 |
|
ДЕНЬ БЕЗ МАТЕМАТИКИ
Цього дня директор школи юних кібернетиків займався справами восьмого класу «Б».
Рано‑вранці подзвонив тренер збірної з хокею і попросив дозволу відпустити Макара Гусєва з уроків. Тренер сказав, що в Гусєва, на його думку, блискучий кидок по воротах, і тепер його хочуть подивитися знавці – майстри хокейної ключки. Директор знав про виграний матч, але не припускав, що Макар, готуючись до відповідального тренування, уже лежить у своїй камері надсили…
Він сказав, що згоден відпустити гравця, після чого почув вишукано‑захоплену фразу тренера: «Якщо мої прогнози щодо Макара Гусєва справдяться, я зніму капелюха перед вашою школою». Перед школою юних кібернетиків знімали капелюха багато знаменитостей, і директор не дуже здивувався такому визнанню.
Піаніст Фермопіл Турін привітав директора з талановитим музикантом в особі восьмикласника Королькова, розпитував, чи давно Вова проявляє свої здібності, як вчиться, чи не перешкоджають його заняття музикою успішності. Директор відзначив математичні нахили Королькова і в свою чергу дізнався про виконання незвичайного концерту. Він був радий, що знаменитий піаніст запропонував дати Королькову кілька уроків.
Дзвінок з австралійського міста Мельбурна здивував директора. Астрономічне товариство розшукувало містера Сироїжкіна, просило його дозволу на публікацію статті про відкриття Наднової. Директор глянув на годинник – заняття ще не починалися – і назвав номер домашнього телефону Сироїжкіна.
Директор вирішив знайти класного керівника.
– Як же так, Семене Миколайовичу, – звернувся він до Таратара, – весь світ, можна сказати, цікавиться справами вашого восьмого «Б», а я веду переговори, майже нічого не знаючи про тс, що відбувається?
На подив директора, Таратар поводився войовничо.
– Я не все розумію в цій історії, Григорію Михайловичу! Математичні роботи учнів правильні, але самі відкриття досить складні й суперечать загальноприйнятій логіці. Вам, наприклад, ніколи не доводилося літати вулицями на саморобному килимку?
Директор задумливо водив олівцем по паперу, малюючи великі знаки запитання.
– Про килимок мені розповідав Віктор Ілліч Синиця, – промовив директор. – Але щось дуже туманне.
Таратар чмихнув крізь настовбурчені вуси.
– Якби ви зазнали на собі, туман одразу б розвіявся. А втім, килимок загублено. – Таратар обвів поглядом знайомий директорський кабінет. – Вибачте, Григорію Михайловичу… Ви знаєте, за тридцять шість років роботи я бачив немало різних учнів – дикунів, лицарів, ораторів, нових Одіссеїв, Едісонів, Ейнштейнів… Але ці звичайні генії доведуть мене до передчасної пенсії.
– Вам потрібна допомога?
– Спочатку спробую розібратися сам. Як ви дивитеся на те, якщо я проведу дещо незвичайний урок – без застосування чисел?
– День без математики? – запитав директор.
– Саме так. Я хочу перевірити один здогад…
– Пропозиція мені подобається, – заявив директор. – Спробуйте.
Спочатку всі в класі зраділи несподіваній пропозиції.
Ручні годинники здано на збереження вчителеві, стінний зупинено – не знаєш, коли почався, коли закінчився урок. Автоматична лічильна парта «Репетитор» не працює. Допомога Електроніка виключається. Користуватися цифрами, формулами, рівняннями, фізичними величинами та іншими науковими «інструментами» взагалі не можна.
Діти були збуджені: здорово, немов перебуваєш у кам’яному столітті. Відкриття починаються заново.
Таратар запропонував відкрити планету Земля. Тільки новими очима, за новими правилами – без застосування чисел. Цілком ясно, що клас взагалі їх не знає, мислить своїми, оригінальними категоріями.
Таратар розгорнув на дошці схему. На ній – ліс, річка, гора, залізниця, покручена нитка шосе. З лісу починає свій шлях восьмий «Б». Головне завдання – установити, чи є на Землі розумне життя, цивілізація.
Усе нібито просто: ось вона – залізниця. Але як визначити, що вона – витвір розуму?
Старостою класу на цьому уроці обрали Сергія Сироїжкіна. Сироїжкін запропонував біологові Смирнову дізнатися, які форми життя зустрічаються на планеті.
Смирнов одразу ж доповів, що йому зустрічається рослинність дивної форми – на товстих шершавих стеблах, з довгими паростками й однаковими пласкими кружальцями на кінцях. Кількість стеблин він повідомити не може, бо не знає лічби, але нерівномірне їхнє розміщення дає змогу зробити висновок про те, що це не штучні насадження, а просто рослинність. Яка – невідомо: аналізу він провести не може, користується лише методом спостереження. Сліди на поверхні грунту свідчать про наявність тварин, але самі вони дуже обережні, ховаються в густих заростях. У повітрі літають дрібні крилаті істоти, їхні крики записані на магнітофон і передані Професорові для визначення музикальності, якщо, звичайно, дозволено застосовувати техніку…
Далі клас веде Кукушкіна. Річка не привернула її особливої уваги, зате цей водний шлях указував дорогу до шосе. Новий шлях насторожив Кукушкіну своєю правильною формою. Та як установити її походження? Кукушкіна припустила: може, такі рівні шляхи прокладають тут льодовики, що рухаються? Чи це затверділий сірий слиз гігантського молюска, який колись проповз тут?
– Є, є розум! – закричала радісно Кукушкіна. – У нього чотири колеса!
Вона пояснила, що шляхом рухається предмет незвичайної форми.
– Доведеться замінити Кукушкіну, – сказав учитель. – Адже ми домовилися: без чисел.
– Я хотіла сказати, що колеса – геніальний винахід жителів цієї планети, – торохтіла Кукушкіна, сідаючи за парту. – Жодна тварина не використовує колеса.
– Ми цього не знаємо, – втрутився Сироїжкін і послав до схеми Королькова.
