 |
|
Втілення Жовтого бога 12 страница
Поруч із окатою бабцею стояло щось завдовжки майже як спис селянина, але розширене з обох кінців і акуратно замотане в ганчір’я.
Що це була за зброя й чи зброя взагалі – цього я так і не зміг вгадати.
Ми з ан‑Таньєю сіли за сусідній зі старенькою стіл, який видався нам найзручнішим. Чому – не знаю. Інші столи з виду були точнісінько такі самі.
Доки господар, побігши на кухню, поспішно збирав нам вечерю, бабця нишком розглядала нас із неослабною цікавістю. Ще б пак! Певно, у старезної пліткарки вже чесався загартований у словесних боях язик… Власне, я б і сам – місяців так зо три тому – побачивши в харчевні людину в залізному вбранні, стояв би стовпом і витріщався на неї, забуваючи навіть жувати.
А бабця жувати не забувала.
– Далеко мандруєте, молоді панове? – запитала нарешті вона. Голос пасував її очам – виявився низький і чистий, без старечої хрипоти.
І чимось невловимим був схожий на голос еміра Дауда. Примарилося, звісно, але – чого в житті не буває?!
Я зі скреготом непевно знизав плечима. А Кос, якому відверто сподобалося почуватися молодим паном у його сорок п’ять років, бадьоро повідомив:
– У Мейлань їдемо. Із Кабіра.
– Попутники, значить! – зраділа балакуча бабця. – Це добре, це чудово… лише я з Дурбана їду, у справах там була, а в Кабір не заїжджала, ні… хотілося старій на столицю хоч одним оком глянути, та не довелося, все справи та справи…
Які у неї в Дурбані були справи і чому вони не пустили її в Кабір – про це бабця не сказала й слова. Чи забула сказати. Чи просто вирішила, що її справи не варті уваги двох чудових молодих панів. Чи вирішила, що не варто двох чудових молодих панів посвячувати у свої чудові справи. Чи…
А, пішла вона в Шулму разом зі своїми справами! Не дуже й цікаво…
– Матінка Ци, – назвалася тим часом бабця, натякаючи таким чином на необхідність назватися й нам.
– Дуже раді знайомству, – чемно усміхнувся Кос. – Кос ан‑Танья з Кабіра.
Я теж усміхнувся, наслідуючи прикладу Коса, але усмішка вийшла доволі кисла.
– Е‑е‑е… Чен.
– Чен Анкор, – машинально додав чесний Кос, а я подумки побажав йому залізти під сідницю Жовтого бога Мо.
– Чи ж не з тих Анкорів ви, молодий пане, що звуться Анкорами Вейськими? Чи ви з Анкорів Кунів? – аж просльозилася старенька, одночасно заковтуючи здоровенний шматок коржа з сиром. Я б таким шматком одразу подавився і вмер у муках. – Ото вже не чекала, не сподівалася…
Тут, на наше щастя, з’явився господар із довгоочікуваною вечерею, перервавши балаканину цікавої Матінки Ци, і ми з Косом узялися за їжу – причому Кос накинувся на неї із завидною запопадливістю й швидкістю. Господар шанобливо подивився на ан‑Танью й відійшов, побрязкуючи на боку довгим кинджалом без ґарди, вкладеним у піхви з багряного сап’яну з бронзовими накладками.
Поїли мовчки. Тоді піднялися у виділену нам келію – рідну сестру вчорашньої – ще пізніше вийшли простежити за тим, як служителі обходяться з нашими кіньми, з’ясували, що коні давно розпряжені й хрупають овес, і з чистою совістю повернулися в келію, де сіли грати в нарди.
Я виграв у Коса вісім динарів.
А він мені їх не віддав.
До цього часу встигло стемніти.
Хоч в око стрель.
…Ми зійшли у внутрішній дворик караван‑сараю, де було дуже темно. Цікаво, а чого я чекав уночі в неосвітленому дворі? Місяць сховався за випадкову хмару, лише злегка присипавши світною пудрою верхній край свого тимчасового притулку, і якісь дві нервові зірки підморгували нам із‑за глиненого дувалу.
Утім, особливого освітлення ми й не потребували. Кос одразу ж відійшов до дувалу й сів спиною до нього, схрестивши ноги й укрившись плащем – темне на темному, непорушний валун біля підніжжя згуслої ночі з двома кліпаючими очима‑зірками.
