Главная | Обратная связь

ТЕМА VІІІ. НОРМАТИВНІСТЬ УСНОГО ПРОФЕСІЙНОГО

МОВЛЕННЯ

_________________________________________________

1. Орфоепічні норми української мови.

2. Акцентуаційні норми.

3. Милозвучність мовлення.

_________________________________________________________

1.Орфоепія — це система загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують звукове оформлен­ня мови відповідно до національних норм. Норма визначає літературну мову.

Щоб говорити правильно, треба, в першу чергу добре знати структуру мови, але говорити правильно ще не озна­чав говорити добре — для доброго мовлення необхідне й уміння підібрати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправда­ний варіант літературної мови.

Українська літературна мова, як і кожна літературна мова, має усталені орфоепічні норми, що є обов'язковими для всіх, хто розмовляє нею.

Розглянемо найважливіші норми української літе­ратурної вимови.

1. Голосні [а], [у], [і] завжди вимовляються чітко і ви­разно як під наголосом, так і в не наголошеній позиції: [с'ад'], [пйат'], [л'убл'у], [ден'], [пен1], [задачі], [бувати].

2. Ненаголошений [є] вимовляється з наближенням до [и]: несла — [ве"се], [неисла ], під наголосом — чітко: [села], [весни].

3. Голосний [и] під наголосом завжди вимовляється чітко; [мир], [пи'сар], в ненаголошеній позиції — наближено до

[є]: [пи*сати], [жиет':ев'і], [ми'слител'].

4. Ненаголошений [о] здебільшого не змінюється у своїй вимові: [коса], [роса], [лоза], лише перед складом з наголо­шенням [у] в основі слова звук [о] вимовляється з набли­женням до [у]: [ко*жух], [гоглубка].

Приголосні звуки.

1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [г], [з], [ж], [дж], [дз] у кінці слова в українській літературній мові не оглушують­ся: [граб], [н'іж], [ворог], [в'із], [д'іді. У російській мові ог­лушення в кінці слова є нормою: дуб — [дуп], сторож — [сторош].

2. Префікс роз- і прийменник-префікс без — у вимові може зберігати і втрачати дзвінкість [з]: [без тебе] і [бес тебе], [пи'сати].

3. Прийменник і префікс [з] перед глухими приголосни­ми вимовляється глухо: [аским], [з°нол'а].

4. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова вимовляються дзвінко: боротьба — [бород'ба], молотьба — [молод'ба], просьба — [проз'ба].

5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф] у кінці слова і перед [а], [о], [у], [є], [и] вимовляються твердо: [гриб], [виступ], [фабри­ка], [миша].

6. Звук [в] в українській мові ніколи не оглушується, а навпаки, єоноризується: [заутра], [кроу] / у російській мові — [кроф'], [л'убоф1].

7. Звук [р] в українській мові завжди твердий в кінці слова і складу: [сейкретар], [л'ікар], [харк'іу], [воротар].

8. Звук [л] в українській мові вимовляється твердо пе­ред [а], [о], [у], [лог'іка], [лукавий], [лектор].

9. Шиплячі [ж], [ч], [ш], {дж] в українській мові тверді [н'іч], [р'іч], [чути], [че"твер], [широко].

10. Зубні приголосні [з], [п], [с], [н], [д], [т] перед дальши­ми м'якими приголосними можуть пом'якшуватися: світ — [с'в'іт], сльози — іс'л'ози], цвіт — [ц'в'іт].

Культура української вимови

1. Вимова голосних звуків у словах іншомовного поход­ження в основному не розходиться з нормами вимови слів української літературної мови. Проте у їх вимові є деякі особливості. Головні з них такі:

а) ненаголошені [о] перед складом з [у] вимовляється чітко, виразно і ніколи немає відтінку звуку у: [документ];

б) ненаголошений [є] на початку слова і після голос­ного в середині слова також вимовляється чітко, виразно: [експресі, [екстерн], [ефекг].

В українській літературній мові не допускається вжи­вання [і] замість [и]: [інст'ітут] замість [інститут].

2. Голосний [і] в середині слова після іншого голосного завжди йотується: [егоЙІзм], [архайізм] — егоїзм, архаїзм.

На початку кореня після голосного, який належить до префікса або є сполучним звуком у складеному слові, го­лосний [і] не йотується: [антиімперіалізм].

3. Приголосний звук перед [є] в словах іншомовного по­ходження, як і у власне українських словах, вимовляється твердо: [генезис]; [геній].

