Главная | Обратная связь

Прочитайте та законспектуйте основні положення

Рубіж ХХ – ХХІ ст. називають періодом гострої кризи класичної теорії пізнання або класичної форми знання взагалі. Це відображається зокрема в посиленій увазі до питань методології науки. У деяких сферах наукового пізнання спостерігається навіть „методологічний бум”, наприклад, в економічній теорії чи соціології.

Звичайно, цей процес має свою історію, вихідним пунктом якої зазвичай називають критику І.Кантом „чистого” розуму з його висновком про переваги „практичного” розуму, тобто моральності, над розумом суто теоретичним. Тим самим розумові відмовляли в пізнавальних здібностях людини. Послідовники Канта – неокантіанці (Коген, Кассірер, Віндельбанд, Ріккерт), представники „філософії життя” (Шопенгауер, Ніцше), ірраціоналістичної філософії (К’єркегор, Дільтей, Бергсон) розвивали це положення в ХІХ – поч. ХХ ст. Їхня критика розуму полягала в тому, що людина з її духовними здібностями не є річчю серед інших речей, антиномістичність (суперечність) розуму наочно (іноді й жорстоко) демонструє це самій людині. Тому класичне, сформульоване ще Аристотелем розуміння істини як відповідність „ідей” світу „речей”, виявляється нечинним, а отже, порушує основоположний принцип всієї сучасної науки – „знання – сила”. Антиномічність розуму якраз і доводить, що об’єктивно істинне знання речей довколишнього світу людини – неможливе. Звідси випливає, що твердого опертя в „логіці самих речей” людина в своїй діяльності не має. І чим раніше вона зрозуміє це, тим краще для неї самої, бо лише сама людина з її духовними здібностями виявляється тим фундаментом, на якому може виникнути будова всієї людської науки і культури в цілому.

Законспектуйте. Звідси й критичне ставлення до будь-яких намагань якось пов’язати людину й річ, виявити хоч якусь їхню внутрішню єдність. У гносеології це відобразилось у критиці природничо-наукового методу дослідження з його принципом опертя на факти, тобто на дані чуттєвого досвіду людини; у критиці розуміння істини як об’єктивності, тобто несуб’єктності; в звичці розглядати останню лише як перешкоду в науковому дослідженні. В цілому, якщо підбити підсумки, то критика класичної форми пізнання (класичної раціональності) – це критика теорії відображення як теорії наукового пізнання. Ця критика розвивалась у ХХ ст. і феноменологією Е.Гуссерля, і екзистенціалізмом М.Хайдеггера й Ж.П.Сартра. І, якщо в науці та культурі ХХ ст. (тобто в тій формі знання, яка характеризується терміном „сучасна” – „modern” англійською мовою) критикувалась редукція людського духу до „логіки речей”, однолінійність у розвитку, то на рубежі століть критикується вже сама ідея розвитку, прогресу. Особливо це стосується філософії постмодернізму.

Не слід вважати, що філософія Канта мала своїм наслідком лише вказані вище напрями. Зокрема геґелівська школа з її ідеєю субстанції – суб’єкта прагнула не до відокремлення „світу речей” і „світу ідей”, уречевленого й духовного, а якраз навпаки, до виявлення їх суперечливої, але єдності. Вона дорікала „кантіанцям” у безсилості перед світом речей, формами якого є „свавілля” суб’єкта або об’єкта. Боротьба „геґельянців” і „кантіанців” обумовила всю духовну атмосферу ХІХ і ХХ ст. Останні десятиліття характеризуються як успіх „кантіанців”. Тому уважно ознайомимося з деякими напрямками цієї традиції, висхідної до філософії Канта. Ця традиція і привела до виникнення посткласичного етапу в розвитку теорії пізнання.

Вибір напрямків зумовлено перш за все завданнями даного методичного посібника, який звернений до студентів-магістрантів і ставить перед собою мету ознайомити їх з проблемами теорії пізнання (гносеології) і логіки наукового дослідження. Звідси випливає необхідність глибшого ознайомлення з основними положеннями прагматизму й постпозитивізму, предмет вивчення яких саме наукове, раціональне знання; а також з ідеями постмодернізму, що якнайкраще нагадує ситуацію „напередодні” нової, ще незрозумілої раціональності.