Я свиснув ан‑Таньї і плавно кинув йому Сая Другого руків’ям уперед. Ще недавно я сказав би: «Кинув сай», але тепер я знав, що Сай живий і говорити про нього треба, як про живого. Я кинув, почув шерех Косового плаща – і все. Якщо не було звуку падіння, отже, ан‑Танья піймав Сая й поклав поруч із собою.
Нехай полежить.
Для початку я просто походив по дворику туди‑сюди, піднімаючи й опускаючи руки, нахиляючись у різні сторони, пересуваючись то боком, то стрибками – одним словом, звикаючи до нового відчуття тіла, убраного в лати.
Потім я впав. Полежав. Підвівся. Знову впав. Перекотився на лівий бік… на правий… показав язика цікавим зіркам і підхопився.
Непогано, як для початку. Падаю шумно, але цілком пристойно.
Я високо підстрибнув, приземлившись на коліна, стрімко подався вперед, застигаючи в позиції низького випаду – і виявив оголеного Єдинорога у себе в правій руці.
Ми нічого не сказали один одному. Що значать слова для тих, хто здатен злитися воєдино тісніше, ніж обійми закоханих, ближче, ніж матір і дитина в її лоні, спаяніше від двох смертельних ворогів, що зійшлися у вирішальній сутичці?! Мова Єдинорога – мова Звитяжців – була ближчою до того, що переповняло нас обох, але й вона не годився для висловлення очищених від розумового лушпиння почуттів і рухів, що злилися в єдиний порив.
Ось ми й не говорили.
Ми рухалися. Словом можна обдурити, і я не хочу нікого обманювати, описуючи це словами; рухом обдурити не можна. Справжній удар не буває нещирий.
…Я не думав про те, що роблю. Свідомість моя була звільнена, і я чомусь згадав спершу свого батька, Янґа Анкора, а тоді й діда Лю. У роду Анкорів було дві головні галузі – Анкори Вейські й Анкор‑Куни, жителі півдня й жителі півночі, але за віки змішаних шлюбів ці галузі зрослися майже намертво. Мій дід Лю – як і я – мав вигляд чистокровного мешканця півдня: невисокий, стрункий, жилавий, із буйною, та легкою відхідливою вдачею і здатністю моментально спалахувати з будь‑якого приводу й без приводу. У його старшого сина й мого батька, спокійного й неквапного Янґа, волею долі проявилися в основному північні риси: потужна статура й урівноважена вдача, ледача грація великого звіра й уміння непомітно уникати будь‑яких зіткнень. Утім, батько в останні роки життя з Єдинорогом у руках вигравав у діда, озброєного Великим Да, одну Бесіду з двох.
Це було чимало. Це було навіть забагато. Могутній Янґ із легким Єдинорогом і маленький Лю з величезним Да‑дао. На їхні Бесіди сходився подивитись мало не весь Кабір.
Мій батько загинув, коли мені було сімнадцять років. Загинув безглуздо: ошалілий кінь понісся по краю обриву, випадковий осип і… і все. Дід пережив його на вісім років і тихо вмер у своїй постелі п’ять років тому. Але Єдинорога дідусь Лю відтоді жодного разу не торкався, віддавши його в моє безроздільне користування (до того я брав Єдинорога лише під час навчання – вірніше, мені його давали – а так я носив такий самий прямий меч Дан Ґ’єн, але трішки гіршої проковки). Дід забрав мій перший меч собі, віддавши Великого Да своєму небожові, який минулого літа виїхав із ним у Мейлань – і хай буде проклята чорна лихоманка, яка за тиждень звела в могилу вічномолодого Лю Анкора!
У нашій родині існував один переказ – про те, як наш божественний предок Хен у час великої посухи врятував першу виноградну лозу бога виноробства Юя, і як подяку одержав від божества барило вина й дар п’яного меча. Яким чином Хен рятував цю лозу й чим він її поливав і вдобрював – про це Анкори воліли не розповідати стороннім, щоб уникнути марних балачок. Але далі в переказі мовилося, що предок Хен, не надто довіряючи лукавому богу, спершу відпив із барила один‑два ковтки й одразу після цього взяв у руки п’яний меч. Але погода була спекотна, і зіпрілий Хен незабаром випив цілу піалу, тоді перелив частину барила в жбан і осушив його єдиним ковтком (а вміли пити предки!), а невдовзі в барилі вже було видно дно.