4. Звук [г] незалежно від його походження з [Ь] чи з [д] у словах, запозичених з інших мов, вимовляється як гор­танний фрикативний приголосний [її]: [аванЬард], [аЬроном).

5. У деяких словах української мови запозичені слова зберігають проривний дзвінкий: [ґрунт], [обґрунтувати],

[ґудзик], [ґатунок].

2.У процесі мовлення склади в словах вимовляються неоднаково, один з них виділяється у вимові. Це здійснюється за допомогою артикуляційних засобів – посилення напруженості мовленнєвого апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості звучання. Таке фонетичне виділення одного із складів називається словесним наголосом, або, за інтернаціональною термінологією, акцентом. Звідси назва науки про наголос – акцентологія – і відповідно назва норм наголошування – акцентні норми.

Наголошування в українській мові підпорядковане усталеним правилам, які відображені в різноманітних словниках (тлумачних, термінологічних, орфографічних, орфоепічних). Однак у практиці усного мовлення можна спостерігати багато грубих порушень цих норм. Такі порушення бувають викликані впливом інших мов (російської, польської, румунської, угорської тощо), місцевих говірок, а також можуть бути пов’язані з недостатнім монокультурним рівнем носіїв мови, бідністю їх словникового запасу, відсутністю навичок нормативного наголошування.

Правильне, нормативне наголошування є необхідною ознакою високої культури мовлення, а отже, і високої загальної культури мовця. Особливо це важливо для вчителя, якого і учні, і населення традиційно сприймають як носія культури, освіченості, інтелекту. Тому так прикро буває чути від учителя наголошування типу: український замість український, старий замість старий, новий замість новий, бюлетень замість бюлетень, квартал замість квартал, каталог замість каталог і под. Така словесна неохайність часто свідчить не лише про низький рівень культури, а й про невисокий фаховий рівень, адже культура і фахова досконалість – явища взаємопов’язані. Отже, надзвичайно важливо постійно звертати увагу на наголос у словах, прислухатись до виступів людей, які подають зразки нормативного мовлення (письменників, акторів, дикторів телебачення і радіо, науковців), працювати зі словниками.

Як і в більшості слов’янських мов, в українській мові наголос різномісний, або вільний, тобто не закріплений за якимось певним складом слова. Наприклад, є слова, у яких наголос падає на останній склад (вода, ріка, принести), на передостанній (читати, красивий, десятикласники), на третій від кінця (походження, розбалансований, накидати), на четвертий від кінця (обслуговувати, командування), на п’ятий від кінця (приєднуватися) і т. ін. Є мови, де наголос закріплений: у французькій мові, наприклад, він на останньому складі, у чеській – на першому, у польському – на передостанньому. Переважно на передостанньому складі наголос в італійській, іспанській та румунській мовах.

Друга важлива особливість українського наголосу – його рухомість. Це означає, що наголос може змінюватися в різних формах одного й того ж слова: стіна – стіни, земля – землю, зробити – зроблю – зробиш. Переміщення наголосу відбувається не хаотично, а регулюється певними граматичними закономірностями. У лексичному складі мови можна бачити цілі групи слів з однаковою схемою розміщення наголосу у граматичних формах. Наприклад, слова сестра, трава, межа  в усіх формах однини мають наголос на закінченні (сестри, сестрі, сестру, сестрою), а в формах множини – наголос на основі (сестре, сестрам, сестер, сестрами). Іменники типу земля, рука, нога, зима теж мають наголос на закінченні у відмінкових формах однини, за винятком знахідного відмінка, де наголос переміщується на основу (землі, землю, землею). На відмінку від таких слів, іменники типу книга, доля, ніша в усіх відмінкових формах однини та множини мають наголос на основі. Вважають, що такі групи мають нерухомий наголос.

Словесний наголос може виконувати функцію диференціації слів або їх граматичних форм.

Особливу увагу треба звернути на ті випадки, коли наголос є засобом розрізнення значень багатозначного слова. Неправильне наголошування може призвести до нерозуміння висловленого. Наприклад, слово виховання має два значення: виховання як процес, дія, яка продовжується (виховання дитини починається з дня її народження), і виховання як результат процесу (він одержав добре виховання). Так само розрізняємо виконання як процес (виконання плану йде успіщно) і виконання як закінчена дія, результат (доповіли про виконання плану). Також наголос допомагає диференціювати об’єднання у значенні організація, товариство, спілка (статут об’єднання) і об’єднання у значенні дія (відбулося об’єднання сил); обладнання у значенні сукупність механізмів, приладів, пристроїв (нове обладнання) і обладнання у значенні дія (закінчено обладнання кабінету).

