 |
|
Втілення Жовтого бога 11 страница
– Усе правильно, Чине, все правильно… та мало що він нам сказав! Емірові й без нас усі подробиці повідомлять, знайдуться доброзичливці… послухай, Чорний Лебедю, ти ж молодець, ти навіть сама не знаєш, який ти молодець!.. лише Мітлу поклади, бо ти мені зараз око виколеш…
…Над Кабіром сходило сонце.
Над далеким Мейланем сходило сонце.
І там, на краю світу, за дуже поганими пісками Кулхана, за Восьмим пеклом Хракуташа, де Вухатий демон У перековує непридатних Придатків, глухо гарчачи й граючи вогненним молотом, – над неймовірною Шулмою теж сходило сонце.
Його промені весело грали на воді, на барханах, на Звитяжцях, які були колись просто зброєю, і на зброї, яка ще не стала Звитяжцями – бо всі рівні перед сходом.
Бо – ранок.
Книга II
Мейлань
Частина IV
Людина і її меч
Подібне сяйво мого клинка до сяйва моєї душі:
тіха сміливця, він у бою незмінно знаходить ціль
Яскравий, немов у буяння вогню влилися різкі струмки,
І як талісманів предвічна різьба, прожилки в нього тонкі.
Якщо ж розпізнати колір його запрагнеш усе‑таки –
Порсне у вічі, немов на сміх, лише перелив дзвінкий.
Який він ґраційний – довгий, тонкий, він – гордість моїх очей.
Веселкою світиться він, блищить і міниться, мов тече.
Живий, я калічу живі тіла; сталевий, ти трощиш метал –
А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..
Абу‑т‑Таїб аль‑Мутанаббі
Розділ 10
…Сонце неквапно виповзало зі світанкового серпанку, забарвлюючи в ніжно‑рожеві тони далекі смужки хмар на сході, і неголосно шелестіло візерунчасте листя придорожніх тутовиків, уплітаючи у свій шум жебоніння метушливого струмка. Ранок, наче завіса в балагані майданних лицедіїв‑мутрибів, розпочинався скрізь, від спекотної Харзи до відрогів Сафед‑Кух, і світ готувався народитися заново.
Починався день. Новий день.
І вже процокали по дерев’яному містку з хистким поруччям копита коня…
Ні. Двох коней.
Двох – бо мій надміру вірний дворецький Кос ан‑Танья все ж ув’язався за мною. І я нічого не міг удіяти.
Спочатку я наказав – і Кос уперше не послухав наказу. Тоді я змінив тактику і спробував його вмовити. Так само успішно я міг би вмовляти стіну в кімнаті, у якій ми перебували. З тією лише різницею, що стіна б мовчала, а впертий ан‑Танья на кожен мій аргумент неодмінно знаходив логічну відповідь, і ця відповідь аж ніяк мене не влаштовувала – то ж суперечка швидко зайшла в глухий кут.
Тоді я розлютився. Напевно, я не мав рації; напевно, це було нерозумно – ні, не напевно, а точно! – але це я розумію вже зараз, а тоді я просто розлютився й заявив Косу, що його звільнено.
Остаточно й безповоротно.
На що мій дворецький усміхнувся із просто обурливою ввічливістю й зажадав письмового підтвердження.
Ще було не пізно передумати, але я так розгнівався, що одразу взяв аркуш пергаменту й кістяний калам, підсунув бронзову чорнильницю й на одному подиху написав наказ про звільнення.
Про звільнення мого дворецького Коса ан‑Таньї.
Я лише запізно здивувався, підписуючись правою, залізною рукою – здивувався не так своєму квапливому рішенню, як тому, з якою легкістю зумів утримати в новій руці калам.
Причому текст вийшов цілком розбірливий, хоча й трохи кострубатий, а підпис – схожий на старий.
Кос дуже уважно прочитав наказ, задоволено кивнув, помахав пергаментом у повітрі, щоб просохло чорнило, і послав гінця до міського кади, щоб той завірив справжність документа.
Доки гонець бігав туди‑сюди, Кос байдуже дивився у вікно, а я ледь стримувався, щоб не тріснути відставного дворецького чорнильницею по голові.