Відтоді й поділяються майстри «п’яного меча» на «п’яниць одного ковтка», «п’яниць із піалою», «п’яниць із жбаном» і «п’яниць із барилом».
Мій дід Лю був великий майстер «барила» – і коли він метався по турнірному майданчику з «п’яним у дим» мечем у руці, встигаючи впасти обличчям вперед – плазом! – і миттєво перейти до «Фенікса, що злітає в грозове небо», на це варто було подивитися.
Але так само варто було подивитися й на його сина Янґа, чий «Фенікс» був удвічі важчий, і перш ніж злетіти в «грозове небо», він «розправляв крила», потім «бив дзьобом на чотири сторони світу» і лише тоді…
Властиво, злітати найчастіше вже не доводилося, оскільки у Бесідників, які втрапляли під дзьоб могутнього фенікса Янґа, виникали великі неприємності.
Ось такі справи… Просто синові й онукові Чену Анкору, який вдягнув лати аль‑Мутанаббі, довелося стати менше схожим на свого діда й більше – на батька. Добре, запам’ятаємо – у латах мені більше жбана не випити.
А не дуже й хотілося… я ж не божественний предок Хен, мені лозу не поливати.
…Ми завмерли, і якийсь час я стояв, не рухаючись і прислухаючись до самого себе. Подих збився лише трішечки і майже одразу відновився, вага лат не відчувалося зовсім, немов вони стали другою шкірою й приросли до тіла; саме тіло від ніг до кінчика клинка Єдинорога було легке і слухняне.
– То що? – кинув я у морок на ім’я Кос. – Як?
– Нічого, – відповіла темрява. – Пристойно.
У вустах ан‑Таньї – тим паче нового, незалежного ан‑Таньї – це було неабиякою похвалою. Втім, я міг і не цікавитися його думкою. Я й сам знав, що пристойно.
Ми знали. Я‑Єдиноріг.
Настала черга Дзютте. Я акуратно й дбайливо опустив збудженого Дан Ґ’єна в піхви й вийняв із‑за пояса підозріло тихого блазня.
І знову закружляв по двору, помахуючи Дзютте в повітрі, звикаючи до його балансу й рельєфу руків’я. Праву, залізну руку я навмисно тримав подалі від Єдинорога – мені хотілося ближче познайомитися з блазнем‑Звитяжцем без посередництва мого меча.
Працюючи Єдинорогом, я зазвичай тримав пальці лівої руки зібраними в незамкнуте кільце, тобто стискаючи уявну піалу, або стуляв прямі вказівний і безіменний, зібравши інші пальці до центру долоні – через що долоня починала скидатися на меч.
Так, тримаючи Дзю в лівій, я зможу одночасно «взяти піалу»… це добре. Це звично. Хоча тепер уже й не дуже потрібно. Їдемо далі… баланс, начебто, упіймав… цікава річ – Уламок більше ніж удвічі коротший від Єдинорога, а важить, вважай, стільки ж! Колоти ним марно – він тупий; рубати теж нерозумно – хіба по голові комусь поцілиш…
Що ж це виходить, блазню? Виявляється, ти для нападу зовсім непристосований?! І переучуй тебе або не переучуй – ти однаково для вбивства не вельми придатний? Усі Звитяжці можуть у принципі перевчитися й убивати людей, та не хочуть, – а ти навіть якщо й захочеш, однаково не зможеш!
Ось і Друдл, нехай і з Дитячим Учителем у руці – хотів, та не зміг… а їх обох – і захотіли, і змогли!
Так, не будемо поганяти коня ненависті… не час. Як же тебе перехоплювати, Уламку ти такий, щоб із прямого захвату в зворотний ліг? А якщо…
І тут я чітко відчув, як Дзютте здригнувся в моїй руці, намагаючись допомогти, підштовхнути, підказати…
– Ні, зачекай, – уголос сказав я, чудово розуміючи, що без допомоги Єдинорога Уламок мене не почує, а почувши, не зрозуміє. – Дай‑но мені самому спершу з’ясувати, що й до чого… самому.