Обережний Професор уважно досліджував довгі паралельні стрічки з дуже твердого матеріалу (замість «паралельні» він сказав «рівнобіжні»). Між ними були укладені поперечки. Зірке око Професора угледіло, що через рівномірні проміжки вздовж колії стоять однакові гігантські гіллясті стеблини, а на них натягнуті товсті нитки. Професор не сумнівався: це ознака розумного будівництва, справжня знахідка експедиції.
– Що тебе переконало у твоєму висновку, Корольков? – запитав учитель.
– Рівномірність структури – повторюваність одних і тих самих деталей, пояснив Професор, описуючи рейки, шпали, стовпи. – Недаремно в давнину казали: «Світ подібний до числа». Моя знахідка підтверджує цю істину.
Професор торкався забороненої теми. Проте він, хитрун, тільки філософствував, не порушуючи правил. І Таратарові нічого не лишалось, як погодитися з ним.
– А тепер ми підходимо до великого скупчення різних будівель, які чимось нагадують місто, – проголосив Корольков.
– Такий відповідальний об’єкт досліджує староста, – сказав учитель.
І Сироїжкін завів восьмий «Б» у місто.
Усі бачили тепер досягнення земної цивілізації. Просторі житла, різноманітний транспорт, потоки жителів на вулицях. «Вони двоногі», – сказав Сироїжкін, і, хоч це слово було небезпечним, ніхто не помітив маленької помилки – так цікаво описував староста вигляд міських вулиць, автомобілів, сигнали світлофорів, квапливих перехожих, вуличні сценки, ніби справді бачив усе це вперше.
– На жаль, я загубив свій клас, – доповів Сергій, хитро всміхнувшись. – Щойно мене повідомили, що він перебуває на 13‑й Парковій вулиці, в будинку номер 6, на 5‑му поверсі готелю «Дружба». Наших вітають земляни.
– А як же правило, Сироїжкін? – нагадав Таратар. – Боюсь, що ми залишилися без класного вожака.
– Я не можу подорожувати інакше в сучасному місті! – парирував Сироїжкін. – Тут усе пронумеровано: будинки, поверхи, квартири, машини, вертольоти, газети, гроші, черевики, голи, гравці, хвилини, секунди і так далі. Тут нічого робити з нашим правилом, Семене Миколайовичу. Без чисел – мов глухий і сліпий, мов без язика.
– Може, спробувати описати місто поетично? – запропонував невблаганний Таратар.
– Попробуй, Сергію, – пожвавився Електронік, який сидів увесь цей час зовсім байдужий, вимкнувши свої лічильні здібності.
– Я так одразу не можу, – завагався Сергій.
Тут схопився з місця Професор.
– Дозвольте, Семене Миколайовичу? – запитав він і від хвилювання поправив на носі окуляри. – Як відомо, Галілео Галілей читав «Божественну комедію» Данте з циркулем у руці! Він накреслив космічні описи Данте й переконався, що Його уявлення про Всесвіт не відповідають прийнятій у той час евклідовій геометрії і містять силу грубих помилок.
– Чому ж Галілсй звернувся до комедії? – ледь примружившись, запитав Таратар. – Адже це література?
– Саме тому, – серйозно заявив Професор. – Данте міг не знати всіх тонкощів геометрії. Але Галілей справедливо гадав, що поезія, музика, мистецтво грунтуються на математичних принципах. Я цілком згоден з ним і процитую слова самого Галілея: «Філософія написана в грандіозній книзі природи, яка відкрита нашому пильному зорові. Але прочитати цю книгу може лише той, хто навчився розуміти її мову й знаки… А написана вона мовою математики». – Професор переможно сів на місце.
– Дозвольте додати? – запитав Сироїжкін і урочисто прочитав ще один вислів: – «Весь наш попередній досвід приводить до переконання, що природа є здійсненням того, що математично найпростіше показати». Вибачте, Семене Миколайовичу, я хочу лише нагадати, що це сказав Ейнштейн.
Підняв руку Електронік і рівним голосом процитував:
– «Три справи покладено на нього: по‑перше, визволити звуки з рідної безпочаткової стихії, де вони перебувають; по‑друге, довести ці звуки до гармонії, надати їм форму; по‑третє, запровадити цю гармонію в зовнішній світ».
– Це теж про математику? – запитав схвильований Таратар.
– Так сказав Олександр Блок про призначення поета, – пояснив Електронік. – Але, по‑моєму, це слушно і для математика.
– Оголошується перерва, – несподівано запропонував учитель.
За сніданком в їдальні восьмикласники одержали від кухаря різної величини порції і знову переконалися, що дуже дивно існувати без звичного рахунку. Сироїжкін, виявивши, що його котлета удвічі менша за Професорову, замислено спитав:
– Хотів би я знати, скільки в ній грамів?.. Чому помиляється кухар? Невже і його підмовив Таратар?
– Забудь, Сергію, про грами, – порадили йому приятелі, – забудь про час, шахи й шашки на перерві, про свою Наднову, навіть про Електроніка. Хіба ти не знаєш Таратара? Ніколи не вгадаєш, що він придумає…
– Жартувати так жартувати! – пробурмотів Сергій…
Коли вчитель зайшов до класу, на дошці він побачив величезні літери:
«ДАЄШ МАТЕМАТИКУ!»
– Чудово! – посміхнувся Таратар. – Я задоволений вашим «сердитим» висновком. Ще недавно ви говорили мені, що не хочете бути чистими математиками, що обрали інші професії. Признаюся, спочатку мені було прикро. Але після деякого міркування я схвалив ваш вибір. І вирішив перевірити: даремно я вас учив усі ці роки чи не даремно. Ви довели мені, що хоч би ким ви стали в майбутньому – фізиками, інженерами, робітниками, біологами, – ви будете математично мислити. Я не помилився щодо вас… Я задоволений своїм класом.
– А то який же ми клас без математики? – буркнув Сироїжкін. – Смішно навіть.
– Класом може бути і клас ссавців, – проспівала єхидна Кукушкіна.
– Спасибі! – відповів їй Сергій. – Ти, я бачу, спеціаліст найвищого класу.
