 |
|
Втілення Жовтого бога 21 страница
– А ти не допускаєш думки, що вона – моя кохана? – задумливо простягнув я, вдаючи, що не завважую ворожості харзійця. – Моя ніжна й трепетна лань…
– Хто – вона?
– Вона. Та, котру ти чекав. Може, я ревную?!. Гей, насолодо моїх очей, вийди до нас!..
Із темряви виник Кос – як завжди, незворушно спокійний.
– Доброї ночі! – привітно привітався він. – Насолода очей зараз прийде. У неї сережка випала – ось знайде і прийде. А поки що тіште очі мною. Гаразд?
– Гаразд, – погодився я. – Потішимо.
– Ти ще й дворецького сюди притягнув! – прошипів розлютований Емрах. – Ах ти…
Чимось він нагадав мені Фарізу – манерами, певно… Вірніше, їхньою відсутністю.
А які в них були б діти!..
– Я не його дворецький, – похитнути Косів спокій було неможливо.
– Він мене звільнив. Ще в Кабірі. А вона – вона моя дочка.
Кос подумав і додав:
– Прийомна.
– Причому вся в батька, – кинув Асахіро Лі, зринаючи поруч із ан‑Таньєю. – Ось тому без нас вона на побачення не ходить. Без коханого, батька й брата.
Емрах відступив кроки на два й злегка зігнув у колінах свої криві ноги.
Я подумав, що ще півроку тому іт‑Башшарові й на гадку б не спало злякатися ось такої нічної зустрічі.
Ніхто б з нас не злякався.
Скільки разів я провадив Бесіди по ночах у Кабірі?
Мої міркування були перервані появою Фарізи. Вона зринула з мороку – висока, гнучка, з копицею розкуйовдженого кучерявого волосся; вона йшла широким, упевненим кроком, і в неї запросто можна було б закохатися…
Якби вона мовчала.
– Гей ти, виродку, – без натяків сказала Фаріза, – ходімо, я тебе вб’ю. Чого витріщився, жабо кривонога?!
Сумніваюся, що після цього Емрахові захотілося б закохатись у Фарізу.
– Зачекай, люба, – втрутився я. – Куди ти так квапишся? Я зараз усе влаштую…
Я став обличчям на південний схід – у небі чітко блищав трикутник Південного Списа, так що помилитися було складно – зробив десять кроків і зупинився біля старої альтанки. Тоді я простягнув руку аль‑Мутанаббі й тричі гулко вдарив по крайній лівій опорі.
– Ходімо, – не обертаючись, кинув я.
За спиною здивовано сопів Емрах іт‑Башшар.
По‑моєму, він готовий був визнати в мені Саїда‑на, Главу вчення Батин.
– Ходімо, ходімо, – помахав я рукою йому й моїм супутникам, що стояли поруч із іт‑Башшаром. – Час не чекає…
У підлозі альтанки з легким скрипом відчинився люк.
Але першим пірнув у нього й почав спускатися крученими сходами на зустріч із Тьмяними не я.
Першим був Кос ан‑Танья.
Я був другий.
Певно, коли я помру і настане час спускатися у Восьме пекло Хракуташа, Кос і тут піде поперед мене, розчинить вогненні двері й спокійно скаже:
– Прошу вас, Вищий Чене…
І якщо всі демони після цього не розбіжаться хто куди – вважайте, що я погано знаю свого дворецького.
Кос був першим, я – другим, зате Емрах – останнім.
– Ассасин недорізаний, – через плече огризнулася на нього Фаріза.
Емрах перечепився й схопився за поручні.
Я й не підозрював, що під цією напіврозваленою альтанкою може виявитися така зала. Стіни її були викладені плитами дзеркального срібла, до блиску начищеними білим піском; масивні чотирикутні колони були прикрашені фігурами крилатих звірів і людей із копитами й рогами; середина зали, підлога якої мала дерев’яне покриття з шорсткуватою поверхнею, освітлювалася численними смолоскипами, і по кутках куріли жаровні на вигнутих ніжках – ось лише пряний дим не заповнював, як водиться, приміщення, а стелився вздовж стін і зникав невідь куди.
