 |
|
ПЛАТОН, ЕПІКАК ТА ІНШІ
На Виставці досягнень народного господарства восьмий «Б» на чолі з Таратаром пройшов разом з іншими гостями до павільйону «Електроніка».
До сріблястої будівлі з алюмінію та скла вела алея з прапорами країн, які брали участь в міжнародному огляді електронних помічників людини. На алеї лунала різноголоса мова. Гості по‑різному називали учасників сьогоднішньої виставки – комп’ютерами, електронно‑обчислювальними машинами, кіберами, роботами, навіть «бляшаними Майклами», але всі ці системи були електронними конструкціями, винайденими людьми.
Восьмикласники зраділи, зустрівши свого товариша біля входу.
Електронік роздав їм пам’ятні значки із зображенням земної кулі, оперезаної стрічкою цифр. Сергій устиг шепнути приятелеві, що він зобразив би на значку Електроніка.
– Як ти, справляєшся? – тривожно запитав Сергій.
– Справляюся, – відповів Електронік. На його куртці був знак працівника виставки.
Учні ввійшли в павільйон і побачили знамениту машину «Космос», що світилася в напівтемряві, точніше – частину цієї машини, бо сама машина складалася з багатьох блоків, установлених в різних приміщеннях і зв’язаних між собою телефонною мережею.
На фоні зоряного неба рухалися світлі цятки станцій, супутників, кораблів, стартували й сідали ракети на далеких планетах. Земля провадила переговори з космічними базами, з міжпланетними мандрівниками; вся інформація надходила до небесного диспетчера – «Космосу». Ця машина належала десяти дружнім країнам, які спільно освоювали космос, але іноді її порадами користувалися й інші країни. Зовсім недавно, коли корабель, що летів на Марс, утратив зв’язок із своєю базою і збився з курсу, його посадив на планету саме «Космос». У товстому вахтовому журналі, який лежав на пульті машини, особливі заслуги її були відзначені всім світом.
Ескалатори невтомно переносили відвідувачів у величезний, із скляним дахом, схожий на космопорт зал. Він був наповнений людьми й механізмами.
Серед гостей проворно снували учасники виставки – на коліщатках, павукоподібних лапах і просто по‑людськи – хто як звик рухатися, перекидалися репліками, відповідали на запитання і поводилися дуже невимушено; на грудях кожного учасника, чи то він був у залізному футлярі, в дзеркалах екранів чи в костюмі модного покрою, висіла табличка з ім’ям та назвою фірми‑виробника. На емблемі виставки в центрі залу постійно змінювалося велике число, яке обвивало, немов шлейф летючої комети, земну кулю.
Це число й далі швидко збільшувалося, коли в залі настала тиша й виставку відкрив вступним словом відомий фахівець з електронних систем професор Громов. Учасники виставки уважно слухали професора, й один з комп’ютерів, очевидно, підсумовував загальну кількість їхніх розумових операцій. Це число і відбивала емблема. Професор Громов сказав, що виставка служить яскравим прикладом інженерних зусиль людини, яка одного разу визнала за можливе побудувати для себе електронних помічників.
– Ми ніби вдерлись у печеру Аладдіна, – мовив професор. – у печеру, де сховано скарби, подібні до людського мозку. І ми бачимо, що можемо дістати все, що забажаємо. Але, як і в стародавній легенді, ми повинні дотримуватись однієї умови: за все треба заплатити великою працею – розумною переробкою інформації.
Громов, говорячи про машини та їхніх творців як про колег, пояснив свою думку: за останні десятиліття змінилися покоління обчислювальних машин, різко зросла швидкість їхньої роботи, й тепер постало кардинальне питання: чи зможе людство за одну годину обробляти такий обсяг інформації, на який раніше потрібні були століття? Хоч кожен з комп’ютерів заміняв тисячі й тисячі людей завдяки швидкості в обчислюванні, всі вони притихли, відчувши важливість моменту. Блимали тільки контрольні лампочки, сигналячи про цілковиту увагу. Електронік нерухомо стояв у групі восьмого «Б».
– У мене є один учень, він зараз тут, – Громов пошукав поглядом Електроніка, привітно кивнувши йому. – Він дійшов висновку, що деякі задачі стають абсолютно нереальними при звичайних методах обробки інформації.