Нарешті посильний привіз пергамент, згорнений рурочкою й запечатаний особистою печаткою міського кади Кабіра. Ан‑Танья заховав сувій у внутрішню кишеню халата і повернувся до мене.
– Отже, я звільнений? – навіщось запитав мій колишній дворецький.
Утім, Кос завжди відрізнявся особливою педантичністю.
– Так! – роздратовано підтвердив я. – Хіба ти читати розучився?! Звіль‑не‑ний! І тепер ти можеш іти…
– О ні, дорогий мій, це ти тепер можеш іти, – раптово перебив мене ан‑Танья, закладаючи великі пальці рук за пояс, – і дуже докладно пояснив мені, Вищому Ченові з родини Анкорів Вейських, наслідному вану Мейланя й так далі, куди я тепер можу йти.
Ой, і далеко мені довелося б іти, якби я послухався Коса!
– …а я поїду з тобою, бо, по‑перше, ти без мене пропадеш, не діставшись навіть до Хаффи, не те що до Мейланя, а по‑друге, ти мені більше не указ. Куди хочу, туди і їду. А хочу я туди, куди й ти. І до речі, з тебе ще платня, – закінчив він.
Спершу я остовпів і вирішив, що настав кінець світу, а я цього не помітив. А тоді збагнув, що кінець світу тут ні до чого, а просто даремно я звільнив цього негідника.
І не кажучи ні слова, видав йому платню.
З якою він і пішов на базар закуповувати провізію в дорогу.
А вранці наступного дня ми – я і сяючий, як новенький дирхем, ан‑Танья – виїхали зі східних воріт Кабіра й звернули на Фаррський тракт, який раніше йменувався дорогою Барра.
«Мей‑лань! – дзенькали об кругляк підкови мого коня. – Мей‑лань, мей‑лань, мей…»
Їхали ми не надто швидко – шлях попереду був неблизький і не на один день – але й ніде особливо не затримуючись. По дорозі ми мовчали – мені досі було соромно за свій учорашній спалах, а Кос завжди був не надто балакучий.
Я потроху звикав до ваги лат, які спочатку трохи сковували рухи, раз‑по‑раз повертаючись думками до нічної Бесіди… ні, до нічної сутички, у якій загинув Друдл.
І не лише він.
Так, інших убив я. Я і Єдиноріг. Він‑Я. Або Я‑Він. Ми. І як не грай словами, це було страшно. Страшніше, ніж відрубана рука й червона кров на зеленій траві. Адже то була моя рука, моя кров…
А це – чужа.
Але пролита мною.
Страшна була навіть не сама смерть. Страшна була та легкість, із якою я перетворив живе на неживе. Ой, як просто це виявилося!.. страшенно просто. І тепер я боявся сам себе.
Як і Єдиноріг.
Виявляється, звикнутися з думкою про можливість убивства зовсім неважко. Ти просто знімаєш із себе ваготу постійного контролю – немов лати зняв, потім ти всього лише продовжуєш початий рух, не зупиняючись… і ось уже клинок з убивчою точністю намацує живе серце, тріпотливе серце – і входить у нього.
Ото й усе.
І ти відчуваєш це, бо ти – це меч, а меч – це ти. Бо таким самим надтріснутим стогоном віддається десь глибоко всередині передсмертний брязкіт клинка, що зламався. Бо він теж живий – тепер я знаю це.
Але я знаю й інше. Я знаю, що означає слово «Ворог». Є в нашому світі таке підступне слово, і пишеться воно з великої літери у всіх мовах. Ти б мене зрозумів, смішний і грізний блазню Друдле… Так, ти б мене зрозумів. Ворог – це… це Ворог. І якщо ти не вб’єш його – він уб’є тебе. Або твого друга. Або чужого друга. Або вб’є твій меч. Або меч уб’є його…
Але, вбиваючи ворога, ти водночас убиваєш чийогось друга.
Я мимоволі скосив очі на руків’я Сая Другого, що визирало з‑за мого пояса. Сай мовчав. Принаймні мені хотілося б, щоб він мовчав. Потім я поклав залізну долоню на руків’я Єдинорога. Він теж мовчав, думаючи про своє, і я не зважився його відволікати.
