 |
|
Втілення Жовтого бога 10 страница
Мене вразила блазнева гарячковість. Пропозиція Но‑дачі торкнулася, поза всякими сумнівами, якихось дуже особистих Уламкових почуттів – ось лише яких?
І знову ж – скільки йому років?
– Доказуй, Наставнику, – трохи нижчим тоном буркнув Дзютте. – Все, не пхатимуся більше…
– А нічого доказувати, – відгукнувся Дитячий Учитель. – Пішли вони. Треба бути іржею зіпсованим, щоб не зрозуміти: не дамо ми із Дзю юних Придатків псувати. І самі не будемо, й іншим закажемо. А вони, втікачі з Шулми, не дурніші від нас були. Маленький Шото – той ледь не з середини розмови звіром на мене дивився, а брати Саї у дверях затрималися й кажуть: «Бачиш, Но, ми тебе попереджали… Чистенькі вони всі тут, а ми тепер брудненькі – не будуть нас у Кабірі слухати. Прийде Шулма, навчить чистеньких паскудитися – та пізно буде. Будуть п’яні шулмуси Звитяжцями володіти, а самі Звитяжці Придатками стануть. О ні, не дамо ми чистеньким ось так, через чистоту душевну, здохнути! Наш бруд дешевший і простіший – самі, самі навчитеся, чому слід… хочете чи не хочете». Не зрозумів я спершу, про що це Саї, а як перше вбивство в Хаффі сталося, тоді зміркував – але пізно.
– Чому пізно? – запитав я.
– Ти вже майже навчився вбивати, – тихо відповів Дитячий Учитель. – Маскін Сьомий із Харзи – вчиться. Це лише ті, кого я знаю. І про кого знаю. Хто наступний? Шешез? Місячний Кван? Ґвеніль? – а я саме його підозрював у сприянні Саям і Но‑дачі! Вовча Мітла? Хто?! Може – я?!.
– Або Уламок, – не подумавши, припустив я.
Дзютте промовчав – що саме по собі було дивно – але промовчав він так, що якраз мені й стало не по собі. Було в його мовчанні щось спільне з мовчанням Фархада іль‑Рахша, яке загрожує прорватися скаженим дзвоном: «Заради клинків Муніра кличу руку аль‑Мутанаббі!»
І чому, чому я навіть після всього, що сталося, такий жахливо легковажний? Кажу, не подумавши; пхаюся, куди не слід; сміюся, коли варто бути серйозним, і навпаки…
Уперше я подумав, що, з погляду багатьох кабірців, я можу виявитися в чомусь схожим на Дзютте Уламка. Он вона яка, личина блазня…
– А чому ти не розповів про все Шешезові? – поцікавився я, адресуючи це запитання Дитячому Вчителеві. – Розповів би, і Шешез напевно вжив би якихось заходів…
– А він і вжив, – гірко усміхнувся маленький ятаган. – Просто повірити в Шулму й погрозу Но‑дачі для Шешеза було не легше, ніж повірити, приміром, у тих же Тьмяних. Ото він і повірив… у все одразу. Поговорив з тобою про Тьмяних, провів опитування про доцільність турніру, доручив нам наглядати за тим, що відбувається, довірив харзійцю Маскіну Сьомому пошук Тьмяних або хоч кого‑небудь; прислухався до пропозиції Дзю виготовити для твого Придатка нову руку… А крім того, не пхався, куди не слід. Яких іще заходів ти чекав від Шешеза фарр‑ла‑Кабіра, Єдинороже?
– Та… інших, – промимрив я.
– Інших… Для інших заходів треба вміти те, чому нас учать утікачі з Шулми! Ось так…
Слабкий шерех – і в дверях зринув силует Придатка. Я впізнав його – тепер мені все легше було розрізняти й Придатків, і ті дрібні деталі, які виявляли зміну їхнього настрою. У дверях стояв Друдл. Придаток Уламка й Дитячого Вчителя.
Ні, крім Чена, я нікого більше з них не міг наразі називати інакше, як Придатками. Та й добре… не все зразу.