Наголос також може розрізняти слова з різним лексичним значенням. Такі слова є різновидами омонімів, вони мають назву омографи (однакове написання, але різне звучання внаслідок різного наголошування): вигода (діяти з вигодою) і вигода (квар­тира з вигодами); похідний (похідний рюкзак) і похідний (по­хідний від іменника); лікарський (лікарська допомога) і лікар­ський (лікарська рослина); вітряний (вітряний день) і вітряний (вітряний двигун). Необхідно правильно наголошувати подібні слова, щоб уникнути непорозуміння.

Словесний наголос виконує й форморозрізнювальну функцію. Найчастіше наголос виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини. Наприклад: свіжі новини — не чув новини, зелені поля — край поля, малі ріки —- берег ріки і под. Також наголос розрізняє дієслівні форми доконаного і недоконаного виду: почали засипати — треба засипати, будемо скликати — наказав негайно скликати. Звичайно, в наведених прикладах різниця в граматичному значенні підтримується кон­текстом, але наголошування теж відіграє свою важливу роль.

Таким чином, український наголос має ряд особливостей, знання яких сприяє удосконаленню усного мовлення.

Різномісність і ру­хомість українського наголосу значною мірою ускладнюють за­своєння акцентуаційних норм. Тому важливе значення має з'ясу­вання закономірностей наголошування. Ці закономірності вияв­ляють себе досить виразно, що дозволяє говорити про сталість системи наголошування в українській мові. Закономірності наго­лошування обумовлюють правила наголошування, які поширю­ються на групи слів. Розглянемо деякі з цих правил, насамперед ті, де найчастіше доводиться спостерігати порушення.

1) У двоскладових іменниках чоловічого роду, які в однині ма­ють наголошений перший склад, у формі множини наголос пере­сувається на останній склад: автор — автори, вексель — векселі, комір — коміри, корпус — корпуси, округ — округи, паспорт — паспорти, пояс —- пояси, ректор — ректори, сектор — сектори, слюсар — слюсарі, трактор — трактори, ящик — ящики. Таке наголошування наявне в усіх відмінкових формах: округів, окру­гам, округами, в округах. Водночас є незначна група іменників, які мають нерухомий наголос: вектор — вектори, глобус — гло­буси, лебідь — лебеді, розмір —розміри, стельмах — стельмахи.

Рухомий наголос часто мають і трискладові іменники, які в однині мають наголошений перший або другий склад, а в множи­ні функціонують з наголошеним закінченням. На такі слова слід звернути увагу, оскільки часто вони є назвами професій або звань: директор — директори, інспектор — інспектори, профе­сор — професори, редактор — редактори, але: прибічник — при­бічники, заступник — заступники.

2) Переважна більшість двоскладових іменників жіночого ро­ду, які закінчуються на -ка, у відмінкових формах множини має наголос на закінченні. Наприклад: байка — байки, голка — голки, грядка — грядки, діжка — діжки, картка — картки, клітка — клітки, миска — миски, нитка — нитки, склянка — склянки, смужка — смужки, хатка — хатки, ручка (для пи­сання) — ручки.

Водночас є іменники, у яких наголос залишається нерухомим: жменька — жменьки, кішка — кішки, папка — папки, пробка — пробки.

Переміщення наголосу у відмінкових формах множини можна бачити і в значній частиш трискладових іменників на -ка: вказів­ка — вказівки, говірка — говірки, колючка — колючки, пампуш­ка — пампушки, пелюстка —- пелюстки, помилка — помилки, со­рочка — сорочки, сторінка — сторінки. Разом з тим є чимала група трискладових іменників з накореневим наголосом у відмін­кових формах множини: зав'язка — зав'язки, загадка — загадки, ділянка — ділянки, примітка — примітки, розписка —розписки.

Подібні особливості наголошування бачимо у відмінкових фор­мах множини чотири- і п'ятискладових іменників на -ка: сто­ріночка — сторіночки, товаришка — товаришки.