Схоже, Єдиноріг, як і я, не повністю отямився після вчорашнього… о Боже, які прості істини спізнаємо ми іноді, і як важко звикати до життя, у якому є місце для ось таких простих істин!..
…Пополудні ми влаштували короткий привал. Кос мовчки допоміг мені вибратися з лат, і я зумів трохи розім’ятися. З незвички тіло ломило, і завтра це напевно дасть про себе знати, але я вже розумів: звикну. Коли я дитиною вперше взяв у руки Єдинорога, він теж здався мені несусвітньо довгим і важким. А цей залізний одяг – не меч. Ним не користуватися треба, а всього лише вдягати. Предки ж одягали – і не скаржилися. Чи, може, скаржилися – та однаково носили. Часи такі були… як наші часи.
Гаразд, досить про це. Попереду ще стільки всього… Чого – всього? Хтозна… Поживемо – побачимо.
Якщо доживемо.
Ось із такими веселими думками ми нашвидкоруч перекусили холодним м’ясом із просяними коржами, запиваючи їжу кислим вином із бурдюка. Потім, за півгодини, я знову надів лати аль‑Мутанаббі й сів на коня, який здивовано глянув на мене.
Свиснув батіг, кінь ощирив жовті зуби в підозрілій усмішці – і ми поїхали далі.
Розмірно погойдуючись у сідлі, я думав про те, що якби взявся розповідати комусь про перший день нашого шляху в Мейлань, то не зміг би повідомити нічого цікавого. Так, виїхали з Кабіра… так, привал… далі ось їдемо… Усе. Як же це, одначе, чудово – коли з тобою нічого не трапляється! А дні, багаті на події (і ночі теж!) нехай ідуть під хвіст Вухатого Демона У!..
Надвечір ми дісталися до караван‑сараю, одного з багатьох на Фаррському тракті. Ось дні за чотири, коли ми звернемо на північний схід від Хаффи, – тоді з нічлігом, кажуть, буде сутужніше – та й то не набагато.
Я подумки подякував усталеній впорядкованості емірату, і ми з Косом мовчки погодилися з тим, що заночуємо тут, і це було розумно.
Уранці я прокинувся раніше від Коса, чого ніколи не траплялося, доки він був моїм дворецьким. Тепер же ан‑Танья справедливо вирішив, що як вільна людина він може відсипатися, скільки захоче, і хропти на всю виділену нам келію. Була спокуса потихеньку вшитися від нього, доки він спить, але я дуже сумнівався в успішності цього.
Однаково наздожене, рано чи пізно. Я ж бо знав свого колишнього дворецького.
Чесно кажучи, я й сам трохи охолов і не дуже й прагнув відскіпатися від ан‑Таньї. Та й лати з його допомогою знімати і вдягати значно легше…
Проте цього разу я вирішив обійтися без лат і одягся швидко й безшумно – права рука діяла цілком нормально, і я вже починав сприймати її як звичну частину свого тіла, що навіть трохи лякало. Відтак причепив до пояса піхви з Єдинорогом і пішов у харчевню на першому поверсі караван‑сараю з наміром поснідати.
Сая Другого я встромив у дерев’яну панель стіни і там і залишив.
…У харчевні за довгими, міцно збитими столами вже сиділи кілька подорожан. Схоже, всі вони зранку встигли не лише поснідати, але й добряче прикластися до напою, значно міцнішого, ніж джерельна вода. Тому розмовляли вони доволі голосно, перебиваючи один одного, і кожен слухав в основному сам себе.
Я не дуже люблю підслуховувати чужі розмови, але цього разу я зупинився на верхній сходинці, невидимий знизу, і прислухався, зацікавившись темою розмови.
Темою розмови був я.
– …та брешеш ти все! – гуркотів унизу чийсь бас, злегка надтріснутий, як зіпсований глечик.
– А ось і не брешу! – обурювався його співрозмовник, мало не переходячи на крик. – Те, що Ченові Анкору на турнірі руку відрубали, всі знають?! Відрубали чи не відрубали?!