Законспектуйте. Отже – прагматизм. Це філософська течія, що виникла наприкінці ХІХ ст. у США і вважається типовим відображенням американського духу, найбільш значущим вкладом США у філософську культуру.

Автор терміну „прагматизм” і деяких основних ідей цього напряму був Чарльз Пірс (1839-1914). Відомим представником прагматизму в ХІХ ст. був Джон Дьюї (1859-1952). Згідно з його позицією мислення є засобом пристосування до середовища, що виникло в процесі біологічної еволюції. Ідеї мислення – це функції реальних проблем, які виникли під час цього процесу. Тим самим він відкидає визначення істини як тотожності (адекватності) мислення й буття. Істинність будь-якої ідеї в її надійності як інструмента оволодіння досвідом. Він підкреслював, що будь-який, в тому числі й сучасний образ світу – це не сам світ, а лише його образ, породжений досвідом. А під поняттям досвід Дьюї мав на увазі все, з чим пов’язане життя людини, що входить в нього, тобто досвід нерозривний від суб’єкта пізнання й дії. Тим самим він відкидає класичне розуміння істини, що дає підстави віднести його філософію до некласичного типу раціональності.

Конкретний зміст методологічної теорії Дьюї визначається поняттям „ситуація” та її „розв’язання”, яке відображає сутність процесу дослідження. В останньому Дьюї вбачав контрольоване або цілеспрямоване перетворення невизначеної ситуації в визначену таким чином, щоб елементи вихідної ситуації перетворились в єдине ціле. При цьому ситуація – це контекстуальне ціле, що включає в себе і суб’єкт дослідження. Досвід, по-перше, містить в собі відносини організму з середовищем, по-друге, – він нейтральний, тобто не об’єктивний і не суб’єктивний, по-третє, на відміну від класичного розуміння у Дьюї підкреслюється не стільки „даність” як достовірність, скільки необхідність зміни „даності”. Тим самим, наполягає Дьюї, якщо попереднє, що йде від Бекона, розуміння досвіду „партикулярне” (номіналістичне), то прагматизм, наполягаючи на включення суб’єкта до „ситуації-проблеми”, передбачає „зв’язність”, „об’єднаність” розмаїття, його „самодостатність” як істинний стан „ситуації” (реальності). Врешті-решт в „досвід”, за Дьюї, входять і цінності, і все те, що зазвичай пов’язується з суб’єктивністю: ірраціональні уявлення, аж до сновидінь і безумства, словом все те, що робить „речі” (образи) привабливими чи неприємними.

Однак у такому разі цілковито стирається грань між світом і образом цього світу, оманою й дійсністю.

Інший напрям посткласичної теорії пізнання, предметом якого є розвиток наукове знання, має назву постпозитивізм. Він виник як результат і наслідок нездатності його попередників – позитивізму й неопозитивізму – пояснити розвиток наукового знання, справитися з проблемою суперечностей, через яку здійснюється цей розвиток. Постпозитивізм представлено роботами філософів-методологів науки Т.Куна (р. 1922), І.Лакатоса (1922-1974), П.Фейєрабенда (р. 1924).

Законспектуйте. Постпозитивізм, на відміну від своїх попередників, прагне не до запобігання відриву теорії від емпірії, від даних чуттєвого пізнання, а до подолання їх протиставлення. Істина не в тому, щоб одержати підтвердження гіпотези через досвід, само по собі це ще не ґарантія її істинності, а в можливості гіпотези забезпечувати вирішення тих чи інших проблем дослідження. Для цього важливо з’ясувати процес вироблення нових концептуальних понять і методів їх розвитку. Розвиток науки, особливо сучасної, це не накопичувальний процес побудови несуперечливих теорій, а навпаки, зміна теорій, витіснення однієї теорії іншою. Причому здебільшого витіснена теорія якраз та, що більше відповідає емпірії, ніж та, що перемагає. Щоб зрозуміти цей процес наукових революцій, Т.Кун пропонує ввести до наукового вжитку поняття „парадигми” наукового дослідження, як певних „приписів”, що задаються дослідженню, здавалось би зовнішніми для нього умовами, пов’язаними специфічними особливостями суб’єкта. Ці „приписи”, які визначають вибір і зміну парадигм, варіюються від безпосередньо-практичних потреб створення більш точного календаря, як у випадку перемоги астрономії Коперніка над астрономією Птоломея – Аристотеля, до приписів почуття прекрасного чи справедливого, як, наприклад, у фізиці Ейнштейна чи класичній політекономії Сміта, Рікардо чи Маркса.

