 |
|
ТАМ ЗЕМЛЯ МИЛА, ДЕ МАТИ НАРОДИЛА
Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні. Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів.
Усіх членів сім’ї завжди об’єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос.
І до сьогодні зберігаються ці родинні Традиції. Сім’я, що не вберегла вогника, накликає на себе біду. Вогонь здавна оберігав оселю, біля нього росли діти, він вважався священним.
Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ.
Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишались у пам’яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім’ю, про родинні традиції. Про це так гарно написав Андрій Малишко:
Та де б не ходив я в далекій дорозі,
В чужім чи у ріднім краю,
Я згадую вогник у тихій тривозі
І рідну хатину свою.
Бо дивляться в далеч засмучені очі,
Хоч тінь там моя промайне.
Бо світиться вогник у темнії ночі,
Мов кличе додому мене!
Щоб велося од хліба до хліба.
Кожна людина повинна пам’ятати свій перший будинок і своїх батьків. Це є одним з основних життєвих принципів будь-якої людини, про кого б не йшлося.
Батьківська хата – це родинне вогнище. Звідси ми мандруємо в широкий світ з піснею, повчанням. Дідусеві казки, бабусині вишиванки ведуть кожну людину до рідної хати. У цій хаті були перші радощі, клопоти.
З давніх-давен хата – символ родинного вогнища, де зберігаються кращі традиції, що потім переходять у спадок дітям. Це – любов до батьків, рідної мови, природи, пісні, праці. Тут виховуються поети, захисники рідної землі, хлібороби, які вміють відчувати дихання землі.
Мати – стоїть на землі вища і святіша від усіх богинь. Слово «мама» росте разом з нами тихо, як ростуть дерева, сходить сонце, розквітає квітка і гладить дитину по голівці лагідна рука. Мама найдорожча в світі людина, берегиня роду. Вся гордість світу – від неї. Без сонця не цвітуть квіти, без матері немає ні поета, ні героя . . . І стосовно батьківщини у віршах, піснях народ її називає ненька або мати.
Батько – господар дому. Він опікується сім’єю. Скрізь по Україні знають слово тато. Закарпатці називають тата няньком. У багатьох місцевостях побутує ще й слово отець. «Шануй отця й матір своїх» - казали старі люди. Збереглося слово отець у значенні «Бог», «Отець небесний».
Земля – берегиня всього роду людського. Вона нас годує, одягає, напуває. Грудочку землі люди здавна беруть із собою в далеку подорож на спомин про рідний край. Недарма в народі кажуть: «Рідна земля і в жмені мила. Рідна земля — мов колиска золота.»