 |
|
Сучасна організаційна парадигма: сутність, значення, зміст, практична спрямованість
Серед основних напрямків теоретичних узагальнень і розробок можна назвати наступні:
1) реінжиніринг, або перебудова на сучасній інформаційній і технологічній основі організації виробництва й управління. Це й теорія, і методи комплексного оздоровлення корпорацій, управлінського ренесансу з охопленням і реконструкцією всіх без винятку елементів, у тому числі, систем людських мотивацій і стимулів. Управлінський механізм фірми настроюється на оволодіння ринком – аналіз його місткості, організацію збуту товарів, способи стимулювання продажів, забезпечення конкурентоспроможності товарів і послуг;
2) концепція внутрішніх ринків корпорацій (або організаційних ринків). Вона характеризується перенесенням закономірностей і принципів ринкового господарства на внутрішню діяльність корпорацій. Такі революційні перетворення повинні охопити всі їх підрозділи (лінійні, функціональні, маркетингові й навіть апарат вищих керівників). Вони стають автономними ланками, які купують і продають товари й послуги, беручи участь у внутрішнфірмовому й міжфірмовому обороті, і поєднуються єдиними інформаційними мережами, фінансовими системами й підприємницькою культурою. Завдяки розвитку прямих зв'язків організаційні ринки різко скорочують багато видів витрат, увага фірм фокусується на обґрунтуванні переходу від ієрархічних до горизонтальних управлінських структур, на пошуку вигідного співвідношення між великими й малими операціями. Згідно із цією концепцією, підрозділи, що мають широку економічну самостійність усередині підприємств, можуть оперативно вносити зміни в виробництві товарів, наданні послуг, у всій системі відносин зі споживачами. На цій основі й з використанням інформаційних технологій формуються сітьові організації з розподіленими автономними ланками, так звані віртуальні корпорації. З'являється принципово новий об'єкт управління, що вимагає дуже тонкого настроювання. До цього напрямку примикає й розроблювальна концепція «демократичної корпорації», що передбачає широку децентралізацію управління з розвитком демократичних форм і методів функціонування підрозділів і керівників;
3) теорія альянсів (асоціативних форм організації й управління). Інтеграційні процеси в управлінні, орієнтовані на більш ефективне використання всіх видів ресурсів (і, в першу чергу, науково-технічних, інвестиційних і фінансових), приводять до появи різноманітних форм горизонтального об'єднання організацій. Утворюються плоскі організаційні ієрархії навколо основних процесів, що мають специфічні цілі. Це не тільки так звані горизонтальні корпорації, але й стратегічні союзи, різні модифікації конгломератів, консорціумів, холдингів, господарських асоціацій і груп. Нова корпоративна модель передбачає розширення кооперації серед конкурентів, постачальників і споживачів і тим самим змінює уявлення про межі організації. Професійні знання й уміння кожного партнера дозволяють створювати більш ефективну організацію, у якій будь-яка функція й процес реалізуються на глобальному рівні. Компанії об'єднуються для того, щоб використовувати специфічні ринкові можливості, які окремо взятими організаціями не можуть бути реалізовані. Особлива увага приділяється проблемі всебічного розвитку людських ресурсів. Відношення до людей як до провідного ресурсу, до капіталу, а не як до персоніфікованих витрат виробництва стає чи не центральним постулатом теорії організації. Важливе значення надається проблемі довіри – до системи управління, прийнятим рішенням, їх виконанню, керівникам.
Сучасна організаційна парадигма пов'язана з інтеграцією галузей людської діяльності, у тому числі, зближення теорії організації, теорії систем, теорії управління (кібернетики), синергетики. Ці теорії мають власну історію й власну внутрішню логіку розвитку. Об'єднує їх, по-перше, те, що всі вони є відносно молодими науками, по-друге, їхня спільність сама по собі має підстави бути об'єктом самостійного дослідження. Теорія систем вивчає сутність цілісності й системності, властивості цілого і його частин, тобто організацію деякого стійкого об'єкта, цілісність якого і є система. Кібернетика, що одержала широкий розвиток в 1960-ті рр., зобов'язана появою американському вченому Н. Вінеру; її визначають як науку про управління, передачу й перетворення інформації в кібернетичних системах. Кібернетика вивчає проблеми формування й передачі керуючих впливів для досягнення заданого стану системи довільної природи, тобто досягнення певного рівня її організації. Однак кібернетика не вирішує всіх проблем, які встають перед нею як наукою про управління. Синергетика вивчає механізми взаємодії елементів системи в процесі її самоорганізації й саморозвитку. Досліджуючи методи управління соціально-економічними системами з кібернетичних позицій, можна показати, що при певному розвитку цих методів зовнішні критерії стають частиною системи управління. У цьому випадку вихід системи замикається, і вона переходить у режим саморозвитку. При цьому цілі перестають бути головними критеріями управління. Така система стає об'єктом дослідження синергетики. Спостерігається усе більш глибоке й продуктивне взаємопроникнення теорії систем, теорії організації, кібернетики й синергетики в міру їх розвитку. Однак ця обставина створює проблему ідентифікації зазначених наук. Аналіз цієї проблеми дозволяє зробити припущення про продуктивність ідеї створення єдиної організаційної науки.