Загалом, за деякої вправності справа виявилася не дуже складна. Я ще раз подумки уявив, як важкий Уламок обертається навколо мого зап’ястя, як після чверті кола я прихоплюю великим пальцем його ґарду‑пелюстку, зручна в тебе ґарда, блазню, даремно з неї Кабір сміявся, дурні вони всі! – і до кінця оберту Дзю вже…
– А тепер уперед, блазню! – вигукнув я.
…і за мить, хоробро крутнувшись, Дзю вже лежав уздовж мого передпліччя, брязнувши об метал поруча… або наруча, або як там цей залізний нарукавник зветься.
– Молодець, – прошептав я, маючи на увазі себе, чи Уламка, чи нас обох.
Продовжуючи крутити Дзютте, раз‑у‑раз міняючи захват, я прикидав, як можна на Уламка – вірніше, на руку, захищену ним, – ловити чужий клинок. Виходило, що ловити можна по‑всякому й досить непогано. На такий товстий брусок (вибач, Дзю!) і Ґвеніля піймати не страшно, якщо вчасно спружинить.
Головне – трохи прослизати під час зіткнення, і тоді клинок, що б’є, цілком може застрягти між Дзю й пелюсткою його ґарди. А далі – різкий ривок із поворотом, і Звитяжець вилітає з рук, які його тримають, або…
Або одним Звитяжцем на світі стає менше. Був би живий Шото, він би зі мною погодився.
…Я піймав себе на тому, що поняття мої і Єдинорога так тісно переплелися в моїй голові, що я сам плутаю їх і не завважую цього. Кажу «Ґвеніль», а уявляю собі Фальґрима, і Білявий настільки зливається в моєму мозку зі своїм дворучним еспадоном, що мені загалом уже однаково як називати цю подвійну істоту.
Знову ж, Кос із його Заррахідом… наші відставні дворецькі. І не лише вони…
Я вилаяв себе за сторонні думки – думати про що завгодно я можу дозволити собі лише з Єдинорогом, та й то не завжди – і продовжив вивчати Дзютте. Ні, не вивчати – знайомитись; і не я з ним, а ми один з одним. На рівних. Це я відчував і без Єдинорога.
Гм, якщо Бесідник – зовсім не Бесідник, і не має жодного бажання зупиняти свій удар – тоді такий ось Уламок для людини з незахищеними руками просто знахідка! Та мало не батько рідний, благодійник і рятівник…
І кат для Звитяжців!
Але ж ти не міг не знати цього, блазню… Ти зобов’язаний був знати. У які ж часи тебе кували, для чиїх рук?! Скільки тобі років, Дзю?
«Скільки тобі років, Дзю? – луною віддався в мене у свідомості голос Єдинорога, дуже схожий на мій власний, і я відчув, що сталеві пальці міцно стискають руків’я. – Скільки?»
– Багато, – глухо буркнув Дзютте, і його відповідь була подібна до скреготу клинка об наруч. – Багато мені років. Слухай, Єдинороже, а ти справді… гм, ти й справді з ним, зі своїм… розмовляєш?
По‑моєму, він хотів сказати «зі своїм Придатком», та остерігся.
– Так, – коротко відгукнувся Єдиноріг‑Я.
– А зараз… хто із вас запитував, скільки мені років?
– Не знаю, – задумливо прошелестів Єдиноріг‑Я. – Здається, обоє. А яка різниця, Дзю?
– Різниця? – повільно простягнув Уламок. – Не в різниці справа… А він сам – Чен твій – може мені щось сказати? Нехай через тебе, але – сам?
«Скажеш? – беззвучно звернувся до мене мій меч і охоче розслабився, пропускаючи мене вперед. – Ану!..»
– Я… – почав було я й відчув, як шерех клинка в піхвах, ледь помітне погойдування, тріпотіння китиць – як усе це стає мовою, словами, зрозумілими й доступними нам: Єдинорогові, Уламкові й мені.
– Я… мені… дуже жаль, Дзю, що Наставника вбили. Слово честі, просто дуже жаль. Якби ми з Єдинорогом знали тоді… якби ми розуміли!..