А кроків за двадцять від нас стояли Дванадцять. Один зійшов разом із нами – Емрах і Пояс Пустелі. Швидше за все, Емрах не був Одним – Одним був, на моє розуміння, Саїд‑на, Глава вчення – але мені зараз було не до ієрархії батинітів, хоч давніх, хоч нових.
Двоє з них одразу впали мені в око. І не лише тим, що, стоячи разом із іншими, вони були ніби окремо від усіх. Худий, неймовірно високий старий із дворучною сокирою юе, ратище якої закінчувалося вгорі хвилястим вістрям списа, а внизу – великим набалдашником, із якого стримів короткий шпичак; і кремезна жінка середніх років, але геть сива, у руках у неї був двоконечний спис із вузькими ромбоподібними наконечниками, під якими кріпилися різнобарвні китиці.
Мені навіть не знадобилася підказка Єдинорога, що це – ті самі Тьмяні. Я й так якимось внутрішнім чуттям усвідомлював, що спис і сокира – це і є ті двоє, що вижили після побоїща вікової давнини, яке сталося в цій залі. Не треба було особливого розуму, щоб збагнути – люди, у чиїх руках тоді були ці сокира й спис, давно вмерли, і зараз я бачу їхніх онуків, якщо не правнуків… але в очах старого й сивої жінки горів давній вогонь істини Батин, вогонь вівтаря, на якому приносилися жертви Минулим богам.
Лише вони – люди й Тьмяні, старий, жінка, спис і сокира – ніяк не відреагували на те, що разом із тими, кого чекали тут сьогодні вночі, до зали Прихованої Таємниці з’явилися ще троє людей і п’ятеро Звитяжців.
Я, Кос, Асахіро; Єдиноріг, Уламок, Но‑дачі, Сай і Заррахід.
Інші десять батинітів‑людей здивовано зашепотіли; я опустив руку на руків’я Єдинорога й почув відгомін такого ж перешіптування Тьмяних.
Так, звичайно… Вони ж усі схожі на Емраха іт‑Башшара й Пояса Пустелі! Якщо доти, доки їх не стало Дванадцять і Один, жертв Минулим Богам не приносили, то серед Дванадцяти й Одного лише двоє безпосередньо знають, що таке кров.
Навіть якщо в них і є свої способи переучування – а такі способи напевно є. У цьому ми перевершували їх. На жаль, перевершували. Майже всі з нас були більш Тьмяними, ніж Тьмяні.
І все почалося значно швидше, ніж я припускав. Бо я чекав ритуалу – а його не було; бо я чекав обряду – і його теж не було. Привітань, прокльонів, бодай чого‑небудь – нічого не було.
Високий старий підкинув у повітря свою сокиру, сплеснувши в долоні – і, перш ніж він її піймав, Емрах іт‑Башшар вибіг на середину залу, і в його руці дзвінко співав Пояс Пустелі, нахиляючись до Фарізи.
Радісно запищала Кунда Вонґ, і оскалена Фаріза, забувши про все, кинулася на Емраха.
Вони зустрілися якраз навпроти мене. І я ще встиг подумати що уявляв жертвопринесення Минулим богам якось не так… а ось як я його собі уявляв, про це я подумати не встиг.
…Зазвичай шабельні бої бувають голосні й швидкоплинні. Але цього разу справа затяглася. І Емрах, і Фаріза не були найгеніальнішими бійцями емірату, так само як Пояс Пустелі й Кунда Вонґ теж не були першими шаблями серед Звитяжців – але між собою вони були приблизно рівні, що затягувало Бесіду.
Але вони не вели Бесіду.
Іще я завважив, що гнучкий Пояс Пустелі напевно віддає перевагу пішим Бесідам, а його нинішній Придаток Емрах – кінним, і через це їхні спільні дії були трішечки не такими успішними, як хотілося б. Як же я раніше цього не помітив? Ага, звісно, раніше я був усередині Бесіди, а тепер зовні…
Тільки це не було Бесідою.
Сам Емрах низько присідав, широко розставивши криві ноги, й пересувався короткими різкими стрибками, прагнучи зачепити кінцем Маскіна Тринадцятого Фарізині руки або дотягнутися до її обличчя; сама ж Фаріза безупинно кружляла навколо іт‑Башшара, а навколо легкої на ногу Фарізи, схожої на язик полум’я, безупинно кружлялася скажена Кунда Вонґ, збиваючи вбік Пояса Пустелі, який гнівно дзвенів і намагався прорватися ближче до Емраха, де її твердість і трішечки коротший клинок давали Кунді деяку перевагу.