– Так, відрубали, – підтвердили одразу два або три голоси. – По лікоть. Або по плече. Або ще далі.
Я криво усміхнувся й поклав руку аль‑Мутанаббі на руків’я Єдинорога, щоб він теж послухав. І здригнувся. Зверху мені не було видно збройового кутка, де стояла зброя базік, зате тепер я почув іще одну розмову.
Звитяжці в кутку говорили про те ж.
Я знову усміхнувся, настроївся на людські голоси – але руки з меча не зняв.
Про всяк випадок.
– А те, що у Вищого Чена тепер знову дві руки – це знаєте?! – продовжив верескливий.
– Та, казали люди… – непевно відповів бас, відверто збентежений натиском. – Мало що кажуть у Кабірі… ось іще казали, що ночами по майдану Облетілих Квітів ракшас‑людожер ходить і нікого не жере, лише зітхає…
– А звідки тоді відомо, що людожер? – зацікавився хтось.
– Та у нього з рота нога людська стирчить! Він її виплюнути не може і проковтнути всю теж не може. Тому й зітхає, а вона пальцями ворушить…
– Хто?
– Так нога ж! Боса вона…
– Сам ти ракшас! – верескливий мало не захлинувся з люті. – Я тобі про Чена, а ти мені про ногу! Кажу вам, сам бачив: обидві руки на місці, і одна – залізна! І пальцями ворушить!..
– Нога?
– Рука!
– І я бачив… – ще один голос підтримав було верескливого, але той негайно перервав мовця – певно, побоюючись чергової зміни теми розмови.
– Але це ще не все! Хто Ченові руку залізну кував? Коблан Залізнолапий, ось хто!
– Так, Коблан, – проскрипів старечий фальцет. – І що з того?
– А те, що й Чен Анкор тепер Залізнолапим став! Насправді! І рука ця не просто так бовтається, як язик у декого – Чен нею, як живою, вправляється!
– Бреши більше!
– Творцем клянуся – сам бачив! Але не це головне… Іду я позавчора перед самим від’їздом повз квартал Су‑інґра, дивлюся – іде Чен, і весь залізний! Весь! Повністю!..
«Бреше, – подумав я. – Не міг він мене бачити. Не був я біля кварталу Су‑інґра… А, яка різниця – він бачив чи хтось інший!.. людям роти не стулиш. Хіба ногу йому туди сунути, як тому ракшасові…»
– Та невже?!
– Так! Залізний! Певно, Коблан, коли руку йому нову приклепував, трохи промахнувся молотом – ото й довелося плече залізне майструвати, а доки плече робив – ще чого пом’яв…
– Казки все це! Базікаєте казна‑що!..
– А ось Саїд руку залізну теж бачив! Ти ж бачив, Саїде?
– Та бачив…
– Ось! А там, де рука – там і решту…
– Решту – це цікаво, – прогудів бас із відвертою заздрістю. – Якщо воно залізне, оте решту, а ще краще сталеве, цікаво… жінки, мабуть, з глузду їдуть…
Ми з Єдинорогом уже ледь стримувалися, щоб не розреготатись. Цікаві чутки, виявляється, гуляють по Кабіру й за його стінами!
– А голова в Чена яка – теж залізна? – поцікавився невидимий старий.
– Зверху тільки. А обличчя звичайне. З м’яса.
– Що ж це виходить – Коблан тепер залізних людей плодити буде?
– Хто його знає… може, й буде. Коли що, приміром, відітнуть…
«Гаразд, досить підслухувати. Їсти хочеться! – розсердився я незрозуміло на кого. – Вперед!..»
І я рішуче зійшов униз і сів за стіл неподалік від веселої компанії. Єдинорога я в збройовий куток не поставив – за таємною угодою.
Товстий червонощокий господар з’явився майже одразу. Я замовив сніданок, і за хвилину на столі вже парував аш‑кебаб, загорнений у мариноване листя дикого винограду, біліла в піалі часникова підлива, лежала стопка жовтих коржів – і я жадібно накинувся на їжу, зрідка поглядаючи на голосних сперечальників.
Перегодом верескливий пліткар – довготелесий і смаглявий здоровань із несподівано дрібними рисами невиразного обличчя – звернув на мене увагу.