– Заговорилися ми зовсім, – як ніде нічого, заявив Дзютте. – А спати й далі не хочеться. Ходімо, Наставнику, прогуляємося по холодку, охолонемо… Спи, Єдинороже, і не сердься, що розбудив. Відчуваєш, який я ввічливий став? Це все твій вплив облагороджує…
Придаток Друдл нечутно наблизився, Дзютте й Дитячий Учитель улаштувалися в нього за поясом – і за мить не спав у кімнаті лише я.
Та невдовзі і я задрімав.
І побачив сон.
Я висів у чорній оксамитовій безконечності, виблискуючи оголеним клинком. Крижана імла слабко мерехтіла численними іскорками, і я здогадувався, що кожен тремтячий вогник – це Звитяжець, дуже далекий від мене й тому такий же самотній і беззахисний перед мовчазним і байдужим мороком.
Слабкий брязкіт почувся звідкись іззнизу – якщо тут були верх і низ. Я придивився – і побачив крихітну зеленкувату кульку. Як тоді, на вулиці Сом‑Рукха, коли сколота з ґарди вбитого Шамшера бронзова кулька відкотилася до глиняного дувалу…
Щойно я про це подумав, як одразу відчув власну вагу й гігантською блискавкою помчав назустріч зростаючій кульці, простромлюючи порожнечу, розсікаючи хмари, розсовуючи плоть земну і з кожною миттю стаючи все важчим.
Тоді якийсь час не було нічого.
Зовсім нічого.
…До половини увійшовши в пухкий пагорб, величезним хрестом зводився я над похмурою рівниною, і хмари мчали по імлистому небу, чіпляючись за моє руків’я.
А по рівнині рухалася дивна процесія.
Звитяжців і Придатків.
І як тільки хтось із них проходив повз мій пагорб – я чув Імена, незнайомі мені, які заледве можна було розрізнити в гуркоті хрипкого грому.
Придаток Артур Пендрагон і меч, Звитяжець, Ескалібур, Придаток Тетра, король фоморів, і меч, Звитяжець, Орна, одноокий Придаток Один і спис Хунґнір; божественний Придаток Луг, вправний у ремеслах, і спис Ассал; чорношкірий лев Антара Абу‑ль‑Фаваріс і меч аз‑Замі, Сусаноо‑но‑Мікото, шалений бог‑Придаток вітру й морських стихій, і його меч, Звитяжець, Десять долонь…
Вони йшли і йшли, і я вже не розумів, хто з них Звитяжець, а хто – Придаток; вони йшли, і гримів грім, і цьому не було, не могло бути кінця.
Цьому не було навіть початку.
Зиґфрид і його меч Грам, Фрейр і меч Хундінґсбана, Тор і бойовий молот М’єлльнір; Келтхайр, син Утидира, і спис Луйн, Роланд і його меч Дюрандаль, Магомет, пророк Божий, і його мечі – Джуль Факар, що означає «Пронизливий», Медхам, що означає «Гострий», аль‑Баттар, або «Той, що розсікає», Хатей, або «Смертоносний», і ще два списи – аль‑Монсарі та аль‑Монсаві…
І я прокинувся, коли грім перетворився на голос – втомлений, хрипкий, злегка посаджений, немов після тривалого крику.
– Хай буде проклятий день, коли зброї почали давати імена! – сказав той голос.
Прокинувшись, я не пам’ятав майже нічого, крім голосу і його останніх слів.
– Насниться ж таке… – ледь чутно брязнув я, і в цю мить залізна рука торкнулася мого руків’я. Поруч стояв Чен, мотаючи обважнілою спросоння головою й часто‑часто кліпаючи.
– Насниться ж таке… – прошептав Чен, стаючи Ченом‑Мною, і я ще раз побачив очима його пам’яті рівнину, процесію; і почув голос.
Ченові снився той самий сон. Однак запам’ятав він більше.
– Так, гуляти… гуляти… – бурмотів Чен‑Я, укріплюючи піхви на поясі й пробираючись до дверей. – На свіже повітря, на холод…
Я‑Чен навіть не одразу завважив, що майже дослівно цитую Уламка, а коли завважив – ми вже були на вулиці й із задоволенням усмоктували нічну прохолоду.
Якийсь час ми гуляли біля головного входу, думаючи кожен про своє. Я кажу «ми», бо в першу ж секунду взаємопроникнення стало зрозуміло – Придаток Друдл розповів Ченові майже те саме, що Дитячий Учитель мені; і нам із Ченом зовсім необов’язково було обмінюватися почутим для повноти картини.
