 |
|
ТРИСТА П'ЯТДЕСЯТ ЧОТИРИ З ПОЛОВИНОЮ ГОДИНИ НОЧІ
Тієї хвилини, коли так несподівано відбулося це явище, снаряд проходив над північним полюсом Місяця на відстані не більшій як 50 кілометрів. Отже, кількох секунд було досить, щоб пірнути в цілковиту темряву світового простору. Перехід відбувся так швидко, без нюансів, без градацій світла, без згасання світлових хвиль, що, здавалось, світило було погашене якимсь могутнім подувом.
– Розтанув, зник Місяць! – вигукнув здивований Мішель.
Справді, ні відблиску, ні тіні, нічого не було більше видно на місці цього диска, кілька секунд тому такого сліпучого. Темрява була цілковита і ставала ще глибшою від блиску зірок. Це була та «чорнота», яку мають у собі ночі Місяця, що тривають для кожної точки диска триста п'ятдесят чотири з половиною години, довгі ночі, які походять від однаковості поступного і обертового рухів Місяця. Ці рухи збігаються, тобто, коли Місяць обернеться навколо Землі один раз, – він через це так само обернеться навколо своєї осі один раз.
Снаряд, заглибившись у тінь Місяця, не зазнавав більше ніякого впливу сонячного проміння.
Отже, всередині була цілковита темрява. Нічого не можна було бачити. Виникла потреба розвіяти цей морок. Хоч як Барбікен ощаджував газ, запас якого був дуже обмежений, – йому довелося засвітити штучне газове світло замість сонячного проміння, в якому Сонце відмовило.
– Чорти б його взяли, це променисте світило, – вигукнув Мішель Ардан, – за те, що воно змушує нас витрачати газ, замість того, щоб давати нам безплатно свої промені!
– Не обвинувачуймо Сонце, – зауважив Ніколл. – Це не його провина, а, певніше, провина Місяця, що застує нам.
– Це все Сонце! – повторював Мішель.
– Це все Місяць! – відповів Ніколл. Барбікен поклав кінець суперечці, сказавши:
– Друзі мої, це зовсім не провина Сонця і не провина Місяця. Це провина снаряда, який, замість того, щоб точно летіти певним напрямком, недоречно збочив. І, щоб бути справедливим, це провина того підступного боліда, який так безжалісно відхилив нас з путі.
– Авжеж! – відповів Мішель Ардан. – І коли ми дійшли в цьому згоди, давайте поснідаємо. Після цілої ночі спостережень треба трохи підживитися.
Ця пропозиція не викликала заперечень. Мішель за кілька хвилин приготував сніданок. Але їли тільки для того, щоб їсти. Відважні мандрівники, кинуті в ці темні простори, відчували, як невиразна тривога охоплює їх.
Проте вони розмовляли про цю ніч, що триває триста п'ятдесят чотири з половиною години, яку закони фізики піднесли жителям Місяця. Барбікен пояснив своїм друзям причини і наслідки цього цікавого явища.
– Безумовно, явище дуже цікаве, – казав він. – Якщо кожна місячна півкуля позбавлена сонячного світла майже на п'ятнадцять днів, то ця, над якою ми в даний момент перебуваємо, навіть не втішається протягом своєї довгої ночі видовищем яскраво освітленої Землі на своєму небі. Коротше, Місяць (якщо вживати цю назву для визначення нашої Землі) існує тільки для одного боку місячної кулі. Або інакше, якби було таке становище на Землі, якби, наприклад, у Європі ніколи не можна було б побачити Місяця, що з'являвся б лише на протилежному боці, – уявляєте собі, яке було б здивовання європейця, коли б він приїхав до Австралії?
– Тоді подорожували б тільки для того, щоб побачити Місяць! – зауважив Мішель Ардан.
– Гаразд, – продовжував Барбікен, – таке саме здивовання було б у селеніта, який живе на поверхні Місяця, протилежній до Землі і невидимій нашим товаришам з земної кулі.
– І яку ми побачили б, – додав Ніколл, – якби ми прибули сюди в той час, коли Місяць перебуває в фазі новомісяччя, тобто на п'ятнадцять днів пізніше.