Його глибоко посаджені очі зупинилися на мені раз, удруге – і раптом він уп’явся на мою праву руку, не донісши до рота піалу з вином. Я буквально чув, як гарячково тріскочуть його заржавілі мізки, порівнюючи побачене з відомим.
Нарешті довготелесий розплився в широченній усмішці, певно, дійшовши якогось висновку.
– Погляньте! – заверещав він, вказуючи на мене брудним пальцем. – Ось що значить мода! Тепер усі хочуть бути схожими на Чена Анкора! Он і в нього залізна рукавиця на руці, бачите?!
Тепер уже всі дивилися на мене. Я чемно усміхнувся, припинивши на мить жувати.
– Тебе як звуть, хлопче? – нахабно запитав базіка. – Ти кабірець, так? Ти Чена бодай раз бачив?
– Бачив, – відкушуючи великий шматок кебаба, кивнув я, – щодня, вважай, бачив.
– Це де ж ти його бачив?
– У дзеркалі, – відповів я. – Коли голився зранку.
І взяв верхній корж правою рукою…
…А потім ми знову їхали по Фаррському тракту, і з осінніх тутовиків осипалися на узбіччя липкі стилі ягоди, а ми й далі мовчали – але мовчали вже значно веселіше, ніж учора, і сонце припікало щосили, причому я піймав себе на тому, що мимоволі усміхаюся цьому сонцю, а Єдиноріг біля сідла весело бряжчить у відповідь на кожну мою усмішку.
Утім, усміхався я не лише сонцю. Мені раз‑у‑раз пригадувалася ранкова німа сцена в караван‑сараї, злякано‑поважні обличчя підпилих сперечальників за сусіднім столом; здивування в їхніх очах, яке поступово переплавлялося в захват…
«Ось і народилася ще одна чутка, – думав я. – І підуть далі гуляти легенди про Залізнорукого Чена, і буду я в цих легендах обростати залізом із голови до ніг… Але ж хтось і справді бачив мене в Кабірі у латах – чи по дорозі додому від Коблана, чи при виїзді з міста; і на шляху вчора нам люди зустрічалися, і сьогодні зустрінуться, і завтра… То ж чутки, схоже, переслідуватимуть мене по п’ятах і, швидше за все, обженуть; і нічого зі спроби тихо з’ясувати, що й до чого, у мене не вийде…»
То й не треба! Нерозумно було б розраховувати на те, щоб залишитися непоміченим, розгулюючи по емірату в цьому залізі! Дурень ти, Чене… дурень і є. Мав рацію Друдл‑небіжчик.
Від згадки про блазня щось боляче штрикнуло всередині, і рука сама торкнулася Єдинорога. Дурень я чи не зовсім дурень – та однаково докопаюся до суті… і нехай чутки квапляться, нехай біжать швидше від мого коня – я одночасно буду й принадою, і мисливцем. Мабуть, так навіть краще…
І тут я виявив, що мій меч уже давно розмовляє із Дзютте Уламком, і мимоволі прислухався до їхньої розмови.
Єдиноріг не заперечував. А в мене вже почало ставати звичкою підслуховування й підглядання.
– Дурень ти, Єдинороже! – пролунав у мене в голові голос Уламка, і я мимоволі здригнувся, натягаючи повід – настільки цей голос і манера говорити нагадували покійного Друдла.
Чи це Друдл нагадував Дзютте?
– Дурень безмозкий, – продовжував між тим Уламок. – Зовсім як твій Придаток… Гарний він у тебе – начепив на себе гору всякого мотлоху, і радий! Чого це я з вами ув’язався?! Він же тепер, як статуя – дарма що залізний! А яка з цього користь?!
– Поживемо – побачимо, – філософськи завважив Єдиноріг, і я з ним повністю погодився.
– Ага, побачимо, – ущипливо кинув Дзютте. – Ось на найближчому привалі й побачимо!
Я зрозумів, що блазень‑Звитяжець спеціально дражнить Дан Ґ’єна, як Друдл свого часу дражнив мене. Єдиноріг це теж чудово розумів, але розімнутися нам усім справді не завадило б, то ж я лише кивнув, а Єдиноріг мирно погодився:
– Дуже добре, Дзю. Так і зробимо.
