 |
|
Андрій М'ястківський
Народився Андрій М'ястківський у селі Соколівці на Вінниччині. В усіх документах датою його народження позначено 14 січня 1924, хоч насправді мама подарувала йому життя 13 грудня 1923 року, якраз на Андрія Первозванного, тому й назвали його Андрієм. Там, у Соколівці, пройшло його дитинство, там закінчив він школу. Рано відчув потяг до слова.
Друкуватися почав ще до війни. Та в творчій біографії письменника була велика перерва, про яку сповістив не дзвінок, а бомби й гарматні постріли. Солдат М'ястківський пройшов війну в роті фронтової розвідки, а це означає, що він воював на передовій, а частіше – в тилу ворога. За бойові заслуги він був нагороджений медаллю «За відвагу», ще й дослужився до найвищого солдатського звання – єфрейтор, чим дуже пишався. Після війни Андрій Пилипович продовжив навчання в Тульчинській фельдшерській школі. Якийсь час працював сільським фельдшером, а потім вступив на заочне навчання до Вінницького педінституту. Вчителював, а коли одна за одною стали з'являтися його збірки для дітей і дорослих, перейшов на редакційно-видавничу роботу.
Своєю письменницькою долею Андрій М'ястківський завдячує Миколі Руденкові, який «віднайшов» його свого часу в глушині на Вінниччині, забрав у сільського фельдшера писані від руки вірші, привіз їх до Києва, сам власноручно передрукував на своїй друкарській машинці і відніс до видавництва. Так ще в 1955 році з'явилася перша книжка поета «Над Бугом-рікою».
Андрій М'ястківський – відомий автор блискучих новел, талановитих романів, чудових віршів. Писав для дітей і дорослих. Весь його творчий доробок втілився у понад сорок книжок поезії та прози, в численних текстах пісень і перекладів (з білоруської, молдавської, румунської та інших мов). Але слава, почесті, нагороди (до яких він був байдужий) його дивовижно обминали. Удостоєний лише Літературної премії імені Володимира Сосюри.
Він був цікавим співрозмовником, неперевершеним оповідачем, великим знавцем фольклору. Вільно володів румунською мовою, німецькою та угорською – зі словником, а потім ще вивчив їдиш та іврит. Писав щодня, а інколи «видавав» до десятка віршів за день. Деякі його поезії стали улюбленими в народі піснями.
В останні роки життя Андрій Пилипович став інвалідом І групи, був прикутий до ліжка, але літературної творчості не полишав. По собі залишив величезний рукописний спадок у товстих зошитах, який ще потрібно належним чином систематизувати, вивчити й опублікувати.
ïïï
Полягали ладки
Полягали ладки
На подушку спатки.
Снилась ладкам хата,
Курочка чубата,
І ще приснилося:
Сонечко вкотилося
Крізь вікно до хати –
То й пора вставати.
ïïï
Киця прокидається
Киця прокидається –
Лапками вмивається;
Квітка прокидається –
Росами вмивається;
Сонце прокидається –
Вмиваємось водичкою.
Ну а ми з сестричкою
Хмаркою вмивається.
ïïï
Зоя Александрова
Александрова Зинаида Николаевна родилась в Петербурге в семье учителя. Она была в семье единственным ребенком. Летом семья часто выезжала на дачу, с удовольствием покидая мрачный многоэтажный доходный дом. В загородной местности, окрашенной неярким колоритом скромного северного лета, и формировались любовь будущей поэтессы к северной природе, к природе вообще, теплое отношение к простым людям, к деревенским ребятам – товарищам по играм. Маленькая Зина рано начала читать. Это была в основном поэзия: Пушкин, Лермонтов, Крылов…
Началась Первая мировая война. Отец из-за плохого зрения на фронт не попал. Он работал в госпитале, занимаясь грамотой с выздоравливающими солдатами. Мать в том же госпитале работала фельдшерицей. Война окончилась. Дочку отдали в Мариинскую гимназию, в приготовительный класс. А тут – революция. Семья Александровых решила перебраться в деревню – считалось, что там безопаснее и сытнее. Маленькая Зина стала ходить в сельскую школу.