– Я додам ще до цього, – продовжував Барбікен, – що житель видимого боку перебуває в особливо сприятливих умовах порівняно з своїми братами на невидимому боці. Цей другий бік, як ви бачите, має ночі, що тривають триста п'ятдесят чотири з половиною години, причому ніякий промінь не прорізує цієї темряви. Перший, навпаки, коли Сонце, яке освітлювало його протягом п'ятнадцяти днів, заходить за горизонт, бачить, як на протилежному горизонті сходить чудове світило. Це Земля, втринадцятеро більша за цей зменшений Місяць, який ми знаємо; Земля, яка на місячному небі має кутовий діаметр у два градуси і яка ллє на нього світло втринадцятеро сильніше, не послаблюване ніякою атмосферною оболонкою, Земля, яка зникає лише тоді, коли знову з'являється Сонце.
– Добре сказано! – зауважив Мішель Ардан. – Тільки, мабуть, трохи академічно.
– Звідси висновок, – продовжував Барбікен, і бровою не моргнувши, – що ця видима половина кулі повинна бути дуже придатна, щоб жити на ній, бо вона завжди дивиться то на Сонце, коли буває повна фаза, то на Землю, коли буває новомісяччя.
– Але, – сказав Ніколл, – ця вигода має і свій протилежний бік: адже Сонце несе з собою нестерпну жару.
– Невигода тут однакова для обох боків, бо віддзеркалене Землею світло, очевидно, позбавлене тепла. Однак, та невидима половина зазнає ще більшої жари, ніж видима половина. Це я кажу для вас, Ніколл, бо, можливо, Мішель не розуміє.
– Дякую за добру думку про мене, – промимрив Мішель.
– Справді, – продовжував Барбікен, – . ця невидима половина дістає водночас світло і тепло Сонця під час новомісяччя – коли Місяць, бувши в кон'юнкції (сполученні), міститься між Сонцем і Землею. Тоді він на дві свої відстані від Землі ближчий до Сонця, ніж тоді, коли буває повна фаза. А це, якщо визначити цифрами, становить приблизно 900 000 кілометрів. Звідси виходить, що ця невидима половина Місяця дістає проміння Сонця тоді, коли вона ближча до нього на 900 000 кілометрів.
– Цілком вірно, – підтвердив Ніколл.
– Навпаки… – продовжував Барбікен.
– Хвилинку, – сказав Мішель, уриваючи мову свого серйозного товариша.
– Що тобі?
– Я хочу продовжувати пояснення.
– Навіщо?
– Щоб довести, що я зрозумів.
– Гаразд, – сказав Барбікен, усміхаючись.
– Навпаки, – сказав Мішель, наслідуючи тон і жести президента Барбікена, – навпаки, видима половина Місяця освітлена Сонцем під час повної фази, тобто тоді, коли Місяць перебуває відносно Землі на протилежному боці, і віддаль від променистого світила збільшилася, круглим числом, на дев'ятсот тисяч кілометрів, а тепло, яке одержує Місяць, повинне бути трохи менше.
– Добре сказано! – вигукнув Барбікен. – Знаєш, Мішелю, ти маєш здібності!
– Так, – недбало відповів Мішель, – ми всі там такі в Парижі.
Барбікен серйозно потиснув руку своєму милому товаришеві і перелічував далі деякі вигоди, що їх мають жителі видимої половини. Зокрема, тут можна спостерігати сонячні затемнення, які бувають тільки на цьому боці Місяця. Ці затемнення, спричинені тим, що Земля стає між Місяцем і Сонцем, можуть тривати дві години. У цей час Земля, через те, що проміння заломлюється її атмосферою, здається чорною плямою на Сонці.
– Отже, – сказав Ніколл, – ця невидима половина дуже погано устаткована.
– Так, – відповів Барбікен, – але не зовсім. Справді, в наслідок лібрації, тобто хитання навколо свого центра, Місяць показує Землі трохи більше, ніж половину своєї кулі. Він немов маятник, центр ваги якого віднесений до земної кулі і який гойдається регулярно. Яка причина цього гойдання? А та, що обертовий рух Місяця навколо його осі має рівномірну швидкість, а його поступний рух по еліптичній орбіті навколо Землі не має рівномірної швидкості. У перигеї швидкість пересування перемагає, і Місяць показує частину свого західного краю. В апогеї, навпаки, перемагає швидкість обертання, і з'являється клаптик східного краю. Це відрізок кулі приблизно в вісім градусів, який з'являється то на заході, то на сході. Звідси виходить, що з тисячі частин своєї поверхні Місяць дає змогу бачити п'ятсот шістдесят дев'ять.
– Все одно, – відповів Мішель, – коли б ми стали селенітами, то жили б на видимій частині. Я люблю світло.
– Так то так, – заперечив Ніколл, – а якщо вся атмосфера зосереджена на другій половині, як запевняють деякі астрономи?
– Тоді про це треба поміркувати, – коротко відповів Мішель.
Тимчасом сніданок закінчився, і спостерігачі поставали на свої пости. Вони намагалися бачити крізь темні ілюмінатори, погасивши світло всередині снаряда. Але ні найменший атом світла не порушував цієї темряви.
Одне нез'ясоване явище непокоїло Барбікена. Чому, пролетівши на такій близькій віддалі від Місяця, – приблизно п'ятдесят кілометрів, – снаряд не впав на нього? Коли б його швидкість була надмірна, то це ще можна було б зрозуміти.
Але з такою помірною швидкістю цей опір місячному притяганню не можна було з'ясувати. Чи зазнав снаряд якогось стороннього впливу? Чи якесь космічне тіло затримувало його в просторі? Вже заздалегідь можна було сказати, що він не досягне жодної точки місячної поверхні. Куди він прямував? Наближався він до місячного диска, чи віддалявся від нього? Чи, може, його остаточно несло в глибоку ніч безкрайності? Як це визначити, як обчислити серед цієї темряви? Всі ці питання непокоїли Барбікена, але він не міг їх розв'язати.
І, справді, невидиме світило було, мабуть, за кілька десятків кілометрів, може, лише за кілька кілометрів, але ні він, ні його товариші більше не бачили його поверхні. Коли б якийсь шум виник на ньому, вони не могли б його почути. Бракувало повітря, цього передавача звуку.
Годі й казати, було чого нервуватись навіть найтерпеливішим спостерігачам. Адже це була та сама невідома півкуля, яка заховалася від їх очей. Ця половина, що на п'ятнадцять днів раніше чи пізніше була або буде яскраво освітлена сонячним промінням, тепер зовсім губилася в темряві. Де буде снаряд через п'ятнадцять днів? Куди примхи тяжіння заведуть його? Хто може це сказати?
Взагалі гадають, згідно, з селенографічними спостереженнями, що невидима півкуля Місяця своєю будовою зовсім схожа на видиму. Справді, через той рух лібрації, тобто гойдання, про який казав Барбікен, можна бачити сьому частину її поверхні. І на ній такі ж кратери і цирки, як і на видимій півкулі. Звідси можна гадати, що там така сама природа, такий самий світ, безплідний і мертвий. А може, і справді атмосфера зосередилася на тому боці? Може, разом з повітрям вода утворює в тих країнах сприятливі умови для життя? Може, там існує ще рослинність? Може тварини заселюють там суходоли і моря? Може, людина живе в цих умовах, придатних для життя? Скільки можна було б розв'язати таких питань через спостереження цієї півкулі.
Можна собі уявити засмучення, яке відчували мандрівники серед цієї чорної ночі. Спостерігати місячний диск не можна було. Лише сузір'я приковували до себе їх погляди, і, треба погодитися, ще ніколи астрономи не були в таких сприятливих умовах для спостереження.
Уява губилася в цій безкрайності, серед якої рухалося ядро, як нове світило, створене рукою людини. Ці сузір'я виблискували м'яким світлом. Вони не миготіли, бо не було атмосфери, яка через те, що її шари неоднаково густі й вогкі, спричиняє так зване миготіння зір.
Довго мандрівники безмовно споглядали зоряне небо, на якому широкий екран Місяця мав вигляд безмірного чорного провалля. Але неприємне почуття вивело їх, нарешті, з цього споглядання. Це був дуже помітний холод, який незабаром встиг покрити зсередини ілюмінатори товстим шаром льоду. Справді, Сонце більше не зігрівало своїм прямим промінням снаряд, що потроху втрачав тепло, зосереджене між його стінками. Це тепло через випромінювання швидко виходило в простір, і температура значно знизилася. Внутрішня, вогкість перетворилася в лід на склі ілюмінаторів і заважала робити будь‑які спостереження.
Ніколл, подивившись на термометр, побачив, що ртуть спустилася до сімнадцяти градусів нижче нуля. Отже, всупереч всякій економії, Барбікен, витрачаючи вже газ для освітлення, мусів ще витрачати його для огрівання. Низька температура всередині ядра була далі нестерпна, його господарі могли зледеніти живцем.
– Ми не можемо скаржитись, – зауважив Мішель Ардан, – на одноманітність нашої подорожі. Яка різноманітність температури! То ми засліплені світлом і насичені теплом, як індійці пампасів! То ми, як тепер, заглиблені в безкрайню темряву серед полярного холоду, мов ескімоси!
– Але, – спитав Ніколл, – яка, по суті, зовнішня температура?
– Точно така, як у міжпланетних просторах, – відповів Барбікен.
– Тоді, – продовжував Мішель Ардан, – чи не настав час зробити спробу, якої ми не могли провести, коли нас заливало сонячне проміння?
– Зараз або ніколи, – відповів Барбікен, – бо ми якраз у найсприятливіших умовах, щоб перевірити, яку температуру має простір, і побачити, чи були точні обчислення Фур'є і Пуйе.
– В усякому разі холодно, – відповів Мішель. – Дивіться, як внутрішня вогкість згусає на склі ілюмінаторів. Якщо зниження температури триватиме, – незабаром пара від нашого дихання перетворюватиметься в сніг і падатиме навколо нас.
– Приготуймо термометр! – сказав Барбікен.
Зрозуміло, звичайний термометр не дав би ніяких результатів у таких умовах. Ртуть відразу застигла б у його кульці, бо при температурі в 42 нижче нуля вона застигає. Але Барбікен запасся мінімальним термометром системи Вальфердіна, який показує мінімум надзвичайно низьких температур.
Перед тим, як почати спробу, звірили цей інструмент із звичайним термометром, і Барбікен був готовий узятися да справи.
– Як ми це зробимо? – спитав Ніколл.
– Нема нічого легшого, – відповів Мішель Ардан, що ніколи не визнавав ніяких труднощів. – Швидко відчинити ілюмінатор і кинути туди термометр; він ітиме за снарядом із зразковою слухняністю; через чверть години вийняти його…
– Рукою? – спитав Барбікен.
– Рукою, – відповів Мішель.
– Дивись, друже, не висувай її туди, – відповів Барбікен, – бо рука, коли ти виймеш її звідти, буде крижиною.
– Хіба?
– Ти відчуєш біль, немов від страшенного опіку, який буває від розпеченого до білого жару заліза. Бо чи виходить раптом тепло з нашого тіла, чи входить туди так само, – це однаково. Крім того, я не певен, що предмети, викинуті з нашого снаряда, ще йдуть за нами.
– Чому? – сказав Ніколл.
– Бо якщо ми летимо в атмосфері, хоч яка б вона була нещільна, ці предмети уповільнять свій хід. Крім того, темрява заважає нам довідатися, чи є ще вони навколо нас. Отже, щоб не загубити нашого термометра, ми прив'яжемо його, і таким способом нам буде легше висунути його назовні.
Все було виконано за порадами Барбікена. Через швидко відчинений ілюмінатор Ніколл кинув у простір прилад, який тримався на дуже короткому мотузку, щоб можна було швидко витягти його назад. Ілюмінатор був відчинений лише протягом секунди, але цього було досить, щоб впустити всередину лютий холод.
– Тисяча чортів! – вигукнув Мішель Ардан. – Такий холод може заморозити навіть білих ведмедів!
Барбікен почекав з півгодини, час більш ніж достатній, щоб дати змогу термометрові спуститися до температури простору. Потім термометр був швидко витягнутий з отвору ілюмінатора.
Барбікен глянув на його показання і сказав:
– Сто сорок градусів нижче нуля за Цельсієм.
Пуйє був ближчий до правдивого визначення, ніж Фур'є.
Така жахлива була температура зоряного простору! Така була, мабуть, і температура місячної поверхні, коли нічне світило втрачало через випромінювання все те тепло, яке давали йому п'ятнадцять сонячних днів.
Розділ XV