Наприкінці 1980-х рр. стала поширюватися ідея уявлення організації у вигляді системи бізнес-процесів (бізнес-системи), а управління її діяльністю — як управління бізнесами-процесами. Під бізнес-системою розуміється система відносин усередині організації, у її зовнішньому оточенні, галузі й на ринку. Бізнес-процес — це: сукупність різних видів діяльності, у рамках якої «на вході» використовуються один або більше видів ресурсів, і в результаті цієї діяльності на «виході» створюється продукт, що представляє цінність для споживача; сукупність етапів робіт, що починаються з одного або більш початкових кроків (входів), що завершується створенням продукції, необхідної клієнтові; одна з форм відгуку на зміну параметрів зовнішнього або внутрішнього середовища; операція, включена в систему операцій, метою якої є виробництво й поставка послуг/товарів операціям, що входять у систему, а також іншим системам. У рамках бізнес-процесів організація представляється як динамічна система зі своїми входами й виходами. Зовнішні входи й виходи, забезпечуючи зв'язок із зовнішнім середовищем, визначають межі основних бізнес-процесів (бізнес-процесів першого порядку). Разом із цим усередині організації повинні існувати потоки робіт (бізнес-процеси другого, третього і т.д. порядку), що забезпечують основні бізнеси-процеси. Вони також мають свої межі, свої входи й виходи. Зміст основних і допоміжних проблем, розв'язуваних організацією, і сама організація перетворюються в систему прийняття рішень. Функціональний менеджмент реалізується в цільовій моделі організації, тоді як управління бізнес-процесами орієнтується на модель, у якій проблеми розглядаються не стільки як перешкоди до досягнення цілей, скільки як природні умови функціонування організації. В основі діяльності такої організації лежить не досягнення заздалегідь певних мет, а забезпечення її сталого розвитку. Виявлення проблем тоді можна розглядати як бізнес-процес. Структура бізнес-процесів постійно змінюється; вона не є аналогом функціональної структури. Перебудова інформаційних і матеріальних потоків, технологій і розвиток персоналу не вважаються драматичними подіями для організації, а відносяться до повсякденних рутинних явищ.
Функціонування кожного елемента бізнес-процесу забезпечується групою фахівців, що розуміють значення своєї роботи для організації в цілому. При цьому посадакерівника не є обов'язковим атрибутом управління групою. У певному смислі слова організацію можна представити як «асоційованого працівника», а кожного її члена — як персоніфікований вираз організації, її загального управлінського початку. Передумовами реалізації управління на основі бізнес-процесів є: розуміння співробітниками організації всього потоку робіт, своєї ролі й рівня відповідальності; уявлення співробітникам максимальної свободи дій; високий рівень організаційної й громадянської культури; надійні й ефективні зв'язки на межах елементів бізнес-процесу; обмін інформацією в реальному масштабі часу; можливість перегрупування елементів бізнес-процесу, якщо того вимагають інтереси організації при рішенні певної проблеми; здатність працівників вирішувати широке коло задач; звільнення від управлінських стереотипів; нестандартне творче мислення працівників; ініціатива й імпровізація замість ретельності; сильна й гарантована мотивація. Концепція управління бізнес-процесами формується на основі таких явищ, як бригадні форми організації праці, японські гуртки якості, система управління виробництвом «just in time», матричні структури управління, гнучкі автоматизовані виробничі системи, децентралізація управління і т.д.
Дослідження інтеграційних процесів у науках, що складають теоретичну базу менеджменту, а також вивчення реальних процесів у сучасній діловій організації дають підстави для висновку: менеджеризм як одне з найбільших досягнень XX ст. поступово буде поступатися місцем синергізму; управління за принципом «суб'єкт-об'єкт управління» буде замінятися взаємодією в організації» її саморозвитком. Управління організацією на основі бізнес-процесів вимагає нового управлінського мислення й навіть нового покоління менеджерів.