Бач, як із покійним Друдлом розмовляю! Недорікуватим стаю, слова всі кудись розбігаються, і почуваюся вже й не дурнем, а цілковитим недоумком. Доки це буде тривати?!
– Спасибі, – дуже тихо й серйозно вимовив Дзютте Уламок, і ще раз крутнувся у мене в руці. – Спасибі й… заздрю. Від душі. – А потім додав звичнішим тоном: – Щастить же дурням! Щоправда, не всім. Ти хоч не чіпляйся в мене на перехопленні з усієї сили, я ж тобі не кебаб несмажений…
І я кивнув, сприйнявши слушну пораду. Справді, тепер перехоплення виходило значно легше (я б навіть сказав – хвацько), і Дзю майже без брязкоту сам лягав уздовж передпліччя, а коли було треба – стрімко кидався вперед, заклинюючи невидимого Звитяжця, відводячи його вбік, вириваючи з чужих пальців…
Я й сам не помітив, як у правій, залізній руці в мене опинився Єдиноріг, і при світлі місяця, що виповз нарешті з‑за хмари, тьмяним маревом розгорнулися «Голки Дикобраза»; довгі уколи й п’ястні удари Єдинорога змінялися короткими й азартними сплесками Дзютте, і все виходило саме собою – хоча в каноні нічого подібного й близько не було.
Схоже, усе гаразд. Ні, не те щоб узагалі гаразд – воду з цієї криниці можна ще черпати й черпати, добратися до дна, пробити його й черпати знову – але для першого разу все складалося доволі непогано. А про те, що на мені лати, я взагалі геть‑чисто встиг забути…
Закінчивши, я глянув туди, де весь цей час сидів Кос – і виявив, що ан‑Таньї під дувалом нема. Утім, як одразу з’ясувалося, його не було лише під дувалом. А у всіх інших місцях двору Кос був присутній – причому, здається, у всіх місцях одразу. Ан‑Танья творив щось неймовірне, ставши дивовижно схожим на мого дідуся – аж заздрісно було, наскільки спритно, хоча й не зовсім звично для мого ока, він орудував майже нерозрізненим через швидкість й убогого освітлення естоком!
За мить я помітив, що в другій Косовій руці зі свистом крутиться Сай Другий. Залишалося лише дивуватися, як швидко наші колишні дворецькі зуміли знайти спільну мову з цим неприємним трирогим нахабою!..
А потім Кос закінчив свою неймовірну імпровізацію, крутнув наостанок Сая, який аж писнув від задоволення – і опинився навпроти мене з двома клинками в руках. Я глянув на ан‑Танью, зробивши надзвичайно серйозним вираз обличчя, і ми напрочуд церемонно поклонилися один одному.
Поклонилися, випрямилися і… застигли. Бо я – Єдиноріг‑Я або Я‑Єдиноріг?.. не важливо! – бо ми бачили, розуміли, відчували – зараз рухатися не можна. Ото ми й стояли, а миті розтягувалися, зливалися, їх уже не можна було відрізнити одну від одної – і ніхто не зміг би визначити, коли саме моя передня нога поповзла ледь убік, і злегка змінився нахил Дан Ґ’єна, а Дзютте так само трішечки піднявся догори…
Ми не усвідомлювали цього. Просто Я‑Єдиноріг‑Дзютте ледь‑ледь змінився – і у відповідь, уловивши це, почав мінятися Кос‑Заррахід‑Сай, але забарився, і тоді ми зрозуміли‑побачили‑відчули, що тепер – можна.
Можна.
Заради Вухатого демона У, як же це було чудово! Не було ворога, не було в’їдливого Дзютте й противного Сая, не було люті, і ненависті не було – була Бесіда, Бесіда Людей і Звитяжців, і всі в ній були рівні, і думати було ніколи, ненавидіти ніколи, і лише десь на самому краєчку свідомості пульсувало здивоване замилування…
Ось як це було.
А слова – це така безглузда річ… безглузда, але, на жаль, необхідна.
– Дивлюсь я на вас, молоді панове, і давно вже, мушу завважити, дивлюся, давно‑давно й пильно‑пильно дивлюся і… а про що це я? А, так… – дивлюсь я на вас, молоді панове, і аж серце радіє…
Ясна річ, це була невгамовна Матінка Ци! Я зупинився на середині удару, відсапуючись, і подумки ще раз обізвав її «старою цікавою урючиною». Навіть якщо це й було неввічливо. А підглядати за людьми по ночах (та хоч би й удень!) – чемно?! І звідки вона взялася на нашу голову?