– Добре, добре! – одразу ж передражнив його блазень. – Це тобі добре! А зі мною поруч цей паскудний недоробок умостився!
Тут і остаточний дурень збагне, кого Уламок має на увазі. Звичайно ж, Сая Другого…
– Це ти в нас доробок! – не витримавши, проскрипів у відповідь Сай. – Тупий балакун! І ґарда в тебе…
Ой, краще б він мовчав!
– О, та воно ще й розмовляє! – зловісно зрадів Уламок. – Йому, бачте, ґарда наша не подобається! По‑моєму, той, чиє місце у гноївці, не повинен встрягати в розмови справжніх Звитяжців… правда, Єдинороже?
– Правда! – погодився мій меч. – Гей, Саю, бачиш своїх родичів?
Я спершу не зрозумів, про що це вони. А тоді побачив, що неподалік від тракту двоє селян неквапно перевантажують у гарбу, запряжену рябим вантажним конем, цілу гору гною. Вантажили гній, як водиться, вилами. Властиво, я не дуже знаються на тому, як слід вантажити гній, але ж не руками у ньому бабратися!
А металеві наконечники тризубих вил, середній зуб яких був істотно довший від вигнутих бічних, і справді відверто нагадували за формою Сая. Схоже, селянські вила справді могли виявитися його далекими предками, як точно завважив Дзютте.
– Що?! – обурився Сай, який теж зміркував, що й до чого. – Мене, справжнього Звитяжця з відомого стародавнього роду, який бере початок…
– Із лайна, – прозаїчно закінчив за нього Уламок. – І в нього ж повернеться!
– Гарна думка, Дзю, – із задоволенням підтримав блазня Єдиноріг. – Ось у найближчому караван‑сараї відшукаємо довгеньку палицю, примотаємо до неї цього розумника, а тоді попросимо кількох Придатків спустити шаровари й потрудитися в ім’я великої ідеї – і нехай наш друг займеться тим, чим йому слід!
– Та я… та ви… – якби Сай був людиною, я сказав би, що він аж задихався від образи. – Мерзотники ви, а не Звитяжці!
Я стиснув руків’я Єдинорога і подумки прошепотів йому:
«Ти б краще спробував з’ясувати, куди поділися його дружки! Хоч Звитяжці, хоч люди… чи бодай самі лише Звитяжці, бо людей ми напевно знайдемо там же!»
– Уже пробували, – відповів Дан Ґ’єн, і я не одразу зрозумів: відповідає він мені вголос чи так само подумки, як і я. – Мовчить, негідник… Нічого, ми із Дзю його розговоримо! Цим і займаємося…
Я кивнув і знову повернувся до ролі пасивного слухача.
Дзютте помітив, що Єдиноріг відволікся від розмови, немовби розмовляючи з кимось іще, крім Звитяжців, але навзнаки не дав.
– Це ти чудово придумав, Вищий Дан Ґ’єне, – церемонно визнав Уламок. – Певно, у мене навчився… Правда! Що волочити за собою цей тягар, краще його до корисної праці прилаштувати. Місцевість тут сільська, коней із вівцями тьма‑тьмуща, та й Придатки мають звичку кілька разів на день під кущ сідати – тож без роботи не залишиться, із усіх трьох кінців ритиме…
Сай гордо мовчав – але, схоже, він усерйоз починав вірити в можливість такої, м’яко кажучи, невідрадної долі. Допекли його мої приятелі! А де образа й страх, там і розмови. Є, є йому про що поговорити, а нам послухати!..
– Гаразд, досить про гнойовиків, – заявив Уламок. – Час не чекає. Як знайдемо придатне місце – так і поведемо Бесіду всмак, нехай попотіє в залозі… Гей, Заррахіде, ти як щодо Бесіди?
– Завжди радий, – хитнув руків’ям Заррахід, який доти мовчав і лише ритмічно постукував об стегно Коса ан‑Таньї.