3) Слід звернути особливу увагу на наголошування віддієслів­них іменників середнього роду на -нн(я), частина яких досить ак­тивно функціонує в науковому та офіційно-діловому стилях мов­лення. У більшості випадків такі іменники зберігають наголоси тих дієслів, від яких вони утворені. Це може бути наголошення на корені: дихати — дихання, кидати — кидання, налагоди­ти — налагодження, уподобати — уподобання. Також подібні іменники можуть мати наголошений суфікс: запитати — запи­тання, навчати — навчання, пізнати — пізнання, повстати — повстання, поєднати — поєднання, послати — послання, при­дбати — придбання, читати — читання. Іменники, утворені від дієслів з наголошеним префіксом, наприклад, з префіксом ви-, ці іменники, як правило, мають наголошений префікс: видужа­ти — видужання, викоренити — викоренення, вирахувати — вирахування, винищити — винищення. Такі іменники переваж­но означають завершену дію. Якщо ж іменники називають неза­вершену дію чи процес, наголос у них падає на корінь незалежно від того, як наголошене відповідне дієслово: видужувати — виду­жування, викорінювати — викорінювання, визискувати — ви­зискування, вирівнювати — вирівнювання. Треба звернути увагу на деякі іменники з префіксом ви-, який у відповідному дієслові, як правило, наголошений, що не збігається з наголошуванням іменника: визнати — визнання, вигнати — вигнання, видати — видання.

Невелика частина іменників не зберігає наголос відповідного інфінітива: підвести — підведення, відомстити — відомщення, звести — зведення, цвісти — цвітіння і под.

4) У сфері прикметника слід звернути увагу на наголошування непохідних двоскладових прикметників. Значна частина їх ужи­вається з наголосом на закінченні: блідий, малий, новий, нудний, пісний, рябий, рясний, стічний, старий, тісний, товстий, чер­ствий. Під впливом російської мови подібні прикметники іноді наголошують неправильно. Водночас є чимало двоскладових не­похідних прикметників, які мають наголос на корені: босий, вог­кий, косий, тихий, цілий.

Викликає питання і наголошування ступенів порівняння при­кметників. Якщо форми вищого ступеня походять від три- і багатоскла-дових прикметників, що мають наголос на корені або су­фіксі, вони зберігають цей наголос: бурхливий — бурхливіший, вразливий — вразливіший, вродливий — вродливіший, ласка­вий — ласкавіший, докладний — докладніший, хоробрий — хо­робріший. Водночас є форми, утворені від трискладових прикмет­ників з кореневим наголошенням, у яких наголос переходить на суфікс: веселий — веселіший, гарячий — гарячіший, красивий — красивіший, розумний — розумніший, цікавий — цікавіший, чер­воний — червоніший.

5) Кількісні числівники одинадцять, чотирнадцять наголо­шуються, як і інші слова даного типу. Цей наголос зберігають однокореневі збірні числівники: одинадцятеро, чотирнадцятеро. Якщо ці числівники виступають компонентом складного слова, то основний наголос падає на другу складову частину, а побіч­ний — наголошує компонент на-: одинадцятикласник, чотир­надцятиповерховий.

Кількісні числівники шістдесят, сімдесят, вісімдесят мають наголос на другому компоненті, наголошування на першому скла­ді ненормативне.

Відмінюючи кількісні числівники, слід звернути увагу на те, що числівники на -дцять і -десят мають наголошені закінчення -ох, -ом, -маі -ома: одинадцятьох, одинадцятьом, одинадцятьма, одинадцятьома.

Числівник один (одна, одне, одно) може входити до складу стійких сполук, в яких можна спостерігати переміщення наго­лосу на перший склад числівника: всі до одного, одне до одного, один за одним, один по одному, одне одному, одні одним, ні одного, ні одному, один по одному, одне одному, одні одним, ні одного, ні одному, один одного, одна одну, одно одне, один за одного, одна за одну, одно за одне, один з одним, одна з одною, але: зрозумів з од­ного слова.

Порядковий числівник другий не змінює наголосу у відмінко­вих формах: другого, другому.

6) Особові займенники я, ти. він (вона, воно) без прийменни­ків у відмінкових формах мають наголос на закінченні: зустрічав мене (тебе, його, її), дарував мені (тобі, йому). З таким же наго­лосом у відмінкових формах функціонує зворотний займенник себе: лаяв себе, дарував собі. Наголошування на корені, характер­не для говірок західних областей України, не є нормативним. Коли форми родового та знахідного відмінка вживаються з при­йменником, наголос переміщається на перший склад: у мене, яро тебе, на себе.