Тим часом Матінка Ци підійшла ближче. У руках у неї був усе той же дивний предмет, який ми завважили в харчевні, й далі акуратно замотаний у ганчір’я.
– Скільки на білому світі живу, – продовжувала бубоніти вона, – зроду такої вишуканої Бесіди не бачила! Навіть самій запраглося молодість згадати, кості старі розімнути! Чи не захотів би хто з молодих панів потішити стареньку, почати Бесіду любо?.. а то безсоння геть замучило…
Ми з Косом перезирнулися. Було зрозуміло, що просто так бабця від нас не відв’яжеться. Та й узагалі – відмовляти жінці, яка пропонує Бесіду… ніяково якось.
Кос ледь помітно кивнув і виступив уперед.
– Чого ж? – проникливо сказав ан‑Танья, схиляючи голову. – Я з величезним задоволенням почну Бесіду з вами, Матінка Ци.
– Ото спасибі, молодий пане, – миттю заметушилася бабця, – ото вже спасибі велике, величезне спасибі, ви тільки почекайте хвилиночку, я зараз…
І взялася з неабиякою моторністю розмотувати ганчір’я, під яким ховався її загадковий Звитяжець.
Він являвся перед наші очі по частинах. Одне було безсумнівне – довге ратище, зростом із Матінку Ци. Зате все інше… Спершу від ганчір’я очистилося лопатовидне лезо з округленими краями – і я одразу згадав дитячі казки про піщану відьму‑алмасти, що полюбляла на таких ось лопатах саджати в тандир неслухняних хлопчиків Косиків. Так би мовити, для запікання в чуреках. На іншому кінці ратища виявився півмісяць із рогами догори. А довершували все це численні дзвіночки‑бубонці, китиці й стрічечки, прикріплені до цього дива з усіх боків.
Це була не зброя, а радше споруда. Посох, сокира, алебарда, рогатина, двозубець і ритуальний символ одночасно. Я криво усміхнувся й відчув дивне тремтіння Єдинорога.
«Хто це?» – запитав я, погладжуючи сталевими пальцями руків’я свого меча.
– Це Чань‑бо, – замість Єдинорога відповів Дзютте. – Краще зайвий раз не висовуватися…
І мало не сам поліз до мене за пояс, але позаду, за спину, а я, не знаю вже навіщо, постарався триматися до загадкового посоха обличчям.
«Це Чань‑бо, Чене», – тихо сказав‑подумав Єдиноріг.
«Хто‑хто?»
Єдиноріг повторив моє запитання вголос – певно, для Уламка. Навіщо він це зробив – я не зрозумів, та й не дуже прагнув зрозуміти.
– Слухай, Єдинороже, – образливо скреготнув із‑за моєї спини Дзютте, – виявляється, твій Мейланьський недоумок… чи то б пак Придаток не знає, хто такі Чань‑бо! І чому їх у Мейлані лише вчать?! Я, Кабірець, і то…
– По‑перше, тепер уже не «мій», а «наш», – роздільно й чітко продзвенів Єдиноріг, і Дзютте примовк. – Наш, і не Придаток, а людина. По‑друге, Чен народився й виріс у Кабірі, і в Мейлані ніколи не був – як його батько й дід. І по‑третє, не забувайся, Дзю…
І вже до мене:
– Чань‑бо в Мейлані, Чене, це наче Дзютте в Кабірі з точністю до навпаки. Дзютте завжди в юрбі, а Чань‑бо, Посохи Зосередження, люблять самотність; Дзю вражає й метушиться, а Чань‑бо спокійні й розважливі, і образливих дурниць не говорять. Є така вейська приказка: «Хочеш поради – іди до Чань‑бо. Він помовчить, і ти підеш окрилений».
– Самітники, – підкинув я потрібне слово.
– Приблизно, – погодився Єдиноріг.
– І це… тяжко пробачення просимо, – знову встряв Уламок. – Гей, Однорогий, передай своєму, щоб не викидав мене в болото, а то він може…
– На дорозі Барра жодного болота нема, – серйозно сказав Я‑Єдиноріг.