Тож ми відійшли один від одного на крок – цей крок був невидимий нікому, крім нас, – і згадували подробиці нічної розмови.
Кожен сам по собі – і водночас разом. Виявляється, «ми» анітрохи не гірше, ніж «я» або навіть «Я‑Чен»…
Неподалік починався чийсь сад, узагалі не обгороджений, і там оглушливо скрекотали цикади, змушуючи вібрувати повітря. Я подумав, що в моїй волі покинути все й завтра ж виїхати з Кабіра. Емірат великий, та й дружніх земель чимало – і скрізь мене приймуть із радістю. Обзаведуся новими друзями, нічим не буду цікавитися, нікого не буду розшукувати, не стану мститися, почну проводити Бесіди упівсили, щоб не привертати зайвої уваги, а по ночах буду відводити душу із Заррахідом…
І жодних турбот – ні особистих, ні державних! Минуться видіння Кабіра в вогні, обірве свій біг гнідий жеребець, і аль‑Мутанаббі, перший Придаток на Кабірському престолі, знову стане всього лише ім’ям на одній із пластин латної рукавиці. І всі навколо вважатимуть, що там, у рукавиці є жива рука – бо що їм залишиться думати?!
Ніч пахла персиками й рейханом, я щасливо усміхався й переморгувався з зірками, чудово розуміючи, що нікуди я не поїду і, зрештою, усе в цьому житті йтиме своїм шляхом, хочу я цього чи ні.
Своїм шляхом.
Шляхом Меча.
Лише тепер до мене дійшов сенс стародавньої приказки: «Не ми йдемо по шляху, але Шлях проходить крізь нас». Адже якщо так – чи можемо ми ухилитися, відмовитися, звернути?
Ото я й звернув – за ріг, обходячи Кобланів дім.
За кілька хвилин я й Чен опинилися на тій глухій вуличці, яку не раз роздивлялися під час нашого мимовільного ув’язнення. Ага, ось тут був Ґвеніль, коли я із заґратованого віконця кричав йому, щоб він терміново повідомив Шешеза про полон нещасного Єдинорога; а потім Ґвен звернув у провулок…
– Але ж ми попереджали тебе, Наставнику, – почулося з провулку. – Упертюх ти, одначе… був.
Це, певно, Уламок знову щось утовкмачує Дитячому Вчителеві.
Та мало не вперше реакція Чена виявилася швидшою від моєї. Я ще тільки розумів, що різкий скрипливий голос ніяк не може належати Уламку, а Чен уже метнувся до кутового паркана і, ховаючись у його тіні, миттю опинився біля повороту.
І тут, як на замовлення, якась самотня й химерна хмаринка вирішила трохи посоватися по небу – і клинок місячного світла навскіс полоснув по Кабіру, висвічуючи ближню до нас частину провулку.
І те, що відбувалося там.
…Притулившись спиною до задньої глухої стіни чужого дому, стояв Придаток Друдл, тримаючи руку на ефесі Дитячого Вчителя. Поруч із Наставником обгинала пояс Друдла ґарда‑пелюстка Уламка. І я ще недоречно подумав, що міцний і приосадкуватий Друдл зараз нагадує очеретяну жабу, яка чекає чергового комара.
Це все моє кляте легкодумство… не про те думаю, не про те!..
Навпроти переминалися з ноги на ногу двоє Придатків. Першого з них я упізнав би і в суцільній темряві, навіть попри на трійцю кинджалів‑тризубців за його поясом. Вуси‑ґарда кинджалів за формою вигину вражаюче скидалися на однобічну ґарду Уламка, хоча в гостроті тонких, із хижим зблиском, лез сумніватися не випадало.
Брати Саї, прийомні діти Шулми; і їх оманливо незграбний кутастий Придаток у темній, заправленій у полотняні штани сорочці з широкими лопотливими рукавами.
Я злегка затримав погляд на Саях, із уродженим умінням Звитяжця оцінюючи їх вигляд – сім граней клинка, цільнокутого разом із дворогою вигнутою хрестовиною, руків’я щільно обмотана грубою мотузяною спіраллю й завершується простою круглою голівкою.