Громов навів простий приклад: серед експонатів немає такої штучної системи, яка обіграла 6 чемпіона світу з шахів. Отже, сказав він, треба шукати узагальнення, способи компактного вираження інформації, найкоротші шляхи до істини. Так було завжди в історії науки. Зумів же, наприклад, Ньютон передати величезну інформацію у простих і вишуканих формулах своїх законів, які вміщаються на аркуші паперу і якими користується нині кожний школяр. Безперечно, що незабаром будуть знайдені нові методи роботи комп’ютерів у безмежному океані інформації.
Гості аплодували. Комп’ютери мерехтіли різнокольоровими вічками, засвоюючи нову задачу, на всіх екранах з’явилися написи: «Чудово сформульовано», «Точно сказано», «Надважливо».
Числа на емблемі крутилися в електричній лихоманці.
– По‑моєму, Громов говорить про формулу геніальності, яку ти шукаєш! – шепнув Сироїжкін Електронікові.
– Я постійно думаю про це, – відповів Електронік, – вчуся працювати за новою системою. Ти вказуй на мої помилки, коли помітиш.
– Я – готовий! підтвердив Сергій.
– Тільки не знаю, – сказав Електронік, – чи зможу я мислити, як людина.
– Ти спробуй!
– Чи зможу? – повторив Електронік, і в слозах його прозвучав дивний смуток.
Найповажнішим учасником виставки був старовинний поштмейстер «Марк‑121». Він вів, свій рід від першого знаменитого комп’ютера «Марка‑1», який важив чотири з половиною тонни й перемножував двадцятизначні числа за шість секунд. Дивовижно повільна швидкість порівняно з десятками мільйонів операцій за секунду! «Марк‑121», звичайно, лічив у тисячу разів швидше за свого дідуся, але й він, з облупленою на боках фарбою, прямолінійною формою своїх громіздких блоків, мав вигляд музейного експонату.
Все своє довге життя «Марк‑121» сортував і відправляв листи в різні кінці світу. Він вивчив усі тонкощі свого ремесла, і якщо кореспонденти вказували на конверті Париж, Лондон чи Москву без зазначення країни, він знаходив їхній телефон за зворотною адресою, дзвонив, уточняв, куди надсилати листи – в столиці великих країн чи в маленькі американські міста. Поштмейстер знав напам’ять міста й сільця в різних країнах, куди найчастіше писали його кореспонденти; він пам’ятав навіть далекосхідну станцію Єрофей Павлович.
Розмовляв він повільно, глухим, деренчливим голосом, пропонував відвідувачам надіслати пам’ятні листівки в будь‑який кінець світу.
Восьмий «Б» залюбки скористався з пропозиції: кожний заповнив листівку й опустив її в залізне віконечко. «Марк‑121» ставив пам’ятний штемпель і відразу ж на табло повторяв адресу. Запитань у нього не було – всі листівки були заповнені грамотно.
– Пробачте, – ввічливо звернувся Електронік до старійшини, – ви чудово знаєте земну кулю, а яке місце подобається вам найбільше?
– Чікаго, центральна пошта, – пролунав після короткої паузи бляшаний звук. – Я пропрацював там усе життя.
– Значить, це перша ваша подорож? – питав далі Електронік. – Яке у вас враження?
Поштмейстер брязнув залізними стінками.
– Дорогою я нічого не робив. Вирішив, що мене відправили на звалище. Дякую вам, містере, за те, що ви випробували мене. Я можу ще придатися!
– Я такий самий учасник виставки, як і ви, – сказав
Електронік і, побажавши колезі успіхів, пробурмотів ледь чутно фразу, яку вловив лише Сироїжкін, що стояв поряд: «Таке майбутнє чекає на нас усіх…» Таратар попросив Електроніка провести їх по виставці.
Насамперед Електронік показав їм зал з найсучаснішими системами – машинами Інтермашу. Вони відрізнялись одна від одної номерами й серіями, але кожна працювала по‑своєму.
