 |
|
Структура особистості
| II вимір I вимір | Потреби та мотиви | інформаційний пошук, прийом, первісна переробка інформації | Прийняття рішення про мету, задум, план діяльності | Виконання рішення результату діяльності | Емоційно-почуттєві компоненти діяльності | ||||||||
| А | Спілкування | Потреби у спілкуванні | Комунікація (усна, письмова), мовлення | Розуміння партнера зі спілкування | Міжособистісна взаємодія | Емоційно- почуттєві компоненти спілкування | |||||||
| Б | Спрямованість | Основні бажання і мотиви | Головні пізнавальні інтереси | Ідеали і переконання | Прагнення і воля у досягненні цілей і результатів | Емоційна основа спрямованості, почуття – мотиви | |||||||
| В | Характер | Мотиваційні риси характеру | Інформаційно-пізнавальні риси характеру | Риси цілеспрямованості характеру | Риси продуктивності характеру | Емоційно-почуттєві риси характеру | |||||||
| Г | Самосвідомість | Потреба в самоусвідомленні | Самопізнання та самооцінка особистості | Саморегуляція і самоконтроль | Самореалізація особистості та самовдосконалення | Емоційно-почуттєві компоненти самосвідомості | |||||||
| Д | Дос від, компетентність | Мотиваційна готовність | Система знань. Картина світу | Система вмінь | ' Система навичок і звичок | Емоційно-почуттєвий досвід | |||||||
| Е | Психічні (інтелектуа льні) процеси | Атенційні установки | Обсяг і переключення уваги | Спрямованість і зосередженість уваги | Розподіл уваги | Атенційні емоції | |||||||
| Інтелектуальні установки | Сенсорно-перцептивні процеси | Мисленнєві та імажинтивні процеси | Сенсомоторні, перцептивнорухові, мисленнєводійові процеси | Інтелектуальні емоції | |||||||||
| Мнемічні установки | Образна пам'ять | Поняттєво-логічна пам'ять | Рухова пам'ять | Емоційна пам'ять | |||||||||
| Є | Психофізіологічні якості | Психофізіологічні установки | Сензитивність нервової системи | Рухомість, пластичність нервової системи | Працездатність нервової системи | Емоційність | |||||||
4. З.Фрейд (1856 – 1939) виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, - лібідозну та агресивну (мортідозну). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу несвідомого. Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи «цензуру» свідомого, і виявляються у вигляді символів.
Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за З.Фрейдом, утворюють три основних компоненти: «Воно», «Я», і «Над-Я». У сфері «Воно» домінують витіснені несвідомі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. «Я» підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з іншого – нормам і вимогам дійсності. «Над-Я» - це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль «цензора».
Подолання біологізаторських поглядів на особистість, соціалізацію фрейдистської теорії особистості було здійснено неофрейдистами.
За К.Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам’яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження. К.Г.Юнг створив типологію особистості, він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Існують також додаткові типи – інтуїтивний, мислитель ний, емоційний.
А. Адлер (1870 – 1937). Він заснував так звану індивідуальну психологію. А. Адлер підкреслював , що основне в людині не її природні інстинкти, а «суспільне почуття» або «почуття спільності». Це почуття є природженим, але має розвиватися впродовж життя. На думку А. Адлера, структура особистості єдина. Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності, «соціальне почуття» є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань.
Представниця неофрейдизму К. Горні (1885 – 1952) основну суть людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Згідно з К Горні, людиною керують дві головні тенденції: потяг до безпеки (корінна тривога) і потяг до задоволення своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одному, і тоді може виникнути невротичний конфлікт, який людина буде намагатися подолати, виробляючи стратегії поведінки. Цих стратегій три: 1) потяг до людей, 2) намагання віддалитися від людей, або потяг до незалежності, 3) намагання діяти проти людей (агресія).
Найбільш «соціалізованим» ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Е.Фрома (1900-1980). Людина стає вільною від усього і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Е.Фром підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження.
У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він наголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними чинниками, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.
Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції особистості.
5.Головна ідея біхевіористичного підходу (Б. Скіннер) - вплив на людину її соціального оточення. Особистість є результатом взаємодії індивіда (зі всіма властивими йому характеристиками) і довкілля, яке він прагне пізнати, щоб пристосуватися до нього.
Центральною ланкою особистості, за К.Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концепція», що породжується у взаємодії з іншими людьми. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Завдяки К.Роджерсу явища свідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб’єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.
Представник гуманістичної психології США – Г.Олпорт ( 1887 – 1967) – вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв’язку з іншими людьми. Як важливий механізм розвитку особистості Г.Олпорт визнає «рису», під якою розуміє «рису-мотив», «рису-інтерес», тобто мотиви поведінки, що діють у даний момент.
Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії А.Маслоу (1907 – 1970) головною характеристикою особистості вважав потяг самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:
1) фізіологічні потреби;
2) потреби в безпеці;
3) потреби в любові й прихильності;
4) потреби у визнанні та оцінці;
5) потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і талантів.