В 1919 г. от туберкулеза умирает отец, а через год – мать, заразившись сыпняком от больных, которых она неутомимо и самоотверженно спасала, мотаясь по самым отдаленным деревням. Врачей не хватало.
Детство кончилось. Тетка отдала свою племянницу в детский дом – бывший Павловский институт. К детдомовскому периоду относятся первые поэтические опыты З. Н. Александровой. В детдоме она закончила семилетку и пошла работать на прядильную фабрику им. С. Халтурина. Продолжала писать стихи. Подруги без ведома автора послали их в журнал «Работница и крестьянка». Некоторые были напечатаны. А вскоре вышли две ее книжки (по словам автора, «тоненькие, робкие») – «Полевой Октябрь» и «Фабричные песни». К этому времени З. Н. Александрова уже училась в Ленинградском техникуме печати.
Работу в детской литературе Зинаида Александровна начала в 1930-1931 годах. Первое обращение к малышам стихотворение «Ветер на речке» вышло отдельным изданием в 1932 г. Стихи пришлись ребятам по вкусу, много раз переиздавались, вошли в хрестоматии, были положены на музыку. Песнями стали и некоторые другие стихи З. Н. Александровой: «Маленькой елочке холодно зимой», знаменитые «Бескозырка белая» и «Гибель Чапаева». На конкурсе 1936 г. эти две последние песни поделили 2-е и 3-е места.
В 1934 г. выходит в свет последняя «взрослая книжка» Александровой – «Биография песни». Теперь она пишет исключительно для ребят. Одна за другой у нее выходили новые книжки для малышей: «Колхозная весна» (1932), «Майка», «Зима» (1933), «Наши ясли» (1934), «Мишкины соседи» (1936), «Гибель Чапаева» (1937), «Хорошо живется» (1939), «Мой Мишка» (1940), «У нас в саду» (1941).
1944-м и 1945-м годами датированы военные книжки Александровой «Островок на Каме» и «Салют». Следует назвать сборники, вышедшие в 50-е – 70-е годы. Это «Топотушки», своеобразный итог многолетней работы для самых маленьких, «Про девочку Да и мальчика Нет», «Невидимка», «Станция Весна» и др.
Всего Александровой выпущено около 70 наименований книг – как отдельных стихов, так и (в большинстве) сборников. Зинаида Николаевна не только писала. Вся жизнь ее была тесно связана с работой редакций газет и журналов. После Ленинграда она некоторое время работала в Рязанской газете «Путь молодежи». Потом перебралась в Москву, где стала работать заведующей редакцией отдела детской литературы в издательстве «Молодая гвардия». Затем трудилась в журнале «Искорка», в «Крестьянской газете», в журнале «Дружные ребята».
Много внимания уделяла Александрова работе с литературной молодежью. Многие ныне хорошо известные поэты, пишущие для детей, назовут ее имя среди своих учителей. Другой большой и важный раздел ее работы – популяризация детской литературы народов СССР. Известны ее переводы грузинских, украинских, литовских, еврейских поэтов, пишущих для детей.
Время брало свое. В 1981г. у Зинаиды Николаевны случился инсульт. Ей стало трудно писать – рука не слушалась. Сохранились, однако, отдельные листочки, по которым можно было судить, что творческие возможности писательницы далеко не исчерпаны. Умерла З. Н. Александрова в 1983 г.
ïïï
Утром
Оля, Оля, Олюшка
Встанет раньше солнышка,
Встанет раньше солнышка,
Говорит как скворушка...
А когда поест-попьет,
Как синичка запоет.
Как воробышек поскачет,
Упадет и не заплачет!
ïïï
Вкусная каша
Каша из гречки.
Где варилась? В печке.
