 |
|
Микола Вінграновський
Вельми небуденне явище в нашій літературі – поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну... Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники... Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся...
Земля... Миколаївщина, південь України, де зустрілися дві безмежності – небо й степ. Степова річка Кодима, маленька посестра Бугу й Дніпра, в якій – відчуття близькості могутнього пониззя Дніпрового й козацького Чорномор'я. Одноманітний і непоказний для невтаємниченого, а насправді щедрий і ласкавий, зворушливий світ полину і чебрецю, воронців і молочаю, фантастичних гарбузів і сліпучих помідорів на городах, міріад коників-скрипалів у траві й солістів-жайворонків у небі (тоді ще так було!), палючого сонця і нечастих теплих дощів, скупих рос і лютих суховіїв, золотих хлібів і манливих підземних скарбів... У прадавні часи тут переходили й витісняли один одного десятки войовничих народів, залишивши по собі тьмяні спогади в історії, – аж поки заселив цю землю наш народ, скропивши її своїм потом і кров'ю...
Час... Рік народження: 1936-й. Той, що дав літературі українській ще й Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.
Отож – народ... Це покоління відчувало свою органічну причетність до нього. Воно бачило, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх... Як батьки, що поверталися з фронтів, – далеко, далеко не всі, – зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами. І ставали, ставали, дарма що прибивалися до столиць у балетках-«прорезинках» і полотняних сорочках та з фанерними чемоданами на два пуди картоплі...
ïïï
Прилетіли гуси…
Прилетіли гуси, сіли у воротях,
Оті білі гуси в червоних чоботях,
В червоних чоботях,
в хустинках рябеньких,
Заґелґотали гуси, що я ще маленький...
Теплий дощик-срібнопад …
Теплий дощик-срібнопад
Вимив наш сьогодні сад.
Попід садом до калюжі
Йде гусак серйозний дуже.
Льоп-люп-ляп
В гусака з-під лапок
При такому ляпі- льопі
Лапи не болять.
ïïï
Платон Воронько
Народився 1 грудня 1913р. в с. Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Виховувався в охтирському дитячому містечку-інтернаті. Біографія його – справді народна біографія: в роки першої-другої п'ятирічок П.Воронько вчиться в Харківському автошляховому інституті, після закінчення якого їде до Таджикистану, де й працює за фахом. В 1935р. його призивають до Червоної Армії. Демобілізувавшись, майбутній поет (він уже тоді писав вірші – здебільшого «для себе») повертається на Сумщину, деякий час вчителює, а в 1937р. вступає до Літературного інституту ім.О.М.Горького. 1939р. добровольцем їде на фінський фронт, де воює разом з своїми товаришами по інституту – С. Наровчатовим, М. Отрадою, А.Копштейном та ін. З перших днів Великої Вітчизняної війни, знову добровольцем, – на її передньому краї, а в 1943р. закінчує курси підривників і переправляється в партизанське з'єднання С. А. Ковпака.
І під час навчання в інституті, і в проміжках між боями П. Воронько писав вірші, але не публікував їх. Зате деякі вірші його, написані в походах, стали піснями.
В 1944р. виходить перша книжка віршів «Карпатський рейд», книжка поета-партизана, складена з віршів, створених у бойових походах – «від Путивля до Делятина». Вірші «Карпатського рейду» писалися в народно-пісенному дусі.
Чи не найбільший успіх серед ліричних творів припав на долю вірша «Я той, що греблі рве», написаного невдовзі по війні, – він став хрестоматійним. У творчому розвитку П. Воронька цей вірш ніби завершував один і започатковував другий етап, межу між якими можна умовно означити кінцем 50-х років. До цього у поета вийшли збірки «Весняний грім» (1947), «Великий світ» (1948), «Славен мир» (1950), «Від Москви до Карпат» (1951), «Моя Москва» (1953), «Обов'язок» (1955), «Моя Гуцульщина» (1956), «Драгі другарі» (1959) та ін. Цей перелік поповнюється багатьма книжками для дітей (напр. «Казка про Чугайстра»).
За повоєнними віршами можна легко бачити життєві маршрути поета – чи то шляхи «від Москви до Карпат» по місцях колишніх боїв, участь у всесвітній молодіжній конференції на захист миру в Лондоні, чи поїздка до «драгих другарів» – у Болгарію, в інші братні країни, чи перебування в Москві, чи відвідини країв, де він народився і зростав.
Для поезії другої половини 40 – 50-х років характерні вірші, навіяні героїкою і трагікою недавніх битв – «Солдат», «Могила генерала Руднєва», «Пісня про Лівшу», «Вдень накувала зозуля», «Ой, ганьба!», «Пісня ветерана», «Винесла відерце за ворота» та ін.
Широке визнання здобули пісні «Від Москви до Карпат», «Коні вороні», «Ходімо, кохана, у ліс», «І чого тікати» та ін.
Епічний талант поета виявився в поемах «Безсмертя» (1945), «Ярославна» (1945), «За всі літа розлуки»2 (1945 – 1962) (автобіографічна за характером), поемі-легенді про братів-гуцулів – «Стояни», невеликій поемі «З Німеччини в Чернеччину» (1945).
Від 1960 р. у світ виходять книги лірики і поем – «Мирний неспокій», «Через гони літ» (1960), «Гнівом Африка клекоче» (1961), «Коли я в Київ повертаюсь» (1962), «Скресання» (1967), «Поки живий – іду», «У світлі блискавиць» (1968), «Повінь (1970), «Здвиг-земля» (1976), «Узьмінь» (1979), «Батькові долоні», «Совість пам'яті» (1980).
До 70-річчя поета вийшло чотири томи його вибраних творів. Поет продовжує плідно працювати також на ниві дитячої літератури.
П. Воронько є автором понад 30 збірок віршів і поем та великої кількості книжок і книжечок для дітей, а водночас і відомим громадським діячем.
Обирався депутатом Верховної Ради УРСР десятого та одинадцятого скликань.
ïïï
Ходить сон
Ходить сон коло хати,
Сивий сон волохатий.
В нього білі подушки,
Ковдрочка із вати,
Роздає смачні ріжки
Всім, хто буде спати.
ïïï
Доня хоче спати
У моєї доні
Оченята сонні,
Рученьки мов з вати –
Доня хоче спати.
Ніч прийшла тихенька,
Спи, моя гарненька.
Кіт не знав
Падав сніг на поріг,
Кіт зліпив собі пиріг.
Поки смажив, поки пік,
А пиріг водою стік.
Кіт не знав, що на пиріг
Треба тісто, а не сніг.
ïïï
Кіт в чоботях
– «Кіт в чоботях» –
Гарна казка, –
Прочитавши, мовив кіт.
До шевця прибіг:
– Будь ласка,
Чобітки поший як слід.
Швець пошив.
Узувся Вася,
Підківками стукотить.
Як до мишки він не крався,
Та почує –
Зникне вмить.
Кіт в чоботях – це чудово,
Ще як шпори –
Красень кіт!
Та котові йти на лови,
Мабуть, краще без чобіт.
ïïï
Друзяки
Кіт з Рябком були друзяки.
Котик нишком у собаки
Брав щоразу м'ясо, сало,
Бо котові завжди мало.
А Рябко зітхав у тузі:
«Хай бере, на те ми друзі».
Діти, ви скажіть мені:
Кіт був друг Рябкові?..
ïïï