– Сукупність цифр трьох сусідніх розрядів числа теж, між іншим, клас, – нагадав Професор.
– Ну, це вже класика! – проголосив Гусєв.
Усі розсміялися, і Таратар найголосніше.
– Запишіть нове завдання, – сказав він, дуже задоволений.
Діти розгорнули зошити. Вони знову почували себе єдиним восьмим «Б».
– Та ви хитрун, Семене Миколайовичу! – торжествував директор. – Вітаю з прекрасним уроком!
– Нічого особливого, – махнув рукою математик. – У мене до вас ще одне прохання. Дайте мені офіційну відпустку на два дні. У мене купа рукописів восьмого «Б».
Директор уважно слухав.
– Сукупність усіх цих робіт становить цікавий задум прийдешнього – великий проект, який придумали учні, – мовив Таратар. – Багато чого в цих роботах мені неясно, треба розібратися… Крім того, не далі, ніж учора, я одержав поштою сто двадцять сторінок машинопису. Автор доводить, що я останнім часом припустився немалих помилок! Уявляєте?
Директор з цікавістю глянув на вчителя, якого знав не один десяток років, прикидаючи, яку ж іще хитрість задумав невгамовний Таратар.
– Невже так багато помилок? Хто цей жартівник?
– Цю працю підписав Електронік. Від імені восьмого «Б».
– Розберіться, Семене Миколайовичу… В помилках корисно розібратися… Але ж хто вас замінить на ці дні? – Директор дістав розклад. Усі вчителі старших класів були зайняті.
– Я гадаю, Електронік, – запропонував Таратар. – На всякий випадок пораджуся з Гелем Івановичем Громовим. Дозволите?
Він набрав номер, попросив професора до телефону.
– Громов підтримав пропозицію, – повідомив Таратар. – Річ у тому, що Електронік переживає кризу, розв’язує дуже складну задачу.
– Тепер ясно, шановний Семене Миколайовичу, чому ви просите відпустку. Яку ж кризу допомагаєте ви подолати Електронікові?
Таратар пояснив те, що він знав від Громова: Електронік шукає нові шляхи обробки інформації, які поки що не відомі жодній у світі машині.
Директор здивувався:
– Не кожна людина розв’яже таке завдання, а тут – Електронік… Я згоден, Семене Миколайовичу, хай він веде урок.
– Спасибі, Григорію Михайловичу, я був певен, що ви дозволите! Професор Громов вважає, що Електронікові не зашкодить зараз самостійність.
– Ми з вами не академіки й навіть не професори, Семене Миколайовичу, – лагідно промовив директор, – тому знаємо, що самостійність – це добре, а допомога і восьмому «Б» і навіть Електронікові потрібна. Давайте тільки подумаємо – яка…
Десяте квітня
ЯК ВИВЧАТИ ЛЮДИНУ
– Ура! Нас визнали! – радісно сказав Електронік, з’явившись в астрономічній обсерваторії.
В руках у нього пачка телеграм. Він з переможним виглядом кладе їх перед Сироїжкіним.
– З Мадраса, Мельбурна, Бюрокана. Від Академії наук, – перелічував Електронік. – Усі вітають з відкриттям Наднової.
Сергій відірвався від аркуша, на якому писав, переглянув телеграми.
– Спасибі, Електроніку, за новину. Справу зроблено. Йдемо далі, – і він скосив очі на свій рукопис.
Електронік запитав:
– Навіщо тут моя фотографія?
На стіні поряд з портретом Кеплера висів портрет Електроніка. Зосереджене обличчя. Ніс, як у Сироїжкіна, трошки кирпатий. Губи пояснюють щось дуже важливе.
– Це я зробив, – признався Сергій. – У класі, коли ти мені підказував. Моментальний знімок. Найкращий у світі підказувач…
– Я нікому не підказую, – поправив друга Електронік.
– Згадав! Ти мене просто доповнював на уроці.
– І я згадав, – уточнив Електронік. – Ти намагався зняти непомітно, але я побачив і навіть позував. Непогано вийшло.
– У самий раз, – погодився Сироїжкін. – Тільки ти мене не дослухав. Ти – найкращий у світі підказувач Наднової. І це – портрет першовідкривача.
– Першовідкривач – ти, – з усією відвертістю заявив Електронік. – Я тільки робив розрахунки й добував інформацію.
Поряд з портретами – фотографії Плеяд. Про сім зірок у давнину склали легенду: ніби це семеро дочок бога Атласа, які втекли від мисливця Оріона в бездонне небо й перетворилися спочатку на голубів, а потім на зорі.
На другій фотографії вирізняється яскрава цятка – Наднова.
Та головне тут – перша фотографія, де на місці блискучої Наднової маленька неяскрава цятка. Зірка перед вибухом. Єдиний у світовій астрономічній колекції знімок.
Сироїжкін дивиться на знімок, спокійно каже:
– Тепер нехай розбираються спеціалісти, як виник Всесвіт.
– Можна зробити попередній висновок про те, що людина дістане нову енергію для Космічного корабля «Земля», – заявив Електронік. – Це дані Рессі, його спостереження тривають.
– Рессі нічого не проґавить, – задоволено сказав Сироїжкін, – Твій винахід!
Електронік підсумовував далі перемоги восьмого «Б».
– Корольков зустрічався з піаністом Туріним, пояснив йому свій метод компонування музики… Від Майї Свєтлової ні на крок не відходять два фізики…
– Тобто як не відходять ні на крок? – стривожився Сироїжкін і почервонів. – Які ще фізики?
– Наш учитель фізики Віктор Ілліч Синиця й академік Кримов. Вони намагаються зрозуміти, як Свєтлова зробила антигравітаційний прилад, а вона… Ти чому такий червоний? Ти не захворів?
– А‑а, Синиця. – Сироїжкін махнув рукою. – Чому «захворів»? Це напад раптової думки.
Він знову сідає за саморобний стіл, шкрябає пером на папері. Електронік читає із‑за його плеча: «Дятел довбе ялинові двері небес»… «Дятел гримить у ялинові двері»… «Дятел гуркоче в ялинові»…
– Пошуки дієслова, – сказав Електронік. – Але при чому тут дятел?
– Сам ти дятел! – скипів Сироїжкін і, глянувши на товариша, заспокоївся. – Розумієш, дятел – не просто дятел, а символ. Я складаю одне послання… – Сергій трохи запнувся, порожевів. – Для однієї людини…
– Я здогадався, що це вірші, – сказав Електронік. – Візьми замість дятла сучасніший символ. Наприклад, Наднову.
– Я відмовляюсь від зірок, – твердо викарбував Сироїжкін. – Сьогодні Наднова, завтра Наднова…
Він висунувся по пояс у відчинене вікно, глянув на блакитний квітневий сніг, набрав повітря і знову забурмотів про дятла.
Гігантська праця поста була дуже наочна: він викрешував пером на папері іскру неповторного слова. Дивак Електронік! Хіба пишуть вірші про наднові, про надсильних чи про а‑килимки? Справжні вірші складають з найзвичайнісіньких слів. Он за вікном дятел стукає на старій сосні. Обережно стукає, діловито. А в віршах він має стукати так, щоб людина, якій вони призначені, запам’ятала ці слова на все життя.
– В одна тисяча п’ятдесят четвертому році, пролупав скрипучий голос, – у червні місяці, як свідчать хроніки, в небі з’явилася «зірка‑гостя». Вона світила так яскраво, що її бачили навіть удень. Зірка перевершувала Венеру – найпомітніше світило після Місяця та Сонця. Потім погасла.
Сироїжкін здивовано вслухався у знайомі інтонації.
Як хитро Електронік намагається привернути його увагу: «В одна тисяча п’ятдесят четвертому році…» Немов говорить сам Таратар.
– Ти готуєшся до уроку? Репетируєш? – усміхнувся Сергій. – Завтра в тебе важливий день. Перший урок учителя Електроніка. Даруй, а як до тебе звертатися? – спантеличено запитав він. Адже в тебе немає по батькові…
– Називай мене просто вчителем, – з гідністю сказав Електронік. – Завтра я продемонструю нові можливості викладання.
– Слухаюсь, учителю!
Сироїжкін не сумнівався в успіхові Електроніка. І добре, якщо він розповість про Наднові зірки. Як колись на світанку земного життя спалахнула Наднова в нашій Галактиці. Астрономи кажуть, що минули десятки років, поки світло від вибуху досягло планети. Минули ще десятки тисяч років, і вимерли гігантські динозаври – можливо, від космічного випромінювання.
Сергій шкодував уже, що ніхто, крім Електроніка й Рессі, не бачив, як бабахнула його Наднова. Напевно, після вибуху небо довго ще світилося загадковим фіолетовим сяйвом. Але всі знайомі спали.
– Таратар не спав, – уточнив пунктуальний Електронік. – У нього кілька ночей горить світло.
– Мучиться, бідолаха, – зітхнув Сергій, – перевіряє наші роботи.
– Я глибоко поважаю вчителя математики, – сказав Електронік. – Він виправляє свої помилки. Я надіслав йому перелік помилок.
– Ти?
– Сто двадцять сторінок розрахунків, – додав Електронік, – Або він визнає наші винаходи, або ні.
І батько Віктора Смирнова, виявляється, одержав від Електроніка грубезний том розрахунків штучної тварини. Поштою. Може, теж вивчає вечорами?
– Навіщо ти це робиш? – здивовано запитав Сергій. – Хіба примусиш інженера полюбити корову?
Електронік пояснив, що перевіряє на супротивниках корисність дослідів. Сам він нітрохи не сумнівався, що той, хто відхиляє беззаперечні винаходи, робить помилку. «Найкращий у світі колекціонер чужих помилок», – подумав Сергій.
– Ти й про мене можеш сказати що‑небудь… особливе? – вирішив випробувати він новий талант друга.
– Звичайно.
– Я готовий вислухати правду.
Сироїжкін розкинувся на саморобному стільці.
– Ти серйозно хворий, – хриплим голосом промовив Електронік. – Я поки що не знаю, яка це хвороба. Тільки почав вивчати медицину. Але захворювання не просте, щось подібне до гарячки.
Сергій поблажливо усміхнувся.
– Припустимо… В чому ж полягає моя хвороба?
– Коли хтось говорить про Майку, ти відразу червонієш або бліднеш.
Сергій схопився, стиснув кулаки:
– Зараз же замовчи!
– Я кажу правду, – відповів Електронік, відступаючи. – Ось і зараз ти з одного боку червоний, а з другого білий. Обережно!
Протягом хвилини вони мовчки дивились у вічі один одному. Сергій розтиснув кулаки.
– Вибач, – сказав він стомлено. – Це такий скажений вірус. Гірше за грип.
– Може, тобі допомогти чим‑небудь? – запитав Електронік хворого товариша. – Може, порадитися з Майєю? Подзвонити їй зараз?
– Ти що – телефонний вузол? У тебе немає справ важливіших, аніж теревенити з дівчиськами?
Електронік похитав головою.
– У мене є нерозв’язна задача. Якщо я її не розв’яжу, то застарію.
Він не додав при цьому, що може перегоріти від напруги. Проте й без того було ясно, що справа дуже серйозна – настільки сумний вигляд мав завжди спокійний Електронік.
Сироїжкін злякався.
– Ну що ти, Електроніку, – бадьоро сказав він. – Які можуть бути проблеми, коли ми перемагаємо в усьому!
– Я не можу розв’язати головну задачу, – повторив Електронік. – Ти мій друг і маєш знати, що для мене існує межа…
І Електронік дуже точно виклав, у чому полягає межа для розвитку електронної системи.
Виявляється, є одна формула, згідно з якою грам будь‑якої матерії – живої чи штучної – не може обробити більше ніж 1047 бітів інформації за секунду. Електронік розшукав цю формулу в старих працях і сам перевірив її. На перший погляд цифра межі нібито величезна: адже з моменту утворення Землі минуло всього 1023 мікросекунд, а кількість атомів у відомому нам Всесвіті 1073. Але Електронік не збирався лічити атоми й мікросекунди, він хотів розв’язувати нові задачі. І не міг взятися за багато які з них через виняткову складність.
Відомо, наприклад, що кількість варіантів у шаховій грі становить приблизно 10120. Якби Електронік грав чесно, перебираючи всі варіанти, як він звик це робити, то йому не вистачило б на одну партію не тільки людського життя, а й кількох тисячоліть. Навіть якби Електронік навчився лічити в мільйон разів швидше, він однаково не встиг би зіграти жодної партії, бо кількість комбінацій лишалася б надто великою – не 10120, а 10114.
Електронік утратив спокій. Бар’єр нової лічби був для нього нездоланним.
Електронік болісно переживав, що він не людина! Люди – Електронік бачив це – постійно робили відкриття, не перебираючи весь потік інформації, що надходила; вони багато працювали, але не механічно – вміло й винахідливо; результат приходив немов сам по собі, у хвилину осяяння. Інакше, як сказав професор Громов, не було б чемпіонів з шахів, полководців, учених. Електронік так не міг.
Сироїжкін розгублено дивився на двійника, почуваючи себе безсилим.
– У цій голові, – Електронік потер долонею лоба, – проаналізовані й зібрані перемоги Сократа, Архімеда, Македонського, Колумба, Наполеона, Ферма, Ейнштейна та багатьох інших. Мільйони великих відкриттів і… помилок.
З розповіді Електроніка було ясно, що він марно виконав велику роботу. Він точно встановив, що за останні дев’ятсот років у всіх енциклопедіях світу названо геніальними 29 771 людину. Отже, в середньому на кожний рік припадало 33,7 генія в тій чи іншій сфері діяльності суспільства. Вивчивши життєписи багатьох тисяч великих людей, Електронік розгубився. Серед них він не знайшов жодного точно сформульованого прийому праці, який допоміг би йому подолати бар’єр механічної лічби. Жодного математичного знака, який позначав би народження геніального творіння.
– Формула геніальності? – пробурмотів Сергій. – От буде здорово, якщо ти її виведеш!
Електронік похитав головою.
– Цією формулою користуються лише люди. Але її ніде немає… Певно, я маю вивчати саму людину, щоб зрозуміти, як вона мислить.
Сироїжкін щиро зрадів з висновку:
– Вивчай, Електрошо! Починай одразу ж, починай з мене. – Він набрав поважного вигляду. – Давай будь‑які запитання! Не соромся.
– А як вивчати людину? Якими засобами? – запитав друг.
Сергій задумався.
Справді, як вивчати його, Сироїжкіна, коли він сам не знає, чим живе зараз і що захоче через якусь хвилину? Іноді він думав: хто він такий – Сергій Сироїжкін? І уявляв своє обличчя, ніби дивився у дзеркало. А якщо глянути глибше? Як він, наприклад, думає? Ясно, що працюють у ці хвилини всередині нього якісь складні механізми пам’яті й він звично ними керує. Але як вони діють, як він, Сироїжкін, керує собою і в чому полягає формула геніальності людини, яку шукає Електронік, він не уявляв.
– На багато серйозних запитань немає ще відповіді у книжках, – сказав Електронік. – Зокрема, про твій скажений вірус.
– Який ще там вірус?
– Коли ти бліднеш або червонієш.
– Це все брехня щодо віруса, – признався Сергій. – Просто я хвилююся, коли чую про неї. Кажу тобі одному.
Сергій схопив зі стола аркуш, прочитав свої вірші.
– Це я для неї складав, розумієш? Вивчай мене, вивчай!
Електронік оцінював здобуту інформацію.
– Прочитай ще вірші, – несподівано попросив він.
Сергій здивувався, але почав читати, згадуючи те, що він учив. Спочатку несміливо, напівголосно, потім упевненіше, навіть з виразом. Електронік стояв нерухомо: він вбирав у себе незнайомі звуки й словосполучення.
– Поети стисло й точно передавали важливу інформацію, – сказав Електронік, коли Сергій замовк. – Мені здається, поети, художники, музиканти знають те, що я шукаю.
Сироїжкін здогадувався, що в схемах Електроніка точиться складна боротьба, що він приймає важливе рішення.
– Я згадав Ньютонові слова, – хрипло сказав Електронік. – Він уявляв себе маленьким хлопчиком, який грається на морському березі камінчиками й черепашками, тоді як перед ним лежить великий непізнаний океан істини… Океан істини це дуже багато для однієї людини. А я навіть не людина.
– Я – людина! – впевнено сказав Сергій. – Не бійся.
Ми разом відкриємо цю формулу. Ти запитуй мене, запитуй!
– Гаразд. Дай відповідь: як ти розумієш прекрасне?
Сироїжкін замислився…
Одинадцяте квітня
НОВИЙ ТАРАТАР
– Відразу видно, що ти новачок, Електроніку, – промовив Сироїжкін, заходячи до класу. – Ще нікого немає, а вчитель на місці.
Він поклав портфель на парту, здивовано втупився в дошку. Замість звичайної шкільної дошки світився величезний, майже на всю стіну, екран.
– Що це, Електроніку?
– Моя раціоналізаторська пропозиція, – спокійно відповів новий учитель. – Дошка нової конструкції.
Екран показував відчинені двері школи, учнів, що йшли з портфелями.
– Класний винахід! – похвалив Сергій.
– Спеціально для нашого класу, – підтвердив Електронік.
– Значить, не треба більше дряпати крейдою… Дивись, вивчай і роби висновки, – міркував уголос Сергій.
– Ми можемо підключатися до лабораторій, телебачення, обчислювального центру. Чесно кажучи, це не мій винахід. Я бачив у багатьох інститутах, як професор читає на кафедрі лекцію, а студенти бачать і чують його за сотні й тисячі кілометрів.
– Ти найкращий у світі вчитель, – похвалив друга Сергій. – Таратар буде задоволений тобою. А інші класи помруть від заздрості… До речі, до нас ходитимуть на екскурсію… – Він показав на дошку. – Дивись! Ось поспішають мальки з молодших класів!.. Квапляться першоклашки. А академіки з десятих не поспішають… Вони навіть не знають, що в нас такий винахід… Зараз з’являться наші…
Вони спостерігали, як заходять діти до школи, й перед ними поставали живі картини минулих епох. Розмахуючи уявними дротиками, кам’яними сокирами, луками, шумно ввалилися в коридор маленькі «древні» люди: вони скидали свої пухнасті звірині шкури в гардеробі, одягали м’яке взуття й відразу перетворювались на симпатичних школярів. Група мовчазних «лицарів» у гладеньких шкіряних куртках із затиснутими під пахвою портфелями, гучно стукаючи підошвами, не кинувши жодного погляду на дівчаток, статечно пройшла прямо в клас. Повільно простували оратори, говорили всі разом, не слухаючи один одного; їхні величезні портфелі були напхані підручниками й зошитами… Винахідники несли коробки з моделями… Хтось, придумуючи на ходу фотонну ракету, пустив дзеркальцем сонячного зайчика, й «ракета світла» вилетіла у відчинені двері.
Пройшли вже представники всіх епох, а звичайних геніїв, що випередили своє століття, все ще не було. Продзвенів дзвоник. У восьмому «Б» так само сиділи вчитель і єдиний учень.
– Що сталося? – не розумів Сергій. – Епідемія грипу? Вчора всі були здорові, Електронік увімкнув радіотелефон, і клас наповнився голосами учнів восьмого класу «Б» – найзвичайнісіньких геніїв.
Вони працювали над своїми винаходами. Ніхто з них не був хворий.
– «Космічний корабель «Земля», – сказав Сироїжкін пароль, і всі однокласники враз почули його. – Чому ви не на уроці? – запитав Сироїжкін. – Електронік чекає! Ви хіба забули, що він – учитель?!
Пролунав хор обурених голосів. Ніхто не забув, що вчитель сьогодні Електронік. Учням просто було ніколи. В них не лишалося жодної хвилини для уроків. Професор створював другу симфонію. Кукушкіна моделювала систему кровоносних судин. Гусєв переробляв свою бочку, посилюючи її дію на м’язи. Всі вони – майбутні інженери, вчені, художники – вимагали зараз свободи творчості.
«Для чого ходити на урок, коли Електронік і без того дає будь‑яку інформацію!..», «Зошити, авторучки, парти, навіть сам «Репетитор» – усе це застаріла система занять…», «Врешті‑решт, якщо йдеться про задачі, параграфи й правила, то можна передати їх по телефону чи по телевізору…» – такі були доводи нових геніїв.
– От і спробуй вивчити людей, якщо вони просто не приходять на урок, – сумно зауважив Електронік.
– Усі вони – несусвітні ледарі! – обурено сказав Сергій. – Сидіти в кріслі, жувати бутерброд і дивитися телевізор вважається нормальним навчанням і життям. Просто вони не розуміють, що сьогодні ти – Таратар.
– Я не Таратар, – промовив повільно Електронік. – Я помічник учителя. Я завжди це знав.
– Відключи свій телефон, і всі генії прибіжать за потрібною інформацією у клас, – порадив Сироїжкін.
– Навіщо відключати? Тоді я взагалі нікому не буду потрібний. Хай працюють. Мені подобається, як працюють люди. Я вчусь у вас працювати. – І Електронік сказав у радіотелефон восьмому «Б»: – Продовжуйте виконувати домашнє завдання!
– Значить, ти виводиш свою формулу геніальності?
– Я читав уночі твори поетів. Я не все розумію. Наприклад, що таке «душа»?
– Чому тебе цікавить душа?
– Я прочитав у Пушкіна: «Натхнення – це схильність душі до найактивнішого сприйняття вражень і розуміння понять, отже, й до пояснення оних. Натхнення потрібне в геометрії, як і в поезії». У цій точній формулі, – признався Електронік, – мені ясно все, навіть «оних», невідоме одне поняття – «душа».
Сергій не відразу відповів.
– Душа? Це, по‑моєму, розум, нерви, вся людина, зрештою, – сказав він. – Цілком я чи цілком ти. Розумієш?
– Я починаю здогадуватися, як народжується натхнення.
Сергієві завжди подобалася відвертість Електроніка.
Його надзвичайна об’єктивність. Він сказав:
– Треба багато працювати, щоб вийшли красиві речі.
– Я розумію! – вигукнув Електронік. – Найкраща річ – найкрасивіша! Автомобіль, будинок, літак, доведена теорема…
– Багато людей уміють працювати красиво, – серйозно сказав Сергій.
– Виходить, натхнення потрібно скрізь – у геометрії, лічбі, віршах, шахах, – міркував далі Електронік згідно з пушкінською формулою.
– Звичайно. Архімед, Лобачевський, Альохін та інші великі люди підтвердили це правило. Я повинен ще раз розібрати помилки великих, – зробив висновок електронний хлопчик і після деяких вагань запропонував Сергієві: – Може, нам спробувати зіграти в шахи?
Сергій кинувся до шафи, висипав на вчительський стіл шахові фігури. Він був задоволений, що Електронік здобуває над собою маленькі перемоги.
Коли директор школи заглянув у восьмий «Б», щоб перевірити, як іде урок, він застиг від подиву: в порожньому класі грали в шахи вчитель і єдиний учень.
– А де решта? – запитав Григорій Михайлович. – Де ваші учні, Електроніку?
– Я дозволив їм працювати вдома, – сказав Електронік. – Вони ще не виконали домашнього завдання…
– Ми тут порадилися, – додав Сироїжкін, – і вирішили, що їхня домашня робота важливіша за урок.
– Неправда! – пролунав за спиною директора голос, і до класу ввійшла Майя Свєтлова зі школи хіміків.
Сироїжкін спалахнув, мов Наднова: адже Майя не знала, що перед нею директор, і могла виказати всіх дітей.
– Ти сам казав, що вони ледарі, – звернулася Майя до Сергія, який ще більше розпалювався. – Я саме дзвонила Електронікові на перерві й чула вашу розмову. Електронік так готувався, а вони не прийшли! Подумаєш – «звичайні генії»… Просто зарозумілі ледарі!