Сварилась, упрела,
Чтоб Оленька ела,
Кашу хвалила,
На всех разделила...
Досталось по ложке
Гусям на дорожке,
Цыплятам в лукошке,
Синицам в окошке.
Хватило по ложке
Собаке и кошке.
И Оля доела.
Последние крошки
ïïï
Катя в яслях
Раз, два, три, четыре, пять:
Собираемся гулять.
Завязали Катеньке
Шарфик полосатенький.
Катя саночки везет
От крылечка до ворот.
А Серёжа на дорожке
Голубям бросает крошки.
... Девочки и мальчики
Прыгают, как мячики,
Ножками топочут,
Весело хохочут.
Почему не пляшет
Новенькая наша?
Катя к новенькой идет,
В хоровод ее ведет.
... Огни погасли,
Уснули ясли:
И Лида, и Катя,
И куклы в кровати.
Только Мишка не спит,
На окне сидит;
Глядит на луну:
«Никак не усну!»
ïïï
Сама
Снимаєт Оля сапожки
Сама,
Под краном помоет ложки
Сама,
Уронит маленькую чашку
Сама.
В лапшу изорвёт бумажку
Сама.
В конверты насыплет соли
Сама.
Вот сколько у нашей Оли
Ума!
ïïï
Олександ Олесь
Він вчинив страшну непоправну помилку – покинув свою батьківщину. Правда, можна було б згодом змінити життя і все-таки повернутися до рідного порога, але в нього вже не вистачило мужності визнати свою провину. І майже чверть століття він жив у якімсь чаду-тумані. Дні його текли, як сльози, думки спали, як мертві, душа ридала, як дитина. А рідний край манив і кликав – лиш поет не міг зважитись.
Народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) 5 грудня 1878 року в селі Верхосулля на Сумщині в заможній сім'ї.
Закінчивши Харківський ветеринарний інститут, працював за фахом до 1911 року в Харкові, потім – ветеринаром на київських різницях. У Києві він був деякий час редактором журналу «Літературно-науковий вісник».
Літературну діяльність О. Олесь почав 1903 року. Перша збірка його поезій «З журбою радість обнялась» (1907) засвідчила, що він природжений лірик, поет мисливих настроїв. У деяких творах, написаних від 1905 до 1917 років, О. Олесь то оспівував революцію, то оплакував її невдачі, однак не спромігся конкретно визначити соціальну суть першої російської революції.
Брак ясних ідейно-суспільних поглядів і спричинився до того, що поет опинився 1919 року за кордоном. Дуже скоро, щоправда, він побачив справжнє обличчя жовто-блакитної еміграції, і в збірці «Перезва» (1921) вмістив ряд сатиричних віршів, у яких змалював продажність, шкурність та дріб'язковість націоналістичних «діячівя». За кордоном (Олесь жив спершу в Австрії, а з 1923 року в Чехословаччині) він видав пройняті тугою за батьківщиною збірки поезій «Чужиною» й «Кому повім печаль мою».
Для дітей О. Олесь написав багато чудових віршів про різні пори року, подарував їм веселі казки, написані в формі віршованих п'єсок. Поет переклав українською мовою «Пісню про Гайявату» Лонгфелло, казки Гауфа.
Твори О. Олеся відзначаються високою культурою вірша, мелодійністю. Ряд його поезій покладено на музику відомими композиторами.
Помер О. Олесь 22 липня 1944 року в Празі. Там його й поховано.
ïïï
Качечка
Ой качечко, поведи
Каченяток до води.
Хай рясочки покуштують,
Хай рибкою поласують.
Ой качечко, поведи.
Як лисичка прибіжить,
Загавкає, заскавчить,
Застукає ніженьками,
Заклацає зубоньками,
Як лисичка прибіжить...
ïïï
Киця
– Кицю, кицю,
Де була?
Що ти їла,
Що пила?
– Я на річці була,
Там водичку пила,
А що їла – не скажу,
Тільки хвостик покажу.
ïïï
Олег Орач
Олег Юхимович Орач (Комар) народився 6 лютого 1940 року в селі Благовіщенці на Запоріжжі.
Автор однієї прозової і кільканадцяти поетичних книжок: «Подорожник», «Долоні», «Написи на снігу», «Поезії», «Свято спілого листя», «Подорож душі», «Зорі в колодязі» тощо.
За кращу добірку поезій у газеті «Літературна Україна» О. Орач отримав Всеукраїнську літературну премію імені Володимира Сосюри.
Вийшло кілька книжок його перекладів – поетичних і прозових. Виступав також упорядником. Зокрема підготував книгу спогадів про поета Василя Стуса «Не відлюбив свою тривогу ранню», а також збірку творів поета «Під тягарем Христа».
Творчість для дітей відзначена літературною премією імені Лесі Українки (1993).
Помер Олег Орач 13 серпня 2005 року.
У видавництві «Веселка» друкувалися збірки поезій: «Журавликова пісня» (1976), «Березневі світанки» (1981), «Хто де живе» (1982), «Дружна сімейка» (1984), «Довге літо» (1985), «Сірий котик Котовильцьо» (1992, 2004). У його упорядкуванні і перекладі видані пісеньки, лічилки, загадки «Вставай на ноги, малючок» (1992).
ïïï
Будьмо друзі
Ліс – ні краю, ні початку,
Дикі зарослі кругом...
Пострічалося дівчатко
Із колючим їжачком.
Гусак
Бабусі кланявся гусак –
Так і так … так і так …
Гелготали гуси:
– Вельми ввічливий гусак
В нашої бабусі.
ïïï
Соняшник
На осонні соняшник підроста.
Голову за сонечком поверта.
Дивиться він сонечку
просто в очі –
Щось до мами-сонечка мовить хоче.
ïïï
Віра Паронова
Віра Паронова народилася 17 червня 1948 року в м. Порт-Артур, Китай.
У дитинстві готувалася до професії художника, навчалася в образотворчій студії. Вірші почала писати з 13 років.
Освіту здобула в Тернополі. Спочатку в загальноосвітній школі №4, у якій навчався композитор Ігор Поклад. Потім – інститут народного господарства. Стала працювати економістом.
У 39 років змінила фах – пішла вихователем у дитсадок, де знадобились її здібності з малювання та римування.
Після закінчення Рівненського педінституту – злет творчої активності. Пише вірші, казки, пісні.
Нині співпрацює з видавництвом «Підручники і посібники», м. Тернопіль.
ïïï
Очі
Очі, очі, оченята!
Як заплющу – буду спати,
Як відкрию – все побачу,
Насварять мене – заплачу.
Ніс
Вушками я слухаю,
Носиком я нюхаю.
Ніс – горбочок невеличкий
Посередині обличчя.
Вуха
Вушка мають зайчик, киця,
Ведмежатко і лисиця.
І у мене є два вуха,
Щоби тата й маму слухать.
ïïï
Ноги
Ось дві ніжки невеличкі,
Взуті в гарні черевички.
Тут-туп-туп – вони тупочуть,
Бо гуляти дуже хочуть.
Щоки
Гарні щічки в малюків –
І гладенькі, і м'які.
Щічки їсти помагають –
Кашу в ротику тримають.
ïïï
Катерина Перелісна
Книжку «Три Правди» написала для дітей Катерина Глянько-Попова. А під своїми оповіданнями вона підписувалася Катерина Перелісна. Бо часом буває так, що письменники підписують свої твори прибраними прізвищами.
Народилася Катерина в Україні. Вона вчилася в народній школі й чула від своєї бабусі багато пісень і казок. Пізніше вона вчилася в гімназії імені Бориса Грінченка – нашого відомого письменника та вчителя. Були і в неї дуже добрі вчителі.