Брязкоту було – хоч вуха затикай…
І все ж не хотів би я опинитися на Емраховому місці! Тобто, якби я все‑таки опинився на його місці, усе було б інакше – це без удаваної скромності, та й яка тут скромність, коли знаєш ціну сам собі й не соромишся сказати: так, цей товар по мені, а он той – ні, не сьогодні…
А Емрах – він до себе ще не прицінився. Помста помстою, а йому – незважаючи на його нову Тьмяну виучку – щоразу доводилося, завдаючи чергового удару, ламати Майстерність Контролю, що в’їлася в плоть і кров. Занадто давно був убитий Кундою і Фарізою його друг, колишній Придаток Маскіна, і перша нищівна лють минула, так що тепер удари Емраха й Пояса Пустелі найчастіше йшли не від душі.
Від розуму вони йшли, від усвідомлення значимості двобою, реальної небезпеки… тому й запізнювалися трішечки – але тут рахунок якраз і йшов на такі миті!
Зате Фаріза й Кунда не грішили зайвою розважливістю і рубали від усього серця, нічим не керуючись, нічого не боячись і ні про що не думаючи.
І я зовсім не здивувався, коли лезо Кунди полоснуло‑таки по правому плечу іт‑Башшара, і Пояс Пустелі, перервавшись на напівзмаху, вилетів із ослабілих пальців і, вдарившись об одну з колон, упав на підлогу.
Зате я здивувався тому, що зробив наступної миті я сам.
Моя ліва рука вихопила із‑за пояса Уламка, і я жбурнув його у Фарізу. Чи мені просто пощастило, чи Уламок виявився майстром, вправнішим від метальних ножів із Фумена – але він ударив Фарізу точно в зап’ястя, і Кунда Вонґ – уже готова опуститися на поголену Емрахову маківку – впала на Пояса Пустелі, голосно брязнувши від обурення й образи.
За два стрибки я опинився поруч із бійцями і найперше підняв розумника Дзютте.
Оголений Єдиноріг уже чутно посмикувався у руці аль‑Мутанаббі.
– Припиніть! – гримнув я на весь зал. – Усе, досить! Награлися…
Я переоцінив свої здібності віддавати накази. І недооцінив змія гордині, що звив свої кільця в Емрахові й Фарізі. Бо Фаріза, озброєна лише своїм лихим характером, накинулася на мене, і я ледь устиг відіпхнути її, пам’ятаючи про Звитяжців у мене в руках, але геть забувши про латні рукавички – так що нещасна Фаріза, задихнувшись, відлетіла назад, і її піймав за халат недремний Кос.
Емрах, рана якого виявилася безпечною, вже встиг на той час підняти Маскіна, і мені довелося відійти від них на крок, тоді ще на один крок; а тоді Тьмяні, отямившись кинулися на допомогу Тринадцятому, але їх зустрів Кос із Заррахідом в одній руці й із Саєм – в інший, Асахіро з Но‑дачі й ошаліла Фаріза з паруючою жаровнею в руках…
Їй, по‑моєму, було однаково, з ким битися, аби тільки битися. Я, звичайно, маю на увазі Фарізу, а не жаровню.
– Не вбивайте! Не вбивайте їх! – надсадно кричав я, приймаючи на Уламка чийсь меч і відчуваючи, що блазень заледве втримується, щоб не зламати здивовано скреготливий клинок. – Не вбивайте…
По латах мимохіть ковзнуло вістря списа, я підстрибнув, пропускаючи чужу сокиру, що мигнула біля самої підлоги; далі я побачив зовсім незнайоме обличчя, тоді друге – і обидві мої руки в наручах і латних рукавицях опустилися на ці обличчя.
Ага, мало не забув – уздовж передпліччя правої ще лежав Дзютте.
– Не вбивайте! – ще раз крикнув я, й виявилося, що я кричу в цілковитій тиші.
Не те щоб таки в цілковитій – але все ж…
Біля моїх ніг стогнали двоє невдах‑батинітів – той, у кого вцілила рука із Дзю, стогнав значно голосніше, – трохи оддалік Кос сидів верхи на ще одному потерпілому за істину Батин, закидаючи йому голову за допомогою Заррахіда; вістрям Сая ан‑Танья легенько поколював свого підопічного в потилицю.