– А шкода.
– Буде потреба – і болото знайдеться, – буркнув Дзю й більше не витикався.
…А Бесіда Коса й Матінки Ци вже була в самому розпалі. Бабця скакала з боку на бік із тією незграбністю, що приходить лише з досвідом і роками щоденних виснажливих занять, – я просто закохався в неї за ці лічені секунди! – а її щонайрізноманітніший Чань‑бо і справді то волів посадити Коса на свою лопату, то намагався заколоти його рогами півмісяця, то хотів на смерть залякати брязкотом дзвіночків і дріботінням стрічок.
Утім, мій відставний дворецький тримався непогано, відстоюючи нашу з ним честь, упевнено блимав Заррахідом і хоробро свистів Саєм, які вже встигли обірвати із Посоха Зосередження одну стрічку й тепер ганялися за крайнім правим дзвіночком.
Я схвально приклацнув язиком і подумав, що коли бабця прокручує Чань‑бо через спину, зігнувшись ієрогліфом «ге», – то, я, певно, навіть у латах ризикнув би піти перекатом на дев’ять стоп уперед і від землі, не встаючи, саме тим косим випадом, який так полюбився незабутньому крисові Семару, себто Коблановому підмайстрові…
І раптом усе завмерло. Дворогий кінець Чань‑бо застиг біля горла ан‑Таньї, сковзнувши повз запізнілі вуса Сая Другого, а Заррахідове вістря різко зупинилося біля бабиного живота. По‑моєму, бабця встигла трохи раніше. Хоча випадок був спірний, і на турнірі обов’язково вели Бесіду б заново.
То й гаразд… ми ж не на турнірі!
– Дякую за приємну Бесіду, – анітрохи не засапавшись, заявила Матінка Ци, ледь помітно усміхаючись.
– Так само вдячний, – Кос подумав і видав потрійний церемоніальний уклін із дрібним відскоком, і я просто очманів від цього, – за щиру насолоду! Завжди радий вести Бесіду з вами, Матінко Ци…
Бабця заходилася спритно обмотувати ганчірками свого Чань‑бо, а Кос підійшов до мене. Вигляд у нього був трохи сконфужений.
– Бачив? – тільки й запитав він.
– Бачив, – тільки й відповів я.
І біля стегна згідно хитнувся опущений у піхви Єдиноріг.
Біля Коса безшумно, як тінь, виникла Матінка Ци. Її дорогоцінний Чань‑бо знову був надійно загорнутий. Бабця якось непомітно обігнула мене й ан‑Танью, опинившись у мене мало не за спиною, і погляд її буквально впився у Дзютте, що визирав із‑за пояса.
«Цікаво, – подумав я, – від кого це Уламок ховався? Від бабці? Навряд… Радше від ціпка. Знайомі вони, чи що?..»
– Звідки у вас… це? – коротко й виразно запитала Матінка Ци.
– Це… – я чомусь розгубився. І як я їй поясню, що це Дзютте Уламок, блазень ятагана Шешеза фарр‑ла‑Кабіра?!
– Це пам’ять… про друга.
– Він належав Друдлові Кабірцю, – з неприємною наполегливістю продовжила бабця. – Ви сказали – пам’ять?
– Друдл загинув, – раптово втративши голос, вичавив із себе я. – Його… його вбили.
– Ти… ви це бачили?
– Бачив, – я розлютився. Яке вона має право мене допитувати?! – Я багато чого бачив, Матінко Ци! Багато такого, чого волів би не бачити.
Якийсь час бабця мовчала.
– Дивно, – нарешті пробурмотіла вона. – Дуже дивно… Якщо Пересмішник умер, я мусила б відчути. Але якщо ти кажеш… жаль. Дуже жаль…
Вона ще трохи помовчала.
– Що ж, на добраніч, молоді панове, – вимовила Матінка Ци після довгої, занадто довгої паузи. – Гадаю, ми ще побачимося…
І так само безшумно пірнула в темряву.
Відтак ледь чутно скрипнули двері.
Ми з Косом постояли, перезирнулися й рушили слідом за бабцею.
Біля самого порога я наступив на щось, що шурхнуло під моєю ногою. І підняв невеликий сувій пергаменту. Усього один пожовтілий і скручений рурочкою аркуш.