Ні прикрас, ні надмірностей… ні піхов. Простота у всьому. І баланс, певно, чудовий…
Раніше я подумав би, що Саї всього лише з небагатого роду – але це раніше.
…Другий Придаток був невисокий і гнучкий, на кшталт мого Чена, і в ньому вгадувалася котяча грація й спритність, якими він, певно, з успіхом міг би перекрити брак ваги або сили. Піхви, що висіли за його плечем, були порожні – а оголений Звитяжець у правій руці й справді нагадував дуже зменшеного Но‑дачі.
«Шото, – здогадався я. – Маленький Шото. А де ж інші? Хоча… якщо Но‑дачі виїхав у Мейлань, то й інші, радше за все, роз’їхалися по різних містах, щоб тероризувати емірат одночасно в кількох місцях. А ці – залишилися. Шешез казав, що в Кабірі останнім часом тихо… дивно! Ці залишилися – і тихо?!»
– Но велів нам тебе не чіпати, Наставнику, – тягуче проспівав Шото, і «Но» вийшло в нього, як «Ноо». – Утім, він поїхав, а ми, бач, неслухняні… Можна, ми тебе зачепимо, Наставнику? Можна, я – я сам! – тебе злегка зачеплю? Ти лоскоту не боїшся?..
До Уламка Шото не звертався, підкреслено ігноруючи блазня.
Брати Саї хихикнули й відвели свого Придатка кроків на десять назад.
– Це моя Бесіда, Дзю, – тихо й владно сказав Дитячий Учитель. – Моя. Не втручайся.
Він вимовив це таким тоном, одночасно виходячи з піхов, що навіть я, невидимий спостерігач, відчув – це його Бесіда.
Принаймні – поки що.
Шото коротко свиснув і кинувся вперед.
Вони зійшлися майже впритул – ні я, ні тим паче Ґвеніль ніколи не змогли б довго працювати на такій дистанції – і навіть мені було складно встигати розділяти Бесіду на окремі фрази й оцінювати зміст кожної.
Утім, складно не означає неможливо. І якби я був не зовні Бесіди, а всередині її, це відбувалося б значно простіше.
На перший погляд, Шото й Дитячий Учитель вели Бесіду дуже схоже, в основному покладаючись на короткі удари руба, майже без замаху й жодного разу не вдаряючи двічі на одному й тому ж рівні. Лише маленький ятаган бив значно дужче за рахунок центру ваги, зміщеного ближче до кінця клинка (як і в будь‑якого Звитяжця з роду ятаганів), а Шото з його серединним балансом на два пальці від площини квадратної ґарди не так піддавався інерції удару.
Тому й витрачав значно менше сил на повернення після промаху.
Фраза. Ще одна. Дві фрази поспіль, розрив дистанції й пауза. Питання. Відповідь. Питання…
Поступово я піймав потрібний ритм, і стежити за Бесідою стало легше.
Отоді я й побачив головне.
Суть Бесіди в глухому провулку сонного Кабіра крилася не в тому, що Придаток Шото тримав свого Звитяжця двома руками, а Друдл – однією, і справді ставши схожим на стрибучу жабу з миготливим язиком‑ятаганом (погляньте на жабу очима комара, і ви зрозумієте, що я хочу сказати!). І не в тому, що легший Шото не міг прийняти на себе всю міць рубального ятагана, і його Придаткові частіше доводилося ухилятись, тоді як Друдл уперто ліз уперед, і Дитячий Учитель щоразу виявлявся на шляху верескливого Шото, змушуючи того шукати все нові лазівки в обороні Наставника.
Ні, не це перетворило Чена на кам’яну статую, не це змусило мене внутрішньо злитися з чужою Бесідою, намагаючись не пропустити жодного руху.
Просто зараз у провулку вели Бесіду не Дитячий Учитель роду Абу‑Салімів і вбивця Шото, що пройшов Шулму. Це була Бесіда безпосередньо Кабіра й Шулми. Бесіда минулого й сьогодення, споконвічна суперечка мудрого Муніра й гордого Масуда.
І Шлях Меча був доволі широкий, щоб умістити в себе і одне, й друге. Струмок, розділений колись блискавкою надвоє, знову злився воєдино – і струмінь ворогував зі струменем.
