 |
|
З лісу зайчики ішли
З лісу зайчики ішли,
Кавуна вони знайшли,
Їли, їли кавуна,
Так і виїли до дна.
Хить його туди й сюди –
Покотили до води.
Заї-зайчики смішні
Попливли на кавуні!
Попливли на кавуні,
Наче й справді на човні!
Та як далі відпливли –
З ляку слізки потекли...
А матуся зирк із хати:
Попливли її зайчата!..
Каже гусочці зайчиха:
– Порятуй зайчат від лиха!
Добра гусочка зайчат
Завернула вмить назад.
Чим кінчаються пригоди?
– Не робіте, діти, шкоди!
ïïï
Гномики-музики
В кожнім домі під вікном
Десь живе у нірці гном.
Чи один, чи, може, й сто –
Ще не бачив їх ніхто.
Люди кажуть: кожний гном
Має шапочку з пером,
Личко із горішка,
Ще й тоненькі ніжки.
Хоч малі вони, малі –
Та завзяті скрипалі:
Кожний вечір перед сном
Грають дітям під вікном.
Грають-грають для малят:
Для дітей і зайченят,
Для жучків і їжачків,
Для найменших малючків.
Наші гномики улад
Грають-грають для малят:
Хто у ліжечко вже ліг –
Може ще й почує їх?..
ïïï
Самі складімо пісеньку
Самі складімо пісеньку
Про бородату кізоньку.
Ішла коза дорогами,
Похитувала рогами.
Ішла коза доріжкою,
Притупувала ніжкою.
Скубла коза травиченьку,
Пила коза водиченьку...
А із поля як прийшла –
Молочка нам принесла!
ïïï
Олена Пчілка
Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист і етнограф, публіцист, видавець, активна громадська діячка – це все вона, Олена Пчілка. А ще – вродлива жінка, ніжна й мудра матір, яка виховала геніальну Лесю Українку, виплекала її талант.
Народилася Ольга Петрівна Драгоманова 29 липня 1849 року на Полтавщині, у місті Гадячі.
Олена Пчілка походила з славетного роду Драгоманових, відомого ще за часів гетьманщини. Предки її перебували на дипломатичній службі у Богдана Хмельницького, дядько – декабрист Яків Драгоманов – помер на засланні у Сибіру, батько Ольги Петрівни мав юридичну освіту, захоплювався літературою, писав вірші, оповідання, збирав народну творчість. Дітей у сім’ї Драгоманових привчали шанувати природу, любити мистецтво. З гордістю за своїх батьків Олена Пчілка говорила, що в той темний, жорстокий час, коли повновладно панувало деспотичне право, в їхній сім’ї ні з кого не знущались, нікого не карали, і діти виростали, не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, а наставляло на добрий розум їх лише спокійне і лагідне слово.
Дітей гляділа й виховувала мама. А коли діти підростали до «книжної науки», тоді вчив їх батько.
З дванадцяти років Ольга Драгоманова навчалась у Київському пансіонаті шляхетних дівчат. Брат Михайло – видатний вчений, літературний і громадський діяч – залучає її до київської «Громади!» (культурно-освітньої організації ліберальної української інтелігенції). Тут вона знайомиться з композитором Миколою Лисенком, письменником Михайлом Старицьким, вченими, етнографами і фольклористами Павлом Житецьким, Олександром та Софією Русовими. До «Громади» входив також Петро Косач – тоді студент права Київського університету. З ним познайомилась і в 1868 р. взяла шлюб Ольга Петрівна. Жили Косачі у м. Звягелі, потім у Луцьку та селі Колодязному (Ковельського повіту).
У ці роки Ольга Петрівна веде активну видавничу діяльність.
Разом з Михайлом Старицьким вона підготувала і видала два випуски альманаху «Рада», з письменницею Наталією Кобринською видала жіночий альманах «Перший вінок», завдяки їй побачили світ «Співомовки» Степана Руданського.
У 1886 р. виходить перша збірка поезій Олени Пчілки під назвою «Думки-мережанки», публікуються її оповідання та вірші в українському журналі «Зоря». Тут вперше починає друкуватися і юна поетеса Леся Українка.
