробництві тому, що існує багато таких підприємств. Головною особливістю серійного виробництва є виготовлення більш обмеженої, порівняно з одиничним виробництвом, номенклатури виробів періодично повторювальними серіями. У той же час число деталеоперацій, що виконуються у цехах, значно перевищує число робочих місць, тому одночасне виготовлення усієї номенклатури деталей і вузлів неможливе. Виникає необхідність виготовляти їх партіями, що чергуються.

Головне завдання оперативно-календарного планування у серійному виробництві – забезпечити періодичність виготовлення виробів відповідно до плану при повному та рівномірному завантаженні устаткування, площ, робітників.

У процесі оперативно-календарного планування у серійному виробництві виконуються розрахунки, що визначають:

ü розміри партій (серій) виготовлення виробів;

ü нормативний розмір партій деталей і періодичність їхнього запуску-випуску;

ü тривалість виробничих циклів виготовлення деталей, вузлів і серій виробів;

ü випередження запуску-випуску партій деталей і складальних одиниць;

ü заділи.

На підставі проведених розрахунків будуються календарні плани-графіки роботи виробничих дільниць і окремих груп устаткування.

Слід знати, що основним календарно-плановим розрахунком серійному виробництві є визначення серії виробів і нормативне розміру партії запуску заготівок, деталей у виробництво.

Якщо обсяг випуску окремих виробів невеликий, то розмір серії виробів встановлюється на рівні річного завдання. Якщо кількість виробів, що планується у річній виробничій програмі, значно більша, то вона розподіляється на декілька партій, випуск яких планується у відповідних кварталах і місяцях. При цьому виникає потреба визначення економічно доцільного розміру партії з метою досягнення рівномірного завантаження устаткування і раціонального використання трудових ресурсів. Визначення оптимального розміру річної або квартальної кількості виробів по місяцях проводиться з використанням економіко-математичних методів, зокрема, лінійного програмування, методу інтегральних показників. Як критерій оптимальності частіше використовуються показники максимального і рівномірного завантаження устаткування.

Визначення нормативного розміру партії деталей необхідно для:

ü регламентації періодичності переналагодження устаткування;

ü розрахунку нормативної тривалості виробничих циклів і календарних випереджень у роботі послідовних виробничих ланок;

ü для побудови календарних планів-графіків;

ü визначення нормативного середнього рівня незавершеного виробництва.

З метою спрощення оперативного планування і регулювання ходу виробництва доцільно уніфікувати розраховані значення періодичності запуску-випуску різних деталей і довести їх до двох-трьох варіантів або прийняти єдину періодичність для усіх деталей, що виробляються на дільниці. Рекомендуються такі уніфіковані величини періодичності виготовлення деталей: три місяці (ЗМ), один місяць (М), півмісяця (М/2) та ін. Розмір партій встановлюється за даними нормативної періодичності запуску-випуску партій на відповідній дільниці.

З огляду на тривалість виробничого циклу виготовлення виробів, деталей, їхніх партій встановлюються календарно-планові випередження. Вони використовуються для визначення термінів запуску у виробництво партій деталей і вузлів у відповідності із строками випуску виробів.

У серійному виробництві утворюються циклові заділи (партії деталей, заготовок, які запущені у виробництво, але ще не закінчені обробкою) у кожному виробничому підрозділі, а також між ними — складські заділи. Заділи складські — це готові деталі, вузли, що чекають обробки на наступних стадіях виробництва або витрачаються у процесі складання виробів.

Складські заділи складаються із оборотного і страхового заділів. Оборотний заділ утворюється через різну кількість, характер (партіями або шт.) і періоди надходження і витрачання деталей, складальних одиниць. Розмір складського заділу може коливатися від максимального, що складається із партії поставки плюс страховий заділ, до мінімального, що знаходиться на рівні страхового заділу. Страховий заділ утворюється з метою компенсації різних перебоїв у ході виробництва і забезпечення безперервності складання і випуску виробів. Розмір страхового заділу визначаться, виходячи з практичних даних.