Я бачив, як Наставник щосили бореться сам із собою, намагаючись зламати настояну протягом десятиліть Майстерність Контролю, помножену на навички саме Дитячого Вчителя! Уже тричі він міг пробити пролам у захисті Шото, і пробивав, і в останню мить судорожно осмикувався або проходив упритул до Придатка Шото – у найкращому разі розсікаючи одяг.
Зате сам Шото не обмежував себе нічим, працюючи винятково на поразку – і за такого стану справ він обов’язково рано чи пізно дістане Друдлове тіло!
Рано чи пізно.
І зупинятися він не буде.
Шото не провадив Бесіду. Він бився. А Дитячий Учитель… він хотів битися. Він жагуче хотів цього, всією душею, всією істотою! – але його душа в останню, найважливішу секунду казала: «Ні!»
«Фархада б на його місце!» – ледве встиг подумати я, і тут трапилося непередбачене. Те, на що ніяк не міг зважитися Наставник, зумів зробити Придаток Друдл!
Коли маленький ятаган, мало не плачучи зі злості на себе самого, учергове ухилився від незахищеного стегна Придатка Шото, не розрубивши навіть поли халата – Придаток Друдл із нечленороздільним криком раптом стрибонув уперед, мало не перекинувши Придатка Шото, і щосили вдарив того коліном у низ живота.
Це було брутально й брудно, це суперечило всім канонам і основам Бесіди, разом узятим, і це було надзвичайно доречно. Зрозуміло, доречно зовсім не для Придатка Шото, який завив від болю й зігнувся навпіл.
І от що дивно – якщо від майстерності Наставника я отримав чималу насолоду, то від Друдлового вчинка я був просто в захваті. Щоправда, це був дещо тваринний захват…
І через це мені одразу стало ніяково.
Дитячий Учитель просвистів біля відкритої для атаки голови Придатка Шото, змахнувши пасмо волосся, але так і не змусивши себе повторити Фархадів удар, який розколов череп скаженого чауша – і один свист наклався на інший.
Глядачі не витримали, стаючи учасниками.
Сай Перший на дві третини увійшов під праву Друдлову ключицю. Блазень зойкнув, пальці його розтиснулися, і Дитячий Учитель брязнув об камінь бруківки.
Кутастий Придаток братів Саїв стояв на місці, але в руці його вже погойдувався руків’ям догори Сай Другий, готовий у кидку піти за братом.
– Я ж тобі сто разів повторював, Шото, – проскрипів Сай Перший, доки Друдлів халат довкола нього набухав, просочуючись кров’ю, – не пхайся в герої, не наривайся без потреби. А тобі все забавки… І що б я Но сказав, якби цей товстун твого Придатка попсував?! Гаразд, закінчуй…
– С‑скотина! – злобливо зашипів Шото, і…
…Час – дуже дивна штука. Ченові знадобилося всього п’ять стрибків, щоб опинитися в гущі подій, і за ці лічені миті встигло відбутися багато чого, про що значно довше розповідати, ніж воно зайняло часу насправді.
Певно, час буває справжній і несправжній. Минуле, майбутнє – це для філософів. А для Звитяжців – лише справжнє й несправжнє.
Це був теперішній час.
…Перший стрибок. Шото, ще не завважуючи мене й Чена, двома косими змахами перекреслює пораненого Друдла, і той важко падає на коліна, затискаючи лівою долонею розсічений живіт. Шото злітає вгору, його Придаток робить крок уперед – зараз, зараз його нога опуститься…
…Другий стрибок. У Чена летить, завваживши нас, Сай Другий, летить швидко й уміло, анітрохи не гірше від метальних ножів із Фумена – але він значно більший від мідної монетки гітріфі, тож я без особливих зусиль підхоплюю його на кінчик клинка, пригашую розгін і, не зважаючи на лайки радного Сая, кручу в повітрі й відкидаю до стіни. Нога Придатка Шото із силою опускається на Дитячого Вчителя, і маленький ятаган із тріском ламається біля самого руків’я.