Дозволу вступити в розмову есток запитувати не став. Іще б пак – він тепер вільний, як і Кос!.. Оскільки мій меч виявився анітрохи не розумніший від мене, звільнивши Заррахіда з посади… з тієї ж посади, з якої я звільнив ан‑Танью, хіба лише без письмового наказу.
А результат виявився однаковий.
Я зняв руку з Єдинорога й задумався про зміну в Косовій поведінці. Після звільнення мого дворецького мов підмінили: він спав, скільки хотів, замовляв страви дорожчі, ніж я, часто їхав попереду мене й полюбляв міркувати вголос про різних ледарів. Я вже було подумав прийняти його назад на службу, завіривши необхідні папери в найближчому місті – але не знав, чи погодиться Кос?
Я б на його місці нізащо не погодився.
Потім я випадково зачепив ліктем Сая Другого – і думки мої повернулися до Звитяжців, які пройшли Шулму й улаштували еміратові криваву баню. Задля порятунку світу Звитяжців. Гм… проста, одначе, штука – життя! Ні тобі міфічних убивць‑ассасинів, ні лиховісних Тьмяних із теплим клинком – а є собі за горами‑пустелями якась Шулма, якій до нас вісімсот років рости, і є наші Звитяжці, що втекли звідти і пізнали смак крові.
А що їм залишалося – скажи, Чене‑розумнику?! Цьому Саєві гній у Кабірі мішати – щастя після Шулми! Вони ж, певно, пояснювали – а їм не вірили; доводили – а їх не зрозуміли або не захотіли зрозуміти; і тоді вони почали нас рятувати. Як могли, як уміли, переконуючи кров’ю, смертю…
І вбили Друдла!
Ось і не вмію я спокійно міркувати… Щойно згадаю останній бій блазня, готовий Сая цього вузлом зав’язати! Я руку свою рідну, відрубану – і ту пробачити готовий, а Друдла ніколи й нікому не пробачу.
Радійте, Звитяжці з Шулми – знайшли ви послідовників! Чена Анкора з Єдинорогом… і пішли послідовники по ваших слідах.
Радійте і чекайте!
Щоправда, навряд чи багато таких, як я, набереться. Хто ще зуміє (або захоче) пізнати ціну крові, й брязкоту зламаного клинка, і звуку, з яким входить у тіло відточена сталь?
Не встигнете ви, втікачі… не перевчите. Навіть якщо у вас – у нас! – є в запасі кілька років. Три. П’ять. Десять. Однаково – не встигнете. Мало знайдеться людей і Звитяжців, здатних зрозуміти; ще менше – здатних відмовитися від ідеалу, від мистецтва й вишуканості Бесід заради жорстокої науки вбивати. Нехай навіть і в ім’я майбутнього життя – свого і своїх рідних.
Мало. Навіть якщо кожен буде вартий десяти, двадцяти шулмусів – що з того? І грозою пройде по емірату Джамуха Восьмирукий…
А якщо припустити, що ваш план, утікачі, вдався? Чим тоді ми будемо кращі від тих же шулмусів? Живіші – будемо, а ось чи кращі?.. І покотиться назад час, відкидаючи нас в епоху варварських воєн, важкої збруї й Диких Лез.
Що краще?
І чи є третій шлях?
Шлях Меча?
Одне було ясно: світ стрімко міняється, і ніколи вже йому не бути таким, як раніше… світ – він теж сам.
Сам під небом.
Розділ 11
Обіч дороги знайшлося чудове місце для Бесіди. Ми злізли з коней, у Коса в руці одразу ж опинився оголений есток, і вони взялися методично накручувати «Велику спіраль Вогню», яку я доти бачив у їхньому виконанні всього двічі.
Сам я майже не розминався. Ось уночі, на постої, вийду я тихо у дворик і подивлюся всерйоз, як жити мені в новій одежинці й за який кінець меча тримати. А зараз – марна справа, гра й більше нічого. Уночі, уночі підійдемо до коня незвіданого з вуздечкою вміння – тут поспішати нічого, ми тепер навчені…
…Кос став навпроти – і ми поклонилися один одному, старанно дотримуючись етикету. За нами ніхто не спостерігав, але ритуал – це для себе, а не для інших.