Машина‑інженер варила сталь на далекому заводі: на кожному екрані була зображена гулка мартенівська піч. Машина‑диспетчер, блимаючи сигнальними вогнями, регулювала рух на великій залізничній станції. Машина‑конструктор планувала одночасно готель, океанський лайнер, космічний корабель і реактивний літак, видавала свої розрахунки й креслення фахівцям, приймала поправки, знову бралася обчислювати; на цю роботу колись ішли роки, а тепер – лічені тижні.
Людей коло цих машин було мало. Вони давали короткі пояснення, працювали біля пультів і збоку здавалися просто скромними помічниками всесильних агрегатів.
Комп’ютер Епікак працював без помічників, приймаючи відвідувачів в окремому кабінеті. Побачивши дітей на чолі із співробітником виставки й учителем, він привітав їх англійською мовою і зразу ж діловито поцікавився, чи не бажають пани реалізувати свої чеки або ж з його допомогою укласти вигідну угоду.
Епікак – потужна машина обтічної форми, що мінилася всіма відтінками золотистих кольорів, – повільно рухалася вздовж довгого полірованого столу з м’якими кріслами. Інших предметів у кімнаті не було. Очевидно, Епікак був солідним банківським службовцем, напханим доларами, марками та іншою валютою західних країн.
– Вибачте, ми чеками не користуємося, – відповів по‑англійському Електронік.
– Даруйте, – приємним голосом промовив Епікак, – певно, чековою книжкою у вашій школі розпоряджається директор?
– У нас інша система, – уточнив Таратар, – за школу платить держава.
Епікак блиснув своїми боками, пустивши у вічі співрозмовникові снопи іскор.
– Розумію вас… Якщо ми не займатимемося діловими операціями, я з великим задоволенням розповім вам про нашу фірму.
За словами чудового Епікака виходило, що він та його електронні колеги новітньої системи, які працюють у банках, заміняють тридцять мільйонів клерків – майже все доросле жіноче населення країни, якби воно, звичайно, погодилося працювати саме в банках. А така потреба в робочій силі могла існувати, коли б, звичайно, не було Епікака та інших електронних клерків. День і ніч вони приймали чеки, видавали гроші, знімали цю суму з поточного рахунку власників, звіряючи їхні підписи з наявними зразками. Іноді серед клієнтів траплялись шахраї, що підробляли чужий підпис або подавали чеки, не забезпечені вкладом. Тоді той чи інший Епікак піднімав тривогу, передаючи поліції точні прикмети правопорушника. Всі такі пригоди, включаючи напад грабіжників, були передбачені конструкторами машин, і ті діяли за інструкцією.
– А на вас коли‑небудь нападали? – ввічливо запитав Електронік.
– На мене не нападали, бо я займаюся в основному електронними грошима.
Епікак розповідав про роботу, яка йому дуже подобалась.
Як відомо, гроші можуть бути в будь‑якому вигляді. Золото, банкноти, чеки або відповідний запис у пам’яті електронного касира – всі вони несуть одну й ту саму інформацію: про спроможність клієнта платити. Тому найзручніше користуватися не золотом, не паперовими грошима, а записами Епікака, який ніколи не помиляється. Клієнт має лише маленьку пластмасову карточку, на якій електронним способом записаний його особистий номер. Він показує цю карточку Епікаку, називає, яку суму куди переказати, й ділу кінець: касир миттю оперує цифрами, не обтяжуючи себе перевіркою банкнотів, перевіркою чека тощо. Зручна робота для електронного касира!
– Майбутнє за такими системами, як я! – з гордістю повідомив Епікак.
– Поки не зникнуть гроші, – спокійно зазначив Таратар.
– Тобто як? – злякано пророкотав Епікак. – Ви вважаєте, що я невдовзі застарію і не буду потрібен?
– Я цього не казав, – заперечив Таратар. – Працюйте собі на здоров’я.
– Дякую вам, містере, постараюся виправдати ваше довір’я, адже світ без грошей не може існувати…
Семенові Миколайовичу не хотілося ображати бездоганного касира з далекої заокеанської країни, та й до того ж він напевне не зрозумів би, що світ може обходитися й без грошей.
Восьмий «Б» залишив бізнесмена.
– Чудова сучасна система, – зазначив Електронік. – Мені до його швидкості далеко. Шкода тільки, що він займається самими грішми.