Нерівні краї зламу тьмяно блищать у місячному сяйві, і Дитячий Учитель мовчить, як завжди… Ні, тепер уже назавжди. «Наставнику!» – нестямно виє Дзютте, а згори вже з реготом обрушується Шото…
…Третій стрибок. Друдл, стоячи на колінах, віднімає ліву руку від живота – і в ній одразу опиняється Уламок, притиснувшись усім своїм товстим і тупим клинком до Друдлового передпліччя. Два блазні на мить стають одним цілим, і я бачу, як Шото із розмаху налітає на Дзютте й з криком безсилля відскакує, мало не зламавшись. Ще один удар – і Дзютте раптом прослизає в момент зіткнення, намертво заклинивши Шото між своїм чотиригранним клинком і пелюсткою ґарди. Різкий поворот – і…
…Четвертий стрибок. Брязкіт, передсмертний крик Шото – і його уламки лягають поруч із мертвим Дитячим Учителем. Друдл хрипить, Дзютте падає на бруківку, відкочуючись убік, і слідом падає сам Друдл. Горілиць. Устромлений у його тіло Сай Перший упирається руків’ям у камінь, і Друдлова вага за долю секунди ламає навпіл тонкий клинок кинджала. Оповите мотузкою руків’я вислизає з‑під непорушного блазня – і все, що залишилося від Сая, лежить тепер упритул до шматка леза Шото й руків’я Дитячого Вчителя. Купка мертвого металу, мертвого, мертвого, мертвого, мертвого…
…П’ятий стрибок. «Ти ж не будеш убивати беззбройного! – кричить Придаток Шото, відступаючи назад і намагаючись не зустрічатися поглядом із Ченом‑Мною. – Ти не зможеш…» Очі його зупиняються на залізній Ченовій руці, у якій затиснутий я, і запізнілий страх відбивається в них – щоб залишитися там назавжди. «Ти не зможеш…» – майже беззвучно ворушаться його губи, я бачу це Ченовими очима, я чую це Ченовими вухами, і заборонна межа зовсім близько, але ще ближче заколотий Друдл, і вбитий Дитячий Учитель, і уламки тих, кому краще було б узагалі не народжуватися…
– Ти не зможеш…
– Справді? – запитую я, намацуючи вістрям серце Придатка Шото й вислизаючи назад, перш ніж воно перестало битися.
– Справді? Ти справді так вважаєш?
Це була легка смерть.
Він такої не заслуговував.
Чен перекидає мене в ліву руку, й кілька гарячих крапель зриваються з мого клинка. Придаток із останнім Саєм уже встиг наблизитися до нас, і Сай Третій стрімко кидається в обличчя Ченові. Я не рухаюся. Я вже виконав своє нове призначення, і тепер Ченова черга власним тілом відчути, що це означає – обірвати чуже життя.
І Чен закриває обличчя правою рукою. Метал брязкає об метал, стискаються пальці латної рукавиці, ловлячи крикливого Сая – і Чен, немов суху гілку, ламає вузький гранований клинок. Відтак кольчужний кулак із затиснутим у ньому шматком Сая б’є кутастого Придатка в скроню.
Чутно тупий хрускіт і звук падіння тіла.
Чен довго й байдуже дивиться перед собою, а потім із розмаху жбурляє останки Сая Третього на труп його Придатка.
– Будьте ви прокляті! – кричить Чен, невідь кого маючи на увазі: братів Саїв, Шото, Но‑дачі, їхніх Придатків, долю, Шулму…
Чи всіх одразу.
Я роззирався.
«Шулма прийшла в Кабір, – думаю я. – Клянуся Муніром і Масудом, Тьмяними й Звитяжцями, клянуся рукою аль‑Мутанаббі…»
Я – це Шулма.
…Друдл заледве обперся на лівий лікоть – права рука безсилим батогом тягнулася вздовж тіла, і рукав халата був важкий і липкий від крові – і повільно повернув голову.
Одне блазневе око дивилося на Чена, інше вже затягла глянцевий блискучий набряк, і здавалося, що Друдл підморгує, кривлячи обличчя у звичній блазнівській гримасі.
– Боляче… – прошептав Друдл, майже не рухаючи губами. – Ой, як боляче… дуже. Ой…
Чен нахилився й дбайливо підняв із бруківки Дзютте. Я хитнувся вістрям уперед і промовчав. Мені було нічого сказати Уламкові.
«Ти – Єдиноріг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, і ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати…»
Так, Дзю, можеш. Сам бачив.