Асахіро з Но загнали одразу трьох у куток між стіною й крайньою колоною – вся трійця була озброєна короткими Звитяжцями (двійко кинджалів і один широкий меч ліктя на півтора), так що довжини Но‑дачі й виразу обличчя Асахіро цілком вистачало, щоб ніхто й не намагався покинути рятівний куток.
Гірше довелося тому ревнителеві Прихованої Таємниці, у якого вцілила жаровня Фарізи. Утім, ні – найгірше було жаровні, лагодити яку зараз не взявся б і найпрацьовитіший майстер.
Ще четверо батинітів, важко дихаючи, скупчилися оддалік, але нападати не намагалися. Я оглянув Звитяжців, що валялися на підлозі, відзначив, що всі вони живі, й перевів погляд на старого й сиву жінку.
Вони й далі не рухалися з місця.
І так само непорушно спостерігали за всім дворучна сокира юе і двоконечний спис.
Потім високий чоловік переглянувся з жінкою й рушив до мене.
Я міцніше стиснув руків’я Єдинорога.
Це було неправильно – але так я краще відчував за двох.
– Я радий познайомитися з Вищим Ченом Анкором, більше відомим як Чен у Рукавиці, – з ледь помітною усмішкою в голосі сказав старий. – Також я радий познайомитися з його достойними супутниками. Мене звуть Вардан Сач‑Камал. Я – Саїд‑на, Глава вчення Батин.
– Я радий познайомитися з Мейланьським Єдинорогом, – привітно мовив Звитяжець Юе, схиляючи хвилясте лезо, яким закінчувалося його ратище.
– Якщо не помиляюся, ви родич Ковзкого Перста? Дуже, дуже відома родина… Також вітаю ваших шановних супутників. Я – Юе Сач‑Камал, якого іноді називають Одним.
– Раді познайомитися? – недовірливо запитали ми з Єдинорогом. – Справді? Навіть за таких обставин?!
– Саме за таких обставин, – кивнули Вардан Сач‑Камал і Юе Сач‑Камал.
– Тоді чекайте нас у гості щодня, – ніби ненароком заявив Дзютте.
– Дзю! – застережливо свиснув Єдиноріг.
– А чого? – здивувався Уламок. – Самі сказали – раді, мовляв, познайомитися… Не позбавляти ж їх такої радості?! Гей, Саю, штовхни Коса, нехай злізе із цього… із найрадіснішого.
Скривджені долею й нами батиніти, стогнучи, повільно підводилися з підлоги, вибиралися з кутка й нагиналися за своїми розкиданими Звитяжцями. На нас доблесні воїни намагалися зайвий раз не дивитися. Я підозрював, що їм було соромно. Один із них, гнучкий світлявий юнак, перев’язував плече іт‑Башшару, розірвавши на смуги свою спідню сорочку. Я мав рацію – Емрахова рана виявилася болючою, але не була небезпечною, і Емрах раз‑у‑раз кривився й сичав крізь зуби.
До мене підійшла розпатлана Фаріза, на ходу вставляючи в піхви підібрану Кунду.
– Чому ти не дав мені добити його? – навіть не зло, а якось здивовано запитала вона.
– Досить, – повернувся я до Фарізи. – Досить смертей. Досить Шулми. Раніше ви вбивали, щоб навчити інших. А цих, – я кивнув на батинітів, – цих учити вже не треба. Самі вивчилися… або вивчаться. Так що – досить.
– Він сам напросився! – запально, але не зовсім упевнено вигукнула Фаріза. – Він сам…
– Досить! – відрізав я, і Фаріза несподівано замовкла.
– Ти не маєш рації, – утрутився в нашу розмову Вардан Сач‑Камал, Саїд‑на. – Жертву Минулим богам так чи інакше слід принести. Я не ображаюся на тебе за те, що сталося, – але двобій буде продовжено. Така істина Батин.
Фаріза переможно усміхнулася. Ще б пак, просто бальзам на її лагідну душу…
– Емрах не може продовжувати, – заперечив я. – Він поранений.
– Тоді ми – ти і я – виставимо нових бійців, – м’якість Вардана була така ж, як і м’якість тигрячої лапи перед ударом.