Займенники чий, який, котрий в усіх відмінкових формах мають наголошене закінчення: чийого сина, чийому учневі, якого числа, котрого з них, котра година, котрі з присутніх і т. д.

Слід звернути увагу на займенник ніякий, наголос якого не змінюється у відмінкових формах: ніякого, ніякому, ніяким, ні з яким, ні на якому і т. д.

7) У сфері дієслова досить часто виникають проблеми з наголо­шуванням особових та часових форм. Треба звернути увагу на дієслова з основою на приголосний, які мають наголошений еле­мент -ти: везти, вести, плести, завезти, привести, переплести і под. В особових формах та в формі минулого часу такі дієслова мають наголос на останньому складі: веду, ведеш, ведуть, ведемо, ведете, вела, вели і т. д. Наголошення на корені ненормативне.

Вимагають уваги і префіксальні похідні від дієслова іти. У формі першої особи однини простого майбутнього часу і наказо­вого способу вони мають наголошене закінчення: відійду, пере­йду, обійду, зайду і т. д., відійди, перейди, обійди, зайди і т. д. У всіх інших особових формах наголос падає на основу {частіше на префікс): відійдеш, відійдете, перейдеш, перейдете, зайдемо, обійдемо і т, д. У формах минулого часу — наголос на закінченні або на суфіксі: відійшла, відійшли, відійшов і т. д.

Ми розглянули лише деякі закономірності наголошування слів, які належать до самостійних частин мови, акцентуючи на тих випадках, коли можливі порушення. Якщо виникають пи­тання стосовно наголошування слів чи граматичних форм, слід звертатися до спеціальних праць та нормативних словників.

В українській мові досить час­тотним є варіативне наголошування в межах норми. Існують ва­ріанти наголошування в усіх формах одного й того ж слова. Наприклад: оглядач і оглядач, оглядача і оглядача, оглядачеві і оглядачеві, оглядачем і ог-лядачем; господарка і господарка, гос­подарки і господарки, господарці і господарці, господарку і госпо­дарку, господаркою і господаркою. Буває й так, що варіанти наго­лосу можливі лише в деяких формах слова. Наприклад: вишні, вишень і вишень, вишням, вишнями, на вишнях; гості, гостей, гостям і гостям, гостями і гостями /гістьми і гістьми, у гостях і у гостях.

Варіанти нормативного наголошування можуть розрізнятися за ознакою частотності вживання. Так, серед варіантів крихти і крихти, купки і купки частіше вживають форми з наголошеним коренем. Нормативні словники обов'язково фіксують варіативне наголошування, подаючи першим частотніший варіант, тобто той, якому слід віддавати перевагу.

Розглянемо деякі випадки варіативного наголошування грама­тичних форм в українській мові.

Як зазначалося вище, двоскладові іменники жіночого роду на -к(а) в формі множини здебільшого мають наголос на закінченні. Водночас є слова з варіативним наголошенням у відмінкових формах множини: ложки, ложок, ложкам, ложками і ложки, ложок, ложкам, ложками. Ця група слів досить чисельна: балки і балки, будки І будки, вудки і вудки, риски і риски, цятки і цят­ки, чайки і чайки. Як бачимо, на першому місці зазначений ва­ріант з наголошеним закінченням. Подібну варіантність спосте­рігаємо і серед трискладових іменників: пам'ятки і пам'ятки, коробки і коробки, але: копанки і копанки.

Варіантне наголошування може мати значна група іменників чоловічого роду: апостроф і апостроф, вахтер і вахтер, дебарка­дер і дебаркадер, доглядач і доглядач, доповідач і доповідач, ко­ристувач іІ користувач, наглядач і наглядач, позивач і позивач, призовник і призовник і т. д.

Слід звернути увагу на варіантне наголошування іменників се­реднього роду: межипліччя і межипліччя, межиріччя і межиріччя, межигір'я і межигір'я.

У сфері прикметника словники фіксують варіантне наголошу­вання в словах: чималий і чималий, простий і простий, ясний і ясний, неясний і неясний.

Варіантне акцентування можуть мати і прикметники з суфік­сом -ов(ий), утворені від іменників: пуховий і пуховий, загоновий і загоновий, корковий і корковий, гілковий і гілковий, затишний і (рідше) затишний, пружний і пружний, первісний і первісний, гомілковий і гомілковий, подарунковий і подарунковий, світанко­вий і світанковий, книжковий і книжковий, нафтовий і нафто­вий, сливовий і сливовий, волошковий і во-лошковий, військовий і військовий, загальновійськовий і загальновійськовий, дніпровий і дніпровий, дністровий і дністровий і под.