В умовах серійного виробництва залежно від його особливостей можуть застосовуватись комплектні та подетальні системи:

ü комплектні: машинокомплекти, вузлові, групові комплекти, системи планування за номерами комплектів, система безперервного оперативно-календарного планування;

ü подетальні системи «на склад», система «Р-Г». Система «на склад» застосовується при плануванні виробництва уніфікованих і стандартних деталей, по яких терміни запуску-випуску не пов'язані з випуском основних виробів. Система «Р-Г» — розрядна система, використовується у багатономенклатурному серійному виробництві для планування роботи обробляючих і заготівельних підрозділів.

Масове виробництво характеризується стійким випуском обмеженої номенклатури виробів, великими обсягами випуску, високим рівнем безперервності та ритмічності виробничого процесу, широким застосуванням методів потоку. Головним завданням оперативного планування у таких умовах є організація і забезпечення безперервного руху деталей і виробів за операціями виробничого потоку та виконанням цих операцій у встановленому ритмі роботи.

У масовому виробництві використовуються такі подетальні системи оперативно-календарного планування:

1) за тактом потоку,

2) за термінами міжцехових подач,

3) за стандартними термінами міжцехових подач;

4) «на склад».

При використанні системи за тактом потоку всім виробничим підрозділам планується єдиний такт випуску.

При другій і третій системах цехам, що випускають продукцію планується такт випуску, а усім іншим розробляються плани-графіки, у яких вказуються терміни або розробляються стандартні плани-графіки подачі деталей і вузлів у складальний цех; система «на склад» може застосовуватись для планування роботи цехів, що виконують обробку деталей і заготівельні роботи.

Основними календарно-плановими нормативами у масовому виробництві є такт і ритм роботи потокових ліній, кількість робочих місць та їхнє завантаження, розмір заділів. Для різних видів потокових ліній розрахунки календарно-планових нормативів мають деяку специфіку, що випливає з особливостей ліній.

Важливою умовою безперервності й ритмічності перебігу потокового виробництва є наявність і підтримання на регламентованому рівні заділів. Заділи поділяються на внутрішньолінійні (циклові) та міжлінійні (міжциклові). Заділи циклові — це партії деталей, заготовок, які запущені у виробництво, але ще не закінчені обробкою. Внутрішньолінійні заділи розраховуються на лініях усіх видів, вони розподіляються на технологічні, транспортні і страхові.

На перервно-потокових лініях крім вищевказаних заділів, розраховуються ще оборотні заділи. Перервно-потокові лінії створюються у випадках, коли неможливо синхронізувати всі операції, тобто тривалість деяких операцій не дорівнює і не кратна такту роботи. У цьому випадку через різну продуктивність суміжних робочих місць створюються міжопераційні оборотні заділи, Вони можуть також створюватися і за однакової продуктивності суміжних робочих місць, якщо є зрушення у часі періодів їхньої роботи.

У масовому виробництві важливе значення для нормального перебігу виробництва має оперативна підготовка. Вона повинна забезпечити своєчасний початок роботи першої зміни і безперервне виробництво протягом усього робочого часу.

Таким чином, оперативно-календарне планування на підприємствах різних типів виробництва має ряд характерних особливостей. Але які б системи і методи оперативного планування не застосовувалися на кожному конкретному підприємстві, їхня мета одна: забезпечити рівномірність перебігу виробничого процесу й ефективно виконати головну мету підприємства – випуск якісної продукції у необхідній кількості та у встановлені терміни.

Тема 12. Планування прибутку підприємства

1. Сутність прибутку і його види.
2. Методи планування прибутку підприємства.
3. Розподіл й використання прибутку підприємства.
4. Планування рентабельності підприємства.

 

1.Прибуток є показником ефекту (результату) діяльності підприємства. Прибуток, як економічна категорія, являє собою частину доданої вартості. Як розрахункова категорія, прибуток являє собою різницю між відпускною ціною продукту та його повною собівартістю. В разі якщо ціна є нижчою за собівартість, їх різниця являє розмір збитку.