Корячись підказці Єдинорога й цілковито з ним погоджуючись, я поклав ліву руку на руків’я Дзютте.
– Не заперечуєте? – запитали ми з Дан Ґ’єном одночасно в Коса й Заррахіда.
– Будь ласка, – чемно усміхнувся ан‑Танья, і блиснув на сонці есток.
Усмішки й блиск – річ гарна, а хороший випад – краща. Посміюючись із власного пафосу, я ухилився від Заррахіда (чи Коса?), що рвонувся вперед; Єдиноріг провів Бесідника трохи далі, ніж той мав намір пройти, і я спробував пустити в хід Дзютте – а він, відповідно, спробував пустити в хід мою ліву руку.
Ні, даремно я вважав раніше, що працювати двома клинками – це однаково, що спати з двома жінками.
Це значно гірше.
І з першого разу взагалі не виходить.
– Твоєму дурневі Придатку, Єдинороже, треба й другу руку відрубати, а замість неї залізну прилаштувати, – огризнувся Уламок. – Я його веду, а він…
Я нічого не відповів, бо Кос різко ступнув до мене, і вістря Заррахіда завмерло на волосок від зерцала моїх лат.
– То й колов би, – сказав я ан‑Таньї. – Чого злякався?
І випнув броньовані груди.
Колишній дворецький трохи зніяковів.
– Незвично якось… спробувати треба, – пробурмотів він, ховаючи очі.
– Спробуй!
Ми зійшлись, я спеціально відкрився, але вістря естока й цього разу завмерло на тій же відстані.
– Не можу, – здригнувся есток, а на чолі в Коса виступили дрібні крапельки поту.
– Гаразд, вистачить цього разу, – змилостивилися ми з Єдинорогом, і навіть Уламок не зміркував, що все стало з ніг на голову, і Бесіда перетворилася мало не на іспит для Коса й Заррахіда.
– Ось на постої повішу я збрую на стінку, – владно кинув я, закріплюючи успіх, – там і повчишся. Либонь, придасться…
Кос непевно кивнув.
– …На кого це ти під час Бесіди відволікався? – похмуро запитав Дзю, коли ми знову виїхали на тракт. – І взагалі, Єдинороже – у тебе що, другий клинок виріс?!
«Сказати йому, Чене?»
«Скажи, – погодився я. – Однаково ж доведеться, рано чи пізно.»
– На Чена.
– На цього косорукого Придатка?! – Дзю був страшенно подивований.
– Справді, косорукий, – пробурчав із‑за пояса Сай. – І взагалі, ви тут всі Грозовим Клинком пришиблені. Мене б тому Придатку, що з естоком, у другу руку – і ми б із Заррахідом вам усім…
– А тебе, Вилорогий, ніхто не запитує, – перебив його Дзютте. – У другу руку його… Твоє місце – сам знаєш де! Я б тобі цього місця цілу купу наклав – та, на жаль, не вмію…
…І був день, і був вечір, і був черговий караван‑сарай, як дві краплі води схожий на перший; і були ми, що під’їхали до нього й прив’язали коней у конов’язі.
Перший у харчевню, з якої чулися запахи, здатні підняти мертвого з могили, увійшов Кос. Він із порога неспішно оглянув присутніх, почекав, доки до нього підбіг господар із хитрючою довгоносою фізіономією, і тоді проголосив з панською лінькуватістю:
– Вечерю на двох!.. І келію найкращу!
Після цього Кос злегка посторонився, і ввійшов я. Очі господаря широко розкрилися й полізли навіть не на лоба, а кудись до відстовбурчених вух, через що ніс витягнувся ще на лікоть, немов бажаючи обнюхати мене з голови до ніг.
Схоже, господар і справді вирішив, що я весь залізний.
А подорожан у харчевні виявилося всього двоє: літній селянин, що вечеряв за столиком у кутку, – його двозубий спис у півтора зрости був притулений до стіни, і висушена часом старенька зі зморшкуватим крихітним личком, яке на вигляд й за кольором нагадувало перетриманий у коморі урюк. Щоправда, в цієї урючини з моєю появою гостро зблиснули несподівано уважні й цікаві очі. Зблиснули – і погасли. Немов попелом затягнулися.