– Може, всіх зараз викликати, Григорію Михайловичу? – сказав наляканий відвертістю Майї Сироїжкін.
– Ви, напевно, вчитель? – обернулась Майка до директора.
– Ні, я директор.
– Тим краще. Викликайте!
– Я не можу відмінити розпорядження вчителя, не поговоривши з ним, – усміхнувся Григорій Михайлович і рантом побачив освітлений екран, який показував порожній сонячний коридор, пальта на вішалках, відчинені двері школи.
Директор оглянув екран, простягнув руку новому вчителеві.
– Спасибі за нововведення, Електроніку. Справді учні пропустили дуже важливий урок. – 1 він звернувся до притихлої компанії: – Послухаємо Електроніка!
Директор, Сироїжкін та Свєтлова сіли за парти, а Електронік підійшов до екрана. Він підключився до інституту й розповів, як тут народжуються нові електронні машини. Глядачі побачили вчених та інженерів у білих халатах. В одній з груп майнуло обличчя Громова. Професор оглянувся на камеру, відійшов від колег.
– Як іде урок, товаришу вчитель? – запитав він Електроніка.
– Урок іде добре, – доповів учень.
– Вибач, що відриваю, – сказав Громов. – У мене до тебе е прохання. Завтра в нашому місті відкривається важлива виставка, інститут доручає тобі працювати на ній. А втім, – поправився Громов, – це не зовсім точне слово – «виставка». Просто приїжджають кібери, чи роботи, як їх називають у багатьох країнах, демонструвати свої здібності. Такі самі електронні механізми, як і ти. Докладніше дізнаєшся в інформаційному центрі. Ти згоден?
– Я згоден, – сказав Електронік.
– Можеш запросити свій клас на відкриття, – запропонував професор. – Так би мовити, наочний урок. Якщо, звичайно, дирекція не заперечуватиме.
Директор тут, слухає урок за партою, – простодушно сказав Електронік.
– Я вважаю, що пропозиція Геля Івановича цікава, – озвався з першої парти директор.
– Григорій Іванович згоден, – передав Електронік Громову.
– В такому разі я даю заявку на восьмий «Б». – І Громов повернувся на робоче місце.
Електронік глянув на годинник, вмить переключив екран. Тепер на ньому з’явилась якась могутня рогата тварина.
– Виставка досягнень народного господарства, – пояснив Електронік. – Зараз ви побачите доказ останнього досліду восьмого «Б».
Тварина височіла над натовпом, як могутній стародавній мамонт. Раптом вона закинула голову, відірвала кілька гілок з верхівки тополі й повільно почала рухати щелепами.
– Невже це корова? – зацікавлено сказав директор. – Ніколи в житті не думав, що є такі гіганти!..
– Винахід Віктора Смирнова, – підтвердив новий учитель. – Бачите, саме він стоїть біля корови. А поряд – його батько…
Віктор Смирнов насилу вивів корову з гаража. Він навіть перелякався, побачивши її при денному світлі: отака здоровенна!
Ще вчора увечері корова була не набагато більша за звичайну корову, в гаражі лежали коробки з пластівцями, кілька старих автомобільних покришок, тюки з пресованим сіном.
Зараз гараж був порожній і чистий, ніби вилизаний величезним язиком. Як видно, в корови розгулявся апетит, вона не залишила навіть клаптика паперу, а сама стала завбільшки з грузовик. Ні, мабуть, ще більша – з тролейбус!..
Приятель Віктора кліпав очима, не розуміючи, як це за три дні з привезеного в каструлі маляти виросло таке страховисько.
Корова була чудова: біла, з чорними плямами й войовничо піднятими рогами, – неначе вирізьблена з мармуру. Вона дивилася на свого володаря.
– Тягни драбину, Олег! – крикнув Смирнов приятелеві й розмотав на землі вірьовку.
Він приставив драбину до стіни, забрався майже під самий дах і звідти накинув вірьовку на могутню шию тварини. Зав’язав вузол, злегка сіпнув за вірьовку. Корова спокійно рушила за хазяїном, немов усе життя ходила на прив’язі.
Олег завів мотоцикл і на малій швидкості провів Віктора з коровою до шосе. До міста було п’ять кілометрів. Олег побажав щасливої дороги й покотив до школи.
Хлопчик ішов узбіччям, корова за його спиною займала майже половину шосейного полотна. Смирнов боявся, що машини своїм ревом злякають тварину. Але корова не проявляла до техніки ніякої цікавості. Навпаки, цікавість проявляли всі проїжджі. Машини, наздоганяючи корову, різко гальмували, деякий час їхали поряд, потім знову набирали швидкість. Позаду плентала юрба дітлахів та роззяв.
Біолог твердо вирішив не відповідати ні на які запитання, щоб не збитися з дороги, – цікаві все дізнаються на виставці. А кожний, хто побачив тварину, не міг не висловитися. Хлопчакам найбільше хотілося дізнатися, що буде, як така коровенція піддасть іззаду рогами.
Віктор пишався своїм винаходом, лише один раз він розізлився, коли якийсь хлопчак, випірнувши з юрби, проспівав, кривляючись:
Корова, корова ‑
Яка ж ти здорова!
Люблю тебе, ря‑бень‑ка.
Люблю тебе, гарнень‑ка…
– Замовкни, – суворо мовив йому винахідник. – Зараз узнаєш «рябеньку»…
Корова, неначе зрозумівши хазяїна, грізно хитнула рогами, й насмішника як вітром здуло.
– Розумна, – одностайно вирішили глядачі.
Біля міської межі, якраз на схрещенні двох шосе, пролунав застережливий голос із репродуктора:
– Хлопчикові з коровою зупинитися!
Цікавих додалося.
Підлетів жовтий міліцейський мотоцикл. Сержант зліз із сидіння, повільно обвів поглядом тварину, віддав Вікторові честь.
– Куди прямуєте, громадянине?
– На Виставку досягнень народного господарства, – відповів Віктор. – Рекордсменка!
– Добре, – сказав сержант. – Будете іти за мною. По місту не так просто її провести. – І нагнувся до восьмикласника: – А як звати?