Класифікація видів прибутку наведена в підручнику „Економіка підприємства” В.І.Осипова на стор. 191-195.

 

2. План прибутків і збитків відбиває результативність всіх видів діяльності підприємства (виробництво й збут продукції, фінансова й інша діяльність) за певні періоди планового року. Розрахований у ньому фінансовий результат (прибуток, збитки) є основою для розробки інших фінансових документів.

Планування прибутку підприємства можливо на основі використання трьох методів: методу прямого розрахунку, на сонові планування показників витрат на одну гривню продукції, факторного (аналітичного) методу.

Згідно прямого методу, прибуток планується за окремими видами продукції на основі калькуляції собівартості одиниці кожного виду продукції. Причому калькуляція повинна бути розрахована за використанням методу „Повного розподілу витрат”. Обсяг прибутку по підприємству визначається, в такому разі, як алгебраїчна сума множень обсягів випуску кожного виду продукції та прибутку від реалізації одиниці продукції. Прямий метод планування прибутку використовується при масовому та крупносерійному виробництві.

У табл. 12.1 наведена зразкова форма плану прибутків та збитків підприємства.

Таблиця 12.1

План прибутків та збитків

Показники	Плановий рік
всього	в т.ч. по місяцях
			…
Дохід (виручка) від реалізації продукції
ПДВ, акцизний збір
Чиста виручка від реалізації продукції
Собівартість реалізованої продукції
Валовий прибуток
Адміністративні витрати Витрати на збут Інші операційні доходи Інші операційні витрати
Фінансовий результат від операційної діяльності (прибуток, збитки)
Доходи від участі в капіталі Інші фінансові доходи Інші доходи Витрати від участі в капіталі Фінансові витрати Інші витрати		- -	- -	- -
Фінансовий результат від звичайної діяльності до оподатковування (прибуток, збитки)
Податок на прибуток
Чистий прибуток (збитки) від звичайної діяльності

 

Порядок розрахунку фінансового результату від операційної й звичайної діяльності визначається ПБО 3 "Звіт про фінансові результати".

1. Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) відбиває загальний дохід (виручку) від реалізації продукції, тобто без відрахування наданих знижок і непрямих податків (ПДВ і акцизного збору).

2. У рядку "Податок на додану вартість і акцизний збір" відбивається сума ПДВ і акцизного збору (для підприємств - платників акцизного збору), включена до складу доходу від реалізації продукції.

3. Чистий дохід (виручка) від реалізації продукції визначається шляхом вирахування з доходу від реалізації продукції податку на додану вартість і акцизного збору.

4. Собівартість реалізованої продукції визначається відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку 9 "Запаси" і 16 "Витрати".

5. Валовий прибуток (збиток) розраховується як різниця між чистим доходом від реалізації продукції й собівартістю реалізованої продукції.

6. У витрати, що не включаються в собівартість реалізованої продукції, входять адміністративні витрати й витрати на збут продукції. Вони розраховуються відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 "Витрати".

7. Інші операційні доходи включають доходи від операційної оренди активів, від реалізації оборотних активів і т.п.

8. Інші операційні витрати включають витрати відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 "Витрати".

9. Прибуток (збиток) від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), адміністративних витрат, витрат на збут, інших операційних доходів і витрат.

10. Дохід від участі в капіталі включає доходи, отриманий від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі.

11. Інші фінансові доходи включають дивіденди, відсотки й інші доходи, отримані від фінансових інвестицій (крім доходів, що враховують по методу участі в капіталі).

12. Інші доходи включають доходи від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів; доходи від неопераційних курсових різниць; інші доходи, що виникли в процесі звичайної діяльності, але не пов'язані з операційною діяльністю підприємства.

13. Склад фінансових витрат, втрат від участі в капіталі й інших витрат визначається відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 "Витрати".