Серед інших комп’ютерів західних країн, які передбачали погоду, давали поради домогосподаркам, друкували списки вільних місць для безробітних, пропонували замовити автомобіль будь‑якого розміру й форми, відвідувачів приваблювала вивіска «Хепі‑енд», що означало «щасливий кінець».
Тут було гамірно й весело. Усміхаючись сліпучою усмішкою, схожа на кінозірку блондинка пояснювала гостям, що кожний відвідувач має змогу вибрати собі супутника життя, заповнивши анкету із запитаннями. Анкету опускали в металеву скриньку, де були відомості про мільйонів претендентів з різних кінців світу. Машина порівнювала анкети й пропонувала свою кандидатуру. Блондинка‑робот піклувалася про утворення щасливих сімей, і тому фірма присвоїла їй ім’я «Хепі‑енд».
Таратар хотів було провести свій клас мимо злощасної кімнати, але діти упросили його на хвилину зайти. Де ще побачиш таку оригінальну систему – хіба що в кіно! Треба було перевірити наукову цінність «Хепі‑енд», не приймати ж на віру автоматичне щастя!
– Ви ще не доросли до таких справ! – бурчав Таратар. – Хто заповнюватиме анкету?
Всі погляди були спрямовані на нього. Восьмикласники знали, що їхній учитель закоренілий холостяк.
– Я? – Таратар розсміявся. – Гаразд, тільки через вас і заради наукової перевірки… Жарти жартами, а потім Електронік надішле цілий том моїх помилок.
– Я розумію, що це експеримент, – замислено сказав Електронік.
Узявши анкету, Таратар побіжно переглянув її і влаштував блондинці екзамен.
– Скажіть, – суворо запитав він, – хіба можна подружитися з кимось чи заслужити прихильність когось за вказівкою комп’ютера?
Обличчя робота не змінилося, коли він обернувся до Таратара.
– «Хепі‑енд» не ставить такої мети. «Хепі‑енд» хоче лише допомогти одній людині познайомитися з іншою, яка має цінні для неї якості. В житті такі випадки вважають таланом. Ми хочемо зробити талан частішим явищем.
– Але такі делікатні питання людина часто не обговорює навіть з товаришами…
– Людина не соромиться звертатися до лікаря, коли вона хвора, бо чекає від нього допомоги.
Навколо суперечників зібралися вже болільники.
– Поштове знайомство – чи не занадто це примітивно? – наполягав прискіпливий відвідувач.
– Не всі ходять на танці, в турпоходи чи слухають соловейка при місяці. «Хепі‑енд» може зробити таким людям корисну, а в деяких випадках неоціненну послугу.
– А якщо вийде помилка?
– «Хепі‑енд» гарантує успіх у шістдесяти випадках із ста!
Таратар почервонів і під схвальний сміх уболівальників заховав анкету в кишеню.
– Заповню її вдома, – сказав він учням, – й повідомлю вам результати.
П’ятдесят детальних запитань потребували ґрунтовної праці. Треба було зрозуміти, яке значення серед кольору очей, зросту, розміру взуття має сума капіталу автора; треба було розібратися в намірах укладачів анкети.
– Сподіваюся, що ви переконаєтеся в бездоганній роботі нашої фірми! – кричала вслід блондинка. – «Хепі‑енд» – ваше майбутнє, «Хепі‑енд» – ваше щастя, «Хепі‑енд» – буде завжди…
З цього приводу Таратар навіть трохи посперечався з Електроніком, який сказав, що «Хепі‑енд» справді почуває себе щасливою. А вчитель висловив уголос сумнів: чому ж тоді деякі надсучасні машини так рекламують себе, а самі бояться застаріти?
– Ви не зрозумієте, – відповів Електронік. – Ви не машина.
Таратар нічого не сказав.
Після знайомства з «фірмою щастя» урок восьмого «Б» тривав далі у класі американської школи. Вів його вчитель на ім’я Платон.
Платон – великий приземкуватий комп’ютер з телеекраном – привітався з дітьми по‑англійському (на телеекрані одразу ж спалахнули сказані ним слова й іншими мовами) і попросив усіх сісти за парти.
Кожна парта була, як їхній класний «Репетитор»: з клавіатурою кнопок і мініатюрним екраном. Учні набрали на клавішах свої прізвища, і Платон миттю запам’ятав усіх.