– Мене? Смирнов Віктор.
– Дуже приємно, – усміхнувся сержант. – А її?
– Надія, – несподівано для себе сказав Смирнов.
Ім’я винаходові було дано.
– Надя, значить, – широко усміхнувся сержант.
– Не в тому розумінні, – поправив винахідник. – Це моя надія. – Більше він нічого не став пояснювати.
– Ясно. – Сержант знову перейшов на офіційний тон. – Яка висота?
– Висота чого? – не зрозумів Віктор.
– До кінчика рога, – пояснив міліціонер. – Мости, дроти й інше мають допустиму висоту.
– Не знаю, не міряв.
– Будемо рухатися якомога обережніше, – попередив сержант і викликав по рації другого мотоцикліста.
В супроводі почесного ескорту експонат просувався до виставки. Слід зазначити, що гігантська тварина ні разу не зупинилася перед червоним світлом; потоки машин і пішоходів, трамваї та тролейбуси – всі давали дорогу Надії. Пішоходи розглядали поважну корову на значній відстані. Пасажири липли до шибок. Діти верещали від захоплення, спостерігаючи, як коров’ячі роги мало не зачіпають тролейбусних дротів.
На виставці чергові заздалегідь відчинили головні ворота: видно, й тут спрацювала міліцейська рація. В супроводі великої юрби цікавих хлопчик з коровою слідом за мотоциклом попрямував до павільйону «Тваринництво».
Він не помітив, як до натовпу вболівальників приєднався його батько. Віктор був в чудовому настрої і насвистував пісеньку того самого парубійка: «Люблю тебе, гарненька…» Біля павільйону з різьбленими вежками Віктор припнув Надію до стовбура дерева й подякував сержантам за допомогу. Натовп розмістився біля павільйону півколом, обговорюючи незвичайні дані тварини. Навіть продавці позалишали свої лотки з пиріжками й морозивом – які вже тут покупці!
Директор павільйону потиснув Вікторові руку, привітав його з рекордним екземпляром, заздалегідь пообіцявши медаль виставки. Потім він заклопотано обійшов корову, прикидаючи на око розміри.
Віктор торжествував: «Тепер не відкрутитеся… Он скільки свідків…» Він зазначив про себе, що появився заповзятливий фотограф, який знімав його Надію з різних точок.
– Але де я візьму приміщення для такого експонату? – сказав директор, повернувшись до Віктора. – В мене немає вільної території. Адже їй потрібно…
Він не встиг закінчити фразу, так і закляк з відкритим ротом, бо корова несподівано відкусила вершечок тополі й захрумтіла гілками. Тиша стояла така, що хрумкіт було чути на всій площі. Цієї хвилини й підключився до телекамери на виставці Електронік.
Тополині гілки, видно, викликали страшенний апетит.
Надія втягнула чорними ніздрями повітря, гучно зітхнула, ніби виражаючи свій жаль, і, нагнувши голову, схопила міцними зубами фанерний лоток з пиріжками. Продавець підскочив на місці й, почувши тріск фанери, метнувся убік, а корова немов легку пушинку підхопила вже лоток з морозивом.
Натовп захвилювався. Директор запитально дивився на Віктора. Винахідник сміливо підійшов, узявся за кінець вірьовки.
– Спокійно, Надіє, – сказав він. – Я розумію, що ти хочеш їсти.
Роги застигли в чеканні.
– Чи не можна трохи кукурудзяних пластівців? – голосно запитав Віктор. – Або сіна…
– Сіна! Сіна! – закричав директор так, немов від цих слів залежало все його життя.
Невдовзі маленький трактор привіз на площу платформу з тюками сіна.
Надія неквапливо заходилася снідати.
Хтось торкнув Віктора за плече. Він обернувся і зрадів, побачивши батька:
– Що ти тут робиш?
Інженер Смирнов помахав блокнотом.
– Раз у твоєї Надії такий апетит, доведеться для неї конструювати годівницю, – пояснив батько й простягнув блокнот. – Я тут придумав дещо… – зніяковіло сказав він. – І взагалі, – провадив далі Смирнов‑старший упевненіше, – я тобі давно казав, що така корова потребує індустріальних методів виховання…
Потроху Надія влаштовувалася на новому місці. їй виділили простору вільну вольєру, призначену для зубрів, акуратно склали тюки сіна, висипали кілька мішків кукурудзяних пластівців у великий ящик. Віктор прискіпливо оглянув вольєр і лишився задоволений.
«Мабуть, якщо для неї й робити дах, то тільки розсувний, – міркував Віктор, – Треба сказати батькові. Цікаво, до яких розмірів вона ростиме?» Він попросив дозволу в директора навідувати Надію: треба було продовжувати дослід.
Директор широким жестом обвів вольєру, відповів, що віднині це його, Смирнова, кабінет, лабораторія, дім – як він тільки захоче. Тут буде все упорядковано, виходячи з особливостей піддослідної тварини, встановлено необхідне обладнання. Помічниками в молодого вченого будуть троє фахівців і робітники.
– Я хочу й далі спостерігати за Надією, – сказав Віктор знайомому біологові. І пояснив: – Вона наполовину земна, наполовину юпітеріанська… Я можу подати вам усі докази після того, як зустрінуся з Електроніком і доведу дослід до кінця.
Біолог кивав головою, нічого не розуміючи в цьому поясненні. Проте живий експонат був перед ним. Потрібно буде виконати незвичайну роботу.
Електронік зацікавлено вислухав Віктора Смирнова, який викликав його по телефону. Він сказав, що чекає поради від Рессі: адже той знає, як поводитися з тваринами Юпітера.
Потім Електронік поговорив з директором й оголосив, що завтра урок відбудеться на виставці кіберів.
– Прошу тільки, щоб урок вів Таратар, – сказав Електронік директорові. – Завтра в мене інша робота. І потім… ви бачите. – Він показав на порожній клас і, після того як директор кивнув, увімкнув свої мікрофони. – Щоб усі були без запізнення! – пояснив новий Таратар.
Дванадцяте квітня