14. Фінансовий результат від звичайної діяльності до оподатковування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових і інших витрат і доходів.

15. Сума податку на прибуток від звичайної діяльності визначається відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 17 "Податок на прибуток".

16. Чистий прибуток від звичайної діяльності визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподатковування й сумою податку на прибуток.

Розрахунки по визначенню операційного прибутку рекомендується здійснювати по кожному виду продукції. У результаті чого можна оцінити рентабельність окремих видів продукції й сформувати раціональну виробничу програму підприємства.

Планування прибутку на основі планування показників витрат на одну гривню продукції проводиться на підприємствах серійного та одиничного типу виробництва. Це укрупнений метод, розрахунок прибутку ведеться по підприємству в цілому, а не по окремих видах продукції.

Факторний (аналітичний) метод передбачає планування прибутку підприємства з врахуванням впливу окремих факторів. Фактори, які впливають на зміну прибутку підприємства можна поділити на п’ять груп:

1. зміна технічного рівня виробництва;

2. організаційні зміни;

3. зміни обсягів виробництва;

4. зміна структури виробництва;

5. зовнішні зміни.

Перші чотири групи факторів відносяться до внутрішніх факторів, п’ята група – до зовнішніх. Фактори, які впливають на зміну технічного рівня виробництва та на організаційні зміни відносяться до інтенсивних факторів, тобто до факторів, які якісно змінюють діяльність підприємства. Фактори зміни обсягів та структури виробництва відносяться до екстенсивних (кількісних) факторів, які якісно не змінюють діяльність підприємства.

Один з найбільш розроблених методів факторного планування прибутку від реалізації продукції заснований на побудові мультиплікативних моделей. Останні можуть складатися з агрегованих і дезагрегованих факторів.

Модель прибутку, складена проф. Осиповим В.І. з агрегованих факторів:

 

ПР = ПТ * Ч * КР * ДП , (12.1)

 

де ПР - річний обсяг прибутку від реалізації товарної продукції; ПТ - продуктивність праці; Ч - середня чисельність працівників ПВП; КР - коефіцієнт реалізації товарної продукції, що розраховується як відношення реалізованої товарної продукції до виробленої товарної продукції за даний період; ДП - частка прибутку в реалізованій товарній продукції, що характеризує структуру реалізованої продукції, частку прибутку і собівартості в реалізованій продукції.

У розгорнутому виді цю модель можна представити так :

 

ПР = П/Ч * Ч * РП/П * ПР/РП , (12.2)

 

де П - обсяг виробленої товарної продукції; РП - реалізована товарна продукція;

На першому етапі факторного планування здійснюється оцінка динаміки й планового рівня кожного факторного показника, включеного в мультиплікативну модель прибутку від реалізації продукції.

На другому етапі виконується кількісна оцінка впливу кожного факторного показника на зміну величини прибутку від реалізації продукції в плановому році.

Порядок розрахунку впливу кожного факторного показника на розмір прибутку підприємства наведено в підручнику „Економіка підприємства” В.І.Осипова на стор. 327.

 

 

На підприємствах які виробляють однорідну продукцію розрахунок собівартості продукції «методом величини покриття» може проводиться за спрощеною методикою. При цьому розподіл витрат на умовно-змінні та умовно-постійні виконується виходячи зі зміни показників загальні витрати і обсяги виробництва. Методику розрахунку розглянемо з використанням прикладу (див. табл.12.2).

Таблиця 12.2

Вихідні дані прикладу

№ з/п	Звітний період	Обсяг виробництва, од.	Загальні витрати, тис грн.	Ціна одиниці продукції, тис грн
1.	Перший квартал
2.	Другий квартал
3.	Третій квартал
4.	Четвертий квартал
5.	В цілому за рік

 

Розглянемо послідовні етапи методики:

1. Вибираємо максимальні й мінімальні обсяги виробництва (Q_н) та загальних витрат (В):

Q_{н мах} = 3000 од. , Q_{н мін} = 2200 од.;

В_мах = 11000 тис.грн., В_мін = 9400 тис.грн.;

 

2. Розраховуємо різницю між максимальними та мінімальними значеннями обсягів виробництва та загальних витрат:

ΔQ = Q_{н мах} – Q_{н мін} ; (8.1)

ΔВ = В_мах – В_мін ; (8.2)

ΔQ = 3000 – 2200 = 800 (од.);

ΔВ = 11000 – 9400 = 1600 (тис.грн.);

 

3. Визначається розмір умовно-змінних витрат які приходяться на одиницю продукції (В^зм_од), як відношення зміни загальних витрат до зміни обсягів виробництва:

В^зм_од = ΔВ / ΔQ_н ; (8.3)

В^зм_од = 1600 / 800 = 2 (грн.);

 

4. Розраховується загальний розмір умовно-змінних витрат підприємства (В^зм_заг) в кожному з періодів:

В^зм_заг = В^зм_од * Q_н ; (8.4)

В^зм_заг1 = 2 * 3000 = 6000 (тис. грн.);

В^зм_заг2 = 2 * 2200 = 4400 (тис. грн.);

В^зм_заг3 = 2 * 2700 = 5400 (тис. грн.);

 

5. Визначається загальний розмір умовно-постійних витрат підприємства (В^пост_заг), як різниця між загальними розмірами витрат і умовно-змінних витрат підприємства в періоді з максимальним обсягом виробництва:

В^пост_заг = В_мах – В^зм_заг ; (8.5)

В^пост_заг = 11000 – 6000 = 5000 (тис.грн.);

 

6. Розраховується обсяг товарної продукції підприємства в кожному з періодів (Q_в), як множення обсягу виробництва в натуральному виразі і ціни одиниці продукції (Ц_од):

Q_в = Q_н * Ц_од ; (8.6)

Q_в1 = 3000 * 5 = 15000 (тис.грн.);

Q_в2 = 2200 * 5 = 11000 (тис.грн.);

Q_в3 = 2700 * 5 = 13500 (тис.грн.);

 

7. Розраховується розмір покриття умовно-постійних витрат (маржинальний прибуток) в кожному з періодів (МП_заг), як різниця між обсягами товарної продукції підприємства в кожному періоді та загальним розміром умовно-змінних витрат підприємства:

МП_заг = Q_в – В^зм_заг ; (8.7)

МП_заг1 = 15000 – 6000 = 9000 (тис.грн.)

МП_заг2 = 11000 – 4400 = 6600 (тис.грн.)

МП_заг4 = 12500 – 5000 = 7500 (тис.грн.)

 

8. Розрахуємо розмір прибутку підприємства у кожному періоді (П _заг), як різницю між розміром покриття умовно-постійних витрат (маржинальним прибутком) в кожному з періодів і розміром умовно-постійних витрат:

П _заг = МП_заг – В^пост_заг ; (8.8)

П _заг1 = 9000 – 5000 = 4000 (тис.грн.);

П _заг2 = 6600 – 5000 = 1600 (тис.грн.);

П _заг3 = 8100 – 5000 = 3100 (

ис.грн.);

 

Зведемо результати розрахунків у таблицю 8.7.

Таблиця 8.7

Результати розрахунку маржинального прибутку і прибутку підприємства

№ з/п	Звітний період	Обсяг виробництва, од.	Загальні витрати, тис грн.	Умовно-змінні витрати на одиницю продукції, тис.грн	Умовно-змінні витрати, тис.грн.	Умовно постійні витрати, тис. грн.	Ціна одиниці продукції, тис.грн.	Товарна продукція, тис.грн.	Маржинальний прибуток, тис. грн.	Прибуток, тис.грн.
1.	1 кв.			2	6000	5000		15000	9000	4000
2.	2 кв.			2	4400	5000		11000	6600	1600
3.	3 кв.			2	5400	5000		13500	8100	3100
4.	4 кв.			2	5000	5000		12500	7500	2500
5.	Рік			2	20800	20000		52000	31200	11200

 

Недоліком даної методики визначення маржинального прибутку і прибутку підприємства є те, що вона не може бути застосована для підприємств з неоднорідною продукцією, тобто коли не можна розрахувати обсяг виробництва підприємства в єдиних натуральних одиницях.

В разі, якщо підприємство виготовляє різнорідну продукцію (по широкій номенклатурі) обсяг змінних витрат необхідно розраховувати по кожному окремому виду виробів, після чого вже розраховувати маржинальний прибуток.

Приклад:

 

Таким чином, ми розглянули методику розрахунку собівартості продукції підприємства як «методом повного розподілу витрат», так і «методом величини покриття». Обидва методи мають свої переваги і свої недоліки. Підприємствам слід використовувати обидва методи з метою отримання повнішої інформації для подальшого аналізу.

3.Розподіл й використання прибутку є важливим господарським процесом, який забезпечує покриття потреб підприємства, а також формування доходів держави. Механізм розподілу прибутку повинен сприяти підвищенню ефективності діяльності підприємства. Підприємство на свій розсуд розподіляє прибуток за виключенням тієї його частини, що підлягає обов’язковому відрахуванню до державного бюджету та на інші напрями, які встановлені законодавством.

Об’єктом розподілу прибутку є фінансовий результат (прибуток, збиток) від звичайної діяльності до оподатковування. Під розподілом розуміється направлення прибутку в бюджет та по статтях використання на підприємстві. Основними напрямами розподілу прибутку на підприємстві є:

1.Витрати спрямовані на розвиток підприємства;

2.Накопичення на банківських рахунках;

3.Витрати спрямовані на задоволення соціальних потреб трудового колективу підприємства;

4.Витрати спрямовані на задоволення соціальних потреб суспільства (благо чинність)

5.Виплати штрафів й санкцій.

Витрати спрямовані на розвиток підприємства поділяються на наступні:

- Фінансування наукових розробок;

- Вдосконалення технології й організації виробництва;

- Модернізацію обладнання;

- Поліпшення якості продукції;

- Технічне переобладнання, реконструкція виробництва;

- Поповнення обігових коштів;

- Інвестування в іншу діяльність (придбання акцій, облігацій, часток в підприємствах тощо).

В умовах ринкової економіки підприємство може накопичувати прибуток на розрахункових рахунках, як з метою їх подальшого використання, так і з метою резервування на випадок настання непередбачуваних випадків, оскільки ризик є складовою господарської діяльності будь-якого підприємства. Розмір резервного фонду повинен складати від 5 до 25% статутного капіталу. Щорічно резервний фонд повинен поповнюватись за рахунок відрахування частини чистого прибутку.

Витрати спрямовані на задоволення соціальних потреб трудового колективу підприємства поділяються на наступні:

- Одноразові заохочення;

- Матеріальна допомога;

- Дивіденди по акціях;

- Виплати на оздоровлення, відпочинок;

- Оплата додаткових відпусток;

- Інші заохочувальні виплати не враховані в витрати підприємства.

В разі, коли підприємство порушило діюче законодавство й на нього були накладені штрафні санкції, підприємство сплачує їх саме з чистого прибутку (штрафи, санкції не включаються до витрат підприємства).

 

4.Показник прибутку є абсолютним показником ефекту (результату) діяльності підприємства, який не дозволяє зробити висновки про ступінь ефективності діяльності. Оскільки для такого висновку необхідно співвіднести результат діяльності із витратами або ресурсами, які були використані для досягнення цього результату. В результаті співвідношення прибутку (результату діяльності) та витрат або ресурсів підприємства розраховуються показники рентабельності (прибутковості) підприємства. Оскільки існує кілька видів прибутку підприємства, а також кілька видів ресурсів, їх співвідношення створюють систему показників рентабельності.

Види показників рентабельності (прибутковості) розглянуті в підручнику „Економіка підприємства” В.І.Осипова на стор. 141-142, 197.