З математики Платон запропонував дітям складне рівняння з варіантами відповідей.
Застукали клавіші, поповзла паперова стрічка з надрукованими знаками. Першим, майже не роздумуючи, розв’язав рівняння Електронік, і на його екрані засвітилися слова: «Добре зроблено. Дякую. Платон». Такі самі написи з’явилися, пізніше і в інших учнів.
Восьмикласники виправляли помилки в англійському тексті, заповнювали порожні клітинки в таблиці хімічних елементів, розв’язували рівняння перетворень ядерних частинок.
Платон був задоволений, привітав Таратара:
– Які здібні учні.
Він зробив лише одне зауваження:
– Мені здається, що за партою номер сімнадцять не зовсім звичайний учень на прізвище Електронік. Швидкість його розв’язань не менша, ніж моя.
– Ви маєте рацію, – відповів Таратар і відрекомендував свого помічника.
– Скільки учнів ви навчаєте, Електроніку? – поцікавився Платон.
– Двадцять вісім.
– Певно, можете й більше?
І він розповів про себе.
Платона навчали різні викладачі, професори й фахівці, зате він давав уроки п’яти тисячам учнів. Багато шкіл були віддалені від нього на десятки й сотні кілометрів, і він ніколи не бачив в обличчя своїх учнів, але знав їх чудово: які в кого здібності, нахили, реакція, хто більше любить математику, хто мови чи креслення, в кого більше відмінних оцінок, в кого посередніх. Часто він відгадував на великій відстані, що хтось має досить хороший настрій, розв’язуючи задачі швидше, ніж звичайно, й заохочував його привітними написами на телеекрані; пустунів та ледарів просив бути уважними, послідовними, терпляче підказував їм шляхи розв’язання задачі, проте оцінював їхню працю суворо.
Таратар запитав Платона, чи всі школи, які він обслуговує, однакові за успішністю, і той відповів, що школи ці дуже різні. Є такі школи, де кожний учень має свою електронну парту, а є школи, де лише одна парта. В більшості шкіл заняття йдуть точно за розкладом. А в деяких зібрані діти, які кинули навчання у звичайних школах, і їм знову прищеплюють смак до навчання; такі учні проводять години занять в музеях, телестудіях, бібліотеках, заводських цехах, у майстернях художників, а коли вони складають екзамен, то звертаються по допомогу до нього, Платона.
Діти з різних класів любили Платона, охоче відповідали на його запитання, іноді довіряли йому свої особисті таємниці. Одна мама запитала якось у Платона:
«Чому люди завоювали різні планети, мають у школі електричних учителів, але не можуть добитися, щоб син слухався батьків?» Платон обіцяв порозмовляти з неслухняним сином, однак при цьому порадив придбати електронного вихователя. Мама лише зітхнула у відповідь: домашній Платон не всім американцям був по кишені.
– А Електронік завжди з нами, – озвався Сергій Сироїжкін. – На уроці, вдома, на вулиці.
– Я радий, що у вас такий прекрасний учитель. Мабуть, на його уроках ідеальна дисципліна, – сказав Платон, присоромивши тих з восьмикласників, хто згадав пропущений урок.
Електронік підвівся з парти, серед тиші сказав:
– Найкращий вчитель у нашій школі – це Семен Миколайович Таратар. А я лише допомагаю йому.
Таратар зніяковів, махнув рукою, тихо промовив:
– Адже ми працюємо разом. Правда, Електроніку?
Елекроник мовчав. Усі погляди були спрямовані на нього. А він стояв непорушно і, як здалося Сироїжкіну, навіть зблід.
– Ми працювали разом, – голосно відповів серед тиші Електронік. – Я більше ніколи не буду вашим помічником, Семене Миколайовичу.
Таратар хитав головою, не сприймаючи почутих слів.
– Що таке? – бурмотів він. – Що ти сказав? Я не зовсім зрозумів…
– Я сказав правду, – заявив електронний хлопчик. – Лише зараз я збагнув, що безнадійно застарів. Спасибі вам, містере Платон, за урок.
– Я шкодую, що привів вас до такого висновку, – ввічливо прогудів Платон.
Електронік швидко обернувся, вискочив з класу.
– Електроніку! – пронизливо крикнув Сергій і вибіг за другом.
Синя куртка майнула біля ескалатора й зникла. У такі критичні хвилини, як відомо, Електронік обганяв будь‑якого чемпіона світу з бігу.
– А все ви винуваті! – крикнув червоний від гніву Сироїжкін класові. – Замучили його своїми розрахунками, запитаннями, репетиціями, генії нещасні! Де його тепер шукати?
Раптовий здогад майнув у нього. Він кинувся до телефону, набрав три одиниці підряд – номер, на який завжди відгукувався Електронік. Телефонна трубка мовчала. Електронік відключився від своїх друзів.
У цю мить радіо в павільйоні оголосило про конкурс комп’ютерів на звання чемпіона виставки. Переможцем буде визнано того, хто зможе принести найбільшу користь людині. Визначає чемпіона авторитетна комісія.
Святковий настрій панував у залі. А учні з восьмого «Б» мали пригнічений вигляд. У Сергія було таке відчуття, ніби сталося непоправне. «Що робити?» – розгублено повторював він.
Тринадцяте квітня
ЕЛЕКТРОНІК ПОТРІБЕН УСІМ!
Рівно о пів на дев’яту восьмий «Б» зібрався у класі.
Вчора діти об’їздили півміста, розшукуючи Електроніка.
Хлопчика, який швидко біг вулицями, бачили багато людей, але куди він подівся, ніхто не знав. Не приходив Електронік і в школу. Без нього кабінет математики мав невеселий вигляд.
Сироїжкін на прохання Таратара розповів, яку задачу розв’язував останнім часом його друг. Вивчав людину, виводив формулу геніальності.
– Формула геніальності? – здивувався Таратар. – Хіба може бути така формула?
– Назву придумав я, – признався Сироїжкін і пояснив: – Ідеться про закони людського мислення, знання яких дасть машині змогу займатися творчістю.
Всі були вражені цим задумом.
– Будемо, продовжувати пошуки, – запропонував Таратар. – У такий відповідальний момент він потребує допомоги й підтримки товаришів. Електронік має знати, що потрібен усім нам!
До класу увірвався захеканий Віктор Смирнов. Він так поспішав, що забув зняти пальто й шапку.
– Де Електронік? – випалив він.
– Ти знайшов його? – стрепенувся Сергій.
– Як це знайшов?!
Вікторові пояснили, що Електронік зник.
– Але ж Електронік мені дуже потрібний, – наполягав Смирнов. – Трапилася неприємна історія. Моя корова жує все підряд…
Віктор роздягнувся, трохи заспокоївся, розповів, що сталося на виставці. Він приїхав туди дуже рано, ледь тільки розвиднілося, і був здивований, помітивши біля вольєра з коровою людей і машини. Люди метушилися, не підходячи, одначе, близько до загорожі, а червоні пожежні машини націлили в небо свої довгі драбини. Над усім цим виднілася гігантська голова з рогами. Надія байдуже поглядала згори на людей.
Не треба було довго розпитувати, щоб дізнатися, що за ніч корова зжувала півстіни павільйону й два дерева у дворі, а потім відкусила здоровенний шматок драбини в необережної пожежної машини. Бетон, скло, деревина, сталь – все було по зубах Надії. Зараз вона жувала металеву драбину.
Винахідник так перелякався, побачивши це, що побіг шукати Електроніка.
– Він, тільки він знає, як її спинити, – повторював біолог. – Він з Рессі радився… Що тепер буде?
– Їдьмо на виставку! – сказав Таратар.
…ФермопІла Туріна розбудив дзвінок Королькова. Піаніст довго не міг зрозуміти, хто такий Електронік і як він може відшукати його, але зрештою звелів своєму новому знайомому приїхати.
Професор був серйозний і зосереджений. Дуже коротко виклав піаністові суть справи, і той чомусь відразу повірив, що вони знайдуть Електроніка. План Королькова полягав у такому: він написав невеличкий твір, у якому чітко звучала музична фраза «Електронік потрібен усім». Якщо цю п’єсу виконає сам Турін, то її передадуть по радіо, й Електронік почує заклик, зрозуміє, що його розшукують друзі.
– Пропозиція приймається, – сказав Турін, глянувши на червоні від безсоння очі автора. – Котра зараз година?