– А якщо я відмовлюся?
– Тоді ми будемо битися з тобою. Саїд‑на й Чен у Рукавиці.
Я нічого не встиг відповісти, бо наступної миті у підземній залі пролунав довгий, густий і чистий звук гонга.
І ще раз.
І ще.
Я здогадався, що це означає. Там, угорі, хтось стукав по опорі альтанки.
– Це ще хто? – здивовано запитав той із батинітів, хто перев’язував іт‑Башшара; те ж запитав його короткий і широкий меч.
– Чергові шукачі істини Батин, – відповів Уламок, і мені залишилося лише повторити його слова.
– Відчиніть, – незворушно наказав старий Вардан. – Якщо вони знають місце, час і умовний знак, ми мусимо їх впустити.
Світлявий юнак підійшов до дальньої стіни й до чогось доторкнувся. Згори почувся неголосний скрегіт, і незабаром на сходах почулися кроки.
…Їх було четверо. Четверо людей. Звитяжців – більше.
Мій родич Лян Анкор‑Кун із мечем Дан Ґ’єном на прізвисько Ковзкий Перст. Чорнобородий гігант Чандра Дев (я одразу згадав велетня Андхаку) – лише замість палиці Кінець миру в Чандри на поясі висів його родинний прямий меч Кханда В’ячасена.
Лян і Чандра; Кханда й Ковзкий Перст… старійшини родів людей і Звитяжців.
Члени Ради Вищих Мейланя.
Третьою була геть змучена жінка невизначеного віку в запиленому і місцями порваному одязі. З її шкіряної перев’язі навхрест визирали руків’я восьми метальних ножів.
Ножів мусило було бути десять. Але дві кишені були порожні.
А четвертою… Четвертою була сама невгамовна Матінка Ци зі своїм чудовим Чань‑бо, вільним від ганчірок!
Дуже цікава компанія!
– Навіщо ви з’явилися? – глухо запитав Вардан Сач‑Камал. – Невчасно спало вам це на гадку!.. бо сьогодні ніч жертви Минулим богам.
– Жертву принесено! – різко перервав його Лян Анкор‑Кун, і я мимоволі здригнувся. Я й не припускав, що Лян уміє так говорити.
– Жертву, старий, як би ти не називав її, уже принесено! Ніру, розкажи їм…
Змучена жінка обвела нас поглядом – зізнаюся, мені стало не по собі – і раптом із її застиглих очей рясно полилися сльози.
– Я… я бачила, – захлинаючись риданнями, бурмотіла вона. – Вони… вони всіх убили! Всіх! І спалили… село… я бачила, я все бачила!.. Я була на скелях… двоє пішли у скелі за мною. Це не люди! Це скажені вовки! Я вбила двох… вовків, не людей!.. кінь… кінь…
І вона буквально сповзла на підлогу по полірованій стіні, закривши обличчя руками.
Матінка Ци одразу кинулася до неї й почала заспокоювати, а Чандра Дев виступив уперед, оголивши меч Кханду.
– Ця жінка – знахарка із села Сунь‑Цзя на північно‑західному кордоні Мейланя, день шляху від пісків Кулхан. Сьогодні ввечері вона з’явилася у мене вдома. Я знаю її – вона вилікувала мого сина від падучої. Каже, добу скакала, загнала коня, але дісталася. У палац іти не зважилася – побоялась, що не впустять проти ночі. Ось і прийшла до першого зі старійшин Ради, кого знала. Тобто, до мене.
Чандра нервово облизав губи.
– Якісь… чужинці (напевно, спершу він хотів сказати «люди») знищили її село. Все. Мешканців убили, хати спалили. Зброю, яка їм сподобалася, забрали, іншу зламали й утопили в криниці. Ніру в скелях збирала цілющі трави – і звідти бачила це. Її чоловік і син загинули. Двоє чужих забралися в скелі, вона метнула в них ножі, забрала одного коня й поскакала в Мейлань…
«Вона змогла вбити! – думав я. – Звісно… вона ж бачила загибель села… а метальні ножі – вони взагалі не ведуть Бесіду, вони Говорять по черзі, а на турнірах летять вільно – і в польоті Майстерність Контролю зовсім інша… Але – вона зуміла!.. Чому ти радієш, Чене‑дурню?! Чому ти радієш?!.»
– …вони прийшли до мене за порадою, – це говорив уже мій родич Лян. – А яку я їм міг дати пораду?! І тоді я згадав про тебе, Чене. Ти вже стикався з людьми… з людьми, які вбивають. І я подумав… подумав, що ти можливо – можливо! – знайдеш потрібне рішення. Удома ми тебе не застали, а біля воріт зустріли Матінку Ци…
– І нам довелося їй усе розповісти, – похмуро пробурмотів Чандра, косячись на бабцю. – Інакше б не відв’язалася! Утім, вона й так не відв’язалася…
Ох, як я розумів Чандру!
– Вчасно мене зустріли шляхетні панове! – негайно подала голос Матінка Ци. – Ото вже вчасно… інакше хто б їм дорогу сюди показав? – а я сама цю дорогу не знала, звідки мені дороги всякі знати, до різних зал таємних, де багато чого по ночах діється… та тільки серце бабці підказувало, серце дурне віщувало, куди пан Чен пішов, серце підказувало‑віщало, ось і вела я, дурепа стара, і показувала…
– І вела, і показувала, – підтвердив похмурий Чандра. – І звідки лише знала?!.
Схоже, джерело поінформованості Матінки Ци залишалося загадкою для всіх, а бабця аж ніяк не поспішала просвітити всіх щодо цього.
Я глянув на джерело – на Чань‑бо, який безневинно мерехтів лопатою‑лезом і півмісяцем. Певно, старійшини‑Звитяжці не хотіли, щоб у роду їхніх Придатків зберігалося знання про клятвопорушення – а старійшини‑люди взагалі мріяли стерти пам’ять про це – так що ні Лян, ні Чандра Дев про таємну залу й жертву Минулим богам нічого не знали (на відміну від Кханди й Ковзкого Перста).
А якщо й знали – то хіба так, як знають легенду.
Інша справа – Чань‑бо, якщо його й справді залишили мовчазним свідком, що наглядає за самогубствами старійшин‑Звитяжців. Тоді в роду його Придатків зберігалося і знання, і пам’ять, і все, що потрібно!.. Недарма бабця минулим емірату цікавиться…
Або залишається припустити, що Матінка Ци другу сотню літ розміняла. Добре збереглася, проте більше сімдесяти ніяк не даси!..
– Це Шулма, – неголосно, але так, щоб усі чули, сказав Асахіро Лі.
– Це Шулма, – так само неголосно продзвенів Но‑дачі.
Мало хто з людей і Звитяжців зрозумів їх. Одні не знали. А інші, можливо, вдавали, що не знають.
І тут заговорив старий Вардан Сач‑Камал, Саїд‑на, Глава вчення Батин.
– Люди відкинули Істину. Люди перестали приносити жертви Минулим богам. Люди – забули. Тому Минулі боги самі нагадали про себе. Ні, Чене в Рукавиці, ми не зійдемося з тобою у двобої, бо жертву принесено. Велику жертву. Першу з багатьох, які змушують нас повернутися обличчям до Істини…
– Добре, Саїде‑на, – кивнув я, думаючи про своє. – Жертви, жертви… багато буде жертв. Щоб їх було менше, я повинен зустрітися з Істиною віч‑на‑віч. Тому я прошу тебе про одну послугу. Будь ласка, поклади свою сокиру он у той куток… Гаразд?
Сач‑Камал здивовано глянув на мене, а проте статечно пройшов у вказаний куток і акуратно притулив до стіни свою дворучну сокиру.
Я глянув на сиву жінку зі списом, яка так за весь цей час і не зрушила з місця.
– А ви – свій спис. Будь ласка!
Жінка мовчки опинилася в кутку – я позаздрив м’якості й потайності її ковзкого кроку – і поставила спис поруч із сокирою Сач‑Камала.
– Тепер ви, панове! – обернувся до родича Ляна й Чандри Дева.
Ті перезирнулися, знизали плечима, але віднесли мечі туди, куди було вказано.
– Матінко Ци, будьте люб’язні, приєднайте до них свій Чань‑бо!
Бабця скорилася мовчки, за що я був їй дуже вдячний.
Так, начебто все… без Но, Кунди й Сая я цілком обійдуся. Треба буде – покличу.
Я зайшов у куток – так, напевно, входять у клітку з плямистим чаушем – де тужно вишикувалися Звитяжці й Тьмяні, і опустився на холодну підлогу. Моя права рука лежала на руків’ї Єдинорога. За поясом улаштувалася Дзютте.
«Єдинороже, кажи ти, – подумав я. – Якщо треба, я підтримаю, але не будемо їх бентежити й відволікати від головного.»
«Добре, Чене», – була відповідь.
І, абстрагувавшись на якийсь час від світу людей, я ввійшов у світ Звитяжців.
– Ви посміли з’явитися сюди! – почув я гнівний брязкіт, що не передвіщав нічого хорошого, і зрозумів, що це Юе Сач‑Камал. – Ви, зрадники й клятвопорушники, посмітили знову прийти в цю залу!
Кханда В’ячасена й Ковзкий Перст понуро мовчали.
– Усі ви тут хороші! – безцеремонно перервав його Уламок. – Посміли, з’явилися… І взагалі, спалене село – це ваша робота!
– Наша? – щиро здивувався спис.
– А з якого права, – упавши на підлогу, загримів Юе Сач‑Камал, – заговорив ти, непрошений гостю, порушуючи розмову Найстарших?!
Кханда квапливо впав поруч із Сач‑Камалом і дзвінким шепотом щось повідомив йому. Єдиноріг‑Я встиг розібрати всього кілька слів – «Кабірський Кат» і «фарр‑ля‑Кабір» – після чого Кханда замовк, а Сач‑Камал налився багряними відблисками.
– Ми не маємо до спалення села жодного стосунку, – вимовив він після довгої паузи.
– Не маєте? – втрутився Єдиноріг‑Я. – А Чинкуеда? Один із…
– Одна, – уточнив Юе Сач‑Камал.
– Неважливо! Одна з вас! Ти ж не будеш це заперечувати?
– Не буду, – до Юе повернулася його колишня незворушність. – Чинкуеда Кехая на прізвисько Змія Шен була однією з нас і однією з тих, хто вижив після підступного бойовища…
Усе ж не проминув нагоди вколоти!
– І ви заслали її в Шулму! – перебив його Єдиноріг‑Я. – Щоб на клинках Диких Лез Шулми в емірат повернулася Істина Батин! Хіба не так?!
– Не так, – із деяким подивом відповів Юе. – Я взагалі не розумію, про що ти кажеш. Так, Чинкуеда Кехая була серед нас трьох, серед тих, хто врятувався, коли ці, – він гнівно блиснув на старійшин, – зрадили нас. Але ми не переступаємо своїх клятв! Ми не порушуємо Закон. І за цей час ми жодного разу не приносили жертв Минулим богам. Ми шукали тих, хто захоче піти за нами. Нас мусило знову стати Дванадцять і Один! Але…
Він на мить замовк.
– Але Чинкуеді, Змії Шен, не сподобалося. Вона жадала помсти, і це ятрило їй душу. І вона вбила двох старійшин Ради, коли ті їхали у Верхній Вей. Двозубець Ма, Язик кобри, упав із підпиляної Придатком Чинкуеди колоди в річку Цун‑лі, а кинджал Ландинґ Терус не витримав бою зі Змією Шен. І ми прогнали Чинкуеду. Відтоді вона зі своїми Придатками жила десь на солончаках…
– Ми нічого відтоді не знаємо про Змію Шен, – сказав двоконечний спис.
– Ми не знаємо, що таке Шулма, – сказав Юе Сач‑Камал.
– Ми не знаємо, що сталося в спаленому селі, – сказали вони обоє.
І я їм повірив. Одразу. Беззастережно.
– Ви дізнаєтеся, – відповів Єдиноріг‑Я.
– Но, Саю, Кундо, – свиснув у моїй руці Єдиноріг. – Ідіть сюди!
– Асахіро, Косе, Фарізо! – крикнув я. – Ідіть сюди!
Вони підійшли.
Вони розповіли.
Коротко і ясно.
І їм повірили.
Одразу й беззастережно.
Бо брехати або сумніватися вже не лишалося часу.
– …гадаю, що це вторгнення, – закінчив Но‑дачі. – Початок його.
– Початок кінця, – брякнув Сай.