– Правильно… – Друдл говорив усе повільніше й тихіше. – Візьми його. Тепер – ти – блазень… Кабіра… Єдиний. Нехай сміються… нехай… це краще, ніж убивати… Дурню‑Друдле, подивись… уривається твій блиск… ми ж бо, Чене в Рукавиці!.. ще зустрінемось колись… ой, як пече!..
Більше він не рухався.
Кілька теплих і солоних крапель упали на моє руків’я.
Ні, не кров.
Сльози.
А потім Чен відвернувся від непорушного Друдла, і очі Чена Анкора були сухіші й страшніші від пісків Кулхана. Він сунув Дзютте за пояс, поруч із моїми піхвами, і тримаючи мене в лівій руці, пішов геть із провулку.
Біля стіни він зупинився, нагнувся й залізною рукою, до тильної сторони якої прилипло волосся й клаптик зірваної шкіри, підняв із землі Сая Другого.
Я мовчав.
Я б зробив те ж саме.
І так, із Саєм у правій руці й зі мною в лівій, Чен Анкор, Чен у Рукавиці, повернувся в дім.
Постскриптум
Брязкіт зброї, і так ледь чутний на відстані, не розбудив гостей, що спали в Коблановому домі. А навіть якби й розбудив – хіба мало Бесід трапляється в Кабірі хоч удень, хоч уночі…
Просто Фальґримові Білявому дуже захотілося пити. А по воду довелося вийти з кімнати, у темряві спускатися вниз, довго шукати глечик на неприбраному після вчорашньої пиятики столі, потім відводити душу з приводу відсутності в глечику – як і в суліях – хоч якоїсь вологи…
Коли з’ясувалося, що ніхто в домі вже не спить і навіть навпаки – наспіх одягнувшись, усі юрбляться у дверях і лають Білявого на чому світ стоїть – Фальґрим довго дивувався, в’яло відмахувався від наскоків сердитого спросоння Діомеда.
За що? Вірніше – чому?! І йшов він тихо, й зі сходів падав усього двічі, й по стінах лупив не зо зла, а для орієнтації; а що лаявся – та ж упівголоса і з поважної причини, коли проклятущий стіл несподівано гепнувся йому просто йому на ногу, а нога ж боса…
У суцільному гаморі – а дивувався Фальґрим анітрохи не тихіше, ніж поводився до того – якось не одразу звернули увагу на Коса ан‑Танью, який, зберігаючи спокій, перший завважив відсутність Чена Анкора й блазня Друдла, а також відсутність їхньої зброї в збройовому кутку.
Зате коли звернули… було вже пізно.
…Усі квапливо розступилися, немов підкоряючись нечутному наказу, і здивовано забряжчала зброя, коли ввійшов Чен Анкор. Він, не затримуючись, обвів усіх важким поглядом, тоді підійшов до перекинутого стола й ретельно витер свій меч об скатертину.
На тканині залишилися іржаво‑червоні смуги.
– Там… – глухо кивнув Чен і кудись у бік лівого крила дому змахнув правою рукою, у якій був затиснутий вузький кинджал із вишукано вигнутою хрестовиною. – Там, у провулку… Коблане, захопи смолоскипа… темно в Кабірі… темно!..
І залізний кулак стиснувся ще дужче, ніби вузький кинджал міг вирватися й утекти, або отрутною змією кинутися на кого‑небудь.
Усі побігли на вулицю, машинально похапавши з кутка свою зброю, і ніхто спершу навіть не встиг здивуватися тому, що з‑за Ченового пояса визирає руків’я тупого кинджала‑дзютте, якого завше тягав із собою блазень Друдл Муздрий.
Усі, крім Кобланового підмайстра, який випадково залишився цієї ночі в домі свого устада. Чен, заховавши Єдинорога в піхви, притримав підмайстра за рукав наспіх накинутого чекменя – і чомусь перше, що впало в око юнакові, коли він обернувся, був блазнів кинджал‑дзютте за поясом Чена Анкора Вейського.
– У кузню! – Чен страшно ощирився, що, певно, мусило означати усмішку, і владно підштовхнув оторопілого хлопця. – Ключі не забудь!..