Катерині, мабуть, так сподобалася праця в школі, що й сама вона стала вчити найменших дітей у садочках. Для них вона почала писати казки, віршики, сценки, щоб цим дітям було що слухати, читати й показувати.
Та вороги не дали Катерині Перелісній писати так, як вона хотіла. Вони змусили її разом із сином втікати з України аж до Америки.
В Америці вона писала й далі. Адже українські діти є в усьому світі, і всі вони люблять читати. Отож Катерина й написала для них такі книжечки: «Для малят про звірят», «Ой, хто там?», «Котикова пригода», «Моїй матусі» та багато інших казок і віршиків. До деяких з них композитори написали музику, так що їх можна співати. Чимало з її пісень друкували журнали «Малі друзі», «Веселка» та інші.
Сьогодні Катерина Перелісна вже старенька й самотня, бо син її вже помер. Але коли діти читають чи слухають те, що вона написала, Бабуся Катерина знову має велику й любу родину вдячних дітей і внуків!
ïïï
Тупу-тупу!
Тупу-тупу-тупенята!
Малесенькі ноженята!
Тупу-тупу, ніжки,
Від столу до ліжка!
Тупу-тупу-тупусі
До милої бабусі,
Тупу-тупу-тупачка,
Дасть бабуся молочка!
ïïï
Дибу-дибу-дибки!
Дибу-дибу-дибки!
Просить киця рибки.
Не дам, кицю, й не проси,
Бери шкірку з ковбаси
Та хлібця шматочок
Та й втікай в куточок!
ïïï
Курка і курчатка
Ой, ходила курочка
По двору
Та водила курочка
Дітвору.
А то все курчаточка
Ще й малі,
Отакі завбільшечки
Від землі.
ïïï
Дощик
Іди, дощику, іди,
На городи, на сади,
На траву, на квіти,
Що садили діти.
Щоб травичка підросла,
Щоб квіточка розцвіла,
Щоб дітки маленькі
Росли здоровенькі!
ïïï
Для потішечки
Попід вікнами Мороз
Ходить – щулиться,
То загляне у садок,
То на вулицю:
«Де це дітоньки малі –
Поховалися?
Та невже ж вони мене
Ізлякалися?
Я ж їм шкоди не зроблю
Анітрішечки,
Тільки носика вщипну
Для потішечки.
ïïï
До річки
Надягайте черевички
Ми подибаєм до річки:
Дибу-дибу-дибки,
Наловимо рибки,
Наваримо юшки,
Посолимо трішки –
Дибу, дибу, ніжки!
Черевички
От, недобрі черевички, –
Завжди лізуть до водички!
Неслухняні вони дуже,
Все шукають, де калюжі ...
Хлюп! Та хлюп! І вже брудні.
Горе мамі ... і мені.
ïïï
Лідія Повх
Лідія Повх –поетеса, прозаїк, літературознавець.
Повх Лідія Петрівна народилася 25 квітня 1961 року в с. Кушниця Іршавського району Закарпатської області. Закінчила філологічний факультет Ужгородського державного університету. Кандидат педагогічних наук, доцент Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти. Відмінник освіти України.
Автор поетичних збірок «Гілка глоду», «Дощі і стіни»; творів для дітей «Йшла ворона по перону», «Цар Іван – з кукурудзи качан», «Нумо гратися усі!», «Дражнилки», «Політ на кулі»; наукових видань «Виховні та дидактичні аспекти ментального в українській поезії для дітей», «Уроки після школи: Культура мовлення», понад 50 наукових публікацій у провідних фахових виданнях з педагогіки.
Лауреат обласної літературної премії імені Ф. Потушняка.
ïïï
Ой не жарти...
Ой не жарти, не сміх –
Уночі випав сніг.
Вийшов рано в двір Гусак,
Міряв сніг і так, і сяк.
І поважно мовив він:
– Випав сніг до колін.
Качка снігом побрела:
– Ках! Тут буде до крила!
Як поміряв Горобець
По двору з кінця в кінець
Із підстрибом – гоп та гоп!
Каже: «Сніг – по самий дзьоб!»
ïïï
На ставку
Серед нашого ставка
Плава риба от-така!
Бачте, он її хвостисько,
Онде паща і зубиська...
Не пливіте, гуси, близько!
Гусенята – нітелень.
А гусак: – Ги-ги! То пень.
ïïï
Жук
– Щук-щук, щук-щук, –
Точить вуса чорний жук.
І для чого б то жукові
Вуса чорні, загадкові?
Жук моргає: «Жжу-жжу,
Не скажжу, не скажжу...»
А я знаю те і сам:
Бо він дід малим жукам!
ïïï
Марія Познанська
Марія Авакумівна Познанська – українська дитяча поетеса, на добрих і цікавих книжках якої виросло не одне покоління, відкриваючи для себе багато цікавого й корисного. Народилася вона в селі Петрашівка Володарського району на Київщині 15 липня 1917 року. Особливо полюбилися дітям такі її книжки: «Любій малечі про серйозні речі», «Чим пахне коровай?», «Про золоті руки», «Асканія-Нова», «Про білий халат і наших малят» та інші. Одна з кращих поетес в Україні, що писала виключно для дітей, лауреат премії ім. Лесі Українки, людина щедрого душевного обдарування й талановитий вихователь Марія Авакумівна Познанська померла 18 травня 1995 року на 78 році життя.
Й хоча поетеси уже немає на світі, її вірші дуже популярні серед дітвори. Вони не старіють, бо написані молодо й пристрасно, із справжньою любов'ю до дітей. Такі вірші навчають дітей любити поезію, уважніше придивлятися до навколишнього світу, бути щирішим, добрішим на вдачу, чутливішим до краси.
Чимало творів М. А.Познанської вміщено до читанок, хрестоматій дитячої літератури, їх читають малюкам у дитсадках, вони перекладені багатьма мовами світу.
ïïï
Ой котику-коточку
– Ой котику-коточку,
Почекай!
Грайся в нашому садочку,
Не тікай!
Може, ти відбивсь од дому –
Розкажи!
Молока тобі дамо ми,
Не біжи!
Молока дали коточку,
Став він пить.
Котик в нашому садочку
Буде жить.
ïïï
Коза
Кізонька рогата,
Сива, бородата!
Розкажи нам, де була?
Що ти їла, що пила?
Подружись із нами,
Та не бийсь рогами:
М-мме.
ïïï
Моя ляля
Є ляля у мене,
Похожа на мене,
Ну, просто як менша сестричка моя:
В обох нас косички,
В обох круглі личка,
І навіть всміхається ляля, як я.
Однакові очі і в неї, і в мене;
Однакові плаття: зелене й зелене.
І в неї косинка, і в мене косинка,
І навіть зовуть нас:
Маринка й Маринка.
ïïï
Корівонька
Ти, корівонько, чому
Все говориш «му» та «му»?
Певне, їсти хочеш, Лиско?
На лужок піди, він близько.
Та гляди, не забувай –
Молочка, корівко, дай!
ïïï
Здрастуй, сонечко!
Я всміхаюсь сонечку:
– Здрастуй, золоте! –
Я всміхаюсь квітоньці
Хай вона цвіте!
Я всміхаюсь дощику:
– Лийся, мов з відра!
Друзям усміхаюся –
Зичу всім добра!
ïïï
Сніг іде
Тихо-тихо сніг іде,
Білий сніг, лапатий;
Ми у двір скоріш підем,
Візьмемо лопати.
Ми прокинем зранку
Стежку біля ґанку,
Вийде мама з хати
І почне питати:
– Хто ж це так доріжку
Вміє прокидати?
ïïï
Новачок Тарас
Ой, який хороший
Хлопчик є у нас!
В групі – наймолодший,
Звуть його Тарас.
Він в садку дитячім
Тільки перший раз.
Грається, не плаче
Новачок Тарас.
ïïï