Незадоволене існуючою системою педагогіки та шкільної освіти, насамперед відірваністю її він національного та народного коріння, подружжя Косачів виховувало і навчало своїх дітей – а їх було шестеро – самотужки.
Ольга Петрівна багато зробила для розвитку їхніх здібностей, дала їм різнобічні знання: вчила музиці, малюванню, мовам, історії, заохочувала до літератури.
З вдячністю і гордістю називала Леся Україна свою матір найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня.
У кінці 90-х років родина Косачів переїжджає на постійне мешкання до Києва. Ольга Петрівна завідує літературним відділом «Київського літературно-артистичного товариства», стає редактором і видавцем журналу «Рідний край», виступає з доповідями про українських, російських та польських письменників, пише нариси та спогади про видатних діячів української культури: Т.Шевченка, Є. Гребінку, М. Лисенка, М. Старицького, М. Драгоманова, Б. Грінченка, П. Житецького та ін.
Ольга Петрівна Драгоманова була активною громадською діячкою, для багатьох взірцем мужності, сили волі, незламності духу. Протягом усього життя вона наполегливо, безкомпромісно боролася за майбутнє відродження національної культури, за право говорити, писати й друкувати книжки рідною мовою. Неодноразово зверталася до царського уряду з вимогою скасувати заборону друку й викладання у школі українською мовою.
Своїм громадянським обов’язком Олена Пчілка вважала просвітительсько-виховну роботу. Багато енергії й таланту віддала справі виховання й освіти українських дітей, «щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикали шанувати своє рідне».
«Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се – молода Україна», – неодноразово повторювала Олена Пчілка.
З 1908 року додатком до «Рідного краю» вона почала видавати щомісячний журнал для дітей, який так і називався – «Молода Україна».
У 1917 році письменниця запропонувала створити при товаристві «Просвіта» комісію, яка б дбала про дітей, або «чи дитина виросте приятелем, чи ворогом України, се багато залежить од виховання».
Ольга Петрівна Драгоманова відома не лише як автор віршів, оповідань, байок, публіцистичних виступів. Вона була визначним ученим-літературознавцем, етнографом, фольклористом.
Їй належать такі праці, як «Українські колядки», «Український народний орнамент», «Українські народні легенди останнього часу», «Українська гумористика», «Почерки национальных типов в украинской народной словесности».
Під час революції і громадянської війни Олена Пчілка жила в Гадячі. Тут вона організувала аматорський дитячий театр, писала п’єси для дітей, редагувала місцеву газету. Потім вона переїздить до Києва, де в 20-30-ті роки працює в етнографічній та літературно-історичній комісіях Академії наук УРСР. У 1928 році за вислуги в розвитку української літератури, науки та культури її обрано членом-кореспондентом АН УРСР.
В останні роки життя, коли почалися сталінські репресії проти української інтелігенції, Ольга Петрівна Косач зазнала переслідувань.
Померла Олена Пчілка 4 жовтня 1930 року в Києві.
Довгий час про неї не писали, не друкували її творів, намагалися викреслити з історії літератури. І лише останнім часом ім’я Олени Пчілки зазвучало в шані (в статтях, телепередачах, на вечорах пам’яті), яку їй давно вже мало віддати суспільство, про оновлення якого мріяла і для якого так багато зробила письменниця.
ïïï
Метелик
Діти бігають, стрибають,
Далі – весело гукають: –
Ах, метелик!.. подивіться!
Ось він, ось він метушиться!
Та який же гарний, гожий!
Наче квітка, прехороший!
ïïï
Дитяча пісенька
Тра-та-та, тра-та-та,
Пішла кицька за кота,
За Кота Котовича,
За Сивка Сивковича.
На весіллі у кота
Була чиста сміхота.
Прийшли кицьки і собачки,
І курочки, й гуси, й качки, –
Веселенько танцювали,
Скоки-гопки витинали.
Тра-та-та. Тра-та-та,
Така була сміхота.