Приблизно за годину, коли бойня в провулку перестала бути таємницею, коли провели приреченими поглядами паланкін, де над тілом Друдла – а воно ще іноді здригалося – схилився особистий лікар еміра Дауда, чиї старечі пальці із суєтною безнадією перебирали в сумці якісь склянки; коли в маленької Чин закінчилися сльози, а у Фальґрима – прокльони, коли ніхто так і не зважився назвати своїм ім’ям те, що вчинив цієї ночі однорукий Чен – одне слово, коли всі нарешті повернулися в дім, а відтак на чолі з суворим Кобланом пройшли в кузню, – то питання, готові зірватися з язика, так і не прозвучали.
Двері в Кобланове царство металу були відчинені, у глибині, біля розкритої скрині винувато розводив руками скуйовджений підмайстер…
А за крок від пройми дверей стояв Чен Анкор, із голови до ніг закутий у залізо.
Принаймні так здалося присутнім – хоча сам Абу‑т‑Таїб Абу‑Салім аль‑Мутанаббі, якби він випадково встав зі свого могильного кургану, побачив би, що значна частина його знаменитого панцира згодом розгубилася, через що важкі лати перестали бути важкими, ставши мало не вдвічі легші.
І звичайно ж, упізнав би шалений Абу‑т‑Таїб свій кольчужний пластинчастий панцир із опуклим нагрудним зерцалом синьої сталі й сітчастим пологом із розрізами, що опускаються до середини Ченових стегон; упізнав би воронені наручі й опліччя – підбиті зсередини, як і панцир, подвійним бузковим оксамитом, між шарами якого для пружності було накладено кінський волос; упізнав би гостроверхий просічний шолом зі стрілкою, що закриває перенісся господаря і звисає на потилицю кільчастої бармицею…
На овальному зерцалі було вибито двовірш‑бейт, який аль‑Мутанаббі колись присвятив собі й своєму мечу:
Живий, я калічу живі тіла;
сталевий, ти трощиш метал –
А отже, супроти своєї рідні
кожен із нас повстав!..
Немов канули у міжчасся віки й події, і знову заговорив перший емір Кабірський – хоча лише пам’ять залишилася від аль‑Мутанаббі.
Пам’ять, та ще лати.
Хай і не всі.
Поножів, приміром, не було. І наколінників. І чобіт, окутих металом. Не збереглися в скрині. І пояса бойового зі сталевими бляхами не знайшлося, то ж довелося Ченові Анкору своїм старим поясом талію перехоплювати.
Не в поясі, втім, справа, а в тому, що висів на ньому в буденних шкіряних піхвах прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг; а обабіч пряжки стриміли руків’я двох кинджалів: тупого дзютте Друдла і вузького Сая, якого він підібрав у злощасному провулку. – Прощайте, – ні на кого не дивлячись, кинув Чен – і всі завважили, що тепер і ліву, здорову руку Чена обтягає латна рукавиця.
– Прощайте. Хто‑небудь нехай передасть емірові Дауду, що Чен поїхав у Мейлань, а в Кабірі ще довго буде тихо, не беручи до уваги пліток. Косе, ти йди додому і збери мене в дорогу. – І навіщось додав іще раз: – Я їду в Мейлань. Сам. Сам під небом…
…Дворецький Чена, худий і суворий ан‑Танья, вийшов на вулицю, накинув на плечі короткий фіолетовий зі сріблом плащ – кольорів дому Анкорів – і задумливо торкнувся ефеса свого незмінного естока.
– Аякже, сам… – неголосно пробурчав Кос. – А хто тоді на тобі, Вищий Чене, все це залізо застібати‑розстібати буде?! Ти мене поки що не звільняв… а звільниш, тоді ти мені тим паче не наказ, куди і з ким їхати! Правильно?..
І, не чекаючи першого кроку ан‑Таньї, згідно брязнув есток із крученою ґардою із чотирьох смуг, на чорній сталі якої було вибите клеймо – єдиноріг, що став дибки.
Правильно, мовляв…
А в кузні щось гаряче доводила Фальґримові Білявому шляхетна пані Ак‑Нінчі, підкріплюючи свої докази такими аж ніяк не шляхетними висловлюваннями чабанів Малого Хакаса, що зашарілий Фальґрим лише головою крутив і міцніше спирався на свій дворучний еспадон Ґвеніль. І смаглявий Діомед із Кімени захоплено крутив кривим мечем‑махайрою, – мало не зачіпаючи Коблана, що саме надійшов, – і приказував збуджено: