Главная | Обратная связь

C) Франко про “Фауста”

Сесь зворот від особистих мук і розкошей до ограниченої, але тривкої і твердої праці для суспільності, – се вказує в «Фаусті» твір наших часів, у котрих питання особистого життя уступили на друге місце перед питаннями суспільними. Правда, яко витвір епохи переходової, «Фауст», конечно, не свобідний від многих речей лишніх, затемнюючих подекуди саму основу драми. Яко витвір шістдесятилітньої праці, він носить на собі сліди і бурливої молодості, і спокійної, консервативної і любуючоїсь формою мужеської пори, і містичної подекуди старості поета. Се творення, не рівночасне і не рівномірне, треба конче мати на увазі при оцінці «Фауста». Але всі ті случайні збочення не роблять ніякої уйми головній основі «Фауста», так що зовсім справедливо сесю драму можна назвати найліпшим представником думок, поглядів і змагань мислячого покоління епохи революційної в Німеччині. Те покоління, рівнобіжно з політичним переворотом у Франції, звершувало духовний, теоретичний, філософічний переворот, не менше важний, хоч і не так голосний, як тамтой.

D) Гете і Україна

Вже на початку 19 ст. Ґете був широко відомий в Україні. У 1827 він був обраний почесним членом Ради Харківського університету. Перший переспів з Ґете українською мовою належить Петру Гулаку-Артемовському — балада «Рибалка» (1827). В дореволюційні часи з переспівами й перекладами Ґете українською мовою виступали також Павло Білецький-Носенко, Юрій Федькович, Володимир Шашкевич, Костянтин Думитрашко, Пантелеймон Куліш, Никанор Грабовський та ін. Тарас Шевченко називав Ґете «великим», знав і любив його твори, особливо «Фауста». Невтомним популяризатором Ґете був Іван Франко, який переклав багато його поезій, всю першу частину та уривки з другої частини «Фауста» і написав розвідку про цей твір. Після революції 1917 року твори Ґете перекладали Максим Рильський, Микола Терещенко, Дмитро Загул, Микола Улезко, Євген Дроб'язко, Василь Стус та ін. Перший повний переклад «Фауста» українською мовою зробив Микола Лукаш. Твори Ґете покладені на музику багатьма визначними композиторами світу.

Фрідріх Шиллер

A) Біографія

Фрідріх Шиллер (1759-1805)
10 листопада 1759 народився Фрідріх Шиллер в місті Марбах у сім'ї військового фельдшера. Його батько — Йоганн Каспар Шиллер — військовий фельдшер, мати — Доротея, уроджена Кодвейс, дочка трактирника.

На дев'ятому році хлопця віддали вчитися до латинської школи, яка готувала учнів до вступу в семінарію. Вісім років (1773—1780) провів Шиллер у цьому розсаднику рабів, де панували шпигунство й стеження за учнями, категорично заборонялося спілкування із зовнішнім світом, а всі вихованці підкорялися найсуворішій кийовій дисципліні. Лише ночами Шиллер міг крадькома читати. Він багато разів перечитував твори Плутарха, оди й поеми Клопштока, ліричні вірші та роман «Страждання юного Вертера» свого старшого сучасника Ґете. Пізніше він захопився Шекспіром. По закінченні військової Академії якийсь час він працює полковим лікарем.

Над першою драмою «Розбійники» Шиллер почав працювати, ще перебуваючи в академії. У 1781 році драма завершена, а 13 січня 1782 року «Розбійники» були вперше показані на сцені Мангеймського театру. Вистава мала колосальний успіх. Потім пішли тріумфальні вистави в багатьох інших містах Німеччини. Незважаючи на те, що постановники часто на свій смак чи за цензурою свавільно калічили текст п'єси, а дія була перенесена із сучасності в XVI століття, неможливо було знищити головного — пафосу драми, шляхетність помислів розбійника Карла Моора, який вирішив у своїй батьківщині викорінити поодинці зло та беззаконня.

Герцог Вютемберзький, довідавшись про виставу, наказав посадити автора «Розбійників» на гауптвахту й заборонив йому писати що-небудь, окрім творів з медицини. Шиллер вирішив покинути володіння карликового деспота. У ніч на 23 вересня 1782 року, скориставшись сум'яттям пишних придворних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога Карла Євгенія, автор «Розбійників» таємно втік з Вюртемберга. П'ять років тривали бездомні блукання, болюча убогість і завзята боротьба за визнання серед німецьких читачів і театральної публіки.

Визнання до Фрідріха Шиллера прийшло в Росії з першою драмою «Розбійники», що у 1793 році була зіграна вихованцями Шляхетного пансіону при Московському університеті. Шедеври Шиллера викликали інтерес у російських поетів і письменників. Представники різних літературних напрямків інтерпретували твори німецького поета, наголошуючи на тому, що особливо відповідало ідеям історичного етапу.

Смерть обірвала творчість поета-гуманіста тоді, коли його поглядам відкривалися нові обрії, коли його розпливчасті ідеали набували чіткіших обрисів і він починав вірити в політичну самостійність народу(у 1805).

B) Мотиви поезії

Рання поезія Шиллера (“Лихі монархи”). Бунтарські настрої поета, глибока ненависть до деспотизму, думка про неминучу народну помсту тиранам.

Філософська і любовна лірика поета (“Тріумф любові”, “Ідеал і життя”, “Пегас у ярмі”), що оспівує ідеї величі краси, кохання і мистецтва. Балади Шиллера (“Нурець”, “Полікратів перстень”, “Івікові журавлі”, “Рукавичка”, “Лицар Тогенбург”). Запозичення античних і середньовічних сюжетів. Прагнення на прикладі життя окремої людини показати закономірності життя людства, виявити сили, що керують долею суспільства, а також визначити гуманістичні ідеали та їх роль у світі. Викриття вад суспільства, засудження деспотизму, жорстокості, лицемірства.
Високий оптимізм оди “До радості”, ідеї якої розвиває Бетховен у фіналі Дев’ятої симфонії. Віра в перемогу добра і людяності в усьому світі. Ода “До радості” – полум’яний заклик до єднання людей в ім’я миру і дружби, радості й щастя на землі.
Драматургія “веймарського” періоду (“Валленштейн”, “Марія Стюарт”, “Орлеанська діва”, “Вільгельм Телль”). Звернення до історичних сюжетів, інтерес до морально-психологічних конфліктів, порушення проблем свободи, вірності батьківщині, народу.