ïïï
Петро Ребро
Петро Павлович Ребро народився 19 травня 1932 року в селі Біло-церківці Куйбишевського району Запорізької області в селянській родині. Після закінчення середньої школи навчався в Запорізькому педагогічному інституті (нині Національний педуніверситет), деякий час учителював, служив в армії, працював журналістом. Понад тридцять років був головою Запорізької організації, Національної спілки письменників України. З 1999 року – керівник науково-редакційного підрозділу обласної державної адміністрації з підготовки та випуску серії книг «Реабілітовані історією». Очолює обласне Об'єднання національно-культурних товариств, Міжнародну асоціацію гумористів і сатириків, засновник і редактор літературно-художніх альманахів «Хортиця», «Спокута», «Весела Січ».
Дебютував публікацією віршів у газеті «Зірка» 1946 року. Перша збірка «Заспів» побачила світ 1965року. Нині П. Ребро – автор понад дев'яноста книг поезій, прози, публіцистики, есе. Найістотніше увійшло до – «Вибраних творів у 3-х томах», гумористичної серії «Козацькі жарти» (12 книг), літературознавчої серії «Українська Мекка» та ін. Переможець Всеукраїнського конкурсу на кращу п'єсу для дітей та юнацтва «Заграва над Хортицею».
Лауреат літературних премій: імені П. Тичини, імені Остапа Вишні, імені П. Сагайдачного, імені С. Олійника.
Багато книг П. Ребра адресовано юним читачам. У «Веселці» було видано близько двадцяти. Серед них збірки віршів «Сонечко» (1959), «Найсмачніші огірки» (1959), «Солов'ята» (1961), «Мій тато – сталевар» (1962), «Хто швидше відгадає?» (1963), «Кирпата Оксанка» (1964), «Маленький сталевар» (1971), «Весела вдача» (1973), «Чудо з чудес – наш Дніпрогес» (1974), «Сталевар» (1979), «Чудний молоток» (1977), «Кіт-коточок» (1980), «Ключі від веселки» (1982), «Теремок» (1987), «Колобок на прив'язі» (1988), «Квіти мають імена» (1995); документальна повість «Ніжна сталь» (1976).
ïïï
Соняхи
На городі, в гарбузинні
Соняхи, мов хлопчаки,
Ловлять сонячне проміння
В золоті свої шапки.
Журився їжачок...
Ой журився їжачок,
Що багато колючок
На його свитині.
Не було б тих колючок –
Він катав би діточок
День і ніч на спині!
ïïï
Важке слово
Вже зна вся улиця, що в Гриця
Новенький є велосипед.
Ось Гриць летить, неначе птиця,
Аж спав кашкет,
Але... не вимовить він слово –
Ве-
ло-
си-
пед.
Юля і зозуля
– Ку-ку! – долинуло з гори –
Кує в гаю зозуля.
– І раз, і два, і три –
Тихенько лічить Юля.
А потім просить: – Ох!
Не треба більш кувати,
Бо я лише до трьох
Умію рахувати.
ïïï
Богдан Чепурко
Богдан Петрович Чепурко народився 26 серпня 1949 року в селі Осівцях Бучацького району Тернопільської області. Закінчив Львівський університет імені Івана Франка.
Автор поетичних збірок «Сонячна дорога» (1984), «Код спадковості» (1988), «Подільська височина» (1997), «Викрадення Європи» (2004); книжок для дітей: «Вітер нашої землі» (1990), «Буквар на білому світі» (1997), читанки «Хрещатий барвінок» (2004); народознавчих трактатів «Українці» (1991) і «Небесна родина» (1994).
Лауреат Всеукраїнської премії «Благовіст» (2000), літературної премії імені Маркіяна Шашкевича (2005), переможець Міжнародного літературного конкурсу Організації Чотирьох Свобід України за кращу поему про Україну (Торонто, Канада, 2000).
У видавництві «Веселка» друкувалися: «Чом ти гуско, боягузко?» (1988), «Ми зварили борщику» (1996).
ïïï
Ковалі
Веселі зозулі
Чобітки кували,
На зозулят приміряли:
Ку-ку,
Ку-ку...
Кожному по чобітку.
ïïï