Кос теж глянув на мою знахідку.
– Бабця загубила, – коротко й без особливої приязні мовив він, ніби щойно не розкланювався перед цією бабцею, немов вона була матір’ю еміра Дауда. – Більше нікому.
Я кивнув. Уранці треба буде віддати. Але… Останнім часом я став занадто цікавий. Це навіть почало ставати звичкою. Швидше за все – дурниці. Нічого особливого там не записано. Лист, купча або щось подібне.
І все ж…
Розділ 12
«…і тоді Імр‑уль‑Кайс запитав Антару:
– О Абу‑ль‑Фаварисе, скажи мені, скільки ти знаєш назв і прізвиськ меча?
І Антара відповів:
– Слухай і запам’ятовуй, що я скажу: він називається Меч, Лихо, Суворий, Володар, Прямий, Загибель, Смерть, Блиск роси, Швидкий, Великий, Гострий, Полірований, Блискучий, Шляхетний, Посланець смерті, Вісник загибелі, Галузь, Покірний, Лезо, Прекрасний, Пильний, Гордовитий, Вирішальний, Нападник, Слухняний, Рівний, Різальний, Скін, Доля, Чесний, Вірний, Початок, Кінець, Разючий, Гнів, Той, що плаче кров’ю, Той, що розсіює горе, Мужній, Загартований, Відтинальний, Синій, Квітучий, Возвеличувальний, Витиральний, Подільниий, Диво, Істина, Шлях, Той, що вражає героїв, Друг, Загострений, Відточений, Кривавий, Захисник, Світлий, Насолода очей, Сплата боргів, Той, що проливає кров, Згубний, Товариш у біді, Владика змій, Спраглий – ось деякі імена й прізвиська меча, о Імр‑уль‑Кайсе!»
Ось що було записано в сувої Матінки Ци.
І на полях, швидким розгонистим почерком:
«Казкарі Нижнього Дурбана в „Пісні про смерть Антари“ співають бейт, який ніде більше не зустрічається. Він про те, що за мить до смерті Антара Абу‑ль‑Фаварис підвівся на ложі й вигукнув: „Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена!“»
І ще:
«Сьомий рік ери правління „Спокій опор“, Мейлань – Ю Шикуань, меч „дев’яти кілець“ Цзюваньдао на прізвисько Долоня Долі. Ущелина Виючих Псів у Хартузі.
Сімнадцятий рік ери правління „Спокій опор“, Мейлань – Лян Анкор‑Кун, прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзький Перст?!.»
…Я ще раз перечитав пергамент. Крім того, що невідомий Лян Анкор‑Кун мусив бути моїм родичем – старшим? молодшим? – я не зрозумів більше нічого.
Єдиноріг, довідавшись про сувій, повідомив мені, що Звитяжець Цзюваньдао – я чітко побачив кривий широкий меч із дев’ятьма кільцями на масивному обуху – ще при від’їзді Єдинорога з Мейланя (тобто сотню років тому!) був старійшиною роду Кривих мечів і входив до Ради Вищих Мейланя.
Мало того – він був правителем Мейланя.
Меч мого невідомого родича Ляна, прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзький Перст теж, виявляється, був старійшиною – тільки вже роду Прямих мечів – і теж входив у тамтешню Раду. Саме він свого часу відіслав Єдинорога – і свого майже небожа, бо вони були близькі родичі – у Кабір.
Відіслав, не пояснюючи причини.
Усе це мені жахливо не сподобалося. По‑перше, я нічого не міг зрозуміти, крім якихось крихт, а по‑друге, ці крихти раптом упали в чобіт моєї долі й жахливо натирали ногу розуму. Доки я вправлявся в таких міркуваннях, Єдиноріг щось прикинув і сказав, що він не впевнений до кінця, але сьомий рік ери правління «Спокій опор» – це, схоже, минулий рік. Саме торік улітку й прийшло якесь послання від Ради Вищих Мейланя, і наш двоюрідний брат (себто Єдинорогів брат) Великий Дао‑дао‑шу спішно виїхав з Кабіра в Мейлань. Може, Великого Дао викликав меч Цзюваньдао, старійшина роду Кривих мечів і правитель Мейланя?