– Десята година ранку.
У квартирі Туріна були зашторені вікна, горіло електричне світло.
– За роботу! – сказав піаніст, прямуючи до рояля. – Попрошу ноти.
Кілька хвилин Турін вивчав нотний аркуш, потім торкнувся до клавіш, зіграв перші фрази.
– Ні, не так, – поморщився він. – Треба в іншому ключі.
Піаніст зіграв знову й несподівано посміхнувся:
– Щось виходить… Як, колего?
Колега, червоний від збентеження, не розумів: невже це він написав таку чудову музику? Але ясно чув фразу:
«Електронік потрібен усім», – значить, звучала саме його п’єса. Турін зазначив, що в цьому творі відчувається настрій автора, його душа, є точно виражений смисл, і Професор правильно зрозумів ці слова як невисловлену критику з приводу «вертольотного концерту». Його душа, його думки – зниклий Електронік, якого так чекають товариші.
За годину Турін закінчив роботу над п’єсою. Дещо було скорочено, дещо додано, а головне – мелодія, задумана автором як лірично печальна, звучала радісно, сонячно й трохи урочисто.
– Ти згоден з таким трактуванням? – запитав Турін. – Адже він мусить повернутися. «Електронік потрібен усім!» Розумієш, Корольков?
Корольков лише червонів у відповідь.
Піаніст подзвонив у музичну редакцію радіо й запропонував записати невеличку п’єсу в його виконанні. Там, певна річ, з радістю погодилися, призначили час.
Турін переодягнувся, вийшов до автора в парадному костюмі, накрохмаленій сорочці й метелику. Професор навіть злякався – такий урочистий вигляд мав піаніст.
– Ніколи не виступав у ролі музиканта‑міліціонера, – ніяково признався Турін. – Як ти гадаєш, чи варто відкривати працівникам радіомовлення наш таємний план? – І, нагнувшись до Професора, запитав заклопотано: – До речі, як там на вулиці – не дуже слизько?
Майя Свєтлова розмовляла по телефону з академіком Кримовим.
– Розумієте, ми його шукаємо! Ви повинні допомогти!
– Але як? – весело відповідав Кримов. – І чому я?
– Хіба ви не здогадалися, що тільки один Електронік знає будову а‑килимка? Він запропонував мені схему!.. Розумієте, як це важливо, товаришу академіку?
– Розумію. Куди приїхати? Як визначити його прикмети? Де ваш учитель?
– Ми всі на виставці, – заторохтіла Майка. – Тут смирновська корова все поїла. І тільки через те, що їй забули на ніч залишити харчі. До речі, корова а Юпітера й килимок з Юпітера, треба тільки налагодити зв’язок з Рессі. А живого двійника Електроніка ми вам покажемо.
Поки Майка розмовляла з академіком, біля вольєра з коровою знову сталися несподівані події: Надія почала зменшуватись у розмірах. Вона худнула на очах у присутніх, поки з гіганта не перетворилася на колишню угодовану корову. Ніхто не міг зрозуміти причину цього явища. Пожежники, принаймні, вважали, що перетравити здоровенний прогін сталевої драбини не в змозі навіть такий могутній організм.
Приїхали фахівці, оглянули тварину, порозмовляли з Віктором Смирновим. Хазяїн корови зовсім розгубився, на всі запитання відповідав лаконічно: «Треба порадитися з Електроніком».
Біологи запровадили чергування у вольєрі.
Той, кого шукав увесь клас і багато знаменитостей, сидів у напівтемному залі Інституту прогнозів погоди, бесідував із старою машиною.
– Як ти гадаєш, я правильно вирішив?
– Ти дуже розумний, Електроніку. Ти чиниш правильно.
– Спасибі, мамо, – зовсім по‑людськи сказав Електронік, поклавши руку на теплу панель лічильної машини.
Це була Електронікова мати – машина, яка колись розрахувала його схеми. Порівняно з ним вона була повільна, громіздка, застарілої конструкції й доживала свій вік, займаючись дуже давнім ремеслом – порівнянням погоди на земній кулі за всі минулі часи. Проте вона була вкрай потрібна Електронікові в критичний момент його життя! За невиразними спогадами перших хвилин існування, за будовою своїх схем Електронік перебрав тисячі машин обчислювального центру, щоб відшукати ту єдину, яка дасть безпомилкову пораду, зрозуміє його.
– Я викликаю на бій шість найкращих гравців світу, – сказав Електронік.
Після недовгого мовчання лічильна машина зашурхотіла перфострічкою.
– А якщо ти програєш?
– Я вивчив усі шахові партії. Здається, я знаю те, що шукаю: як робить відкриття людина…
– Невже ти хочеш перевершити саму людину?
– Ні, мамо. Я стараюся не для себе. Для людини…
– Ти порадився зі своїм учителем?
– Професор знає, що я розв’язую цю задачу. Або я програю остаточно, або буду переможцем неможливого. Від мене цього чекають друзі.
І він увімкнув радіо. Звучала урочиста, смілива мелодія, в якій повторювалася фраза: «Електронік потрібен усім»!..
– Ти чуєш, мамо? – запитав він.
– Ти будеш Переможцем неможливого. Я спокійна за тебе, – зробила висновок, подумавши, машина.
Чому Електронік вибрав саме шахи?
Винаходи, які він робив разом з восьмикласниками, привели до несподіваних результатів.
Фізики просили показати антигравітаційний пристрій. Нова система пересування зацікавила їх. Але килимок було загублено.
Астрофізики й астрономи бомбардували школу телеграмами про розрахунки енергії надзірок.
Біологи не розуміли, чому дивна істота, схожа на корову, то нестримно росте, то знову зменшується.
Електронік розгубився: одна справа – відповідати на уроках, а друга – науково обґрунтовувати винахід, давати в кінцевому підсумку поради людству. Та ще які поради – про майбутнє! Про польоти до зірок, про енергію для кораблів, про нові умови життя…
Хоч який серйозний був задум проекту «Космічний корабель «Земля», але не могли ж його автори збудувати справжній антигравітаційний корабель!
Відповіді на всі важливі запитання про майбутнє вимагали точних розрахунків, перегляду величезної кількості варіантів. Жодна в світі машина не розв’язала б такі задачі й за мільйон років. А люди не могли чекати.
Відповіді у вигляді формул, математичні моделі майбутнього – ось що хотів запропонувати Електронік. Для цього треба було вміти грати в шахи, як людина.
Шахова гра, в якій випробовував свої сили Електронік, давала йому змогу не перебирати варіанти, а знаходити нові шляхи осмислення інформації, найкоротші рішення.
Чемпіонати світу з шахів серед комп’ютерів проводилися не раз. У них було все, що належить для міжнародних змагань: учасники, судді, болільники, нагороди переможцям. Більше за всіх переживали вчені, котрі складали програму для своїх машин. Самі гравці, які перебували в різних кінцях планети, не хвилювалися, роблячи черговий хід, і не відчували взагалі ніяких емоцій з приводу своєї перемоги чи поразки. Зате вони аналізували помилки й вчилися грати дедалі краще.
Але ніколи ще машина не вигравала у знаменитого шахіста. Поки машина перебирала варіанти, досвідчений гравець робив несподіваний хід, і комп’ютер не міг передбачити всі його наслідки. Сили їхні були неоднакові.
Якось Електронік признався Громову:
– Вчителю, ви пам’ятаєте, як я сказав вам, що розв’язую найважчу для себе задачу, й ви запропонували зіграти в шахи. Я здався через кілька ходів, але я задумався. Спасибі за підказку! Шахи допомагають мені збагнути творчий процес. Можливо, я навчуся грати, як людина…
Того вечора вони розмовляли дуже довго. Громов знав, як нелегко навчити шахової стратегії звичайний комп’ютер: для цього потрібна гнучка мова програм, схожа на природну людську мову. З Електроніком все було складніше. Він вибрав найважче рішення: або він обіграє чемпіона, або… Перемога могла відкрити нові блискучі можливості для співробітництва людини й машини.
Поразка… Поразка, можливо, була небезпечна для Електроніка: адже він умів почувати…
Громов хвилювався за учня, який сам мав розв’язати свою задачу. Перемога в шаховій грі привела б його та всі у світі комп’ютери до великого відкриття.
Чотирнадцяте квітня