Досить багато є прикметників з суфіксом -н(ий), які мають ва­ріанти наголосу. Такі прикметники можуть бути утворені від іменників та дієслів: колісний і колісний, допоміжний і допоміж­ний, дошкульний і дошкульний, жадібний і жадібний, жалібний і жалібний, мандрівний і мандрівний, призовний і призовний. Якщо прикметники з суфіксом -н(ий) утворені від Іменників з ва­ріантним наголошуванням, такі прикметники здебільшого збе­рігають варіанти наголосів: вугільний і вугільний, поташний і по­ташний, трапезний і трапезний і т. д.

Варіанти наголосу можуть мати і прикметники з суфіксом -ан-(-ян-); весняний і весняний, вощаний і вощаний, вовняний і вовняний, морк-вяний і морквяний, бавовниковий і бавовнико­вий, капустяний і капус-тяний, картопляний і картопляний, кахляний і кахляний, повітряний і повітряний і под.

Чимала група дієслів в українській мові має варіанти наголо­су, які зберігаються в особових та часових формах: ніяковіти і ніяковіти, сивіти і сивіти, пліснявіти і пліснявіти, старіти і старіти, черствіти і черствіти і под.

Як бачимо, слова з варіантним наголошуванням складають значний прошарок української лексики. Ці слова належать до різних частин мови, мають різну морфемну будову, можуть мати варіанти наголосу в усіх формах словозміни і лише в деяких з них. Усе це вимагає від мовця уважного ставлення до наголосу, постійної роботи над удосконаленням свого мовлення.

3.В українській мові існують певні правила, за якими поєднуються звуки в мовленнєвому потоці. Ці правила спрямовані на те, щоб полегшити вимову для того, хто говорить, і сприймання для того, хто слухає. Українська мова уникає насамперед збігу голосних звуків. Тому ми говоримо ріка й озеро (а не ріка і озеро), були в Олега (а не були у Олега). Небажаним також є важкий збіг приголосних. Тому ми говоримо використовують у промисловості (а не використовують в про­мисловості), запишеш усе (а не запишеш все). Дотримання пра­вил поєднання голосних та приголосних звуків забезпечує мило­звучність мовлення.

Українська мова досягає милозвучності завдяки розвиненій системі варіантів різноманітних мовних елементів, які чергу­ються: прийменників (у—в, з— зі — із, над — наді, під — піді, перед — переді), сполучників (і — й), часток (би — б, же — ж), префіксів (від— віді-, над— наді-, об- — обі, під— піді-. в- — у-); постфіксів (ся- — сь), початкових та кінцевих звуків у словах (ужити — вжити, іти — йти, знову — знов). Вживання того чи іншого варіанту визначається його звуковим оточенням.

Розглянемо засоби милозвучності української мови.

Чергування у — в.

У вживається після приголосних, для того щоб уникнути їх збігу: приніс у кошику, слід уживати.

Також у вживається на початку речення перед приголосним: У кабінеті фізики. Учора відбулася нарада. У1997 році. У Японії.

В вживається між голосними, щоб уникнути збігу голосних: знайшли в автомобілі, запитали в автора.

На початку речення перед голосним також уживається при­йменник в: В Україні. В олімпіаді брали участь.

У позиції після голосного перед приголосним можливе вжи­вання обох звуків: у швидшому темпі мовлення вживають в, у по­вільнішому — у: написала в листі — написала у листі, система вдосконалення — система удосконалення.

Чергування і — й.

Сполучник і вживається на початку речення: / ви прийдете? І обстежувати доведеться?

Після приголосних також уживається варіант і: ліс і поле, хліб і олія, сніг іде. У таких випадках можливе вживання синонімічно­го сполучника та: ліс та поле, хліб та олія.

Сполучник й уживається між голосними: клени й акаці; ріки й озера; не тільки у статтях, а й у монографії. Можливе вжи­вання синонімічного сполучника та: клени та акації, ріки та озера.

У позиції після голосного перед приголосним можливе вжи­вання обох варіантів: дощі ідуть — дощі йдуть, газети і журна­ли — газети й журнали.

Однак сполучник й не вживається, коли зіставляються понят­тя: конкурс «Бабусі і онуки», дні і ночі.