Законспектуйте. Інший представник постпозитивізму – Імре Лакатос займався вивченням ролі суперечностей у здійсненні наукових досліджень. Він підкреслював думку Н.Бора про те, що суперечності в науково-дослідних програмах можна й необхідно возвести в принцип розвитку науки (про це говорив і Геґель ще на початку ХІХ ст.). Суперечність, за Лакатосом, найбільш фундаментальна й достовірна характеристика природи, тому вищим науковим принципом повинно бути не ейнштейнівський принцип субстанціальної єдності світу, а борівський принцип доповнюваності. Лакатос, таким чином, зупиняється перед проблемою тотожності, переходу протилежних визначень предмета один в одного. Для нього вони єдині, але питання в тому, як і чому вони рухаються, переходять один в одного, адже відповідь на ці питання визначає тенденцію в розвитку предмета. Це одне з основних завдань науки.

Як наслідок, з ідей Куна і Лакатоса народжується принцип П.Фейєрабенда – в науці все дозволено. Вона завжди живилась і живиться всенауковими й ірраціональними методами і результатами, що й обумовлює її розвиток. Тому науку слід позбавити центрального місця в духовному житті суспільства й зрівняти за соціальним статусом з релігією, міфом, магією та іншими духовними формотвореннями.

Таким чином, постпозитивізм дуже точно фіксує труднощі, що постали перед науковим знанням у ХХ ст. – нездатність теорії відображення з її принципом істинності, саме як відображення „речей” в „ідеях”, розв’язати багато проблем, пов’язаних з активною, творчою роллю суб’єкта в процесі пізнання. Однак шляхи вирішення цих проблем уже не такі точні й конкретні. І це послужило однією з причин появи й значного поширення в Західній Європі і Північній Америці такого напряму думки як постмодернізм. Його представники – Жак Дерріда (р. 1930), Жіль Дельоз (1925-1995), Мішель Фуко (1926-1984) з кризи класичної раціональності зробили висновок про те, що оскільки фундаментальною основою як дійсності навколо людини, так і людської свідомості є суперечності, то єдино достовірною реальністю для людини є не глибинна сутність і не висока ідея дійсності, а автономна поверхня (резома). Це поняття основне у філософському словнику постмодерністів.

Глибинна сутність (субстанція) і висока ідея (ідеал) це „вантаж”, яким філософи і вчені-теоретики поневолили себе на цілі століття. А реальна людина не печерна істота – раб глибинних інстинктів, за Ніцше, і не платонівська душа – птах, яка лине вгору, до всезагального ідеалу. Герой поверхні – плоска тварина, кліщ чи блоха, яка повзає по „запітнілому склу” дійсності, котра і є для нього реальність.

Висновки. Таким чином, будь-яка зв’язність реальності заперечується. Вона (реальність) наповнена подіями і смислами, але в ній немає речень, а отже немає й істини. Світ не говорить, говоримо лише ми, причому мовою, яку самі ж і вигадали. Мовні тексти мають якесь відношення лише до інших текстів і ні до чого більше. Про це писав в одній із своїх книг ще один відомий представник постмодернізму Р.Рорті (р. 1931). Традиційне твердження, – продовжував він, – що істина – це відповідність реальності – стерте й знецінене. Істина не відкривається, а створюється.

Отже, сучасний стан науково-теоретичного мислення можна охарактеризувати як ситуацію напередодні нової форми раціональності. Основною відмінною рисою цієї форми видається творча активна роль суб’єкта пізнання у досягненні істини. Істина дійсності в тому, що її істиною є сама людина, її мета й ідеали.