7.Діяльність – єдиний ефективний засіб бути особистістю. К.К.Платонов зазначає, що є біологічна основа особистості, але в процесі соціалізації може розвиватися.
К.К. Платонов у межах системно-діяльнісного підходу виділяє вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:
1. Спрямованість – об’єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості.
2. Досвід – набувається через навчання, але вже з помітним впливом біологічно обумовлених властивостей особистості.
3. Форми відображення, яка охоплює інд. особливості окремих псих. процесів чи псих. функцій як форм відображення.
4. Біологічно зумовлена: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни.
В людині існує 2 взаємопов’язані сторони:
|
Соціальне Біологічне
|
 |
Навчання
|
Вправи
 |
Тренування
Платонов називає свою структуру особистості основною (бо крім 4 підструктур виділяють ще 2 накладені на них підструктури характеру та здібностей), загальною (як властивій кожній особистості і тому, що кожна конкр.особистість має свою інд.структуру), динамічною (не залишається незмінною в жодної конкр.особистості), функціональною (тому, що вона як ціле і її складові елементи розглядаються як психічні функції), психологічною (узагальнює псих.властивості особистості). Осн. структурним компонентом особистості є її спрямованість як система спонукань, яка визначає вибірковість ставлень та активності особистості.
Згідно з концепцією персоналізації А.В.Петровського, в структурі особистості можна виділити 3 складові. Персоналізація – це представлення суб’єкта в інших людях (залишила в нас слід). Чим більше персоналізується, тим вагоміша особистість.
Структура за А.В. Петровським. 3 компонента:
- інтраіндивідна підсистема (внутрішньоіндивідна) – темперамент, характер, здібності, характеристики індивідуальності;
- інтеріндивідна підсистема – міжособистісні стосунки, виявляється у спілкуванні і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове – в конкретній формі проявів особистості;
- метаіндивідна підсистема (надіндивідна) – індивідуальна, розгляд особистості виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки “тут і тепер” з іншими індивідами. Визначається внесками, які робить особистість в інших людей.
8. С.Л. Рубінштейн ( 1889 – 1960) розглядав особистість у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму і єдності свідомості та діяльності.
Він виділяв 3 компоненти особистості:
- спрямованість – сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, відносно незалежних від наявних ситуацій: потяги, намагання, інтереси, переконання, прагнення, ідеали, світогляд;
- знання, уміння, навички – набуваються в процесі життя і пізнавальної діяльності;
- індивідуально-типологічні властивості.
Структура особистості за Леонтьєвим.
Особистість – цілісне утворення, результат інтеграції процесів, які включають життєві відношення суб’єкта до об’єктивної дійсності.
Реальна основа особистості – сукупність її відношень до світу. У розвитку суб’єкта його відношення до явищ світу вступають між собою в ієрархічні стосунки. Ієрархії діяльностей утворюють ядро особистості.
3 основних параметри особистості: широта зв’язків людини зі світом, ступінь їхньої ієрархічності та загальна структура (внутрішні співвідношення головних мотиваційних ліній у сукупності діяльностей людини).
9.Г.С. Костюк розробив принцип розвитку у психології, який став центральним у розумінні природи психічного розвитку особистості. За цим принципом розвиток людської особистості – це безперервний процес, що виявляється у кількісних і якісних змінах людської істоти. Вони відбуваються протягом усіх етапів онтогенезу. Онтогенез психіки відбувається не по прямій, а по спіралі. Кожна нова психічна структура виникає на основі попередньої. З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. Дія біологічних передумов полягає в тому, що з людського зародка виникає людський організм із притаманними йому можливостями подальшого розвитку. Задатки реалізуються у психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Зовнішнє, об'єктивне, соціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім, суб'єктивним, психічним, яке визначає його нові відношення до зовнішнього світу. Цей процес називається інтеріоризацією. Відбувається і протилежний процес – екстеріоризація, за допомогою якого здійснюється об'єктивація внутрішнього, його перехід у зовнішній план діяльності.
Контрольні запитання
1. Назвіть основні ознаки особистості.
2. У чому виявляється суспільна сутність особистості?
3. Що в особистості зумовлене її біологічною природою?
4. Як виявляється біологічне в життєдіяльності особистості?
5. Як співвідносяться поняття “особистість” та “індивідуальність”?
6. Охарактеризуйте структуру особистості.
7. У чому суть теорії активності 3. Фрейда?
8. Що є фундаментальним рушієм людської активності?
9. Що таке спрямованість особистості?
10. Назвіть основні групи мотивів особистості.
11. Як поділяються цілі особистості?
12. Як взаємопов’язані самооцінка особистості та рівень її домагань?
13. Що є джерелом і рушійною силою розвитку особистості?
14. Які чинники зумовлюють психічний розвиток особистості?
Тема № 25-26 (4 год.)