І тут уперше заговорив Чань‑бо. Він говорив неголосно й немов відсторонено – але всі мовчали й слухали, що мовить Посох Зосередження.
– У нашому світі не буває початків і кінців, – сказав Чань‑бо. – У ньому трапляються відходи й повернення. Сьогодні до нас на вістрях Диких Лез Шулми повернулася Прихована Таємниця Батин. Це – звершилося. У нас є три шляхи, що починаються з порога цієї зали. Можна залишити все, як є, гідно прожити відпущений нам строк і гідно вмерти такими, якими ми є. Можна змінити гідність на лють і вийти назустріч Шулмі, ставши такими, як вона. І є третій шлях – стати такими, як вона, залишившись собою. Я не знаю, чи можливо це. Вибір – за вами.
І він замовк.
– Ми не можемо покірно чекати їх приходу, – продзвенів Кханда.
– Не можемо, – погодився Ковзкий Перст.
– Але й стати такими, як Дикі Леза, зможуть одиниці, – завважив Заррахід.
– Одиниці, – погодився Юе Сач‑Камал.
– Чань‑бо запропонував нам три шляхи, – тихо сказав Єдиноріг‑Я. – Але Чань‑бо не має рації.
Запанувала мертва тиша.
– Він не має рації, – повторив Єдиноріг‑Я. – Це все один Шлях. Шлях Меча. Ми не вибираємо його, ми навіть не йдемо ним – він іде крізь нас. І тому коли нам здається, ніби ми вибираємо – ми просто робимо ще один випад. Свій випад я зроблю вранці. Виїхавши на кордон із пісками Кулхан.
– Ми слухаємо тебе, – прошелестів Чань‑бо. – Кажи. Я запропонував різні шляхи, ти ж не пропонуєш – ти бачиш Шлях. Кажи, Мейланьський Єдинороже.
– Юе Сач‑Камале, – продовжив Єдиноріг‑Я, – ти мусиш знати способи, як учити Звитяжців… як учити їх бути Тьмяними, коли це треба. Ти знаєш?
– Я знаю, – відгукнувся Юе.
– Добре. Кхандо й Ковзкий Персте, ви забудете про клеймо клятвопорушення й самогубства! Завтра ви введете Юе Сач‑Камала й тих, кого він скаже, у Раду Вищих Мейланя, і нехай інші дізнаються все! Якщо знадобиться, ви згадаєте те, що вміли століття тому, і будете вчити цьому всіх… і щоб ніяких зсувів, криниць і коліс гарби! Ніяких випадків!
– Так, – ледь чутно дзвякнув Ковзкий Перст.
– Так, – луною відгукнувся Кханда.
– Якщо гонець, якого я пришлю, скаже вам: «Так» – учіть! Якщо ж він скаже «Ні» – вирішуйте самі… я не маю права жадати від вас більшого. І пам’ятайте, що час невблаганний…
– …і пам’ятайте, що час невблаганний, – закінчив я, повторивши все, що було потрібно, присутнім людям.
– Ти сам збираєшся їхати? – вкрадливо поцікавився Кос, і я зрозумів, що поїду не сам.
– А куди ж я від тебе дінуся? – невесело усміхнувся я своєму колишньому дворецькому.
Кос згідно кивнув.
Нікуди, мовляв, не дінешся… і не сподівайся.
– Я з тобою, – поклав мені руку на плече Асахіро Лі.
– Так. Ти – зі мною, – погодився я.
– Нікуди ви не поїдете, – упевнено заявила Фаріза. – Тобто, нікуди ви не поїдете без мене. Хіба через мій труп.
Я глянув на неї й переконався, що без неї ми справді нікуди не поїдемо. Навіть через її труп. Бо труп Фарізи поїде слідом.
– Чене, ти, звичайно, можеш мене прогнати, – подав голос Емрах іт‑Башшар, що сидів на підлозі, – але я однаково поїду з вами. Я перед тобою в боргу і…
Я приречено махнув рукою. Виїхати з Кабіра було стократ простіше!
– Тільки його нам і не вистачало! – фиркнула Фаріза, але, як не дивно, обійшлася цього разу без образ на адресу пригніченого Емраха.
Молоді батиніти весь цей час про щось тихо радилися – і тепер від них вийшов один представник.
Той найгнучкіший юнак зі світлим волоссям, що перев’язував плече іт‑Башшару.